«Етику замовляли?... Без моралі?... Нате!»

00:00,
7 Листопада 2011
1451

«Етику замовляли?... Без моралі?... Нате!»

00:00,
7 Листопада 2011
1451
«Етику замовляли?... Без моралі?... Нате!»
Бідний журналіст не може бути ані вільним, ані етичним. І говорити до нього чи до неї про журналістську етику не має сенсу.

Заходячи на «Телекритику», помітив заклик брати участь у конкурсі матеріалів на тему журналістської етики, а паралельно – масу обурених декларацій, спрямованих проти моральної комісії та якогось їхнього законопроекту.

Потішило поєднання цих двох напрямків боротьби: за журналістську етику та проти моралі. Зрозуміло, що у другому випадку формально борються з «цензурою», яка, певно, може завадити комусь подавати інформаційну чорнуху під виглядом «новин для Барбоса» та смакувати іншу муть, яку «глядачі самі люблять, обирають і просять». Та може, я помиляюся?

Let’s declare our real self

Скажу чесно: пишу цей текст, щоб заробити грошей. Евентуально. Й отримати певне задоволення. Реально. Задоволення від можливості сказати те, що давно хотів, але не наважувався, чи не знаходив достатнього приводу – сказати. Почну з цитати – доволі розлогої, але важливої:

«Кто такой украинский журналист? Возьмем, к примеру, миф о том, что журналист не продается. Бред. Нет ни одного. Есть либо “дорогие проститутки”, либо “дешевые шалавы”. Дешевые бездарны и кричат о не продажности и идеях. Дорогие журналисты красивы, талантливы и профи. Вы никогда не встретите дорого журналиста пожирающим балык на фуршете. Дешевых же там… все.

О свободе слова начинают говорить в тот момент, когда у журналистов заканчиваются деньги. А свобода слова предполагает, в их понимании, что им не дают что-то делать, в данном случае – не дают зарабатывать деньги так, как они этого хотят.

Провинциальные города менее продажны. В провинциальном городе достаточно 100 долларов, чтобы купить журналиста с потрохами. В столице придётся заплатить 200. В этом разница.

Журналисты (мужчины) в большинстве своём — ленивые, ограниченные, сильно пьющие люди, которые пошли в эту профессию, потому что можно сидеть задницей, ничего не делать, собирать буквы в слова. Журналист является этаким специалистом во всем понемногу. Миф о журналисткой солидарности – бред.

Каждый журналист мечтает стать политиком, аргументируя это тем, что он хочет что-то изменить. На самом деле это “что-то” – его, журналиста, материальное положение.

Начинающему журналисту совет один: требовать денег ровно в 2 раза больше, чем получают твои коллеги. Второй – если до 30 лет ты не решил поменять профессию журналиста – застрелись. Ты не состоялся, это касается мужчин.

Никогда не продаваться дёшево, надо продаваться за большие деньги».

Гадаю, впізнати автора було неважко – це достатньо відомий, талановитий та успішний медійний діяч Володимир Петров. Багато речей він підмічає правильно і називає точно. Тоді в чому він помиляється?...

На мою думку, його головна помилка є суто філософською. Великі філософи недарма стільки уваги приділяли питанням етики, вважаючи, що наші етичні засади прямо витікають із нашого з вами розуміння життя, людини, суспільства та світу, в якому ми живемо. А все це і є основними питаннями філософії.

Так от, Володимир Петров – за переконаннями та сприйняттям світу, як виглядає, є лібертаріанцем. Так само, до речі, як і більшість із нас, українських журналістів. Кого не візьми: Лигачова, Портников, Мостова, Найєм, Безулик, Лещенко, Притула, Чепак, Скачко, Рахманін, Сюмар, Княжицький, не кажучи вже про заїжджих Шустера та Кисельова, – всі вони є відвертими лібертаріанцями. Себто людьми, які сповідують віру у свободу волі й думки, економічну свободу та, перш за все, свободу індивідуальну.

Те ж саме робить і Петров. Тільки максимально відверто і, як здається, цинічно. Але це не зовсім цинізм, радше лібертаріанство в одному з крайніх виявів.

Позаяк в українській журналістиці несвідомими лібертаріанцями є практично всі, пояснимо: в своєму екстремумі лібертаріанство прагне максимальної свободи. А максимальна свобода – це анархія, хаос і (як варіант чи наслідок) тиранія (ситуація, коли правила гри визначає сила). Сила інтелекту, грошей, зброї чи банальної грубої сили, які й забезпечують індивіду (нам) домінуюче становище, а отже і владу.

Стримувати таких крайніх лібертаріанців може лише сила закону. Закону, який обмежує свободу індивіда. Але тут важливо сказати, що закон англійською це не тільки law, як у нас думають, але й justice. Себто справедливість. І, от коли такий закон-справедливість не діє, тоді ми й отримуємо владу, подібну до тої, яка є сьогодні в Україні.

Придивіться, адже нами правлять лібертаріанці, яких просто ніщо більше не обмежує і які, певно, увірували, що «завтра не прийде ніколи», а тому «можна все». (І тут не лише про судові процеси мова.)

Так от, панове, друзі, товариші: таку владу Україні забезпечили ми, журналісти, бо почали масово сповідувати (увага) хибне уявлення про світ. І засадничо це проблема нашої з вами етики. Але перейдімо до простіших речей.

«Ферма тварин»

Ви знаєте цю метафору і чули, що людей спрощено можна поділити на свиней, вовків та овець. Останніх – більшість (вони керовані), свині панують, вовки забезпечують владу свиней.

Ця схема умовна, існує безліч нюансів. Наприклад, вовки не обов’язково мають служити саме владі. Можуть траплятися й «степові вовки» – авантюристи, бандити, аферисти та бізнесмени, які намагаються діяти незалежно від влади, стрижучи овець на власний розсуд за принципом «кожному – своє».

Також завжди є ті, хто прагне жити не за кодексом хижака, а намагається думати про загальне добро чи про захист інших. В ідеалі з таких виходять вовкодави та сторожові пси. До цієї категорії можна віднести різних персонажів театру життя, але важливо, що ми, журналісти… Ми, в ідеалі, маємо бути десь саме ось такими – сторожовими псами.

І при цьому не «сторожовими псами демократії», а саме охоронцями стада. Тобто тієї більшості наших із вами співгромадян, які просто в силу об’єктивних обставин не здатні приймати компетентних рішень, якщо ми з вами не дамо їм правдивої, точної і важливої для них – інформації. Бажано в максимально цікавій та доступній формі.

Так от, виглядає, що ми з цим завданням явно не справляємося. Майже двадцять років поспіль, але вже геть спаршивіли в роки останні. Тепер нас повсюдно називають «шакалами», «проститутками», «продажними тварями» та іншими негарними словами.

Не всіх, безперечно. І кожен зокрема вважає себе «не таким» чи «не такою». Часто ми бачимо себе вже й не вовками, не вовкодавами і не шакалами навіть, а білками в колесі чи загнаними кіньми, які готові на будь-що, аби лиш вирватися з цього осоружного болота рутини, проблем та безгрошів’я. Правильно?...

Може й правильно, але виходить, що так ми з вами зраджуємо фах, цехову солідарність, людей, які від нас в праві чекати іншого, а головне – зраджуємо самих себе. І це вже не лише питання етики, але також і питання грошей.

Адже деградуючи, ми не перетворюємося на вовків, як може хтось подумати. Для більшості з нас моральна і професійна деградація означає шлях в отару, де ми за самим фактом перебування там втрачаємо шанс бути зграєю, силою, кастою, «четвертою владою» і, що важливо, заробляти більш-менш пристойні гроші. Реально ми їх варті тільки якщо ми «сторожові пси». Або вовки.

Утрачений рай

Насправді, вовки та вовкодави мають багато спільного і можуть періодично мінятися місцями. Зі «сторожових псів демократії» також виходять прекрасні поросята. Однак такі варіанти для небагатьох, тож загалом, з усієї журналістської братії, більш-менш пристойні гроші нині отримує відсотків 10–15. Це якщо рахувати з запасом та без розбору: і вовків, і дорогих телевізійних овечок, і зірок опозиційної журналістики, і всіх, хто зміг більш-менш нормально влаштуватися в різноманітних прес-службах, політичних штабах чи успішних ЗМІ.

Для більшості ж в Україні журналістика – це дуже важкий хліб, від якого варто свідомо віднаджувати молодь, переконуючи її обирати якийсь інший фах. Щоправда, це не вирішує проблеми для тих, хто вже пов’язав себе з цим ремеслом. А суть проблеми в тому, що бідний журналіст не може бути ані вільним, ані етичним. І говорити до нього чи до неї про журналістську етику не має сенсу, тим паче якщо перед вами стоїть людина, яка вірить у те, що «бабло перемагає зло», «людина людині – вовк», «успіх – понад усе», «кожний – за себе», «виживає – найсильніший» і т. п.

Такий голодний лібертаріанець буде продаватися – легко і без жодних докорів сумління. Ви запитаєте: «А як же Мостова, Лигачова, Притула… Що дозволяє їм не продаватися!?».

… Мабуть те, що вони не дуже-то й голодують. А також, можливо, й те, що вони бачили трохи інші часи. Здебільшого наше покоління прийшло в журналістику на межі 80–90-х, а це була золота доба української журналістики.

Можна навіть стверджувати, що в короткий період з 1991-го по 1993 рік Україна мала свободу слова, якої немає сьогодні ані в Швеції, ані в Норвегії, ані в Британії, ані у США.

Основою тієї ідеальної свободи слова була достатня платоспроможність населення, коли газети могли обходитися абсолютно без реклами, існуючи виключно за рахунок аудиторії. Цілком достатньо було грошей, які надходили з продажу тиражу, і часто це були дуже непогані гроші. Таким чином, газети фактично ставали громадськими ЗМІ, а будь-яка група ентузіастів могла з легкістю спробувати заснувати власне видання і, зацікавивши читача, досить непогано заробляти.

При цьому журналісти тоді були переважно романтиками, які вірили у свободу слова, високу місію власної справи, цехову солідарність і т. п. Але так не могло тривати довго. Капіталізм, якого всі ми так радісно прагнули, наступав залізною ходою, влада ставала владою, а люди… Люди зубожіли на очах.

За деякий час видавати газету без фінансових вливань чи сторонньої підтримки стало значно важче. Де чужі гроші, там і тиск власників, рекламодавців, грантодавців – резони добрих стосунків із усіма ними та із владою. Додайте до того пересиченість, яку виховала в населення вакханалія постійних журналістських викриттів періоду Перебудови та перших років Незалежності, і ви отримаєте ситуацію, яка дуже нагадує нинішню: ЗМІ керовані, на їхні матеріали ніхто не зважає, людям системно промивають мізки та згодовують інфотейнмент; усе це називають свободою слова. Іноді, щоправда, кажуть, що її (свободи слова) в нас нема. Але вона є. Просто це вже не та свобода, яку ми знали колись і якої, певно, вже не буде ніколи.

Проте образ тієї справжньої свободи нам варто пам’ятати як певний орієнтир. Це може допомогти нам збагнути кілька простих речей:

  1. Хороша професійна журналістика у бідній країні неможлива. Вона і в багатій не завжди можлива, а в бідній – і поготів. У бідній країні хороша журналістика трапляється лише як щасливий виняток, індивідуальний подвиг чи протест. Тому…
  1. Якщо хочемо, щоб журналістика в Україні відповідала високим стандартам, а журналісти жили добре, маємо свідомо боротися за те, щоби прості люди довкола нас жили якомога краще. Це логічно випливає з того, що сучасні ЗМІ є переважно рекламним бізнесом, а отже прямо залежать від платоспроможності читачів, глядачів, слухачів. Тобто, що багатше живуть люди довкола нас, то більшими є шанси на добре життя й у самих журналістів.
  1. Однак боротися за краще життя людей ми зможемо тільки якщо відійдемо від позицій лібертаріанства та віри у lassez fair капіталізм. Іншого просто не дано: що більше ми виступаємо за «скорочення соціальних видатків», «непопулярні реформи» та все, що реально погіршує життя основної маси людей, то меншими стають і шанси більшості журналістів на пристойне життя.

Отака дивна логіка. Дивна для нас, але цілком типова для Європи, де журналісти в масі своїй поділяють саме такі «ліві» погляди, які, зокрема, дозволяють їм значно ефективніше відстоювати і власні корпоративні інтереси.

Постає питання: як нам перейти від ідеології індивідуалізму до ідеології колективізму, принаймні, у своєму власному середовищі – серед журналістів? Чи можливо це взагалі?

Більшість скаже, що ні. Але спробуймо поглянути на це під трохи іншим кутом зору.

Ave Europa!

Переважна більшість наших журналістів прагне бачити Україну в Європі. Точніше, в Євросоюзі (та НАТО). Чи справді це потрібно Україні, ми зараз обговорювати не будемо, але, якщо вже є таке загальне прагнення, то чому б нам його не використати і не почати з себе?

Очевидно, що основою європейської свободи слова є громадські ЗМІ. Суть їх у тому, що вони – не комерційні, а тому й незалежні. Значно більш незалежні, ніж комерційні. Саме Громадські ЗМІ і задають у Європі стандарт – незалежної журналістики, журналістської етики та свободи слова. Стандарт, на який уже змушені та можуть рівнятися журналісти комерційних видань і телерадіокомпаній.

В Україні існує певний прообраз громадських медіа – це державні та комунальні ЗМІ. От тільки вони здебільшого бідові, комерціалізовані та підпорядковані конкретним органам влади. Пропонується – всім нам – зосередитися на них і почати вимагати:

  1. достойної зарплати журналістам державних та комунальних ЗМІ. У межах держави це будуть дуже незначні суми. Журналіст має заробляти пристойно. Скільки? Можна визначити окремо, взявши за орієнтир середню заробітну плату та передбачивши певні коефіцієнти, зокрема, для столиці та великих міст, але почати слід саме з цього – з підняття зарплат;
  1. геть рекламу з державних та комунальних ЗМІ. Раз такі ЗМІ утримуються коштом бюджетів (різного рівня), в них не повинно бути реклами. З реклами мають жити комерційні ЗМІ – це їхній хліб. І він достатньо непростий. Тому така вимога є правильною і має йти у парі з першою та створювати ґрунт для наступної;
  1. справжньої незалежності комунальним та державним ЗМІ. Це дуже типово для Європи: ЗМІ отримує гроші від комуни чи уряду, але залишається незалежним. Для цього розроблено кілька моделей, суть яких зводиться до того, що в комунальному чи загальнонаціональному громадському ЗМІ створюється наглядова рада, більшість місць у якій отримують представники опозиції (у відповідній раді). Завдання такої наглядової ради – не допускати тиску на ЗМІ з боку органів влади, які дають гроші на існування цього ЗМІ. Чим погана модель?

Не будемо йти далі, спробуймо зорганізуватися хоча б для поетапного досягнення цих трьох цілей. Уявіть, що Петров, Макаров, Шустер, Лещенко, Безулик, Мостова і всі, кого ми знаємо, починають системно вимагати підняття зарплат для працівників НТКУ, НРКУ, УТР, районок тощо. Це неминуче викличе резонанс, а з іншого боку, – змусить нас самих чітко сформулювати для себе власні цілі, стандарти та пріоритети, аби ми змогли ефективно відстоювати їх і перед владою, і перед людьми.

Одна поправка

Ви, мабуть, зараз усміхаєтесь чи навіть смієтесь, але тримаєте в голові запитання на кшталт: «Чи можна критикувати лібертаріанство, якщо люди суголосних поглядів створили Конституцію США, де окремою поправкою говориться про свободу слова, для забезпечення якої в нас і ведуться сьогодні всі ці розмови про журналістську етику і т. д.?»

Логічне запитання, але відповідь тут на поверхні: ті, кого ми називаємо «батьками-засновниками Америки» були не лише лібералами та лібертаріанцями, але й глибоко віруючими людьми. Лещата віри тогочасних американців були настільки сильними, що дух індивідуальної свободи практично не мав жодного шансу виродитися в якусь зі своїх потворних форм.

Візьмімо класичний приклад із тією ж Першою поправкою. У ній сказано: «Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду».

На цю поправку нині часто посилаються, виправдовуючи ті чи інші явища. Наприклад, порнографію. Наскільки це логічно і правомірно? Нам скажуть, що американське судочинство вже дало відповідь на це запитання. Але...

Уявімо, що ми посадили за один стіл Бенджаміна Франкліна, Джорджа Вашингтона, Джеймса Медісона, Томаса Джефферсона, Александра Ґамільтона та інших батьків-засновників США і влаштували перегляд порнографічного фільму чи хоча б того ж журналу Hustler... Якою була би їхня реакція на побачене, як думаєте?... І чи не захотіли б вони внести певні уточнення у свою Поправку, дізнавшись, що саме нею нині прикриваються ті, хто виступає за легальне поширення відповідної продукції?

Ми не можемо знати напевне, але очевидно, що в самій Поправці йдеться не про санкціонування моральної розбещеності, а про недопущення політичної цензури. Іншого й бути не могло, позаяк Америку творили люди з надзвичайно ригористичними моральними принципами та жорсткою протестантською етикою.

Наше ж вульгарне лібертаріанство часто базується на переконанні в тому, що західний (капіталістичний) світ урахував недосконалість людської природи і скерував її егоїзм та прагнення до наживи в конструктивне річище, так що кожен там не розслабляється, працює на себе, а виграють від того всі. Мовляв, так треба діяти й нам. Можливо, але батьки-засновники США мислили дещо інакше.

Тодішній американський Дух свободи було закуто у кришталь твердої Віри. В її основі лежало прагнення через віру в Бога, духовну єдність і працю – розкрити власну богоподібність та довершити своє земне призначення. Саме таке стремління й визначило духовний стрижень феномену Америки, а не лише сліпа гонитва за наживою.

Зрозуміло, що люди, які вважають неможливим для себе вірити в Бога, бачать там лише примат особистого інтересу, без жодних моральних обмежень. Але біда в тому, що втрата морального і духовного стрижня призводить до занепаду навіть найпотужніші цивілізації. Сьогодні ми бачимо це на прикладі кризи. Її називають фінансовою, але президент Франклін Рузвельт ще в часи Великої депресії казав: «Будь-яка криза є перш за все кризою моральною».

Взагалі, цей президент часто звертався до людей, та нам, українським журналістам, варто перечитати хоча би його інавгураційну промову. Вона наче звернена до сьогодення, і не лише американського. Ми ж зацитуємо лише одне місце, яке стосується теми цієї статті: «Відновлення вимагає, однак, не тільки змін в етиці. Країна чекає від нас дії, і дії невідкладної».

Наша з вами дія мала б бути сьогодні перш за все розумовою. Бо «розруха – в головах». Наших. А наша відповідальність є значно вищою, ніж відповідальність пересічних українців, які (увага) дивляться на світ нашими очима і розуміють його так, як їм про нього розповідаємо ми, журналісти.

Ми ж часто робимо це легковажно, з чужого голосу, бездумно, або переконано, вбиваючи людям у голови власні помилкові судження, шаблони і кліше про демократію, економічну свободу, реформи, національні пріоритети та життєві цінності. А отже, тепер нам потрібно, як мінімум, піддати все це ретельному й системному переосмисленню. Для чого?

Щоб відновити в собі інстинкт сторожових псів і перестати бути вівцями, які легковажно ретранслюють отарі невідомо що, дезорієнтуючи стадо і роблячи його легкою поживою для сильних світу цього.

Це ж стосується й питань свободи слова, журналістської етики, солідарності та моралі. І моральної комісії зокрема.

Альтернативно: ми можемо, про все тут сказане, забути, роздрукувавши на пам’ять лише цитатник Володимира Петрова – як реальний етичний кодекс і дороговказ для сучасного українського журналіста.

Це буде чесно

Публікується в рамках конкурсу на кращий журналістський матеріал, що висвітлює питання журналістської відповідальності, професійної етики та саморегуляції, який проводять координатор проектів ОБСЄ в Україні та Комісія з журналістської етики.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
wikicfgs1y2
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду