«Найбільший виклик – це правда, бо зараз усе піддають сумніву, - говорить медіадиректор Європейської телерадіомовної спілки Анніка Найберґ. – Особливо це стосується інформації з гарячих точок і з країн, де відбуваються громадянські конфлікти. Через брак доступу до інформації та небезпеку для життя репортерам складно показати  реальну збалансовану картину. До того ж, вони рідко мають змогу перебувати у зоні конфлікту достатньо довго, щоб розібратись у ситуації». Тому, за словами пані Найберґ, інформація надходить уривками, а її достовірність не гарантована. 

Іще одна загроза, за її словами, полягає у вибірковості висвітлення новин. «Топ-теми, про які ми пишемо – це лише невеличка частинка в порівнянні з масивом тем, які ми не висвітлюємо», – говорить Анніка Найберґ. Отримуючи з традиційних медій обмежену інформацію й не задовольняючись штучно звуженим тематичним діапазоном, аудиторія звертається до соціальних мереж. Через це традиційні медіа програють боротьбу і за читачів/глядачів/слухачів, і за гроші. 

«Про Україну пишуть багато, – вважає воєнна кореспондентка з Німеччини Кетрін Сандман. – Є інші конфлікти, про які просто не говорять. Журналісти перестають туди їздити, і ці конфлікти просто зникають із медійного поля, втрачаючи значущість». Як приклад вона наводить конфлікт у Сирії, до якого збайдужіли європейські медіа: пишуть про війну, яка триває досі, дуже рідко. 

«У цифрову епоху ми маємо два цікаві парадокси, – ділиться спостереженнями Найберґ. – По-перше, це постійна пропаганда, найбільше помітна у зонах воєнних конфліктів. По-друге, те, що кожен може писати й редагувати інформацію». Ця загальнодоступність і плюралізм медій дозволяють багатьом людям виконувати функції журналіста й ускладнює перевірку інформації. Традиційні медії мусять дотримуватись професійних стандартів і водночас конкурувати з соціальними мережами, де стандартів як таких немає. 

«Наша робота – писати не лише про те, що люди хочуть почути, але й про те, що вони мають почути, – говорить керівник цифрового відділу Бі-бі-сі Ричард Портер. – Інколи люди самі не знають, чого вони хочуть, поки ми не розповімо їм про це». Іще одним викликом нового часу він називає гіпероперативність: колись матеріали писали й редагували впродовж тижня, а тепер – за лічені години, якщо не хвилини. Тепер журналістам не потрібно пояснювати, що потрібно бути оперативними: вони прагнуть донести новини до аудиторії якнайшвидше. 

Водночас вони стали рідше виходити за межі зони комфорту, перевіряючи та шукаючи інформацію. Німецький журналіст Андреас Цумах наводить приклад: «Коли в Україні тривали масові протести 2013-2014 років, журналісти обмежувались висвітленням подій у Києві. А треба було також їхати до Криму й східних областей». Він також нарікає на те, що європейські ЗМІ мало цікавляться подіями поза Європою, навіть війнами. А брюссельський кореспондент Deutsche Welle Макс Гофман додає, що важливою є готовність уряду співпрацювати з іноземними журналістами та інформувати світ про події в країні. Часто пасивність влади призводить до інформаційного вакууму та виштовхує країну за межі медійного поля. 

Нарешті, ще однією проблемою сучасних медій Ричард Портер називає недостатнє усвідомлення професійної місії. «Це не наша робота – називати Путіна поганим, – каже він. – Нам потрібно показати, що робить Путін і влада Росії, та дати аудиторії робити висновки». Журналісти ж, на думку співробітника Бі-бі-сі, тепер занадто часто граються в агентів упливу.