Історія анексії Криму: від українського курорту до російської військової бази

Історія анексії Криму: від українського курорту до російської військової бази

09:24,
29 Жовтня 2023
1928

Історія анексії Криму: від українського курорту до російської військової бази

09:24,
29 Жовтня 2023
1928
Історія анексії Криму: від українського курорту до російської військової бази
Історія анексії Криму: від українського курорту до російської військової бази
Академія української преси презентувала комплекс видань «Нариси з історії Криму: від середини 18 ст. до 2022 року».

25 жовтня з нагоди Глобального тижня медіаграмотності експертка з медіаосвіти та медіаграмотності Академії української преси Оксана Волошенюк та письменник, історик Станіслав Цалик представили п’ять видань на кримську тематику, що охоплюють історичні періоди із середини 18 століття до сьогодення. Книжки містять не лише спростування російських наративів, завдяки яким проводилася пропагандистська політика Росії щодо Криму, а й матеріали до занять з історії та громадянської освіти, завдання з формування навичок верифікації джерел і критичного мислення.

Це не єдиний захід АУП до тижня медіаграмотності  24 жовтня відбулася лекція «Пропаганда і фейки — непереконливо, але результативно. Як із цим боротися?», де науковиця Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Тетяна Ковтун розповіла, чому фейки бувають привабливими та як не стати жертвою пропаганди. Також на ютуб-каналі академії можна послухати дискусії експертів на теми «Як розпізнати ІПСО і не стати учасником масифікації емоцій у комунікаціях?» та «Інфодетокс: як розвантажитися та збільшити продуктивність?».

Дізнатися більше про онлайн- та офлайн-активності Тижня медіаграмотності можна за посиланням.

Перший «Нарис з історії Криму» Академії української преси вийшов у 2019 році й охоплював період із середини 18 до початку 19 століття. Наступне видання було присвячено кримським подіям початку 20 століття, інші ж були розділені за періодами радянської доби — 1939‒1990 років, незалежної України — 1990‒2014 років та анексії Криму Росією у 2015‒2022 роках. За словами Оксани Волошенюк, останнє видання має на меті декодувати основні російські міфи про те, що Крим був «зданий без жодного пострілу», та про справжній процес отримання кримчанами російського громадянства.

Станіслав Цалик каже, що саме така періодизація історії та спростувань російських наративів щодо Криму пов’язана з тим, що російські вигадки про півострів, власне, й розпочинаються з часів правління Катерини II та припинення існування Кримського ханату.

«Крим захопили та приєднали до Російської імперії — і саме тоді почалася історія російських наративів. Ми крок за кроком рухалися від цієї події до сучасності: через 19 століття, через дуже складне 20-те, коли відбувалася депортація кримських татар і не менш складне їхнє повернення на історичну батьківщину вже в часи незалежної України. П’ятий випуск ще не є історією для українців, він є сучасністю», — каже письменник.

За словами автора, п’ятий випуск відрізняється від попередніх тим, що з 2014 року Росія змінила комплекс своїх наративів щодо Криму. Якщо раніше головними були переважно два сюжети: перший про те, що Хрущов у 1954 році нібито не розумів, що підписує передачу Криму зі складу Російської республіки до УРСР, а другий — що Крим був переданий Україні без Севастополя, тому що місто не входило до складу Кримської області. Цими наративами росіяни послуговувалися від моменту, коли припинив існування Радянський Союз і Росія раптом зрозуміла, що разом із цим Крим «від’їхав» до України.

У 2014 році, коли росіяни захопили Крим і провели «референдум», міфи про Севастополь і Хрущова втратили актуальність і їм знадобилися нові, які би пояснили та легітимізували нову ситуацію насамперед в очах самих росіян і російськомовних жителів України.

«Виник міф про законність і результати так званого референдуму, які начебто оголосив парламент Криму. Насправді ж цей парламент на той момент уже втратив легітимність. Невідомо, хто рахував голоси під час референдуму, як їх рахували, де і чи рахували взагалі. Росіяни почали доводити, що всі жителі Криму надзвичайно задоволені “поверненням” до Росії та радісно побігли брати російські паспорти. Насправді ж цей процес відбувався під шаленим тиском із боку самопроголошеної кримської влади», — пояснює Цалик.

Письменник каже, що не слід забувати про частину суспільства в Криму, яка отримала громадянство окупанта з власної волі, однак більшість жителів півострова була змушена це зробити з безпекових причин. Наприклад, карета швидкої допомоги могла не приїхати, якщо людина, до якої її викликають, не мала російського паспорта. Або ж дітей могли не взяти до школи та в інші навчальні заклади, якщо батьки не покажуть громадянство Росії. Після такого непрямого тиску на населення кремлівські чиновники показували у своїх звітах надшвидкі темпи зміни громадянства населенням Криму.

Наступним новим російським наративом стало «покращення курортного сезону на півострові». Пропаганда окупантів стверджувала, що з приходом російської влади кількість курортників нібито склала не менше 8 мільйонів. Станіслав Цалик пояснює, що це не відповідає дійсності, адже так званий міністр курортів і туризму російського уряду Криму в одному з повідомлень із сумом казав, що половина готелів через відсутність клієнтів не відкрилася взагалі, а вже через декілька місяців він хвалився, що Крим мав рекордну кількість відпочивальників. Тож виникає питання, де ці відпочивальники зупинялись, якщо відомо про закриті готелі. Крім того, автори «Нарисів» порівняли дані російської влади щодо туризму в Криму з українською статистикою до 2014 року, тож кількість курортних місць у санаторіях і готелях не сходилася з даними росіян.

За словами Цалика, аби імітувати наплив туристів, російська влада давала своїм громадянам із далеких регіонів безплатні профспілкові путівки, і якщо ці люди забезпечували державні пансіонати хоча б на третину, то кримське проросійське керівництво звітувало про повноцінну роботу закладів і що туристичний бізнес не постраждав.

«Відпочивальникам із Росії забезпечували безплатні путівки та авіапереліт. Одну людину могли заселити в кімнату, розраховану на чотири особи. Звісно, вони були позитивно вражені, адже вони не бачили такої розкоші раніше. Тому цілком щиро могли на камери дякувати Путіну за “приєднання” Криму», — каже письменник.

Після таких повідомлень у медіа пропагандисти перейшли на інший рівень і почали розповідати, як Москва, на відміну від Києва, нібито «дбає» про Крим і вкладає гроші в його інфраструктуру. Чергова маніпуляція сталася з аеропортом у Сімферополі. Як каже Цалик, російські медіа поширювали фейкові новини, що при новій владі побудували «новий міжнародний аеропорт». Насправді ж цей аеропорт існує з 1936 року, а росіяни лише добудували один термінал. Цей аеропорт став міжнародним ще у 1992 році вже за незалежної України, а при росіянах, навпаки, багато країн скасували сполучення з Кримом через дію санкцій. Однак, за словами письменника, справжня мотивація росіян у побудові цього терміналу полягала не лише у збільшенні лояльних людей серед кримчан, а й у підготовці до повномасштабного вторгнення на іншу частину України.

«Цей термінал розташований віддалено від аеропорту. Виникає питання, чому б не користуватися тими терміналами, що вони одержали від України? Інвестиції у Крим справді були, але вони не передбачали розвиток курортної інфраструктури. Це все мілітарні інвестиції в майбутню агресію проти України. Цей новий термінал був побудований біля колишньої злітної смуги, яка була розрахована на космічні проєкти, тобто це смуга, що може приймати літаки будь-якої ваги, наприклад, військово-транспортні літаки, які перевозять танки та БТР тощо. Іншої такої смуги в Криму немає. Тому біля неї збудувати новий термінал із певним розрахунком», — пояснює письменник.

На його думку, історія виникнення Керченського мосту має ті ж витоки. Його характеристики як інфраструктурного об’єкта, про які заявляли росіяни, такі, що дозволяють перекидати артилерію та інші техніку й озброєння, якими зараз обстрілюють Україну. Ба більше, з цього мосту побудована пришвидшена автострада до Севастополя, якій надали значення федерального об’єкта. За словами Цалика, це зроблено не задля зручності курортників, а для швидкої логістики зі штабом Чорноморського флоту. «Все це робиться, аби перетворити Крим на потужну військову базу. Вони показали у 2015 році, як це може бути, коли обстрілювали з території Криму Сирію. Тепер ми розуміємо, що це була репетиція», — каже Станіслав Цалик.

Ще один пропагандистський наратив стосується постачання води до Криму з Каховського водосховища, «помсти» України кримчанам за перехід на бік Росії. Нібито через рішення української влади у кримчан почалися колосальні проблеми з водою та з’явилися графіки водопостачання. Перекриття води через анексію справді було, але ця вода на 90 % використовувалася як технічна для зрошення. Проблеми, за словами Цалика, виникли у кримських фермерів, але питна вода в Криму завжди була кримською: «Пропагандисти приховують той факт, що подача води за графіком відбулася через збільшення населення Криму практично на мільйон осіб завдяки військовим. Води стало не вистачати, понад те, на військових базах, які з’являлися на території Криму, подачі води по графіку не було, там вона була цілодобово».

Оксана Волошенюк сказала, що у всіх цих прикладах росіяни використовують популярну у 1930-х роках методику «добудованого факту», коли до правдивої інформації додається маніпуляція. У комплексі видань «Нариси з історії Криму» є не лише опис російських наративів, а й завдання і вправи, які можуть використовувати викладачі на уроках історії, медіаграмотності та громадянської освіти. Ці вправи розроблені доцентом Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Ушинського Олександром Мокрогузом.

Завдання передбачають перевірку розуміння учнями змісту тексту, роботу із джерелами інформації, навички декодування медіатекстів і формування критичного мислення.

«Ми показуємо, які методи залякування й тиску застосовує окупаційна влада до проукраїнськи налаштованих громадян, ми робимо порівняльну характеристику дій російських і радянських каральних органів, обговорюємо, чому політичні переслідування стосуються правозахисників і журналістів, а також просимо учнів навести приклади, які, власне, є в тексті есе для того, щоб це не було методом “просковзування” та “сканування” тексту, а саме усвідомлення цих трагічних історій», — пояснює Волошенюк.

За її словами, в методичній частині окрема увага приділена заголовкам. Викладачі мають пояснити учням, що заголовки не повинні перетворюватися на «гачок», який більше схожий на «лякалку», а все ж чітко відповідали сенсу повідомлення. Також у виданнях є завдання, пов’язані з карикатурами, мемами та колажами.

Оксана Волошенюк сказала, що команда АУП сподівається в майбутньому написати ще одну книжку, але вже про інший, відновлений та український Крим.

Головне фото: glavcom.ua

Читайте також
ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду