Сергій Поліщук: «Бути універсальним журналістом складно, краще бути професіоналом у вузькій галузі»

Сергій Поліщук: «Бути універсальним журналістом складно, краще бути професіоналом у вузькій галузі»

00:00,
7 Липня 2014
4994

Сергій Поліщук: «Бути універсальним журналістом складно, краще бути професіоналом у вузькій галузі»

00:00,
7 Липня 2014
4994
Сергій Поліщук: «Бути універсальним журналістом складно, краще бути професіоналом у вузькій галузі»
Сергій Поліщук: «Бути універсальним журналістом складно, краще бути професіоналом у вузькій галузі»
Про те, чому не потрібне телебачення, які переваги має спеціалізація в журналістиці та про журналістську освіту – в інтерв'ю з режисером монтажу телеканалу «Україна» та викладачем Могилянської школи журналістики.

Сергій Поліщук – досвідчений журналіст і викладач Могилянської школи журналістики. Працював коментатором, репортером і редактором на ТРК «Ера», НТКУ, К 1 та Новому каналі. Студентів школи навчає операторської майстерності. Окрім технічних навичок, намагається прищепити їм об’єктивність, незалежність і відповідальність. Наразі працює режисером монтажу на ТРК «Україна».

Сергію, на сторінці Могилянської школи журналістики ви вказали, що знаєте болгарську мову. Звідки?

Так сталося, що в мене мати болгарка, і я з дитинства знав мову від бабусі – маминої мами, яка живе в болгарському селі в Україні. Коли я проводив там влітку час, дуже добре вивчив болгарську.

А в Україні є такі болгарські села?

Так.

Який це регіон?

Це Одеська область.

Вже в дорослому віці свідомо продовжив вивчати болгарську в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Просто домовився з викладачем – він також болгарин, і відвідував лекції як вільний слухач – вчився читати й писати.

Ви були в Болгарії?

Ні, але це моя мрія…

У 1995 році ви закінчили Державний технічний університет у Кіровограді. Якою була ваша перша спеціальність?

Інженер.

А як ви опинилися в журналістиці?

Я потрапив на телебачення абсолютно випадково, і почав там працювати журналістом та ведучим.

А як це випадково?

Зустрів друга, й він запитав: «А чим ти займаєшся?». На той момент у мене не було якихось особливих занять: я щойно закінчив вуз, але не знав, де себе застосувати. І друг запропонував: «Хочеш до нас на телебачення?» Я думаю: ну, спробую. Спробував, і в мене вийшло. Це було регіональне телебачення, а потім я потрапив до школи новин від Бі-бі-сі. Там був дуже жорсткий набір: десять охочих на одне місце. Киян не брали, лише журналістів із регіонів. Після навчання мені запропонували залишитися там працювати. Саме тоді й визначилася моя доля.

Чим займаєтеся зараз?

Ну, зараз я взагалі від журналістики відійшов – наразі я режисер монтажу на телеканалі.

Що спричинило перехід від журналіста до режисера монтажу?

Я розчарувався в журналістиці – через її суб'єктивність. Я відчув, що журналістика є маніпулятивною. Тобто все, що відбувається, журналісти висвітлюють абсолютно необ'єктивно: або виходячи з якихось власних міркувань, або з редакційної політики свого ЗМІ. І в певний час мене це почало сильно дратувати – я не міг почуватися вільним, не міг робити того, чого я хочу. Я навіть почав експериментувати – відвідував якусь подію, а потім навмисно перекручував її, щоб від самої події фактично нічого не залишалося – і побачив, що це працює. Потім почав розуміти, що фактично всі журналісти так роблять. Одна й та сама інформація на різних телеканалах виглядає зовсім по-різному.

Як ви думаєте, це специфіка саме українського телебачення чи загальносвітова?

На пострадянському телебаченні саме так і є. Щодо Заходу… Здебільшого й на Заході така сама ситуація. Політика каналу все одно залишається пріоритетною й журналісти мають підпорядковуватися їй, тому особливої свободи вони не мають. Ті, хто має свободу, залишають телеканал. Іншого виходу немає.

Чи є майбутнє в телебачення? Чи буде телебачення якось змінюватись, як ви думаєте?

Я взагалі проти телебачення і його існування. Воно перестало виконувати ту функцію, яку, на мою думку, має – виховну. Наразі телеканали підлаштовуються під аудиторію, намагаються підняти найнижчі людські інстинкти – жорсткість, розпуста – і штучно підігрівають їх. Усе це пропагується на телебаченні, прикривається рейтингами, – що нібито цікаво глядачу, але я проти цього.

Якої ви думки про соціальні медіа? Це нова хвиля маніпулювання суспільством чи –  навпаки – щось добре?

Інтернет мене більше влаштовує, і я частіше ним користуюся, тому що тут у споживача є вибір. У мережі якщо тобі щось не подобається, можна просто це зупинити, видалити, прокрутити тощо. А коли дивишся телебачення, реклами не видалиш. Але інтернет виконує для мене більш розважальні функції – якщо я хочу подивитися фільм або передачу.

Звідки ви дізнаєтесь останні новини?

Я завжди можу дізнатися, що відбувається, з ресурсів, яким довіряю – це особисто журналісти й матеріали, які вони знімають, як кажуть, «без купюр». Це первинники, в яких є все: можна послухати інтерв'ю або прес-конференцію цілком – від початку й до кінця, а не те, що подається вже відредагованим кимось або порізаним. У мене є особистий доступ до бази, до відео, яке знімається журналістами нашого телеканалу, і я постійно його переглядаю. Тому якщо десь бачу форматні новини, то нічого нового для себе не чую, а навпаки, бачу, що ось тут неправду сказали, тут однобоко висвітлили. Дивлячись новини, відчуваєш певні вподобання – журналістів, редакторів, редакцій.

А можна робити телебачення, не дивлячись його?

Звісно! На телеканалах тільки один невеличкий відсоток інформації подається глядачам. А працюючи на телебаченні, ти пропускаєш через себе її велику кількість – спілкуєшся з журналістами, які бувають на зйомках і постійно відкопують щось нове, постійно отримуєш різні відеоматеріали з регіонів, з інформаційних міжнародних агентств. Працюючи на телебаченні, ти навіть більше знаєш, ніж коли просто дивишся телевізор – адже кінцевий продукт дозований.

Чи помітили ви якісь зміни в українському телебаченні за час вашої роботи?

Наприкінці 90-х телебачення було більш заангажованим, особливо приватні телеканали. Вони не намагалися навіть виглядати незалежними – постійно висвітлювали позитивну роль власника телеканалу. Якщо це було державне телебачення, то співалися дифірамби владі; журналісти змушені були так працювати, а спротив був значно менший, ніж зараз. Але з часом олігархи зрозуміли, що навіть із маркетингової точки зору вигідніше казати більше правди – глядачам потрібна хоч деяка об'єктивність, вони також стали розумнішими. А якщо на телеканалі постійно вихваляють якусь особу, а іншу – навпаки, принижують, то телеканал втрачає довіру і, відповідно, глядача. Крім того, самі журналісти стали сміливішими й кажуть більше правди.

Сергію, яке з місць вашої роботи запам'яталося вам найбільше?

Я дуже щасливий, тому що в мене завжди складалися хороші стосунки з колективом, де б я не працював. І в мене постійно була така тенденція – до якого колективу я б не потрапив, то, як правило, виявлявся найстаршим – досить пізно, як для свого віку, прийшов на телебачення. Але мені завжди це подобалося, навіть якщо мої керівники були молодші за мене, мені постійно з ними було цікаво, весело. Тобто я постійно почувався в драйві, тому головне, що дала мені робота на телебаченні – це спілкування з людьми.

Дуже великий професійний досвід я отримав, навчаючись і працюючи в «Інтерньюз-Україна» в 2000 році. Там я вперше і, можливо, востаннє, побачив, як працює професійна команда на телебаченні – настільки було все організовано. Це і відповідальність, і ентузіазм, і відданість роботі, і намагання зробити її якнайкраще. В чому професіоналізм? У тому, щоб ти не замислювався, що твій час вийшов, а щоб усе, що ти робиш, робити якнайкраще – постійно дбаючи про результат. Нам там постійно казали: не розказуйте нам, чому ви цього не зробили, ви маєте в тих умовах, у яких перебуваєте, зробити все можливе. Тележурналісти дуже часто опиняються під час зйомок у складних умовах: у тому плані, що приїжджаєш на зйомку, треба зробити матеріал, а ти розумієш, що його нема з чого робити, подія не відбувається. Звісно, простіше подзвонити в редакцію і сказати: «Я їду назад». Але нас навчили: якщо ви вже приїхали з камерою на зйомку – проявіть фантазію, креатив, усе що завгодно, але зробіть матеріал, і цей матеріал має бути якнайкращим. І ти починаєш рити, копати, думати, запитувати людей – десь, хтось, щось, якось – і тут якесь диво трапляється – або якась цікава людина, яка тобі щось покаже чи розкаже, або направить тебе і скаже: ви отуди підіть і обов'язково щось цікаве знімете. А потім приїжджаєш із величезними очима і кажеш своєму редактору: я такий класний матеріал зняв. А ще годину тому навіть не підозрював, що можеш так зняти. Ось цей професіоналізм і дав «Інтерньюз». Це стало моєю суттю.

Як ви вважаєте: має бути напрямок, якому журналіст повністю себе присвячує, чи він може бути професіоналом у різних сферах?

Бути універсальним журналістом дуже складно – все ж таки варто для себе обрати якийсь спектр тем, які будуть цікавими власне тобі – й потім тримати себе в курсі справи в цьому секторі. Не можна бути хорошим політичним оглядачем і спортивним журналістом. Тому що десь обов'язково втратиш. Я за те, щоб бути професіоналом у вузькій галузі. В нас страждають телебачення й новини через те, що все подається поверхово. Якщо людина не в темі, вона розказує в своєму сюжеті просто про те, що побачила й почула, не проводячи ніякого аналізу, не знаючи, що було до цього, що, можливо, буде потім. Коли людина в темі, вона подію сприймає в усій повноті: знає, що відбувалося рік тому, що вплинуло на неї – й може це показати в своєму матеріалі. Буває, що тебе посилають на прес-конференцію – ти прийшов і відтворив це. Але ти не знаєш – можливо, це піар або реклама, або ці люди не хочуть, щоб їх засудили.

Сергію, вам подобається викладати в університеті?

Так, мені дуже подобається. Це моя віддушина, тому що для мене спілкування зі студентами – це, знаєте, як омолодження. Я від них дізнаюся дуже багато новинок, цікавинок – у кіно, в літературі, в музиці, в сучасних течіях… І плюс у мене завжди зі студентами складалися дуже хороші стосунки – я хочу, щоб вони вільно почувалися поруч зі мною. Мене студенти ніколи не вважали жорстким чи викладачем, із яким складно співпрацювати. Мій «каральний меч» – бали, які студенти собі заробляють – для мене  зручна система впливу.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду