Журналістська освіта в Україні: чому тест на придатність ще й досі не складено?

Фото: json.tvjson.tv

Журналістська освіта в Україні перебуває під прицілом критики вже досить тривалий час. За роки незалежності нашої держави їй так і не вдалося позбутися рудиментів радянської системи навчання: серед 70 журналістських кафедр, які готують майбутніх журналістів, лише два освітянські проекти експерти й журналісти називають успішними — Могилянську школу журналістики в НаУКМА (створену 2001 року) та дві магістерські програми в УКУ: з журналістики (засновану 2010 року) та медіакомунікацій (2012 року). Ці програми працюють за зразком J-School і відрізняються від інших тим, що навчають практичних речей. Решта ж журналістських кафедр дають привід своїм випускникам і представникам медіаринку вважати формальну журналістську освіту такою, що не відповідає потребам сучасного професійного середовища.

Серед моїх колег і друзів журналістів багато тих, хто прийшов у професію не з журналістською освітою. Про що й досі майже ніхто з них не шкодує. Інша ж категорія однодумців по фаху має бакалаврський та / або магістерський диплом із журналістики. Однак переважна більшість із них про це жалкує. В чому ж проблема? І яким чином можна її вирішити? Власне, саме ця часто обговорювана дилема стала поштовхом до мого PhD дослідження.

Моя ситуація була трохи інакшою: з бакалаврським дипломом філософа я вступила до Могилянської школи журналістики, отримала магістерський диплом журналіста. Про що аж ніяк не шкодую: мої викладачі дали хорошу практичну базу, яка переважала над теоретичними дисциплінами. І досить тривалий час я думала, що так чи приблизно так відбувається й на інших кафедрах журналістики. Однак реальність виявилася протилежною.

Тому чотири роки свого наукового життя я присвятила дослідженню теми журналістської освіти в Україні та її впливу на професію журналіста.

Серед питань, поставлених у дослідженні, були наступні:

1. Наскільки журналістська освіта в тому вигляді, якою вона є тепер, відповідає потребам і тенденціям медіаринку?

2. Чи реагують українські кафедри журналістики на зміни в навчальних програмах, обговорюваних на міжнародних конференціях, як-от ініціативи ЮНЕСКО?

3. Яким чином відбувається (і як часто) комунікація між викладачами й представниками медіаринку (журналістами й топ-менеджментом ЗМІ)?

4. Чи обговорюють (і як часто) викладачі різних університетів спільні освітянські питання / проблеми з журналістики?

5. Яку роль у цьому діалозі відведено державі: що зроблено нею для реалізації реформ, які вона зобов’язалася втілити в життя в рамках Болонського процесу ще 2005 року?

6. Чи відбуваються спільні проекти за участі викладачів, Міністерства освіти України, журналістів та їхніх редакторів / власників у цьому напрямі?

7. Як самі журналісти оцінюють свою підготовку до приходу в професію (формальну та неформальну журналістську освіту)?

8. Що, на думку українських журналістів, слід змінити в навчальному процесі на журналістських факультетах?

Щоби дати відповіді на ці питання, до участі в дослідженні було запрошено:

  • українських журналістів (серед яких були ті, хто прийшов у професію як із журналістськими дипломами, так і без них): 11 фокус-груп; загалом 92 журналісти взяли участь в обговоренні проблем журналістської освіти й професії;
  • редакторів національних та регіональних ЗМІ: шість глибинних інтерв’ю;
  •  викладачів журналістських факультетів (формальна освіта) — дев'ять глибинних інтерв’ю;
  • представників громадських організацій, які проводять курси / тренінги з журналістики (неформальна освіта) — п'ять глибинних інтерв’ю.

Отже, проблема перша — в самій журналістській освіті: змісті та стилі її викладання.

Так стверджують випускники журналістських факультетів, які з відповідним дипломом прийшли у професію. Переважна більшість називає роки навчання на журналістських факультетах втраченим часом і обґрунтовують це так:

  1. Відсутня або погана технічна база: монтувати сюжети студентів вчили за картинками в книжках чи на слайдах презентацій. Однак, на думку випускників, у цьому був і позитивний момент: вони починали самостійно шукати собі місця в ЗМІ, де б їх цього могли навчити. Та здебільшого їм доводилося займатися самоосвітою — відвідувати курси, тренінги, тематичні школи в рамках неформального навчання, тому що мало хто з журналістів чи редакторів має час вчити студентів журналістських кафедр того, що їм мають дати в рамках університетської освіти. На інших факультетах кількість техніки не відповідала кількості студентів: один комп’ютер на п'ятьох студентів, один диктофон на три людини, жодної камери на 53 охочих навчитися знімати…
  2. Журналістська освіта в університетах — це філологія, а не журналістика. Скажімо, історію журналістики студенти вивчають цілий рік, а на онлайн-журналістику в програмі навчання або зовсім не виділено часу, або ж лишень один семестр, і то лекції проходять у форматі переказування лектором уже застарілого підручника.
  3. Дисбаланс між практикою й теорією, в якому остання значно переважає. Більшість дисциплін можна було би об’єднати в одну, віддавши час на практичні заняття.
  4. Застарілі підручники чи авторські книжки, за якими вчать студентів. Студентів дивує наявність підручників, надрукованих ще за радянських часів. Зазвичай це російськомовні посібники. Про наявність іноземної літератури часто викладачам повідомляють самі студенти, знайомлячи їх із базами, де книжки з теми можна отримати у вільному доступі. Однак із року в рік у переліку літератури іноземні джерела так і не з’являються. Ба більше: ще й досі залишилася практика конспектування лекцій викладача за його підручником. А формою атестації на іспиті — переказування того, що викладач написав сам чи у співавторстві (зазвичай із десяток років тому).
  5. Викладацький склад не реагує на зміни й тенденції медіаринку. Причин тут декілька. По-перше, як пояснюють самі випускники, журналістським факультетам бракує молодих фахівців-практиків, які би викладали на журналістських кафедрах. Причина не в тому, що таких немає, а радше в конкуренції між молодими силами й укомплектованим викладацьким складом віком 50+, якому теж треба десь працювати. По-друге, навчальні програми ніхто належним чином не перевіряє на відповідність тенденціям ринку. Міністерські перевірки йдуть бюрократичним, напрацьованим роками шляхом, де не так важливий зміст дисципліни, як форма його представлення.
  6. Практика обміну студентами між журналістськими кафедрами інших країн малопоширена. Отже, мобільність навчання, що є однією з умов Болонського процесу, ще й досі не реалізовано у сфері підготовки майбутніх журналістів. Практики обміну з іноземними вишами зазвичай відбуваються з власної ініціативи студентів, та щоб отримати на це дозвіл, їм доводиться проходити тривалий та емоційно виснажливий бюрократичний шлях.
  7. Дуже часто наявність диплому деяких вишів є причиною того, що роботодавець навіть не запросить вас на співбесіду. Приміром, Олександр Мартиненко, генеральний директор інформаційної агенції «Інтерфакс-Україна», на нещодавньому круглому столі з питань журналістської освіти, організованому ГО «Телекритика», сказав, що випускників Інституту журналістики на роботу вони не беруть через низький рівень підготовки, з яким студенти приходять у професію. Зазвичай, як розповідають самі випускники цього вишу, вони вступали туди через престижність навчання в Університеті Шевченка. А на виході — або перекваліфікація, або магістерська програма в МШЖ чи УКУ.
  8. Найкращий варіант для майбутнього журналіста — бакалаврська підготовка з нежурналістської спеціалізації та магістратура з журналістики. Багато журналістів-практиків стикнулися з тим, що вони мають поверхові знання з усього, а фахово написати про, скажімо, економіку чи медицину не можуть, бо їм бракує знань у цій галузі. На думку респондентів, бакалаврські програми має бути значно скорочено, залишитися мають лише ті, які після другого року навчання введуть конкретну спеціалізацію, а на магістерському рівні готуватимуть майбутніх науковців із журналістики й медіакомунікацій.

Ті ж журналісти, які прийшли у професію без диплому з фаху, здебільшого вважають, що всіх практичних речей можна навчитися на курсах чи тренінгах із неформальної освіти, запропонованих, приміром, «Інтерньюз-Україна», Інститутом медіа права, Інститутом масової інформації, Академією української преси, DFJ та іншими ГО. Однак серед респондентів є й такі, хто зізнався, що загальних теоретичних речей їм бракує. Й саме їх можна навчитися на магістерських програмах. Або ж самостійно, якщо є вільний час (що для професії журналіста майже утопія).

Точки дотику в журналістській освіті між університетами й медіаринком:

чи можливе порозуміння?

Медіаринок звинувачує викладачів у тому, що ті погано навчають майбутніх фахівців. Дуже часто редактори констатують той факт, що випускники більшості вишів не володіють елементарними практичними навичками, не розуміють специфіки роботи в ньюзрумах, не орієнтуються в нових тенденціях ринку (наприклад, не знають про дата-журналістику, шляхи просування медіапродукту тощо), не оперують журналістською термінологією.

Викладачі ж звинувачують представників медіаринку в небажанні співпрацювати з кафедрами журналістики, фінансово їх підтримувати. Натомість, як кажуть освітяни, останнім часом поширеною практикою стало створювати журналістські школи чи проекти на базі конкретного ЗМІ (наприклад, школи від «Інтера» чи «1+1»). Для медіаринку це прибутково. Однак це аж ніяк не покращує ситуації з формальною журналістською освітою.

Поки представники формальної журналістської освіти й медіаринку критикують одне одного, немає досліджень, які би проаналізували потреби медіаринку, кількісний попит на випускників, вимоги до майбутніх спеціалістів — з одного боку, та університетську освіту, її переваги та недоліки, шляхи вирішення освітянських проблем — з іншого.

Самі ж викладачі кажуть про незацікавленість держави в таких дослідженнях: на це потрібно витрачати гроші, яких на освіту завжди бракує. Варто навести у приклад низькі зарплати, які отримують викладачі — в межах 2 500 грн. на повну ставку, а також відсутність фінансової підтримки наукових проектів.

Участь у міжнародних конференціях для українських науковців практично неможлива: зазвичай плата в подібних заходах коливається від 200 до 500 євро за людину. А це для вишу — нереально велика сума. Ба більше: в межах України науковцю не завжди вдається знайти фінансову підтримку — 35–40 грн. добових і максимум — відшкодування вартості квитка плацкартом. Ось і вся підтримка держави. Розраховувати доводиться лише на власні сили чи гранти, які надають здебільшого іноземні фонди чи ГО. Однак ентузіазм самих науковців швидко згасає — вони або ж їдуть за кордон, де більше перспектив та можливостей, або прощаються з наукою, часто не довівши своїх досліджень до логічного завершення.

Ще однією проблемою є відсутність комунікації між кафедрами журналістики різних вишів із питань навчального процесу. Дуже рідко відбуваються спільні проекти чи наукові конференції, однак і їх недостатньо, щоби згуртувати науковців над спільною проблемою й почати зі свого боку процес реформування навчальних програм.

Єдиним спільним проектом, у якому взяли учать представники вишів та медіаринку за підтримки Міністерства освіти, Британської Ради, СКМ, Конфедерації роботодавців України та аналітичний центр «Бест», був «Паспорт професії: журналіст та редактор мультимедійних видань» (2011–2014 рр.). Однак його не було завершено, оскільки фонд «Розвиток України» припинив фінансування. Основною метою цього проекту в рамках журналістської освіти було усунути дисбаланс між попитом і пропозицією журналістів, створити алгоритм, за яким би визначалися професійні стандарти, на які очікує роботодавець, та вимоги, відповідно до яких майбутніх журналістів навчали би. Олександр Власенко, який свого часу працював у фонді «Розвиток Україна» над цим проектом, під час експертного круглого столу в рамках теми журналістської освіти, організованого 5 лютого ГО «Телекритика», констатував: «За час існування проекту було розроблено перелік знань, умінь та розумінь у рамках професії журналіста. Паралельно було створено проект на базі МШЖ — DMU — за допомогою якого навчали викладачів, як вчити студентів у рамках уже розроблених стандартів. Однак ще й досі не з’явилося жодних освітніх характеристик на основі цього проекту, за якими б почали працювати журналістські кафедри». Отже, цей приклад є віддзеркаленням того, що переважна більшість викладачів не орієнтовані на впровадження змін у процес викладання.

Експертні інтерв’ю з викладачами журналістських кафедр довели, що здебільшого викладачі звинувачують усіх, крім себе, в тому, що програми навчання на їхніх кафедрах не адаптовані до умов ринку. Ба більше: мало хто з них знає про зміни в програмах навчання, ще 2005 року ініційовані ЮНЕСКО та обговорені на World Journalism Education Congress, який проводиться раз на три роки (2007, 2010, 2013 рр.). Більшість європейських країн за цей час уже встигла внести зміни в навчальні програми на журналістських факультетах, тимчасом як наші навіть не замислювалися про це.

Представники неформальної освіти констатують: попит на їхні курси й тренінги зростає щороку. А це, на їхню думку, свідчить про глибоку кризу формальної журналістської підготовки.

Щоби знайти вихід із цієї ситуації, потрібно почати втілювати в життя реформи у сфері журналістської освіти всім разом: викладачам, Міністерству освіти, топ-менеджменту ЗМІ, журналістам та медіаекспертам.

Для цього викладачам варто переглянути курси й програми, за якими вони навчають студентів, відмовитися від неактуальних предметів. На рівні Міністерства освіти — скоротити кількість вишів, які готують майбутніх спеціалістів. Для цього варто розробити ефективну методологію, за якою можна відфільтрувати виші, освіта в яких справді відповідатиме потребам медіаринку. В тих вишах, де залишаться бакалаврські програми, обов’язково ввести спеціалізацію з другого року навчання.

Представникам медіаринку — допомогти в цьому викладачам: окреслити свої очікування від випускників, розробити свої вимоги до майбутніх журналістів. Власне, продовжити те, що було розпочато проектом «Паспорт професії».

Найголовніше, щоб у цьому процесі були задіяні не лише столиця та великі міста України, а й регіони. Тому що, на думку експертів із сектору ГО, більшість проблем у сфері журналістської освіти починається саме з них: рішення про відкриття кафедр журналістики, кількість державного замовлення тощо приймаються на місцевому рівні через корупційні схеми та кумівство.

comments powered by Disqus