Ще раз про так званих експертів по Україні...

Ще раз про так званих експертів по Україні...

00:00,
11 Квітня 2014
1326

Ще раз про так званих експертів по Україні...

00:00,
11 Квітня 2014
1326
Ще раз про так званих експертів по Україні...
Ще раз про так званих експертів по Україні...
...або запрошення Путіну до нових інтервенцій. Олександр Мотиль критикує позицію першого президента ЄБРР Жака Атталі та президента нью-йоркської консалтингової компанії Eurasia Group Іана Бреммера щодо анексії Криму. 

Стаття Аталлі була опублікована в The Christian Sciens Monitor, а стаття Іана Бреммера - в The New York Times. Історик з українським корінням Олександр Мотиль наводить аргументи, чому такі експертні висновки, які виправдовують анексію Криму, можуть мати негативні глобальні наслідки.  

Інші статті Олександра Мотиля в перекладі читайте тут і тут.

Мене турбує, коли провідні західні фахівці хибно тлумачать елементарні факти про Україну, безпечно заохочують російський експансіонізм чи наводять нелогічні аргументи. Як це мало б тривожити кожного. Зрештою, йдеться про тих, хто впливає на політику в США та в Європі чи виробляє її.

Наведу останні два приклади, що стосуються першого президента Європейського банку реконструкції і розвитку Жака Атталі (Jacques Attali) та президента нью-йоркської консалтингової компанії Eurasia Group Іана Бреммера (Ian Bremmer).

Погляди Атталі щодо Криму, України та Росії викликають тривогу. Через їхню  безвідповідальність. Бреммерські ж ґрунтуються на двозначних визначеннях і хибній логіці.

Атталі тлумачить нещодавні події в Криму, як «голосування більшості російськомовної провінції, що протягом століть була частиною Росії, а 1954 року передана з примхи тодішнього генерального секретаря компартії Микити Хрущова іншій провінції Радянського Союзу».

І жодного слова про російське вторгнення, про бандитів, котрі верховодять у Криму, про  кримських татар, які населяли півострів протягом століть, допоки Росія 1783 року не захопила його, про етнічну чистку та геноцид татар 1944 року, про сфабрикований референдум, проведений нещодавно під дулами танків, про те, що, згідно з опитуванням громадської думки, тільки 41% кримчан підтримали об'єднання з Росією, про масове переселення в Крим після вигнання татар російських ветеранів. Щоправда, коротка згадка про примху Хрущова дуже доречна. Невже Атталі невідомо, що керівники завжди правили Радянським Союзом, керуючись власними примхами?

І ще таке:

«Верховоди Криму та Росії вирішили скористатися безладом у зв’язку з приходом до влади у Києві "антиросійськи налаштованого уряду", щоб возз'єднатися. Чому це турбує нас? Чому ж кримському населенню слід відмовити у волевиявленні обрати собі долю всупереч погляду країни, громадянами якої вони є? Зрештою, хіба ми не готові дозволити шотландцям голосувати з такої ж проблеми у Великій Британії? І хіба каталонці не мають наміру вчинити те ж саме в Іспанії?... І що станеться, якщо Молдова, Білорусь чи російськомовна частина Казахстану попросить приєднатися до Росії? Чи   втрутимося ми тоді? І на якій підставі? ...А як щодо Чехословаччини, котра розкололося на Чеську Республіку та Словаччину?»

Чи Атталі насправді вважає, що референдуми у Шотландії, Каталонії та Квебеку і розпад Чехословаччини можливо порівнювати за процедурою з військовою окупацією Росією Криму та зі сфабрикованим після цього референдумом? Невже він насправді вважає, що уряд у Києві «налаштований антиросійськи»? Якщо це так, то нехай допоможе нам провидіння. 

Однак риторичні запитання Атталі щодо Молдови, Білорусі або російськомовної частини Казахстану та їхнього ймовірного приєднання до Росії і щодо того, чи будемо ми втручатися у цих випадках — не що інше, як запрошення Путіну вторгнутися на ці території. До речі, що станеться, якщо приєднатися до Росії попросять російськомовна Ніцца, берлінський Шарлоттенбург чи фешенебельна частина Лондона?

Атталі, схоже, безтурботно сприймає наслідки подібних земельних загарбань. Українці, молдавани, білоруси та казахи чинитимуть опір. На більшій частині Євразії вибухне війна. З десятками тисяч жертв і сотнями тисяч біженців. Кожна країна на кордонах із Росією негайно нарощуватиме військовий потенціал.

«Чого нам боятися того, що Крим повернено Росії? — запитує Атталі. — Того, що Росія називає російськомовні райони країн Балтії частиною своєї території й, отже, головною мішенню анексії? Вгамуймося! Ці країни – в Європейському союзі і в НАТО! Отже, їм  немає чого боятися». Це «отже» проголошено надто поспішно, щоб бути обнадійливим. Якщо Європа ладна нехтувати нападом Росії на своїх сусідів і, попри її агресивні дії, продовжувати курс на її інтеграцію, естонці та латиші пошилися б у дурні, якби вважали, що Європа пожертвує інтеграцією з Росією заради двох крихітних країн.

Атталі небезпечний. Бреммер просто помиляється. Його ключові засади — подвійні. Перша: «Україна набагато важливіша для Владіміра Путіна, ніж для Америки». Друга:  «Політика Путіна, зокрема те, чи слід захоплювати більшу частину України, визначатиметься переважно інтересами національної безпеки, а не короткостроковими  економічними перспективами».

Хоча Бреммер наполягає на тому, що «Сполученим Штатам потрібно розглядати кризу в Україні з погляду Росії», він не каже нам, у чому полягають цей погляд та російські інтереси Росії стосовно України. Як і будь-яка держава, Росія має право бажати, щоби в Україні був доброзичливий до неї уряд. Та чи має вона право ще й вторгатися Україну? Ось таким може бути «російський погляд».

Чи відповідає знищення України інтересам національної безпеки Росії? Чи виправдані вони в інших проявах? Як щодо геноциду кримських татар? Чи його також було вчинено в  національних  інтересах?

Лишаючи поняття інтересів національної безпеки Росії невизначеним і водночас звеличуючи її право здійснювати їх, Бреммер, як і Атталі, виправдовує будь-яку політику Росії, зокрема війни та геноцид.

Він нехтує також інтересами національної безпеки Заходу. Звісно, західним інтересам відповідає відсутність нестримної імперіалістичної експансії в Євразії, уникнення великої сухопутної війни на східних кордонах Європи та підтримка міжнародного порядку, встановленого після Другої світової війни. Зверніть увагу на те, що Бреммер зосереджується тільки на економічних втратах від санкцій.

Якщо Росія вторгнеться далі на територію України, спроба Америки спільно з союзниками запровадити жорсткіші санкції у стилі тих, які діяли щодо Ірану, у кінцевому підсумку проваляться. Справді, якщо пан Путін розширюватиме військову кампанію, така  ж потужна відповідь з боку Америки та Європи навряд чи можлива. Експорт російських енергоресурсів, її комерційна міць, самі її величезні масштаби роблять ціну нехтування Росією непомірно високою для Європи.

Але ж Захід, як і Росія, має економічні та національні інтереси у сфері безпеки (деякі з них збігаються). Своєю логікою Бреммер робить ведмежу послугу, зіставляючи невизначені російські інтереси національної безпеки з вузько визначеними економічними інтересами Заходу.

Він вважає, що «різка риторика з боку Заходу може підштовхнути Путіна до більшої агресивності». Бо не вірить, що коли-небудь Захід ставитиметься до Росії як до Ірану та  здійснюватиме потужні санкції, що призведуть до того, що великі галузі російської економіки будуть відрізані від Заходу.

Та це не має сенсу. Якщо, як стверджує Бреммер, «політика пана Путіна, зокрема, й стосовно того, чи слід захоплювати більшу частину України, визначатиметься переважно інтересами національної безпеки», то навіщо йому в такому разі буцати Захід? Щоби дратувати його? Щоб демонструвати, що він крутий? Але ж це не має стосунку до інтересів національної безпеки Росії, якщо вони не охоплюють імперіалізм, війни та  геноцид?

У такому разі ніщо не може зупинити Путіна і ніщо не може «підштовхнути» його до більшої агресивності. Він просто йтиме далі, допоки його не зупинять.

Автор: Олександр Мотиль (Alexander Motyl), американський політолог українського походження, професор Ратгерського університету. Історик і літератор. Член видавничої ради українського часопису «Критика». Одна з його праць – «Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження»

Джерело: World Affairs Journal

Підготував і переклав Аркадій Сидорук 

Фото: nobelpeaceprizeforum.org та www.babelio.com

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Жак Атталі
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду