Про довіру до влади, Пугачову й «Галоп»

Про довіру до влади, Пугачову й «Галоп»

10:42,
18 Березня 2015
3574

Про довіру до влади, Пугачову й «Галоп»

10:42,
18 Березня 2015
3574
Про довіру до влади, Пугачову й «Галоп»
Про довіру до влади, Пугачову й «Галоп»
Те, на чому давно наполягали всі — від громадськості до медіаекспертів, а саме якомога частіша комунікація влади з народом — стало реальністю. Огляд телепрограм за 9–15 березня

Минулий тиждень у телевізійному просторі став бенефісом Петра Порошенка та уряду в розмовному жанрі.

Те, на чому давно наполягали всі — від громадськості до медіаекспертів, а саме якомога частіша комунікація влади з народом — стало реальністю.

Чого варті лише цілих два ексклюзивні інтерв'ю Президента Порошенка двом загальнонаціональним каналам упродовж одного тижня.

«Право першої ночі» отримав Перший національний в особі його генерального директора Зураба Аласанія. Дивно, але досвідчений журналіст поводився в спілкуванні з Президентом наче початківець, який уперше в житті впіймав на гачок таку велику рибу й тепер не знає, як її вивести на чисту воду відвертих відповідей на гострі запитання.

Тож перше з анонсованого циклу інтерв'ю Президента загальнонаціональним каналам вийшло не таким гострим, як очікувалося. Надто ж вразили реверанси ведучого на кшталт «я боюся вас навіть питати», коли йшлося про те, чи має українська влада стратегію щодо повернення Криму. Виявилося, що таки має, і Президент розповів по пунктах, яким саме бачить шлях повернення Криму в лоно України.

Майже 40-хвилинне інтерв'ю Президента Першому національному продемонструвало, що він нарешті зробив роботу над помилками й показав готовність до спілкування на новому, більш компетентному рівні. Кудись поділися популістські заклики, притаманні першим виходам на публіку, та їхня надмірна емоційність. Петро Порошенко справляє враження очільника великої країни, яка переживає тяжкі часи, але вже бачить світло в кінці тунелю. Навряд чи рішення частіше виступати на публіці продиктовано лише гострою необхідністю в комунікації з населенням кризової держави, як це було колись у Ф. Д. Рузвельта, президента США часів Великої депресії.

Здається, цей новий рівень публічності йде від нових знань Петра Порошенка про підтримку України Заходом.

Що, власне, ми побачили в черговому ексклюзивному інтерв'ю в п'ятницю, 13 березня, на каналі «1+1».

Ця розмова Президента з Аллою Мазур уже трохи скидалася на тріумф, попри всі тяжкі цифри втрат українських військ під Дебальцевим (які він, до речі, озвучив іще під час розмови з Зурабом Аласанією) — з точним знанням про те, скільки людей ми втратили під час виходу з Дебальцевого (19 загиблих) та скільки вояків загинуло за весь час спершу визволення, а потім — боїв за цей населений пункт. Навіть швидкість, із якою Петро Порошенко дав чергове інтерв'ю (не тиждень, як було обіцяно, а лише чотири дні!), свідчила: Президентові страшенно хочеться похвалитися черговою зовнішньополітичною перемогою України. А саме — рішенням про виділення першого траншу в межах підписаної 11 березня нової кредитної угоди між Україною та МВФ.

І перше, й друге інтерв'ю телеканалам минулого тижня показали Президента, який тримає руку на пульсі, не розслаблюючись ані на хвилину. Він цілком гідно й чесно відповів на запитання про втрати українських військ під Дебальцевим, спростувавши численні спекуляції й маніпуляції навколо цього тяжкого питання. Так само чесне враження справив Президент і у своїй відповіді на запитання Алли Мазур щодо продажу «Рошену». Втім, тут він повторив свою відповідь на запитання Ольги Герасим'юк, мовляв, передав усі права на продаж фірмі Ротшильдів і за умовами угоди не має права втручатися в перебіг оборудок. А щодо фабрики «Рошен» у російському Липецьку, то її продаж відверто блокує російська сторона.

Транш МВФ, на думку Петра Порошенка, — це передусім ознака великої довіри західних партнерів до української влади, яка, незважаючи на широко тиражовану «громадську думку» про відсутність реформ і нездатність до них українського уряду апріорі, наші реформи таки побачила. В тому числі — і в банківській сфері.

Це, мабуть, було справді одним із найболючіших запитань Алли Мазур — про те, чому курс гривні стабілізувався лише після спеціальної наради в Президента. Але він і з цим упорався, примудрившись не заблукати в лабіринті хитромудрих пасток адміністративних обмежень і боротьби зі спекулянтами, підкресливши: нарада в АП стала завершальним етапом у стабілізації курсу, що її активно провадили НБУ та КМУ.

Одне слово, враження склалося таке, що коли Президентові є що сказати змученому війною народові, він залюбки виходить у прямий ефір. Бо комунікації з громадянами — це питання довіри чи недовіри до можновладців. І що частіше їм пояснювати сенс тих чи інших кроків влади, то більше шансів на успіх реформування системи, яка, на жаль, досі далека від досконалості.

Про це, до речі, дискутували і в програмі «Війна і мир» на Першому національному 10 березня, у вівторок. Гостем Юрія Макарова та Євгена Степаненка був економіст Олександр Пасхавер. Обидва ведучі весь час намагалися загнати легендарного експерта на слизьке, змушуючи останнього до гнівних філіпік на адресу влади, яка так і не спромоглася, на думку ведучих, на реформи. Але всі ці спроби натикалися на абсолютно непробивну впевненість пана Пасхавера в оптимістичному для України розвитку подій.

Скажімо, коли йшлося про те, що війну не можна вважати чинником, що за визначенням гальмує економіку, навпаки, вона мусить стати локомотивом реформ, надто ж у ВПК, Олександр Пасхавер досить несподівано заявив: війна — це сертифікат істинності революції. Справді, якщо революція минається без жертв, зовнішньої інтервенції недружніх держав або ж без внутрішньої, умовно кажучи, «Вандеї» — контрреволюції, говорити про її справжність не випадає. А отже, все, що ми нині маємо, — війна, окупація чи контрреволюція деяких місцевих еліт, — це і є сертифікат істинності Революції гідності.

Пан Пасхавер, вочевидь, із висоти власного досвіду, по-перше, повернув співрозмовників до справді революційного здобутку Майдану — народження цілком нового класу українців, які стали волонтерами. Для більшості волонтерство українців нині сприймається як певна даність, але це, на глибоке переконання Олександра Пасхавера, свідчення глибинного зрушення в свідомості учасників Революції гідності й ознака того, що революція відбулася.

Об незворушний оптимізм гостя розбилися й наскоки ведучих щодо курсу валют, у коливаннях якого, на думку обох «інквізиторів», винні виключно адміністративні обмеження, запроваджені головою Нацбанку Валерією Гонтарєвою. Адже, як вважає Олександр Пасхавер, у цьому винні передусім нові умови, в яких економіка країни досі не працювала.

Що ми мали до нової влади, щоб говорити про якусь спадкоємність, без якої економіка приречена? — запитує експерт.

А ми мали абсолютно кримінальну владу Януковича та Азарова, яка головним своїм завданням бачила тотальне розкрадання державних ресурсів. На відміну від їхніх попередників, котрі «подворовывали» в якості хобі, а не мети всього життя. Тож сподіватися на швидке одужання економіки в державі, яка веде неоголошену війну з потугою другої армії в світі, не випадає. Проте, як зазначає той-таки Пасхавер, на цю війну гроші все-таки в якийсь спосіб знаходяться (підприємства ВПК взагалі працюють цілодобово, за його даними), а отже не все так погано в нашім королівстві. Ну а нова угода з МВФ — це взагалі, на думку Олександра Пасхавера, допоможе стабілізувати і курс валют, і економіку взагалі.

Головна проблема нинішньої влади, переконаний експерт, — відсутність її комунікації з громадянами. Адже можна робити успішні реформи, але якщо про це не говорити, довіри до можновладців це не додає. А довіра нині — головний капітал, без якого Україна не матиме успіху ані на зовнішній, ані на внутрішній орбітах.

Не знаю, чи бачили цю програму члени Кабміну, але в четвер, 12 березня, канал «Еспресо TV» в прямому ефірі транслював презентацію уряду про 100 днів його діяльності.

На моїй пам'яті це було вперше — коли кожний міністр виходив на середину сцени, наче на екзамені в інституті чи школі, й звітував про те, що вдалося чи ні зробити його відомству за три місяці роботи.

Майже три години звіту промайнули практично непомітно — отже, презентацію готували надзвичайно ретельно. З усіх міністрів, які досить компетентно розповідали про досягнення й невдачі, найгірше враження справив міністр культури й віце-прем'єр із гуманітарної політики В'ячеслав Кириленко. Може, тому що, як сам підкреслив, це вже четвертий уряд для нього. Попри його зауваження, що він ніколи не бачив уряду, який би так працював (до речі, як сам «так» — добре чи погано?), сам міністр культури мав вигляд такого собі уламка старосвітчини в назагал проєвропейському і за стилем роботи, і на вигляд уряді.

На відміну від міністрів із економічного, паливно-енергетичного чи соціального блоку, В'ячеслав Кириленко про якісь реформи в галузі культури зміг говорити лише в майбутньому часі. Враження було таке, що нотатки про збір на українське кіно, контрактну систему в театрах, охорону культурної спадщини чи прозорість використання коштів, пан міністр написав на колінах буквально перед презентацією, настільки сирими й неопрацьованими вони виявилися.

Та й анонсовані зміни для катастрофічної в цілому ситуації в культурі не є визначальними. Що буде з книговиданням в умовах різкого стрибка цін на імпортний папір? Як просуватимуть українську культуру на світовій арені? Чи збирається міністерство якщо не виробляти власну концепцію розвитку української культури, то бодай не заважати її завершенню від ентузіастів, або взяти до розгляду?

На жодне з цих справді животрепетних запитань відповіді міністр культури не дав.

Готовність влади до комунікацій і відкритості продемонстрували глядачам 5-го в суботу, 14 березня, під час прямої трансляції зустрічі і звіту «волонтерського десанту» Міністерства оборони в Адміністрації Президента. Демократичність Петра Порошенка не мала меж, коли він на камери зняв піджак, примірявши куртку та кашкет із нового, розробленого саме волонтерами однострою для ЗСУ.

Сам звіт і презентація нових реформ у МО від «волонтерського десанту» теж не мали прецедентів і справили дуже позитивне враження.

Телеканал «Інтер» тієї ж суботи вкотре потішив цільову аудиторію, що, вочевидь, складається з суцільних ностальгантів за совком, документальним фільмом «Алла Пугачова. Чоловіки Її величності» від... 2009 року. Україномовне озвучення фільму, мабуть, покликане підкреслити, що «Інтер», попри всі закиди в непатріотичності, канал усе-таки український, але це мало кого ввело в оману. По-перше, українською озвучили лише закадровий текст, без жодних українських субтитрів прямої мови учасників фільму — Міколаса Орбакаса, Олександра Стефановича, Максима Галкіна чи Філіпа Кіркорова (чомусь тут пропустили таку віху в житті Примадонни, як Євгеній Болдін). По-друге, називаючи Аллу Пугачову Її величністю, автори ретранслюють тезу Матвія Ганапольського, буцімто для російського народу співачка посідає те саме місце, що й королева Єлизавета для підданців Корони в Британії, тим самим переносячи особливу роль Алли Борисівни на українську спільноту, що, м'яко кажучи, не відповідає дійсності.

По-третє, якщо в російського плебсу така королева, то це їхня проблема, але аж ніяк не українська, аби її сумнівні досягнення в царині полювання на чоловіків підносити на недосяжну висоту на українському телеканалі цілих шість років.

І ще одне. Якщо вже автори цього фільму прагнули розповісти щось нове про справді видатну співачку й актрису (але не про «Її величність», прости Господи!), то могли б і подбати про якісь ексклюзиви, а не повторювати стародавніх «відкриттів» жовтої преси.

Вечір неділі, 15 березня, для автора цих рядків став неочікуваним одкровенням від Першого національного. Звісно, про свої плани наповнювати сітку новим контентом під гаслом «Геть від СССР!» керівництво каналу розповідає регулярно, про що глядач може судити наочно.

Але вечір із Кшиштофом Зануссі перевершив усі сподівання. Спершу інтерв'ю польського режисера в «Театральних сезонах» із Світланою Леонтьєвою, а опісля — його ж фільм «Галоп» змусили вклякнути перед екраном.

З інтерв'ю, де всесвітньо відомий режисер випромінював неймовірну для своїх поважних років енергію оптимізму щодо потуг українців у їхній боротьбі проти Росії, чи не найбільше вразив момент, коли він розповідав, чому взявся за постановку опери Верді. Джузеппе Верді, на думку Зануссі, нащадка відомої італійської родини за батьком, зробив італійців нацією. Так само, як Ріхард Вагнер зробив нацією німців. Автор цих рядків зачепилася саме за ці слова тому, що Верді й Вагнер, будучи нібито творцями двох націй, усе-таки дуже різняться за сприйняттям своїми нащадками. Якщо Верді став прапором визвольних змагань нації в музиці, як карбонарій Гарібальді в політиці, то Вагнер, на жаль, був символом сумнозвісного «німецького духу» з його зоологічним антисемітизмом, який зрештою призвів у XX столітті до нацизму з усіма його трагічними наслідками. Що, втім, не заважає німцям пишатися цим композитором, як італійці пишаються Верді, або ж норвежці — Кнутом Гамсуном, незважаючи на захоплення останнього нацизмом.

Слова метра кінематографа про фундаторів двох європейських націй для українців актуальні тому, що ми не маємо таких потужних постатей у своїй національній історії. Ба більше, починаючи художньо осмислювати українську історію, наші митці неминуче, як трактор на сільському суглинку, потрапляють у визначену колію трагізму.

Тож фільм Кшиштофа Зануссі «Галоп» 1995 року, показаний одразу після «Театральних сезонів», мав би стати взірцем для українських режисерів, як на матеріалі жорстоких національних випробувань (у цьому випадку — часів сталінізму в Польщі початку 50-х років) зробити кіно про те, що життя є завжди і всюди. І завжди є вибір, навіть тоді, коли, здавалося б, будь-яка свобода задушена до спазмів у горлі. Бо знаходиться раптом якась варшавська тітка (неймовірна роль Майї Коморовської-Тишкевич, однієї з улюблених актрис Кшиштофа Зануссі), схибнута на конях, і не дає нікому спуску, навіть військовим на полігоні, аби лишень відчути політ під час неймовірного галопу на конях. Це її особиста свобода і особистий протест проти сталінізму, насаджуваного силоміць у Польщі після радянської окупації.

Але тут нема жодного надсадного трагізму, навпаки, героїня фільму поводиться достоту як персонаж італійської комедії дель-арте. Або ж наче вояк Швейк, ідучи вже за літературними аналогіями. Тобто доводячи ситуацію до абсурду. Варшавська «цьоця» хлопчика Хуберта, якого мати відрядила до столиці, аби вберегти малого від переслідувань місцевої влади через посилки його батька, котрий після війни осів у Британії, понад усе мріє про коней. Ця тітка, яка Хубертові геть не родичка, вигадує собі сестру-близнючку, завдяки чому працює на дві ставки на Варшавському поштамті. Все це — для того, щоб мати кошти на стайню й не залежати від сталіністської влади. Ну чим не Швейк із його неймовірними авантюрами, на які вояк пускається, аби лишень не воювати? А чого варта історія з титановим суглобом родички, яка заповідає дорогий метал «цьоці Іді» (чи Еммі-«близнючці»), а та після її смерті ховає злиток, щоби потім продати й купити щось коням?

«Галоп» — це класична трагікомедія про те, що життя завжди перемагає темряву й смерть. Як наголосив Кшиштоф Зануссі в інтерв'ю Світлані Леонтьєвій, у його житті справді була ця історія — про схибнуту на конях «цьоцю», для якої більше за життя була важливою можливість промчати галопом на конях. До речі, про це він нагадує й у післямові до самого фільму.

Цьому кіно вже майже 20 років, але воно досі вражає актуальністю. Бо, здається, поки український кінематограф не переможе в собі бажання голосити над гекатомбами жертв замість спробувати показати реальне життя під час чуми, на нас нічого доброго не чекає.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Скрін-шот Перший національний
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду