Якщо реформ немає в ефірі — їх не існує

Якщо реформ немає в ефірі — їх не існує

09:08,
4 Лютого 2015
3310

Якщо реформ немає в ефірі — їх не існує

09:08,
4 Лютого 2015
3310
Якщо реформ немає в ефірі — їх не існує
Якщо реформ немає в ефірі — їх не існує
На відміну від попередньої, нинішня влада надзвичайно неохоче піарить навіть свої реальні реформи. І про те, що вони все-таки почалися, можна судити хіба що з поодиноких згадок у ЗМІ про схвалення тих чи інших кроків уряду. Огляд телепрограм за 26 січня — 1 лютого

Можна скільки завгодно клясти урядовців кабміну імені Миколи Азарова, але в одному їм не можна було відмовити - всі підконтрольні собі медіаресурси попередня влада кидала на пропаганду задекларованих нею реформ.

Хай вони виявлялися тотально фасадними чи й фейковими, а населення замість вдячності за турботу про себе називало "реформу медичного обслуговування" геноцидом, факт залишається  фактом: на відміну від попередньої, нинішня влада надзвичайно неохоче піарить навіть свої реальні реформи.

І про те, що вони все-таки почалися, можна судити хіба що з поодиноких згадок у ЗМІ про схвалення тих чи інших кроків уряду, спрямованих на реальні зміни в економіці чи фінансах.

На ці думки автора надихнув випуск "ТСН. Тижня" від 1 лютого, де Алла Мазур цілих  п'ять хвилин інтерв'ювала  міністра економічного розвитку і торгівлі Айвараса Абромавічуса щодо того, чи розпочато хоч якісь реформи в цьому відомстві. 

Шановний пан міністр за відведений йому час встиг хіба що виголосити кілька засадничих пунктів щодо дерегуляції бізнесу, назвавши серед актів, які спрощують його ведення в агросекторі, скасування місцевого карантинного дозволу. Що, на хвилиночку, ліквідує корупційну діру розміром у кілька мільярдів гривень для національного бюджету. Не знаю, як для кого,  а для автора цих рядків подібні цифри - справжнє одкровення. Як і вся схема. Виявляється, щоб вивезти зерно з одного району до сусіднього в межах однієї області, треба було обов'язково заплатити за карантинний дозвіл. А це, підкреслив міністр, повний абсурд для ЄС, куди прагне Україна. Бо на всьому економічному просторі Європи діє одна-єдина карантинна зона.

Хоча зачепили навіть не цифри, і не амбітний план Міністерства вивести Україну на 50-те місце щодо умов ведення бізнесу (з 94-го) за два роки, а якесь трохи дитяче здивування, коли Айварас Абромавічус  укотре почув запитання ведучої, повторюване на різні лади: то коли ж почнуться реформи? Міністр зауважив - робота щодо дерегуляції бізнесу й реформування галузі в його відомстві кипить, і те, що про неї мало хто знає, означає: журналісти не вважають за потрібне інформувати про неї глядача.

Тим часом, деякі комерційні канали глядача переважно  реформами лякають, просуваючи популістські гасла, мовляв, зміни в податковому кодексі знову вдарять по кишенях найбідніших верств, а багаті як не платили податків, так і не платитимуть. Цим грішив позаминулого тижня канал ICTV, де випустили в ефір цикл про нову систему оподаткування нерухомості громадян. Окрім недовіри до нової влади, подібні сюжети більше нічого не продукують.

Один з небагатьох винятків із цього загального правила -  програма "Клуб реформ" на тому ж  5-му. В Клубі кожної середи Роман Чайка скликає такий собі "джентльменський закритий клуб", щоб обговорити з реальними, а не фейковими експертами, як просуваються й чи просувають взагалі в країні зміни в бік європейських законодавчих норм у різних галузях.

28 січня гості ведучого обговорювали початок експерименту МВС під проводом заступника міністра внутрішніх справ Еки Згуладзе щодо перетворення наскрізь корумпованої української ДАІ на цивілізовану Патрульно-постову службу за американським зразком.

Антон Геращенко, Вадим Троян, Олександр Банчук, Юрій Луценко, Георгій Вашадзе та  Андрій Таранов, - ці люди, яких запросили до обговорення першої реальної реформи в МВС, знають, наскільки складно її здійснити. Водночас,  принаймі в мене як глядача склалося враження - вони розуміють, як це зробити і в які терміни.

Формат дискусії, обраний для "Клубу реформ", дозволяє конкретну тему покрутити з різних боків, намацавши найболючіші точки реформування. У випуску від 28 січня, скажімо, Юрій Луценко, двічі міністр внутрішніх справ, демонстрував, з одного боку, здоровий скепсис щодо грошового забезпечення київського експерименту, бо, з його гіркого досвіду провалу реформування ДАІ, потрібен окремий рядок у державному бюджеті на всі зміни. З другого, голова фракції БПП в парламенті висловив оптимізм у просуванні реформи ДАІ через наявність в Україні громадянського суспільства, яке не дозволить звести на пси всі починання.

Натомість Антон Геращенко, народний депутат ВРУ та радник міністра внутрішніх справ, випромінював, як завжди, невичерпний оптимізм щодо успіху пілотного проекту в Києві. Він наголосив - конкурс на посаду інспектора нової патрульно-постової служби перевищив усі сподівання - 10 претендентів на одне місце, причому дві третини мають одну-дві вищі освіти. А відтак - є з кого обирати.

Начальник УМВС у Київській області Вадим Троян, колишній заступник командира добровольчого полку "Азов", який пройшов АТО, висловив жаль, що нову службу створюють тільки в столиці, бо в області теж дуже чекають реформування.

В процесі цієї дискусії, що дуже відрізняється від звичних форматів політичних ток-шоу, де шоу передусім, виник консенсус щодо того, хто і як зуміє переламати чинну корумповану систему ДАІ.

Запорукою успіху, на думку учасників розмови, є, по-перше, нарощення критичної маси таких працівників "внутрішніх органів", що категорично не сприймає хабарів. Адже, як підкреслив Вадим Троян, коли він ішов учитися на міліціонера, то горів почуттям справедливості, але старші й досвідчені товариші по службі в перший же день "просвітили" ідеаліста, що такі тут не виживають.

Отож, якщо МВС набере в свої органи фронтовиків, які пройшли АТО, сказав Антон Геращенко, і мають загострене почуття справедливості, вони просто не дадуть командувати парадом старим кадрам.  Заступник Адміністрації Президента Андрій Таранов, контррозвідник, який курує тут реформи МВС, на запитання, чи вірить він в успіх своєї безнадійної справи, відповів: "Ви ж зараз знаєте про успіхи української контррозвідки? А хто знав про її існування ще рік тому?" Тим самим запевнивши - він не з тих, хто кидає справу на півдорозі. І якщо вже отримав завдання довести до логічного завершення реформу в МВС, то зробить це як сумлінний офіцер, аналітик і практик.

"Клуб реформ", безумовно, робить важливу справу, інформуючи глядача про кожний кроку у напрямку реформування тієї чи іншої галузі. Але наразі однієї такої програми кричуще мало. Звісно ж, це не заклик до телеменеджерів терміново ставити в сітку годинні ток-шоу на тему успіхів чинної влади (що може викликати обгрунтовані підозри в сервільності).  Проте бодай раз на тиждень у вечірніх випусках новин окремим блоком інформувати громадян (бажано з допомогою інфографіки) про те, які кроки зроблено в Кабміні щодо конкретних реформ і коли очікувати від них позитивних результатів, не так складно.  

Бо навіть із трансляцій засідань Уряду,  що їх практикує Перший національний, пересічний глядач ніколи не зрозуміє всієї картини того, що відбувається, і чим це загрожує конкретно йому - подальшим тотальним зубожінням чи тимчасовим погіршенням матеріального стану з перспективою вилізти з ями вже за рік-два. 

У вівторок, 27 січня, Перший національний зробив неоціненний подарунок інтелектуалам, точніше, тим із тих, хто ще не викинув телевізор. Тут  випустили в ефір прем'єру нової програми "Війна і мир".

За форматом - це, як і згаданий "Клуб реформ" на 5-му, класичне ток-шоу ідей, а не персонажів. Відмінність його в тому, що тут використано не менш класичну модель такого собі "перехресного допиту" гостя двома ведучими. "Війну і мир" ведуть Юрій Макаров та Євген Степаненко. Які, відповідно, ведуть лінії "доброго" та "злого" поліцейських. У прем'єрному випуску "жертвою допиту" стала Олена Стяжкіна, професор Донецького національного університету, відома користувачам інтернету своєю лекцією про те, що Донбас завжди був і залишається Україною .

 Повернення Юрія Макарова на телебачення - подія наскільки ж радісна, настільки й несподівано-очікувана. За що окреме спасибі Першому національному. Його візаві Євген Степаненко в мирному житті - режисер, а у воєнному - заступник начальника штабу мобільного шпиталю імені Пирогова. Доброволець, який на власні очі бачив те, що відбувається нині на Донбасі й чим дихає тамтешнє населення.

"Чи зобов'язана Україна розуміти Донбас?" - таку тему обрали для першого випуску. Чи можна назвати війну на Донбасі війною за пенсії? - це запитання "злого поліцейського" Євгена Степаненка спровокувало Олену Стяжкіну на категоричне заперечення. І після цього ми дізналися, що, на її думку, буквально в усьому, від перших мітингів із їхнім "Путин, введи войска!" до демонстративного кидання пенсіонерів під українські танки, кровопролиття на Донбасі інспіровано Путіним. У якого вже давно на столі лежала тека під назвою "Україна" з планами анексії не лише Криму, а всієї української території.

Проте найцікавішим і найбільш шоковим для пересічного глядача став момент, коли учасники "Війни і миру" заговорили про окупацію. Точніше, як Україні ставитися до своїх громадян, що залишилися на територіях невизнаних "ДНР"-"ЛНР".

Весь жах окупації в тому, що людям, які опинилися на окупованих територіях, доводиться пристосовуватися до нової влади, хай якою вона була чи є - німецько-фашистською або ж терористсько-російською. Тобто Олена Стяжкіна, озвучивши цю думку, поставила знак рівності між окупацією України в 40-х роках минулого століття та окупацією Криму з частиною Донбасу в нинішньому.

Але проблема не в цьому, а в тому, як ставитися до мешканців цих територій після визволення. Депортувати, як це зробили радянські війська з кримськими татарами, інгушами або ж чеченцями; вішати поліцаїв як зрадників або ж засилати до Сибіру всіх "посібників окупантів", що масово чинилося на землях України чи Білорусі; виганяти на вулицю "німецьких вівчарок" і голити їм голови, роздягши догола, як у Франції чи Італії?

А може, "понять-простить", як запитав Євген Степаненко? І тут Олена Стяжкіна озвучила те, про що в нас мовчали майже 70 років.  На її думку, українці, які ненавидять "вату" з Донецька дедалі більше з черговою появою роликів про знущання з українських патріотів чи полонених ЗСУ в Донецьку, і заявляють, що ніколи не захочуть жити з цими нелюдами в одній країні, своєю ненавистю мають завдячувати радянській пропаганді. Де не було місця навіть подобі співчуття до людей, які жили на окупованих німцями територіях. За 70 років по закінченні Другої світової війни ми так і не спромоглися проговорити досвід окупації. На відміну від західного суспільства, де було й покаяння, й прощення.

Проблема в тому, наголосила Олена Стяжкіна, що переважну більшість будь-якого суспільства складають обивателі, яким, за великим рахунком, однаково, яка влада на вулиці. Головне - аби ця влада не надто прискіпувалася й давала змогу жити. Цей інстинкт виживання й призводить до того, що обиватель завжди на боці переможців. Власне, події на Донбасі в другому десятилітті XXI століття яскраво ілюструють подібну тезу. Там, де населення розуміє, що "наширебята" прийшли надовго, воно демонструє цілковиту лояльність до гіркіних-моторол, але варто утвердитися на звільнених територіях українським військам,  як вони моментально починають кричати "Слава Україні!" Бо відчувають переможців.

За це не можна судити тих обивателів, яким однаково, під чиїми прапорами їм роздають гуманітарку. Але з тими, хто воював на боці самозванців, закликав до сепаратизму чи захоплював адмінбудівлі, мусять розбиратися правоохоронці. Тобто до кожного окремого випадку треба застосовувати так само окрему реакцію.

Такого рівня дискусії про те, чи мусить Україна підтримувати своїх громадян на окупованих територіях і як нам поводитися з ними після звільнення, на нашому телебаченні наразі не було. З чим і вітаю колектив новопосталого дискусійного майданчика під назвою "Війна і мир".

Тему психологічних комплексів та психіатричних відхилень під час війни, що їх зачепила Олена Стяжкіна, продовжили на каналі ТВі  29 січня, в четвер, у програмі "Сьогодні про головне". Соціальний психолог Олег Покальчук, зайшовши в гості до ведучого Сергія Руденка, спробував налаштувати глядача на тривалу війну, в якій виграє той, у кого міцніші нерви.

Торкнувшись теми Путіна, Олег Покальчук розтлумачив некомпетентним: російський президент справді психопат, але це не є психіатричним діагнозом. Відтак сподіватися на те, що якісь гіпотетичні санітари раптом за чиєюсь указівкою "примчатся и зафиксируют" хворого на всю голову президента сусідньої держави, наразі не випадає. Бо в класифікації психологів психопат - це просто людина, яка не має совісті. А значить, від нього можна очікувати лише подальшої ескалації воєнного конфлікту.

"Цей дощ надовго", як співала колись Ірина Білик. Тобто українцям, які сподіваються на швидке й тріумфальне завершення конфлікту на Донбасі, а то й повернення Криму в лоно України, доведеться відкласти свої очікування щонайменше на рік чи два. А взагалі, вважає Олег Покальчук, Україна приречена на війну з Росією, допоки остання існуватиме. Часточку оптимізму в міркування цього здорового циніка внесли його запевнення, що природній союзник України в цій війні - Америка. Ця держава знає, як руйнувати подібні режими, ба більше, схему їх руйнування давно вбито в усі потрібні комп'ютери США.  Ну, а нам треба чимскоріше створювати найприродніший для України союз - Балто-Чорноморський. Бо, як свідчать історичні хроніки, найуспішнішим і найщасливішим періодом в існуванні України, Польщі та Литви (яка включала й Білорусь) були часи Великого князівства Литовського. Державною мовою якого, до речі, була староукраїнська (руська).

Про мене, Олега Покальчука з його тверезими й виваженими думками на злобу дня треба випускати в ефір бодай раз на тиждень. І бажано - на великих каналах. Можливо, одразу після блоку про реформи. Але хто ж із топів на це піде, якщо жоден із власників комерційних каналів не зацікавлений у тверезих думках професіоналів, котрі не влаштовують скандалів у прямому ефірі й не мають стосунку до політики. На цьому рейтингів не зробиш.

Так само, як не роблять жодних рейтингів культурологічні програми на кабельному каналі "Культура". Проте шанувальники сучасної української поезії, які мають доступ до нього, в суботу, 30 січня, змогли належно оцінити діалог професора Києво-Могилянської академії Володимира Моренця з поетом та ведучим Василем Герасим'юком про Ігоря Римарука.

"Римара" немає між нами вже скоро сім років. Тим ціннішими з плином часу стають його поезії. Саме це дуже переконливо доводив Володимир Моренець, якому, за його власним зізнанням, Ігоря Римарука, попри всю складність натури цього насправді чудового поета, дуже бракує.  Найкращими творами Римарука пан професор вважає ті, які увійшли до збірки "Діва Обида".  

І чомусь, на відміну від думки Василя Герасим'юка, який вважає, що в одному з останніх свої віршів його друг і колега передбачив свій відхід, чітко позначивши його часові межі, Володимир Моренець усе-таки наголошує - останні вірші Римарука радше певна гра. На відміну від магічного плетива слів у попередніх збірках, яке назавжди буде асоціюватися з Ігорем.

Для тих, хто знав поета особисто (до них належить і автор цих рядків), цей діалог Василя Герасим'юка з Володимиром Моренцем на каналі "Культура" про поезію Римарука став таким собі одкровенням. Бо чи не вперше за весь час існування авторської програми Василя Герасим'юка ведучий дуже поштиво вислуховував гостя, не тягнучи ковдру на себе. Хіба що наостанок не втримався й процитував вірш "Нічні голоси", присвячений собі коханому. Щоправда, скромно назвавши себе одним із відомих присутнім персонажів.

Тим часом, суботній вечір на каналі "1+1" перетворився на чергові викриття "мафії Кучми" в проекті "Українські сенсації". Називалося це дійство багатообіцяюче - "Страшний суд". Але весь викривальний пафос авторів проти корумпованого суддівського корпусу звівся до конкретного звинувачення Леоніда Кучми в наявності підкупленого ним і його зятем Віктором Пінчуком судді Печерського районного суду Андрія Мельника. Який, усупереч поданню колишнього першого заступника генпрокурора Рената Кузьміна (просто-таки втілення справедливості, наскільки можна судити з кампанії  "плюсів" проти "пінчуків") про його звільнення, залишився на своїй посаді.  

Аби очевидне бажання авторів "Українських сенсацій" догодити власникові каналу в його  прагненнях знищити конкурента Віктора Пінчука мало вигляд боротьби за справедливість, журналісти, які брали участь у створенні цієї агітки, зафільмували нереально дорогі авто чинних високих суддів, у тому числі й одіозного Андрія Мельника, та під'їзди їхніх квартир. Щоправда, до жодної з них їм так і не вдалося потрапити, але кого це хвилює?

Головне, чим переймаються автори, - чи буде засідання Апеляційного суду щодо вбивці Георгія Гонгадзе 6 лютого відкритим. Бо вони відверто хочуть, аби громадськість почула імена замовників убивства Георгія Гонгадзе. На думку спікерів "Українських сенсацій" Олексія Подольського та Юрія Кармазіна (що збігається з думкою ще одного потерпілого від "орлів Кравченка" колишнього народного депутата Олександра Єльяшкевича), це  - Леонід Кучма та Володимир Литвин.

Гадаю, імена замовників хочуть почути не лише  журналісти, прокурори чи адвокати, а й пересічні громадяни. Але з офіційних осіб на відкритості процесу 6 лютого наполягає хіба що СБУ в особі Валентина Наливайченка, а також  міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Синхрон Наливайченка під час вікопомного випуску "Права на владу" на каналі "1+1" більше місяця тому використали в "Українських сенсаціях".

Проте, якщо вірити іншим спікерам "Українських сенсацій", рішення про закриті суди щодо вбивства Георгія Гонгадзе ще бозна-коли ухвалили ГПУ та МВС.  І ніхто з чинних працівників цих відомств не може гарантувати, що їхні патрони це рішення  змінять.

На перший погляд, проект студії розслідувань "1+1 Медіа" переслідує дуже шляхетну мету - назвати й покарати замовників найбільш резонансного вбивства журналіста в Україні. Але під час його перегляду чомусь виникає одна, але напрочуд потужна асоціація з "кисельовщиною" на російських каналах. Ті самі обвинувальні інтонації через неможливість довести злочин,  тенденційне  складання тенденційно підібраних фактів, відсутність не лише коментарів  звинувачених, але й взагалі   будь-якої іншої, аніж "єдино можлива",  думки,  велика кількість неточностей,  ті ж самі "прокурорські"  інтонації голоса за кадром, й так далі... Хто з глядачів може повірити продукту такої якості, продукту, що тиждень за тижнем транслюється на каналі -  лишається великим питанням.  Як питанням є й  те, навіщо таким продуктом паплюжити репутацію "першого патріотичного" та й самого власника каналу?

Все-таки, як писав Михайло Жванецький, "тщательнее надо, ребята, тщательнее!". 

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Скрін-шот TSN.ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду