«Жартували, що платню педагогів мають отримувати батьки». Як живеться багатодітним на дистанційному навчанні

«Жартували, що платню педагогів мають отримувати батьки». Як живеться багатодітним на дистанційному навчанні

12:21,
1 Лютого 2021
1261

«Жартували, що платню педагогів мають отримувати батьки». Як живеться багатодітним на дистанційному навчанні

12:21,
1 Лютого 2021
1261
«Жартували, що платню педагогів мають отримувати батьки». Як живеться багатодітним на дистанційному навчанні
«Жартували, що платню педагогів мають отримувати батьки». Як живеться багатодітним на дистанційному навчанні
Які труднощі виникали в родин із кількома дітьми-школярами і що робити, якщо в родини не вистачає ресурсів, щоб забезпечити всіх дітей ґаджетами для навчання.

Рік тому у Верховній Раді зареєстрували проєкт закону про заборону використання електронних пристроїв — мобільних телефонів і планшетів — у школах. Про загрозу зловживання ґаджетами в останні роки говорили й писали всюди. Чиновники радили дорослим обмежувати можливості дітей користуватись електронними пристроями, особливо під час навчання. У дискусіях на цю тему часто лунала думка, що дітям треба починати користуватися мобільним телефоном, планшетом або ноутбуком якомога пізніше й обмежувати час однією-двома годинами на день. Батьки ділилися лайфхаками, як відірвати дитину від екрана й залучити до офлайн-активності.

У березні 2020-го через коронавірусну епідемію все змінилося. Під час дистанційного навчання діти зобов’язані проводити кілька годин щодня перед екранами ґаджетів, слухаючи вчителів та виконуючи завдання. Батькам довелося взяти на себе функції наглядачів та організаторів процесу. Навіть із однією дитиною це непросто, особливо якщо батьки працюють. А що, коли дітей кілька? Щоби це з’ясувати, ми поговорили з трьома мамами, які організовували дистанційне навчання своїх дітей.

Шість годин на день

Старший син харків’янки Наталії Клімової навчається у дев’ятому класі, донька — у шостому, молодший син — у п’ятому. «Сьогодні мої діти пішли до школи після тривалих зимових канікул, і я з тих мам, які зраділи цьому безмежно, — каже Наталія. — Зраділи й діти, бо дуже скучали за друзями: їм бракувало живого спілкування з однолітками».

Навесні 2020 року, коли запровадили дистанційне навчання, родина Наталії спершу сприйняла це як додаткові канікули. Коли стало відомо, що з весняних канікул діти не вийдуть, і рік завершуватимуть дистанційно, довелося пристосовуватися. Мусили купити смартфон молодшому синові раніше, ніж планували. «Діти навіть швидше за мене опанували зум, — розповідає Наталія. — Складніше було моїй мамі, до якої я на час карантину відвезла онуків».

Зі свого боку адаптувалася й школа. «Багато вчителів літні, їм важко пристосовуватись до технологічних новацій. До того ж, учителям часом і в звичайному класі важко викласти весь матеріал, організувати весь клас, заспокоїти бешкетників. Що й казати про дистанційне навчання, коли, наприклад, виникають проблеми з інтернетом. Вчитель може не почути учня й через це необ’єктивно його оцінити», — розповідає Наталія. Через карантин зірвалися шкільні свята та інші заходи, які замінили онлайн-флешмобами та іншими дистанційними форматами.

Для мами головним викликом стало вибудувати для кожної дитини графік, що враховував би шкільні уроки та позашкільні заняття кожної з них. «Важливо було пояснити дітям, що дистанційне навчання — не канікули, і змусити їх сісти за уроки, — каже Наталія Клімова. — Мої діти організовані: забирати телефон або пильнувати їх весь час не довелося. Діти допомагали одне одному». Навчальний рік на дистанційній формі діти завершили з не гіршими оцінками, ніж раніше.

На думку Наталії, живе спілкування з учителями та однокласниками — набагато краще й ефективніше, ніж дистанційне навчання. «Не хотілося б, щоб дистанційне навчання повторилося», — каже вона.

Батьки п’ятьох дітей Віталій і Людмила живуть у закарпатському селі Тересва. Старші дві доньки ходять до дев’ятого та шостого класу, син і дві молодші доньки — до четвертого, третього й першого.

Людмила розповідає, що в селі не проводять відеоуроків, а надсилають письмові завдання. У старших дочок мама лише перевіряє, чи зробили вони уроки, з молодшими займається вечорами після робочого дня — з кожним по черзі. Потім фотографує виконані завдання й відсилає вчителям так званий фотозвіт. Участь у дистанційному навчанні дітей забирає в Людмили близько шести годин на день. Часу на відпочинок у неї не залишається.

Діти Людмили під час навчання вдома

«Вдома діти витрачають більше часу на виконання завдань, ніж у школі, бо більш розслаблені», — каже Людмила. За її словами, вчителі допомагають і виходять на зв’язок, коли є необхідність. Однак було би краще, якби уроки відбувалися через відеозв’язок і вчителі все ж говорили з дітьми. Це зробило б і дітей більш зібраними й уважними.

«Бракувало часу і нервів, а так усе добре — діти не стали вчитися гірше», — каже Людмила.

«Моментами все доходило до маразму»

Валентина Степанчук із Коростеня на Житомирщині має тринадцятирічного сина-школяра і двох дочок дев’яти і п’яти років. Молодша ходить до садочка.

Проблем із ґаджетами для навчання в дітей не було — діти мають ноутбуки, смартфони й доступ до інтернету. Роль головного вчителя виконував чоловік Валентини, який раніше за неї приходив із роботи. «Син-семикласник робив усе сам, хіба що тато допомагав із алгеброю і геометрією. А ось із донькою, яка ходить до четвертого класу, було складніше — потрібно було завжди контролювати, пояснювати, допомагати», — розповідає вона.

Хоча тривалість і кількість уроків зменшилася, дистанційне навчання в родини займало часом цілий день. «Встановлюючи крайній термін здачі домашнього завдання, вчителі враховували свій графік, а не можливості дітей. Це, мабуть, найбільша проблема. Одна вчителька просила здати роботу опівдні, інша о першій дня, третя о четвертій. У результаті ми займались уроками з десятої ранку до десятої вечора», — каже Валентина.

Це не єдина проблема, що виникала з учителями. За словами Валентини, деякі вчителі, особливо в сьомому класі, взагалі нічого не пояснювали та не проводили уроків, а просто давали номери прикладів, які треба розв’язати. «Моментами все доходило до маразму: вчитель праці доручив дітям зробити дерев’яний підсвічник, не пояснивши, як і з чого він робиться. Коли ми сказали, що не будемо цього робити, нам погрожували неатестацією дитини. Тому підсвічник довелося робити нам із чоловіком. Така сама ситуація з картинами з образотворчого мистецтва. Ми почали жартувати, що зарплату педагогів за весняні місяці повинні були отримувати батьки, а не вчителі», — додає Валентина.

Втім були й позитивні сторони. «Мені подобалося, що діти завжди вдома поруч зі мною», — каже Валентина. А ось діти тужили за спілкуванням із друзями й мріяли знов бачитись із ними наживо. Хоча, коли врешті довелося повертатися до школи, не були в захваті — не хотілося знову вставати о сьомій ранку замість дев’ятої.

Родина Валентини

«Головний мінус дистанційного навчання — те, що далеко не всі родини можуть забезпечити своїх дітей технікою та інтернетом, — розмірковує Валентина. — У нашому класі є дівчинка, що не мала змоги підключитись до інтернету й через це банально не могла навчатись. Й не була атестована, влітку доздавала якісь предмети».

Діти Валентини й раніше навчались непогано, а на дистанційному стали відмінниками. Та все ж мати вважає, що дітям місце у школі, поруч з однолітками: «Мені подобається звичайне навчання за партою. Я вважаю, що воно найбільш адаптоване для дітей».

За все відповідальні батьки

Освітній омбудсман Сергій Горбачов називає відсутність доступу дітей до ґаджетів та інтернету, необхідних для дистанційного навчання, «дуже болючим питанням». «Загалом батьки мають створити для дитини умови щодо опанування освітньої програми — це вимога Закону “Про освіту”, — коментує він. — Але ми розуміємо, що родини мають різний достаток, і для деяких із них придбання сучасних ґаджетів є проблемою». Що ж робити? «Треба використовувати всі доступні можливості, знайти варіанти навчання з використанням інтернету та потрібних ґаджетів. На сьогодні практично кожна родина має телефон. Тому це питання насправді має адресуватися до батьків, які забезпечують своїх дітей. Воно має вирішуватися індивідуально і залежить від того, що відбувається з матеріальним станом родини», — відповідає освітній омбудсман. Сергій Горбачов каже, що пропонував запровадити пільгову кредитну програму для родин, які не мають технічних можливостей забезпечити дітям дистанційне навчання — але «цю ідею потрібно обговорювати, адже не всіх вона може влаштовувати».

Також, за словами Сергія Горбачова, родини з такими проблемами можуть звернутися до місцевої влади з проханням надати матеріальну допомогу. «На жаль, це питання не вирішено повноцінно на законодавчому рівні, але важливо звертатися та повідомляти про свою проблему — і тоді шанси отримати допомогу суттєво зростають», — каже він. Що ж до випадків, коли дитина не атестована через неможливість навчатися дистанційно, то Сергій Горбачов пропонує звертатися по роз’яснення та узгоджувати варіанти розв’язання проблеми спершу з директором школи, якщо не вийде — до управління освіти, а потім і до освітнього омбудсмана.

Але «набагато болючішим» Сергій Горбачов називає інше явище: «Деякі діти з родин, які мають технічні можливості й доступ до інтернету, перестають учитись і виходити на зв’язок. Про це масово повідомляли вчителі навесні 2020 року, повідомляють і зараз». Цю проблему він пояснює передусім відсутністю мотивацією дітей до здобуття знань. І нагадує, що за навчання дитини відповідальні і школа, й родина.

Нагадаємо, MediaSapiens публікував сформульовані освітнім омбудсманом відповіді на найпоширеніші запитання про дистанційне навчання.

Співзасновниця альтернативної школи «БеркоШко» та освітня експертка Валентина Мержиєвська розповідає, що дистанційне навчання її команда налагодила швидко, бо давно користувалася потрібними для цього сервісами Google Classroom, Nearpod та іншими. «Але загалом дистанційне навчання не можна порівняти з очним, особливо для молодших класів», — каже вона. На її думку, молодшим школярам майже неможливо дати в цьому форматі такі ж системні і якісні знання, «за винятками особливо талановитих учителів і особливо посидющих дітей».

На думку Валентини, батькам радше потрібно перейматись організацією навчання дітей, а не можливими негативними наслідками на зразок неатестації чи поганих оцінок. Що ж до дітей, які не мають власних ґаджетів, то вона бачить один вихід: «Лишається об’єднуватись із однокласниками і вчитись разом за одним ноутбуком». І радить батькам не чекати, а об’єднуватись, домовлятись і шукати вихід. «Державні процеси дуже інерційні. Поки проблема організації дистанційного навчання буде розв’язана на державному рівні, це покоління учнів уже виросте», — каже Валентина Мержиєвська.

... чи все-таки не за все?

Олена Бондаренко, співзасновниця громадської організації «БатькиSOS», каже, що школа має враховувати можливості учнів, плануючи онлайн-навчання.

«Перш за все, вчитель має опитати свій клас і з’ясувати, хто з учнів не має потрібних пристроїв чи доступу до інтернету. Якщо це стається, він має враховувати це під час свого викладання: або спілкуватись із дитиною телефоном, або відправляти навчальні матеріали та завдання по-іншому — способів комунікації є багато», — каже вона.

У фейсбук-групі «БатькиSOS» майже 190 тисяч людей. Олена Бондаренко каже, що не раз читала там історії людей, які потерпають від неможливості організувати своїм дітям повноцінне навчання на карантині. «Комусь бракувало технічних засобів, у когось не було зв’язку, а в когось взагалі вчителі вирішили, що кинути завдання у вайбер достатньо, і більшого ніхто від них не чекає», — розповідає вона. На думку громадської діячки, ці проблеми треба намагатися розв’язувати, перш за все, в діалозі з учителями, а якщо не вдається — звертатися до управління освіти, освітнього омбудсмана чи Державної служби якості освіти. А громадські організації можуть допомогти батькам краще розібратись у своїх правах і побачити, коли і як їх порушують.

«Дистанційна освіта в нормативних документах згадується мало — вона ще не набула такого поширення, щоб розписувати всі ситуації, пов’язані з нею. Тому й виникають непорозуміння», — коментує Олена Бондаренко.

2020-2021 навчальний рік більшість школярів розпочали у звичному режимі — за партою, однак частині через коронавірусну загрозу доводилось повертатися до дистанційного навчання або просто пропускати уроки на самоізоляції. А мешканці «червоних зон» одразу почали навчальний рік дистанційно. З 8 до 24 січня — черговий локдаун, і знов школярі навчались удома. Й це, ймовірно, не останній карантин.

Про шок і розгубленість через необхідність навчатись удома батьки та діти говорять у минулому часі — тепер цей виклик, принаймні, зрозумілий для них. Невпорядкованість організації онлайн-навчання, коли один учитель надсилає завдання в телеграм, інший у вайбер, а третій користується лише електронною поштою, а учні, у свою чергу, скидають виконані завдання в довільному форматі й у будь-який час, почасти вдалося побороти. Однак проблеми з доступом до техніки та зв’язку в бідних, особливо селянських, родинах, як і проблеми з додатковим часом батьків, потрібним на адміністрування дистанційного навчання (зокрема в батьківський робочий час), не розв’язані.

За результатами опитування, проведеним центром інноваційної освіти «Про.Світ» під час весняного карантину, найпоширенішою проблемою, пов’язаною з дистанційним навчанням, було те, що діти не виходили на зв’язок і не виконували домашні завдання.

За статистикою ЮНІСЕФ, третина — майже півмільярда — дітей у світі 2020 року не мала доступу до дистанційного навчання під час закриття шкіл на карантин. За оцінкою організації, три чверті таких дітей — із бідних сімей або живуть у селах. Окремої статистики для України — принаймні, опублікованої офіційно — немає.

Фотографії надані героями, головне - Sponge

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду