Критика на адресу нинішньої системи журналістської освіти лунає постійно: вона стосується і надмірної затеоритизованості навчання, і невідповідності потребам медіаринку, крім того, виникають дискусії, чи потрібен узагалі бакалаврат із журналістики. MediaSapiens уже публікував низку статей на цю тему, цього разу ми вирішили поспілкуватися з людиною, яка не тільки є фахівцем у журналістській освіті, а й має безпосередній стосунок до освітньої системи в Україні загалом.

Сергій Квіт очолював Міністерство освіти й науки в Кабміні Арсенія Яценюка з лютого 2014-го по квітень 2016-го. Його діяльність насамперед запам’яталася Законом «Про вищу освіту», який ухвалив парламент, і його імплементацією.

Раніше Сергій Миронович упродовж семи років пропрацював на посаді президента Національного університету «Києво-Могилянська академія». Тоді через свою активну громадську позицію вступив у конфлікт із керівництвом Міністерства освіти й науки, молоді та спорту: був одним із найактивніших супротивників політики відомства під керівництвом Дмитра Табачника. 1992 року Сергій Квіт працював головним редактором газети «Так» в університеті «Києво-Могилянська академія». Пізніше був журналістом, викладацьку практику розпочав 1996 року з позиції асистента кафедри історії української літератури та журналістики в Інституті журналістики КНУ імені Т. Шевченка, з якого пішов 2001-го, повернувшись на роботу в університет «Києво-Могилянська академія». Там він відкрив магістерську програму «Могилянська школа журналістики». Нині Сергій Квіт – професор Могилянки й радник Президента.

Він розповів MediaSapiens про своє бачення нинішніх проблем у журналістській освіті та про їх розв’язання, зокрема, чи мають сенс класичні бакалаврські програми за напрямом; чим українська освіта в галузі відрізняється від закордонної; у чому секрет успіху Могилянської школи журналістики; чому більшість українських вишів потрібно закривати та навіщо потрібна Науково-методична комісія із журналістики при МОН.

Про укрупнення галузей знань і спеціальностей та

значення диплома для редакцій

– Сьогодні в Україні є 43 університети, які готують журналістів. Із 1 вересня розпочалось навчання за новими науковими галузями, згідно з якими журналістикою називається і реклама зі зв'язками з громадськістю, і видавнича справа. Через це кількість ВНЗ, котрі готують журналістів, зростає ще на кілька десятків. Чому міністерство, яке ви очолювали у 2014-2016 роках, звузило галузь знань до журналістики? Адже ми знаємо, що реклама й журналістика – то різні речі.

– Тут справа у двох речах. Перша – це укрупнення. Воно відбулося не лише в журналістиці, а й в усіх галузях і спеціальностях. У нас є новий закон про вищу освіту, який передбачає, зокрема, зміну організації навчального процесу. Наприклад, ми зазначили, що навчальне навантаження має не перебільшувати 600 годин.

Проблема в тому, що в радянський час вважалося, що викладач – це обов’язково людина, яка щось говорить студентам. Тому якщо брати кількість навчальних дисциплін загалом, то в Україні їх десь утричі більше, ніж на Заході. Чому? Це було зроблено штучно, бо треба було навантажити викладача в аудиторії. Ми ж уважаємо, що аудиторне навантаження викладача має бути зменшено. І аудиторне навчання студента також. Тому що викладач – це людина, яка повинна мати час займатися науковими дослідженнями, публікаціями, їздити на конференції й навіть готуватися до пар.

А український викладач перевантажений. Якщо ж він не є науковцем, то рівень такого ВНЗ падає, адже  найкращий викладач той, хто є лідером у дослідженнях у своїй галузі. Бо він створює якісно нове знання. Студенти, у свою чергу, повинні мати більше часу на самостійну роботу, більше курсів на вибір. У теперішній системі це було неможливим, тож із цими завданнями пов’язаний новий перелік галузей та спеціальностей.

У радянський час, коли я вступав до університету, були списки спеціальностей і навіть спеціалізацій. Їх можна було знайти в різних довідниках і прочитати, ким ти будеш, коли закінчиш університет.

Ніякого відчутного збільшення кількості ВНЗ, які готують журналістів, також не відбудеться, оскільки кафедри реклами й видавничої справи відкривалися переважно на журналістських програмах, яких, до речі, в Україні забагато. Стосовно назви для галузі знань – справді, можна знайти кращу.

Отже, у цьому разі, укрупнення не означає якихось драматичних змін у навчальному процесі, але дає можливість ВНЗ організувати його так, як потрібно, щоб зменшити аудиторне навантаження викладачів, також щоб студенти дійсно мали вибіркові предмети й більше часу для самостійної роботи.

У теперішніх умовах сам по собі університетський диплом може нічого не означати. Хоч могилянський диплом працедавці справді цінують. Ми знаємо, що практично 100% випускників Могилянської школи журналістики йдуть у масові комунікації. Якщо не в журналістику, то принаймні в PR. Але якщо ви візьмете загальну статистику… Коли я був студентом, наш декан Анатолій Захарович Москаленко казав, що приблизно однакова кількість журналістів, які мали й не мали журналістської освіти, працювали професійними журналістами на Заході та в Радянському Союзі. Люди приходять у журналістику з різних галузей, і переважна більшість із них не має журналістської освіти. В окремих випадках університетська підготовка втратила домінантні позиції. Наприклад, Вальтер фон Ла Рош каже про вісім шляхів, якими можна потрапити до німецької журналістики. Редакції створюють різні власні форми підготовки чи перепідготовки журналістів. Часто медіа беруть на роботу журналістів, лояльних до редакційної політики, але це вже інше питання – політичного спонсорства.

Про бакалаврат і магістратуру із журналістики

– На якість підготовки фахових спеціалістів постійно нарікають у медіагалузі. Проте визнають дуже позитивним досвід співпраці з випускниками шкіл журналістики – магістерок МШЖ та УКУ, до яких зазвичай уступають із бакалаврським дипломом іншої спеціальності. Якому форматові журналістської освіти ви віддаєте перевагу: класичному чи школам журналістики?

– Тепер, здається, Інститут журналістики також має подібні магістерські програми. Коли ми засновували Могилянську школу журналістики, то ставили собі за мету створити магістерську програму без бакалаврату. Чому? До нас приходять люди, які вибрали для себе фах журналіста, але які можуть бути інформатиками, біологами, соціологами, істориками, філологами – ким завгодно. Їх усіх об’єднує те, що вони зробили вибір бути журналістом. Також у них уже є професійний бекграунд, тому що вони мають освіту в іншій галузі.

Що ж у нас в Україні зазвичай відбувається? Людина, яка закінчує середню школу, не уявляє собі, що таке журналістика. Однак вона йде на факультет журналістики, що передбачає, що вона буде журналістом. І тому переважна більшість випускників зрештою не стають журналістами. Бо журналіст має бути чимось цікавим своїй аудиторії. Він (чи вона) має бути начитаний, як мінімум, також мати власний професійний і життєвий досвід. Якщо ви подивитеся на журналістів BBC чи на найвідоміших американських журналістів, то це, як правило, немолоді люди. Тому що молода людина дуже часто ще не має, що сказати іншим.

Нашим першим хорошим партнером, який дуже допоміг при відкритті Могилянської школи журналістики, був Лідський університет, що в Північній Англії. Вони мають магістерську програму, Broadcasting department, який тоді очолювала Джудіт Стемпер, колишня професійна журналістка BBC. Їхній ректор, який відкривав журналістську програму, сам колись був журналістом. Тому він планував будівництво корпусу спеціально для журналістів: з усіма необхідними студіями та обладнанням. Там в освіті сформувалася певна традиція. Їхні студенти, з якими я спілкувався, були надзвичайно вмотивованими.

Я був також в американському Університеті Огайо – теж наші добрі партнери. Окрім магістерських, вони мають бакалаврські програми, де готують не лише журналістів, а й широке коло медіафахівців. Це можуть бути редактори, ведучі ток-шоу, оглядачі, теле- і звукооператори, хто завгодно. У них студенти передовсім орієнтуються на майбутнє робоче місце і мають тісні контакти з відповідними редакціями.

– Тобто ви вважаєте, що бакалаврські програми із журналістики в Україні було б варто закрити?

– Зовсім ні. Можуть існувати будь-які програми, концепція яких відповідає нагальним потребам. Ми сформували дизайн нашої школи журналістики таким, що він себе повністю виправдовує, хоча й охоплює невеликий сегмент ринку. Але якщо дивитися на весь ринок, то моя теза така: бакалаврат повинен покривати потреби різноманітних медіафахівців. Бо що таке магістерська програма? Це також перший крок у науку, до наступного рівня PhD. Тому не повинні всі бакалаври ставати магістрами. Переважна більшість бакалаврів мають іти на ринок праці. І це нормально. А магістрами повинні ставати ті люди, які будуть брати участь у наукових дослідженнях або забезпечувати редакції особливо кваліфікованими кадрами.

Про автономію університетів і держзамовлення як радянський пережиток

– Мало не левовій частці українських вишів, які готують журналістів, притаманне бачення журналіста як філолога. Це, зокрема, можна пояснити тим, що переважна більшість факультетів і кафедр журналістики формувалася на базі філологічних факультетів. Наприклад, чи доречно присвячувати рік, а то й півтора вивченню дисципліни “Історія української журналістики”, у той час як на онлайн-журналістику (чи інші фахові дисципліни) в програмі навчання або зовсім не виділено часу, або ж виділено один семестр?

– Я чудово розумію, про що ви кажете. Коли я вчився в Інституті журналістики, у нас була історія української радянської журналістики, історія всесоюзної журналістики, зарубіжної не було, але аналогічний дубляж був із літератури, були предмети з мовознавства. І цей філологічний бекграунд досі дуже потужний, він має сенс із погляду формування читацького досвіду та ерудованості майбутнього журналіста. Однак значно більше уваги слід приділяти соціальним та політичним наукам, різноманітним професійним курсам. І щодо назви – журналістика не є наукою, це професія, шматок хліба в руках. А якщо ми говоримо про дослідження, то досліджуються масові комунікації. Це переважно соціологія, культурні студії, соціальна психологія тощо. Тому тут є що виправляти. Тимчасом чимало студентів, які вчаться на бакалаврській програмі, бачать лише два шляхи: або вони будуть журналістами, або ні. Це неправильно, оскільки нам треба виховувати величезну кількість медіафахівців. Нині для формування власних програм наші університети мають академічну автономію, тільки-но зроблені перші кроки з розвитку фінансової та організаційної автономії.

– А що має мотивувати університети змінювати підходи до навчання, наповнення навчальних курсів – упроваджувати нові дисципліни? Викладацький склад не реагує на зміни й тенденції медіаринку. По-перше, зарплата викладача є вкрай низькою, по-друге, в університетах здебільшого відсутня технічна база або вона погана, по-третє, укомплектованому викладацькому складові віком 50+ теж треба десь працювати, а змінюватися чи поступатися місцем молодим практикам їм не хочеться…

– Думаю, ваше питання має адресуватися університетам. Автономія – це інструмент, також і для того, щоби бути найкращим на цьому ринку. У нас немає ніяких внутрішніх ринків, і, так чи інакше, ми є частиною глобальної системи. І тому конкурентоспроможність передбачає інтернаціоналізацію та розуміння себе відносно досягнень інших колег у різних країнах.  

– Проте не в кожному університеті так думають.

– Якщо університет так не думає, то він повинен закритися. Не можна займати тільки пасивну позицію, чекаючи, що держава щось дасть, зокрема великі зарплати. Якщо ми візьмемо Сполучені Штати, звісно, там зарплата гідна, людина на неї може нормально прожити. Хоч і вони скаржаться, що це недостатньо. Узагалі на Заході програми розвиваються таким чином, що хороший викладач-дослідник сам приносить гроші в університет, тому цінується кожен такий конкретний професор. Звісно, вони мають такі традиції благодійництва і мережу грантів, яких немає в нас. Але і в Україні для нас уже доступні Erasmus+, “Горизонт 2020”, «Фулбрайт», DAAD тощо. Ключову роль відіграє рівень економічного розвитку. Буде багатшою держава – викладачі матимуть вищі зарплати. Але ми не можемо сидіти й чекати, поки це станеться. Прикра економічна ситуація спонукає до того, що треба мати зв’язок із ринком праці, з редакціями, які будуть допомагати тоді, коли бачитимуть користь для себе в співпраці із журналістськими університетськими програмами. До того ж університети мають стояти на варті правди й справедливості в держави, у разі якщо остання робить щось неналежним чином.

От ви назвали 43 університети, що готують за напрямом “журналістика”, а фактично у нас близько тисячі вишів. Тому що це ВНЗ та філії, що, відповідно до українського законодавства, фактично також є окремими вишами. А там дуже часто не відбувається нормального навчального процесу. Уявіть собі таку кількість: 1000 закладів вищої освіти! У переважній більшості вони мають бути закриті. Ми вже вирішили, як це можна зробити: через зміну системи фінансування. Держзамовлення – це сталінська система, її треба позбутися. Слід підтримувати лише якісні університети. Для цього потрібен спеціальний закон, законопроект ми вже розробили. (Мова йде про підготовлений МОН проект ЗУ «Про внесення змін до деяких законів України щодо фінансування вищої освіти (щодо економічних відносин у сфері вищої освіти)». – Ред.). Ми пропонуємо запровадити базове фінансування ВНЗ, необхідне для його життєзабезпечення, також соціальний фонд, фонд розвитку і фонд державної цільової підтримки. Адже нині в нас усе вкладають у кошти, які приходять із держзамовленням. Якщо це контрактник, то ситуація аналогічна, бо всі обов’язки університету вкладають у кошторис цього студента. А університет повинен мати базове фінансування, щоб він міг виживати. І вже потім – те, яке приносять абітурієнти, коли приходять на перший курс. Вимоги до базового фінансування мають бути дуже серйозними. І не повинно бути так, щоб університет сам надавав інформацію про себе відповідно до цих критеріїв. Ця інформація має бути виключно з незалежних джерел. Концептуально ми вже все продумали. І тому ми повинні драматично скоротити кількість вишів. Сотні й сотні незрозумілих організацій, які мають право на освітню діяльність, повинні припинити свою діяльність.

Про Науково-методичну комісію із журналістики МОН

– У нас досі існує рудимент радянської епохи – Науково-методична комісія із журналістики МОН, яка на рівні своїх очільників вирішує долі навчальних програм і планів, регулюючи ту чи іншу кількість годин на вивчення дисциплін, що порушує норму Закону «Про вищу освіту», ухваленого 2014 року, у частині автономності. Особливо це проявляється під час акредитації або ліцензування, коли поважні особи звіряють плани з «еталоном» плану, який розробив очільник цієї комісії. Чи взагалі потрібна сьогодні така структура?

– Нам теж свого часу було важко відкрити могилянську журналістську програму (ідеться про МШЖ. – Ред.). На перешкоді стояли різні фантастичні речі. Але ми все одно успішно працюємо та впливаємо на ринок освітніх послуг. Однак такі структури потрібні. Якщо у нас приблизно 1000 вишів, то цілком можна припустити, що їхні вчені ради часто ухвалюють професійно неадекватні рішення. Тому повинен бути ще наскрізний орган, куди входять фахівці з певних спеціальностей. Спілкування між колегами має відбуватися не лише в рамках одного вишу, а й обов’язково між вишами. Вони повинні визначатися з термінологію, узгоджувати свої дії, зокрема, із запровадження нових освітніх програм. Звісно, це в ідеалі. Також потрібне розуміння розвитку своїх галузей на міжнародному рівні, обізнаність у сучасних трендах. Тому концептуально такий орган потрібен. Я переконався в цьому, коли як міністр спілкувався з представниками різних наук і ВНЗ. Як цей орган працює, це вже інша справа.

– А ви можете вести мову про те, як працює Науково-методична комісія із журналістики?

– Я не можу, бо не беру участі в цьому.

Про дослідження потреб медіаринку

– Чи заплановано здійснювати дослідження потреб медіаринку, тобто чого та як мають навчати факультети журналістики?

– Після Помаранчевої революції було проведено таке дослідження, коли Фонд «Розвиток України» вирішив підтримувати журналістські програми. Він найняв іспанську консалтингову організацію INNOVATION, яка провела дослідження, хто та як в Україні викладає журналістику. Тобто вони вивчили не лише університетські програми, а й різноманітні курси громадських організацій, телеканалів, редакцій, тобто практично все, що тоді тільки існувало в Україні. Зрештою вони порадили Фонду співпрацювати з університетом «Києво-Могилянська академія». Це був їхній висновок, зроблений на підставі реального вивчення ситуації на ринку. Так з’явилися програми DFJ (журналістика цифрового майбутнього) та DMU (цифрові медіа для університетів). Пізніше ми припинили співпрацю із цим фондом.

Щодо досліджень медіаринку, тут ось у чому проблема. Якщо для хіміків, наприклад, розробити стандарти, то вони будуть зрозумілими для всіх і коригуватимуся лише у разі масштабних технологічних змін. У журналістиці поки ці стандарти встановляться, життя їх змінить дуже швидко. Тож, на мою думку, ті можливості, що закладені в законі про вищу освіту, також і стосовно автономії, це саме карти в руки університетам – самим співпрацювати з ринком праці, конкретними редакціями, орієнтуватися на регіональні потреби. Але, звісно, ми з вами ведемо мову, спираючися на власний досвід та особисті враження, оскільки системних регулярних досліджень потреб медіаринку немає.

– Єдиним спільним проектом, у якому взяли участь представники вишів та медіаринку за підтримки Міністерства освіти, був «Паспорт професії: журналіст та редактор мультимедійних видань» (2011–2014). Однак його не було завершено, оскільки Фонд «Розвиток України», який ви згадали, припинив фінансування. За час проекту було розроблено перелік знань, умінь та розумінь у рамках професії журналіста, а також створено проект, за допомогою якого навчали викладачів, як навчати студентів у рамках уже розроблених стандартів. Однак іще й досі не з’явилося жодних освітніх характеристик на основі «Паспорта професії», за якими б почали працювати журналістські кафедри. Чи маєте ви якісь міркування щодо завершення цього проекту?

– Я чув про нього, але особисто не був задіяний. Це були роки, коли ми воювали проти Табачника. Мені здається, що в журналістиці небезпечно намагатися щось зафіксувати. Треба вчити професійних навичок та умінь разом із редакціями та професійними журналістами. Ви чули про те, що ВВС може припинити свою діяльність? На це є дві причини. Перша – технологічна. Це тому, що кожен британець може мати сателітну антену й приймати сотні каналів. І чому він має платити податок саме на BBC? Друга причина – нерівноправна конкуренція. Але що залишиться від BBC, навіть якщо їх не буде? Їхні професійні цінності й настанови для журналістів. Це і є найкращі стандарти. А все інше дуже швидко змінюється, мабуть, не варто намагатися це зафіксувати.

Про академічну мобільність і курси на вибір

– Практика обміну студентами поміж журналістськими кафедрами інших країн малопоширена в Україні. Але мобільність навчання є однією з умов Болонського процесу. Що МОН зробило в цьому напрямі?

– Академічна мобільність – одне із завдань Болонського процесу. Європейські університети переважно невеликі за розміром, тож їм у більшості важко конкурувати так, наприклад, у «Шанхайському рейтингу» (Це Академічний рейтинг університетів світу, який складають в Інституті вищої освіти Університету Шанхай Цзяотун і який уключає в себе всі основні виші. – Ред.). Абсолютна кількість публікацій відіграє визначальну роль. Тобто тут мова йде не лише про великі інтернаціоналізовані університети, а також про якесь глобальне виробництво. Болонський процес – це взаєморозуміння, чого та як вони навчають своїх студентів. У цьому полягає його цінність.

Академічна мобільність дає змогу країнам ЄС використовувати власне інтелектуальне розмаїття. Німець уступає до німецького вишу, потім продовжує навчання у Франції, Італії, Іспанії, повертається додому й отримує диплом. Він ознайомлюється з різними підходами, традиціями, різними культурами. Це неймовірно цінно для професійного зростання. Тому міністерство розвивало академічну мобільність через доступ до найрізноманітніших міжнародних програм, у першу чергу пропонованих ЄС та окремими країнами-донорами. Особливе значення має американських «Фулбрайт». Студенти самі мають проявляти активність і користуватися наявними можливостями, а університети – у співпраці з МОН здійснювати належну інформаційну та організаційну підтримку. Також важливо розуміти, що не може бути ні академічної мобільності, ні самого Болонського процесу без володіння англійською мовою.

В Україні також є  DAAD (Німецька служба академічних обмінів. - Ред.) – найгнучкіша грантова система у світі. Це взагалі дуже оригінальна організація. Де-юре її засновали німецькі університети. Де-факто її фінансує держава. (DAAD займається обміном наукових працівників і студентів. Організація надає стипендії практично всім категоріям осіб, які мають стосунок до науки та університетської діяльності, починаючи від студентів другого курсу й закінчуючи професорами та докторами наук. – Ред.).

– А що стосується курсів на вибір? Працівники медіагалузі, а також випускники визнають, що, попри поточний успіх «шкіл», на противагу класичній університетській журналістській освіті, остання також може існувати й бути ефективною за умови ліквідації дисбалансу між теорією та практикою, а також за наявності спеціалізації в журналіста. Потрібно було б забезпечити студентові можливість проходити курси на інших факультетах інституту/факультету журналістики. Наприклад, щоб студент міг пройти цікаві йому курси на економічному факультеті, коли він хоче спеціалізуватися на економічній проблематиці. І щоб він, зрозумівши, для прикладу, що економічна проблематика таки не його, міг надалі вивчати щось інше. З мого досвіду: ми могли вибирати курси на бакалавраті, але тільки їх невелику частину. Наприклад, я могла вибирати, чи вивчати мені журналістику на соціальну проблематику, а чи на літературну або релігійну. Наскільки я знаю, часом університет робить вибір за студентів.

– Закон «Про вищу освіту» гарантує українським студентам право самостійно вибирати не менше як 25% обсягу освітньої програми (іноді більше). У нас у Могилянці на кожному факультеті студенти мають курси на вибір, ми за цим постійно стежимо. Що таке реальна вибірковість? В університеті «Києво-Могилянська академія» ви записуєтеся в березні на вибіркові курси, які пропонує кожен факультет. Студенти вибирають те, що хочуть, у чому їх переконали на відповідних презентаціях. Цього навчального року ми впроваджуємо запис на вибіркові курси он-лайн.

Звісно, курси зі спеціальної тематики повинні викладати професіонали. Тобто якщо йдеться, наприклад, про соціальну журналістику, то це має бути соціолог або соціальний працівник, який має досвід взаємодії з різними групами. Бо якщо журналіста запрошують читати такий курс, у нього дуже швидко вичерпуються пропозиції, і я помічав це вже багато разів. За таких обставин він починає тягнути на свій курс інших журналістів, перетворюючи його на серію майстер-класів. Майстер-класи – це дуже корисно, проте вони не можуть замінити системної вищої освіти. Тому там, де соціальна журналістика, мають бути присутні також соціологи, де економічна журналістика – економісти. Журналіст може поділитися технологічними «секретами професії», але студент має оволодіти базовими знаннями з галузі. Тому слід бути вимогливим до того, щоб кожен університет пропонував реальну вибірковість. Якщо у ВНЗ викладачі мають навантаження більше ніж 600 годин, якщо немає реального запису на презентації вибіркових курсів, там немає вибірковості, це обман.

– Що ж у такому разі потрібно робити?

–Треба вимагати, треба скаржитися в міністерство. Я пам’ятаю, як у радянський час, іще малий був, увімкнув програму «Час», а там показували протести в Іспанії, студенти щось палили, кричали. І знаєте, яка була причина цього? Студенти виступали проти скорочення кількості іноземних мов, які вони мали можливість вивчати. У нас іще в чому проблема: у кожному хорошому університеті є випускники, які вивчилися й здобули відповідний ступінь десь на Заході та повернулися додому. Ця категорія людей, яка має безцінний сучасний досвід, практично ніколи не бореться за владу у своїх університеах. Тобто вони живуть у своїй ніші, займаються власними проектами й не хочуть бути ректорами. Отже, у нас досі немає зміни генерацій управлінців. Тому вимогливість і ще раз вимогливість. Ми збирали статистику й знаємо, що реальна вибірковість потроху впроваджується. Але в принципі є автономія університету. Це не тільки свобода щось не робити, автономія – це більше пропонувати, бути більш гнучкими й активними. Тож це питання внутрішньої вимогливості до того, що університет має забезпечити. Це питання якісної роботи.

– У деяких університетах скаржаться, що залюбки запровадили б курс мультимедійної журналістики, для прикладу, однак знайти людину, яка володіла б навичками потрібних програм та водночас мала науковий ступінь, украй важко. Тобто проблема полягає, за їхніми словами, у тому, що викладати журналіст-практик без відповідного ступеня не може згідно з нормами законодавства. Як із цим бути?

– Це не зовсім так. Ми, наприклад, у Могилянській школі журналістики намагаємося залучати дедалі більше своїх випускників, бо в якийсь момент зрозуміли, що кращих людей належної кваліфікації, яких ми могли б запросити, просто немає. Сам лідер програми Євген Федченко є випускником Могилянки й успішним журналістом-міжнародником. Журналістика динамічно розвивається. Дуже часто випускники, які в нас викладають, не лише володіють різними журналістськими професіями, у т. ч. пов’язаними з новими технологіями. Вони також знають різні іноземні мови, а отже, пропонують відповідні матеріали для читання, готуючи власні курси. Ми спираємося на них у розвитку МШЖ. Зовсім недавно повернулася зі Стенфорду (вона там викладала) ще одна наша випускниця Дарія Орлова, яка кілька років тому успішно захистила PhD дисертацію в Барселоні. Таких прикладів дуже багато. Проблема докторів і кандидатів стосується проходження акредитації. Але якихось спеціальних заборон медіапрофесіоналам викладати на журналістських програмах не існує. Я завжди згадую унікальну медіаюристку Наталю Петрову, яка є одним із найкращих наших викладачів. Завдяки таким, як вона, відбувалося професійне становлення Могилянської школи журналістики. Додам по секрету, що виконавча директорка ГО «Детектор медіа» Діана Дуцик – також наш давній і успішний викладач…