Минулий тиждень подарував «прекрасне» відкриття. Суть його в тому, що українці, увійшовши в зону суспільної турбулентності під час Майдану, ще нескоро з неї вийдуть. На наших очах герої виникають нізвідки, зникаючи так само в нікуди, а «медіа роблять із відвертих покидьків героїв» (цитата з анонсу програми «Війна і мир» на Першому). Це схоже на ефект вибуху бомби в болоті. Коли заряд вибухає, то підіймає з дна все, що накопичувалося там віками. І в наслідку на поверхню вигулькує таке, чого ніхто навіть уявити не міг.

Тим часом іще в понеділок, 11 травня, як кажуть, ніщо не віщувало. Хоча і змусило замислитися над тим, наскільки швидко «нова влада» увійшла в смак, намагаючись «нагнути» великі телеканали.

Це я про прем’єру документального фільму «Аеропорт». Її показали 11 (!) каналів: Перший, «1+1», «Інтер», 5 канал, СТБ, ICTV, «Україна», НЛО TV, «Індиго TV», «Центральний канал» (КДТРК) іUBR. Ба більше, у випусках новин, що передували показові, комерційні канали давали прямі включення з прем’єри стрічки в кінотеатрі «Україна», куди прибув Президент Порошенко з дружиною. Президента було багато — він і перед глядачами в залі виступав, і в пролозі до самого фільму.

Чому саме ця стрічка заслужила на таку підвищену увагу з боку телевізійників, здогадатися неважко. Річ у тім, що «Аеропорт» зняли з ініціативи Адміністрації Президента, а продюсери фільму звернулися до кількох телеканалів із проханням її показати. Скромні продюсери не відали, що відгукнуться на прохання всі. От буквально — всі. Вочевидь, з АП ніхто з топ-менеджерів не захотів сваритися. Відтак приголомшений глядач, перемикаючи канали, міг подумати, що Україна повернулася до часів тоталітаризму, де про конкуренцію телеканалів не чули.

Про сам фільм уже написали досить багато, в тому числі й медіатаблоїд «Дуся», тому повторювати не стану.

Про те, що в нашому українському домі не все так райдужно, як хотілось би пересічному глядачеві, можна було зрозуміти із ток-шоу «Війна і мир» у вівторок, 12 травня, на Першому. Ведучі Юрій Макаров та Євген Степаненко запросили до розмови координатора волонтерської групи «Народний тил» Георгія Туку. Те, що він розповідав про волонтерський рух узагалі та окремих його представників зокрема, розривало всі шаблони.

Юрій Макаров та Євген Степаненко, як завжди, далекі від спроб «лакування дійсності», своїми запитаннями про взаємодію волонтерів і держави провокували гостя на одкровення, що могли шокувати непідготовленого глядача. Приміром, пан Тука підтвердив: середовище волонтерів дуже неоднорідне, аби всіх їх чесати під один гребінець. Є ті, хто справді на межі сил і можливостей, віддає останнє, самовіддано, під кулями, пробираючись на передову. А є й відверті покидьки.

«Саме так, покидьки», — відповів гість на уточнювальне запитання.

Ба більше, деякі з них пройшли до парламенту, й цей факт не допомагає залишатися оптимістами щодо подальшої долі України. Георгій Тука уточнив: волонтерська спільнота чудово знає про зловживання деяких волонтерів і виробила засоби впливу на них.

«Ми також знаємо випадки, коли відвертому боягузові дають звання Героя України тільки для того, щоб він не патякав зайвого», — остаточно приголомшив гість «Війни і миру».

Насправді волонтерство в Україні — вимушений рух, констатував гість. Адже він компенсує те, що мусила б робити держава.

І в тому, що волонтери стають зірками медіа, немає вини останніх, на думку Георгія Туки. Журналісти часто не можуть дати собі раду зі щільністю інформаційного потоку, хапаючись за імена, які вже на поверхні цього потоку.

Тут ключові слова — на поверхні. Бо, повторюся, нині переживаємо такий шалений стан турбулентності, що нагору поруч із людьми, гідними шани чи й поклоніння, виносить також усяке шумовиння. І доки вселенська мішанина грішних із праведниками триватиме, суспільство щодня вражатимуть новини про те, як, скажімо, герой війни виявився мародером чи дезертиром, а якийсь непомітний чиновник — революціонером. Щоправда, коли спостерігаєш подібні метаморфози, виникає запитання: а судді хто? Тобто хто робить із героїв антигероїв і навпаки? Відповідь теж на поверхні — медійники.

У цьому можна було переконатися в середу, 13 травня, коли всі парламентські кореспонденти великих каналів дали сюжет про те, що генпрокурор Віктор Шокін подав до Верховної Ради пропозицію щодо скасування недоторканності з двох народних депутатів — Сергія Мельничука та Сергія Клюєва через відкриття проти них кримінальних проваджень. Першого з кандидатів на виліт із ВРУ запросили до програми «Час. Підсумки дня» на 5-му каналі.

Екс-комбат батальйону «Айдар», який прийшов до студії з цілим комплектом нагород на камуфляжі, одразу повідомив, що збирається судитися з Генпрокуратурою за свою честь і гідність. Бо генпрокурор образив його, заявивши, буцімто Сергій Мельничук покинув Україну. Тоді як сам екс-комбат нікуди тікати не збирається.

Сказавши, що пан Шокін інкримінує йому створення злочинного угруповання влітку-восени минулого року, Сергій Мельничук у подробиці не заглиблювався, зазначивши лише одне — дії «Айдару», за які його хочуть притягти до кримінальної відповідальності, мали місце вже тоді, коли він став народним депутатом. І за них, зокрема за викрадення директора «Укрспирту», нині деякі бійці «Айдару» сидять у СІЗО.

Очевидне небажання конкретизувати звинувачення надто впадали в око, щоби розвіяти підозри в причетності екс-комбата до темних справ батальйону. Уточнення народного депутата Ігоря Мосійчука, який поділився ексклюзивом із надійних джерел про те, що в кримінальному провадженні проти Мельничука фігурує Владислав Каськів, депутат у камуфляжі відмів із порогу.

Розмова плавно перейшла на беззаконня в зоні АТО.

Це настільки складна тема, що посилатися в якості головного й достовірного аргумента на публікацію журналіста Юрія Бутусова (що зробила ведуча Тетяна Даниленко), мабуть, усе-таки було не варто.

Тож питання, що витало в повітрі студії — герої чи злочинці українські вояки-добровольці? — лишилося без відповіді. Глядач міг судити про поведінку бійців на передовій хіба що зі слів народного депутата від БПП Оксани Юринець. Вона поділилася своїми спостереженнями та міркуваннями щодо «віджиму» (це слово українською не перекладається, як пояснили їй бійці) власності у прифронтових районах. «Віджим» авто чи їжі, казали пані Оксані вояки, не вважається злочином, коли нема чого їсти або ж відсутній транспорт для поранених.

Єдиний висновок, що випливає з цієї дискусії, досить тривіальний: будь-яка війна — зло. І будь-яка війна має своїх героїв і покидьків. Так само як будь-яка війна буває несправедливою до перших і надзвичайно прихильною до останніх. Розбиратися, хто є хто, доведеться, як це завжди трапляється з кожною війною, десятиліттями.

На подібні думки наводить і фільм Клінта Іствуда «Прапори наших батьків» (2006 рік), що його показали на каналі ICTV в неділю, 17 травня. Це голлівудське кіно — про те, як з'явився знаменитий знімок американських солдатів, котрі встановлювали зоряно-смугастий стяг США над Іводзімою. Реальний перший прапор забажав забрати собі якийсь пихатий (дуже схожий на Валерія Гелетея, до речі) полковник-інспектор, і морпіхам довелося вдруге, вже під спалах фотоапарата, встановлювати ще один стяг. Постановочний знімок, що став основою для бронзового монумента солдатів на Іводзімі, приніс воякам, які повернулися живими з того пекла й погодилися на прохання політиків поїхати в турне збирати гроші на продовження війни, гіркоту поразки, а не радість перемоги. Хоча всі персонажі фільму на японському фронті (до речі, знятому неймовірно реалістично) поводилися як справжні герої.

Проста історія про плату за брехню й чужу славу мимоволі проектується на українські реалії сьогодення. Цілком можливо, що на нас попереду чекає не одна подібна історія. Якщо, звісно, ми доживемо до часу, коли український кінематограф навчиться знімати великі фільми про війну.

Тим часом медійним героєм четверга, 14 травня, та п'ятниці, 15 травня, став Саша Боровик, нібито перший заступник міністра економрозвитку, якого звільнили «за конфронтаційність».

У четвер цю новину оприлюднили на сайті «Радіо Свобода». А 15 травня Саша Боровик став героєм передвихідного дня одразу на двох ток-шоу — «Черное зеркало» на «Інтері» та «Шустер live» на «112 Україна».

Медійний галас, здійнятий після звільнення з МЕР пана Боровика, експата, який проміняв затишний німецький офіс із зарплатою півмільйона доларів на рік на волонтерську роботу в Міністерстві економічного розвитку України, дійшов і до прем'єра Арсенія Яценюка. Останній під час години запитань до уряду у Верховній Раді 15 травня, в п'ятницю, був змушений реагувати на гучну подію, запросивши опального чи то заступника, чи то радника міністра Айвараса Арбомавічуса до співпраці. Бо в Арсенія Яценюка, виявляється, для Саші Боровика робота є.

Все це й обговорювали в Євгенія Кисельова та Савіка Шустера.

Це винесення сміття з хати «простим» випускником Гарварду, якого теж виштовхнула нагору турбулентність українського болота, можна вважати ще й моментом істини. Навіть формальності його призначення/ непризначення Арсенієм Яценюком — це досить комічна історія, яку підкреслили запитання до пана Боровика тричі генпрокурора Святослава Піскуна в ток-шоу Савіка Шустера. Цей діяч цікавився в західного фахівця, чи писав він заяву на обіймання посади й чи ознайомлювали його з наказом про зарахування на службу.

Тобто метикований держслужбовець ще радянського гарту щиро вважає — всі проблеми Саші Боровика полягають у його незнанні українського трудового законодавства. Бо якби він знав, що свою роботу у відомстві треба формалізувати, його б ніхто не зміг звільнити. На що пан Боровик відповів такою щирою гримасою подиву, що за рідну бюрократію вкотре стало соромно.

Саме цей епізод показав прірву між українськими чиновниками й західними технократами. Розповідь Саші Боровика, як Арсеній Петрович назвав його «молодым человеком», хоча вік прем'єра аж ніяк не дозволяє цього робити, чи одкровення про те, яке нерозуміння зустріли в Кабміні слова експата про природне бажання донорів України контролювати свої кошти, нічого нового українцям не сказали. Про корупцію й безвідповідальність нашої влади ми знаємо набагато більше за Сашу Боровика.

Те саме стосується й його думки, озвученої на обох ток-шоу п'ятниці, про відсутність економічної стратегії українського уряду. Уродженець Львова лише підтвердив підозри українського суспільства в тому, що жодна гілка «нової» влади не має жодного бажання реформуватися.

Проте недооцінити користь появи на екранах цього технократа, який викрив усю систему влади своїми «наївними» вимогами, неможливо. Це саме той випадок, коли шумовиння виносить на поверхню яскравих особистостей, які все-таки мають змогу щось змінити в країні, де вони народилися й виросли.

Президент Порошенко, розпочавши тиждень прем'єрою «Аеропорту» на шістьох телеканалах, «закільцював» його, ставши головним медійним обличчям у суботу й неділю.

16 травня, на честь Днів Європи в Україні, він піднімав прапор Об'єднаної Європи біля власної адміністрації, героїчно змагаючись із вітром. Усе це транслювали наживо Перший та 5 канал. На словах Президента про те, Україна вийшла на Майдан тільки тому, що прагнула влитися до вільної родини Європи, а тепер нарешті «ми здобули», хотілося поцікавитися, чи не зраджує пана Президента пам'ять. Невже він забув, що Небесна сотня полягла не за якийсь папірець про асоціацію з ЄС, а за те, щоби в Україні були право і справедливість?

Дівчатка у вишиванках, які крізь шалений вітер намагалися читати вірші європейськими мовами, викликали хіба що співчуття, але аж ніяк не гордість за країну, де дітей і досі можна використовувати як адмінресурс у будь-яких заходах.

Увечері тієї ж суботи 16 травня канал «1+1» показав розрекламовану прем'єру — «Фестиваль гумору в Буковелі». І знову ж таки, як це було в понеділок із прем'єрою «Аеропорту», з докладним анонсом у новинах. Ведуча ТСН Лідія Таран акцентувала, що вперше за всю історію фестиваль гумору від «Кварталу» відбувається не за кордоном, а в Україні.

Здається, гіршої роботи квартальців шанувальники ще не бачили. Ну, символ двох «народних республік» у вигляді «тризди» (від «звєзди» й тризуба) ще якось можна було пережити. Але на біса було так прямо заявляти про свою матеріальну залежність від Ігоря Коломойського в скетчі про те, як Арсеній Петрович і Петро Олексійович застрягли на підйомнику в Буковелі? Це, вибачте, не прихована, а дуже пряма реклама роботодавця, що не робить честі Володимирові Зеленському з командою.

Локація фестивалю в Буковелі надихнула квартальників ще й на очевидне знущання з місцевих мешканців, утілене, по-перше, у вступному слові самого Зеленського на, як йому видавалося, місцевому діалекті (хотілося порадити — якщо ти не знаєш, що таке гуцульський діалект, краще про нього не згадуй). По-друге, очевидна знущальність щодо місцевих мешканців дуже відчувалася в номері про змагання курортів Трускавця та Куршевеля. Це взагалі було за межею добра й зла, бо Євген Кошовий, одягнений у гуцульські капелюх та кептарик, опонував Юрію Крапову, який представляв курорт Куршевель у діловому костюмі, в стилі давніх скетчів «95-го кварталу» про тупих гуцулів-гастарбайтерів.

Іще одне, вже традиційне запитання до Володимира Зеленського та авторів «Кварталу»: чому досі, за майже півтора року після втечі, в головних героях їхніх шоу ходить Янукович? Точніше, Олександр Пікалов, який «робить» колишнього президента-втікача? Глядача в такий спосіб готують до повернення останнього чи як?

Враження таке, що хлопці з «Кварталу» не мають зеленого поняття про конкуренцію. Тим часом, прем'єра «Дизель Шоу» 15 травня на ICTV продемонструвала — смішити глядача можна без жодної політики.

Отож, конкуренти наступають на п'яти, і, вочевидь, квартальцям усе-таки доведеться реагувати на показники «Дизель Шоу», аби втримати бодай свою аудиторію.

17 травня, в неділю, на 5-му каналі, Першому та каналі «112 Україна» продемонстрували, хто в домі господар. Тут показували пряму трансляцію із заповідника «Биківнянські могили», де Президент Порошенко оголосив, що підписав закон про декомунізацію. Бо, виявляється, мусив.

Ритуал за загиблими — це те, що гуртує націю, і в українців він, здається, вже склався. Пам'ять про «невинно убієнних» (цитата з промови Петра Порошенка) в Биківні й тотожність нацизму з комунізмом — головні меседжі виступу Президента.

І все це було б органічним, якби не належність самого Президента до УПЦ МП. Коли на Биківнянських могилах почалася панахида за жертвами політичних репресій православних священиків, згадалися нескінченні ритуали за участі цієї церкви часів Януковича. Але найбільше — «сидіння» ієрархів УПЦ МП під час хвилини мовчання, оголошеної самим Президентом під час урочистого засідання Верховної Ради 7 травня з нагоди 70-ї річниці перемоги над німецьким нацизмом.

Торішні меморіальні заходи з нагоди пам'яті жертв політичних репресій, коли обов'язки Президента виконував Олександр Турчинов, здавалися набагато природнішими. Може, тому, що нинішній секретар РНБОУ належить до протестантської церкви.