Незважаючи на те, що світ вже давно не є патріархальним, ні для кого не буде секретом, що більшість журналістів, котрі займають керівні посади як в Україні, так і у світі – чоловіки. Так само із воєнною журналістикою, бо, як то кажуть, «у війни не жіноче обличчя». Але чи є підстави вважати, що жінки по-іншому зображають таку «чоловічу» тему, як війна?

Першою воєнною кореспонденткою прийнято вважати американку Пеггі Халл (Peggy Hull), якій вдалося отримати акредитацію у Міністерстві оборони США 17 вересня 1918 року і з того часу висвітлювати воєнні конфлікти. Вона також активно працювала під час Другої світової війни, готуючи репортажі з передової. І, до речі, не вона одна, бо війна дала багатьом американським жінкам можливість працювати воєнними кореспондентками. За офіційною статистикою, тоді у США було акредитовано 117 журналісток і фотокореспонденток. Але після закінчення Другої світової, на початку 50-х, багато з них втратили свою роботу, бо мусили «звільнити місце» для чоловіків-журналістів, котрі повернулися з фронту.

«Жінки-журналістки розповідають історії про людей, а не про війну»

Коли йдеться про воєнних кореспондентів, тут спрацьовує багато стереотипних уявлень. Наприклад, що журналіст, котрий висвітлює воєнні заворушення, є завжди мужнім і героїчним, його не лякають реалії війни, він щодня ризикує своїм життям тільки заради того, щоб «показати світові правду».

Німецька тележурналістка Аріана Вукович (Ariane Vuckovic) у своїй книзі «Люди з іменами» (Menschen mit Namen, 1996) спростовує це хибне твердження і говорить, що чоловіки-журналісти часто зловживають такими стереотипами у своїх репортажах з лінії фронту. «Міф про героя-воєнкора для мене є просто абсурдним, – пише Вукович. – Воєнний журналіст не є героєм. Він завжди почуває і буде себе почувати краще, аніж населення, яке страждає від воєнного конфлікту. Він має з собою гроші, їжу, захисну амуніцію, захищену автівку. Але найголовніше – у нього є можливість, коли він цього захоче, покинути зону конфлікту. Журналісти переживають завжди лише малесеньку частину того, що мусять терпіти люди на територіях, де вирує війна. Тому у своїх репортажах із зон воєнних конфліктів я завжди хотіла розповідати про людей, а не про себе. У моїх героїв завжди були імена і прізвища, вони самі розповідали про себе… У моїх репортажах говорили люди, а не тільки політики».  

Відома німецька тележурналістка Марія фон Вельзер (Maria von Welser) одного разу влучно зазначила, підтвердивши думку своєї колеги: «Жінки-журналістки розповідають історії про людей, а не про війну». Саме тому їх часто звинувачують, мовляв, така індивідуалізація викривлює саме розуміння війни, бо її головною суттю і трагедією є те, що у ній страждають багато людей одночасно – народи, етнічні групи, – і саме це відрізняє війну від інших насильницьких конфліктів, і на цьому, вважається, мають наголошувати працівники ЗМІ.

В свою чергу німецька дослідниця Ромі Фройліх (Romy Fröhlich) стає на захист жінок-кореспондентів та у своїй науковій роботі «Медіальне сприйняття жінок під час війни» зазначає: «жіночі репортажі», в яких є персоналізація і концентрація на конкретних людях, допомагають зрозуміти війну глядачам, слухачам і читачам ближче, причому як сторону жертви, так і сторону нападника, на відміну від репортажів чоловіків, в яких усе узагальнено.

Також у своїй роботі авторка наводить результати дослідження, яке було проведене Інститутом комунікаційних наук у Мюнхені у 2001 році. За допомогою контент-аналізу ця наукова робота мала на меті поглянути на воєнні репортажі у німецькій пресі й проаналізувати їх, виявивши якісь характерні особливості. Це була перша наукова робота по цій темі, яка охоплювала такий великий часовий проміжок: дослідники аналізували усі воєнні репортажі у провідних якісних німецьких щоденних виданнях протягом лютого-березня 1998 року. Було проаналізовано усього 162 матеріали на задану тематику. Результати дослідження показали, які саме жанри найчастіше використовують журналісти, висвітлюючи  воєнні конфлікти, головні теми і акценти у воєнних матеріалах, а також, зокрема, і те, що лише дев'ять відсотків усіх матеріалів на цю тематику були написані жінками.

Головною причиною такого порушення гендерного балансу у воєнній журналістиці авторка називає стереотипи щодо гендерних ролей у суспільстві. «Уявлення про чоловіка у нас, як про активного учасника війни, – пише Фройліх. – Так само логічно для нашого сприйняття є те, що жінка проти будь-яких воєнних конфліктів чи насильницьких протистоянь. Жінка завжди прагне до миру і завжди є жертвою подібних конфліктів. Таким чином, очевидно, що теми війни і насилля для нас, жінок, є темами-табу. Від цих конфліктів ми можемо тільки «страждати», а от бути у них активними суб’єктами, наприклад, воєнними кореспондентками, не можемо, особливо якщо мова йде про висвітлення подібних конфліктів для широкої громадськості – тоді наша думка не є «репрезентативною», ми залишаємося у меншості».  

Головний редактор Süddeutschen Zeitung, німецький журналіст і публіцист Петер Сарторіус (Peter Sartorius) у своїй книзі «Межі професії» (Grenzen der Proffesion,1996) розповідає, що головна відмінність між чоловіком-журналістом і жінкою – це уміння помічати не лише конфлікт, але й його деталі. Він наводить приклад ситуації, яка сталася із ним, коли він працював воєнним кореспондентом під час Балканського конфлікту. «У Боснії і Хорватії я зустрічав багато жінок-мусульманок, які розповідали, що із сербського боку діє добре організований табір, де постійно, можна сказати, у плановому порядку, ґвалтують жінок, – пише Сарторіус. – Але ми, чоловіки-журналісти, які усю інформацію перевіряли дуже довго і ретельно, особливо якщо мова йшла про такі серйозні теми, просто не могли у таке повірити. Нам були потрібні докази, ми цинічно дозволяли собі думати, що ці жінки, втомлені війною, здатні до перебільшень або ж діють у чиїхось пропагандистських інтересах. Під час війни людина вчиться вже нічому не вірити, і навіть сльози на обличчях цих жінок не були для мене аргументом, щоб взятися за цю тему. Але пізніше її все ж порушили… Першою, хто про це заговорив, була німецька журналістка Александра Штіглмайєр (Alexsandra Stiglmayer), яка довела, що то були не пусті розмови, а правда, здійнявши тим самим навколо цієї теми неабиякий ажіотаж».

Пізніше Штіглмайєр буде вже постфактум коментувати цей парадокс, пишучи: «Ті, хто почав концентруватися на цій темі і робити серії репортажів про ці «табори зґвалтувань», були лише жінки-журналістки. Я не знаю жодного чоловіка-журналіста, який би цю тему тоді висвітлював».

Стереотипи інколи заважають сприймати жінок-журналісток серйозно

Щоб дізнатися, як можна пояснити такі «гендерні відмінності сприйняття», ми звернулися за коментарем до відомого українського публіциста і психолога Олега Покальчука. Він підтвердив, що справді існує особливість трактувати інформацію по-різному, в залежності від статі, і не тільки у прив’язці до висвітлення воєнних конфліктів.

«Звичайно ж, чоловіки і жінки відрізняються в особливостях сприйняття, – говорить Покальчук. – Більше того, чоловіки і жінки по різному обробляють отриману інформацію, роблять різні висновки з однієї й тієї ж інформації. Жінки більш уважні до подробиць, до коротких історій, до емоційних елементів, до драматизму. Чоловіки ж, навпаки, тяжіють до узагальнень, завжди намагаються зробити висновки із почутого чи побаченого. Тут відрізнається не стільки увага чоловіків і жінок-журналістів до самого сюжету, як до епічності його подачі».

Експерт зауважує, що чітких розмежувань, хто написав матеріал – чоловік чи жінка – немає і бути не може, бо бувають жінки із чоловічим сприйняттям, а бувають – чоловіки із жіночим. «У кожному з нас є щось від обох статей, бо інакше ми просто не розуміли б одне одного і не могли б спілкуватися між собою», – каже пан Покальчук.

Катерина Сергацкова, українська журналістка російського походження, яка неодноразово була на сході України і готувала звідти матеріали, знає на власному досвіді про те, як пишуть жінки-воєнкори. «Я ніколи не думала про те, чим відрізняються чоловік і жінка у зоні конфлікту, бо у журналіста є певні задачі і головне – це професіоналізм», – говорить вона. Але погоджується, що стереотипи інколи заважають сприймати жінок-журналісток серйозно: «Якщо подивитися з точки зору сприйняття інших людей, тут жінок і справді сприймають  «особливо». Наприклад, воєнні, коли їх питає жінка-журналіст, не розповідають якихось деталей, які стосуються воєнної техніки, воєнних тактик. Мабуть, все ж вони вважають, що на цьому розуміються тільки чоловіки».

Катерина Сергацкова вважає, що головне у воєнній журналістиці – правильно розставлені акценти. «Я бачила репортажі, у яких репортери із задоволенням розказують і показують, як воєнні із ЗСУ обстрілюють позиції бойовиків, і розповідають про це як про якесь «свято», – говорить Катерина. – Я вважаю таку подачу апріорі неправильною, бо це негуманно. Думаю тут річ не у гендері, а у тому, що є люди, які звертають увагу на «красу зброї», а є ті, які звертають увагу на жахи війни».

Сама ж журналістка вважає, що війну справді краще показувати через особисті історії, бо так вона стає зрозумілішою для звичайних людей: «Через репортаж від першої особи у журналіста є можливість показати усю драматичність війни. Через людину взагалі можна «сказати» дуже багато, і це саме те, що буде зачіпати читача чи глядача. Я думаю, що дуже важливо робити саме такі репортажі. На жаль, у нас зараз журналістика занадто сконцентрована тільки на новинах і на тому, хто куди стрільнув і куди полетів снаряд, але це не головне, бо цифри і статистика ніколи не показують того, що відбувається в реальності».  

Для підтвердження або спростування цієї думки ми вирішили переглянути заголовки матеріалів, що стосуються війни на сході, на предмет емоційності і концентрації на особистих історіях (на ресурсах «Українська правда», «Лівий Берег», газета «День»). Наводимо приклади деяких із них: «Оксанина війна: Замполіт батальйону про смерті бійців та екскурсії чиновників» (автор Леся Ганжа, УП), «Пораненні в АТО: ті, хто вийшов із Дебальцево. Роман Гаврильчак» (автор Ірина Солошенко УП). А ось чоловічі: «Війна, де всі проти нас» (автор Олександр Солонько,УП), «Гібридна війна в українському Маріуполі» (Дмитро Дурнєв, УП). Придумані вони самими журналістами чи дописані редакторами, але неважко помітити, що «чоловічі» заголовки є більш узагальненими.

«Людина йде з війни – а війна з людини не виходить» (автор Неллі Вернер, ЛБ), «Кілька моїх товаришів по поверненню з АТО одружилися, війна вчить цінувати мирне життя» (Ольга Пригорова, ЛБ). Чоловічі ж матеріали на цьому ресурсі, до прикладу, звучать так: «Війна держави проти громадян» (Семен Глузман) або «Краматорськ: війна світів» (Євгеній Швець). А ось приклади із газети «День»: «Війна іде на території кожної людини, на рівні совісті» (автор Анна Липківська) або «Війна – це найбрутальніше порушення прав дитини» (Оксана Миколюк). І, на противагу, чоловічі заголовки: «Обмежений контингент АТО» (автор Олександр Прилипко), «Від Пісків і Авдіївки до Волновахи та Широкиного» (автор Вадим Рижков).

Звісно ж, це тільки невеличкий зріз і робити однозначні висновки тут не варто. Так само, як і не варто розцінювати такі тенденції, як негативні, адже не можна забувати, що стать – це в першу чергу соціальний конструкт, а сприйняття, обробка і інтерпретація інформації залежать ще від багатьох індивідуальних особливостей людини.