Путін не капут, Коломойський не жертва, а Гепа мусить сидіти

Путін не капут, Коломойський не жертва, а Гепа мусить сидіти

09:30,
26 Березня 2015
4117

Путін не капут, Коломойський не жертва, а Гепа мусить сидіти

09:30,
26 Березня 2015
4117
Путін не капут, Коломойський не жертва, а Гепа мусить сидіти
Путін не капут, Коломойський не жертва, а Гепа мусить сидіти
Гасла цьогорічного «торжества» у Москві з приводу річниці анексії Криму нічим не відрізнялися від торішніх. Проте одна відмінність порівняно з ейфорією на Красній площі 2014 року все-таки в око впадала. І ця відмінність, яка, до речі, свого часу занапастила Радянський Союз, — нещирість. Огляд телепрограм за 16–24 березня.

Телевізійний простір минулого тижня «потішив» одразу кількома вибуховими сюжетами — від смертельної ДТП, спричиненої українськими військовими за кермом бойової машини в Костянтинівці, до медіавійни навколо права на власність найбільших нафтових компаній України.

Як реагували українські телеканали на костянтинівську трагедію, докладно описав Борис Бахтєєв. Тим часом, понеділок, 16 березня, був іще й зоряним часом для головного військового прокурора Анатолія Матіоса, прес-конференцію якого транслювали в прямому ефірі кілька каналів (5-й, «112» та «24»).

Високопосадовці взагалі розкриваються саме в такому форматі — спілкування в прямому ефірі. І з того, що говорив Анатолій Матіос, а головне — як при цьому тримався, можна було дійти висновку: ця людина на своєму місці. Принаймні, він не приховував від громадськості ані кількості наших втрат під Іловайськом, що їх вирахувало його відомство (360 загиблих, 500 поранених і близько 180 зниклих безвісти), ані перебігу слідства щодо цієї трагедії. Тримався головний військовий прокурор гідно, розповівши ще й про те, що нині розслідується 5 тисяч кримінальних проваджень щодо дезертирів.

Вівторок, 17 березня, приніс чергову порцію інтелектуального задоволення від Першого національного — ведучі програми «Війна і мир» Юрій Макаров та Євген Степаненко спілкувалися з Олексієм Ковжуном. Нині його називають медіаекспертом, а колись він був ведучим ток-шоу на каналі ТЕТ під назвою «Поступ».

Українському глядачеві, який гидує вмикати телевізор через засилля жовтизни й попси, бракує саме таких програм — емоційної, але зваженої розмови розумних людей про минуле, сучасне і майбутнє України. Якщо спробувати дати цій розмові коротку характеристику, то її можна вкласти в словосполучення «сеанс психоаналітики». Йшлося-бо про фрейдистські комплекси Європи та проблеми інфантильності/зрілості двох націй у контексті взаємин українців і росіян.

Кажучи словами історика Наталії Яковенко, це можна назвати «інтелектуальною пригодою». Учасники програми тільки те й робили, що, завівши глядача в нетрі філософських понять, розкривали їхнє значення на конкретних прикладах, невимушено пірнаючи то в глибини історії, то в хащі сучасності. Дорогою розвінчуючи міфи про український «фашизм», російський «антифашизм» та «націоналізм» полку «Азов».

На думку Олексія Ковжуна, нинішня державна істерія в РФ навколо «победителей в Великой Отечественной войне» тягнеться з 80-х років минулого століття, коли в СРСР було сформовано повноцінний релігійний культ щодо Великої Вітчизняної війни. Письменник Олексій Проханов, коли нова Росія почала втрачати цю «воєнну ідентичність», уже на початку 2000-х, сформулював просте гасло — «Хто проти Сталіна, той за Гітлера». Так виникла сучасна тоталітарна секта російських патріотів (яка розповсюдилася на всю величезну територію РФ) із усіма характерними для цієї ізольованої спільноти рисами — відсутністю головної книги (Біблії чи Корану, що притаманно світовим релігіям); неймовірною мішаниною ідеологій, де мирно сусідять православний «русскій мір», Сталін, імператор Микола II чи Ленін; свідома відчуженість від світу ліберальних цінностей та інші риси, притаманні саме тоталітарним сектам. Якщо ми це зрозуміємо, то перестанемо озиратися на «княгиню Марью Алексеевну», усвідомивши нарешті власну самодостатність.

Євген Степаненко, втім, щосили граючи свою роль «поганого поліцейського», намагався схилити гостя до засудження крайніх націоналістів, які, на його думку, засіли в полку «Азов». Але він не на того напав. Олексій Ковжун, виявляється, часто буває в розташуванні цього полку й знає: для його бійців «вовча руна», яку називають свастикою, на прапорі чи у вигляді татуювань (особливо прекрасно це пролунало в устах бійця-осетина, який став патріотом України, проживши тут певний час) — нині ознака інфантильності, з якої час виростати. Бійці «Азова» нині вже соромляться дитячих мотивацій у вигляді протесту проти мами, тата й міліції. На його думку, «Азов» нині — це найбільш дисциплінований підрозділ українських патріотів у вигляді справжніх билинних богатирів, які знають, за кого вони воюють і що захищають.

Цей випуск «Війни і миру» був щедрим на справжні відкриття. В тому числі й на стан гуманітарної освіти в культових британських університетах. Адже тамтешня професура, як засвідчив Олексій Ковжун зі слів знайомого британського викладача, зазнала величезних троцькістсько-маоїстських впливів і любить погомоніти, як добре з правами людини було в Радянському Союзі. І таку налаштованість британських викладачів спричинили лейбористи, у віданні яких традиційно перебувають освіта  й медицина. Тоді як праві в Великій Британії опікуються економікою та фінансами.

Коли чуєш такі одкровення, починаєш розуміти, звідки ростуть ноги в симпатій деяких західних (причому як лівих, так і правих) кіл до путінської Росії. Адже в їхньому розумінні вона, будучи правонаступником СРСР, єдина протистоїть розбещеним «золотим тельцем» Європі та США. І, мабуть, із правами жінок чи секс-меншин там нині так само чудово, як було в вітринному Союзі з найдемократичнішою в світі Конституцією.

Переконатися в правоті учасників програми «Війна і мир» щодо пекельної суміші в головах прихильників «русского міра» довелося буквально наступного дня, 18 березня, спостерігаючи трансляцію телеканалом «Дождь» московського концерту з нагоди першої річниці «воссоединения России с Крымом».

Це скидалося на мазохізм, але ворога треба знати в обличчя. Бодай для того, щоб укотре пересвідчитися: ніхто з тих, хто підтримує «воскреслого» після 10-денної відсутності в ефірі президента РФ, не збирається переглядати свої погляди на анексію Криму.

Хоча, з іншого боку, камери під час прямих включень із Васильєвського спуску (узвозу, по-нашому) з урочистостей на каналі «Дождь» зачіпали місце загибелі Бориса Нємцова на Великому Замоскворєцькому мосту. Величезна кількість свіжих квітів, що їх щодня носять на місце загибелі політика небайдужі москвичі, створювала хоч якусь альтернативу кримському шабашу «патріотичних сил».

Та й коментарі власкора «Дождя» з Єкатеринбурга, де теж відбувся аналогічний мітинг, змусили через силу всміхнутися. Кореспондент, розповідаючи про те, як уральці підтримали «воссоединение», іронічно підкреслив: героїчні й патріотичні мешканці Єкатеринбурга палко підтримували Крим у складі Росії цілих 45 хвилин. Після чого дружно розбіглися.

Натомість «картинки з виставки», себто з центру Москви, вбивали вірнопідданським пафосом колишнього улюбленця українських жінок Дмитра Харатьяна, одного з ведучих цього івенту. «Один Владимир нашу Русь крестил, другой вернул ей колыбель крещенья!» — голосив популярний актор зі сцени.

Апофеозом, якого чекали всі, стала поява на сцені самого Володимира Путіна. Всупереч очікуванням, він уклався в кілька хвилин виступу. Порівняно з торішньою промовою 18 березня, що тривала майже годину. Відтак пильніше придивитися до змін чи констатувати незмінність поведінки, мовних особливостей та інших ознак, які б підтверджували ідентичність Путіна нинішнього з Путіним до «зникнення», глядачам просто напросто не дали. Довелося вдовольнятися лише однією путінською константою —  про те, що українці та росіяни єдиний народ, і перші зрештою дадуть належну оцінку владі, яка довела їх до сучасного стану.

Колишня одеситка Лариса Доліна, якій підспівував гімн РФ сам президент, викликала вже й не антипатію чи, борони боже, ненависть, а огиду.

Гасла цьогорічного «торжества» нічим не відрізнялися від торішніх. Проте одна відмінність порівняно з ейфорією на Красній площі 2014 року все-таки в око впадала. І ця відмінність, яка, до речі, свого часу занапастила Радянський Союз, — нещирість. Якщо торік на Красній площі справді спостерігалася непідробна радість на обличчях «кримнашів» (принаймні, в перших рядах глядачів), то 18 березня 2015-го вона кудись випарувалася. Від цьогорічного мітингу-концерту, незважаючи на присутність «самого», відгонило трудовою повинністю радянських контор, коли відмову йти на демонстрацію трудящих прирівнювали до смертного гріха.

Ці враження, проте, аж ніяк не дають підстав сподіватися на швидкий крах путінського режиму, готового на будь-яку підлість, аби подовжити своє існування.

Четвер, 19 березня, став переломним днем у житті країни. Переломів цих було цілих три і всі вони сталися в залі засідань Верховної Ради. По-перше, депутати таки проголосували за багатостраждальний закон про суспільне мовлення без поправок Миколи Томенка, а отже забезпечили законодавчо створення справді єдиного суспільного мовника. По-друге, ухвалили закон про зменшення кворуму в компаніях змішаної (державно-приватної) форми власності, який отримав назву «Закону про “Укрнафту”», або ж «Закону імені Коломойського». По-третє, проголосували за заборону транслювати в українському ефірі продукт країни-агресора.

І якщо суспільному мовленню та забороні російських серіалів, умовно кажучи, про «ментів та спецназівців» на українських загальнонаціональних каналах присвятили інформаційний вечір четверга, то ухвалення закону про зниження кворуму спричинило цунамі, хвилі якого трохи стишилися лише в ніч з 24 на 25 березня, з проханням про відставку з поста голови Дніпропетровської ОДА Ігоря Коломойського та схвальним підписом Президента Порошенка на його заяві.

Олесь Терещенко, запросивши до програми «Про головне» 19 березня Оксану Романюк,  Костянтина Усова, Миколу Княжицького та Олексія Курінного, отримав відповіді на всі запитання щодо суспільного мовлення та заборони російського телепродукту в українському ефірі. Гості пояснили мало поінформованому глядачеві: суспільний мовник відрізняється від комерційного й державного тим, що його інформаційну політику не можуть визначати ані олігархи-власники, ані державні установи на кшталт Кабміну. Тобто головна чеснота суспільного — показувати життя таким, яким воно є, без піару власника чи держави.

Натомість коли вибухнула бомба у вигляді закону про зменшення кворуму, під її ударну хвилю потрапили абсолютно всі загальнонаціональні канали. 20 березня, саме в день сонячного затемнення, від якого чомусь особливо містичні громадяни очікували дивовижі, вечірні випуски всіх загальнонаціональних каналів показали сюжет, у якому Ігор Коломойський, приїхавши глупої ночі до офісу компанії «Укртранснафти», до речі, компанії, на 100% державної, обматюкав журналіста «Радіо Свобода» Сергія Андрушка.

«Телекритика» вже проаналізувала журналістський рівень авторів цих сюжетів залежно від того, кому вони служать.

Зберегти обличчя під хвилями інформаційного цунамі не вдалося нікому — ані Ігореві Коломойському, ані журналістам каналів, що належать іншим олігархам. На превеликий жаль, як учасники конфлікту, так і журналісти, що його висвітлювали, продемонстрували рівень базарної перекупки. Якщо не щось іще гірше, тобто, з одного боку, абсолютну захланність олігарха, а з іншого — радісну готовність «журналістів» потоптатися на кістках останнього. До речі, дуже навіть жвавого й геть не схожого на пораненого лева.

З особливим «відчуттям міри» підійшли до теми відставки Коломойського в «Ранку у великомі місті» на каналі ICTV 25 березня. Де титрами так позначили тему розмови з експертом у студії: «Яка область відділиться від України наступною?». Здається, хтось забув, що в Україні діють закони щодо запобігання сепаратизму. Тепер залишається зачекати, а чи вистачить у когось розуму проаналізувати, якими є стосунки Коломойського, з одного боку, та Ложкіна-Резніченка, тобто голови АП та його начебто ставленика, колишнього співробітника УМХ, який став тимчасово виконуючим обов’язки голови Дніпропетровської ОДА. Щось мені підказує, що стосунки там, м’яко кажучи, не ворожі. А отже, ще, можливо, й рано так вже неприховано радіти ворогам Ігоря Валерійовича…

Втім, на жаль, і журналісти «Плюсів» виявилися нездатними запропонувати глядачам справді виважені, з дотриманням усіх журналістських стандартів сюжети й щодо конфліктів навколо нафтових компаній, й щодо конфлікту Коломойського-Андрушка. У п’ятничному сюжеті ТСН скандал із журналістом зробили лише приводом для того, щоби вчепитися у вимогу звільнення голови Дніпропетровської ОДА та затаврувати її прихильників синхронами лояльних до Коломойського спікерів. Сервільним вийшло й інтерв’ю Алли Мазур із власником каналу в «ТСН. Тижні» в неділю, в якому навіть не показали кадрів, коли Коломойський розмовляє з журналістом із вживанням нецензурної лексики.

Єдиний плюс від цієї сенсації року — історія з «захопленням» ворогуючими сторонами «Укртранснафти» (а за нею й «Укрнафти») стала надбанням громадськості, на що вже просто мусила якось реагувати українська влада.

Закриваючи тему, дозволю собі автоцитату з фейсбука від 23 березня: «А ніхто не думав, що весь цей мегамедіасрач навколо Коломойського, який, до речі, все-таки намагається вивести питання приватизації в публічну площину, а не запхати його під килим, — це така собі спроба реваншу ригів перед віденським судом над Фірташем 30 квітня?»

Лишилося дочекатися 30 квітня. Тоді й подивимося, хто переміг у битві титанів, гучною жертвою якої зараз нібито став пан Коломойський. Хоча яка з нього жертва?

Канал «112» у суботу, 21 березня, подарував одкровення від «сильної красивої жінки» Інни Богословської. Залапковані слова, до речі, самохарактеристика пані Богословської, а не комплімент. Народний депутат Верховної Ради України кількох скликань так запудрила мізки ведучій ток-шоу «Люди» Наталі Влащенко, що та в фіналі, нагадуючи глядачам, хто ж саме був її гостем, навіть не назвала імені цього непересічного в усіх відношеннях політика. Але Інна Германівна не забула вказати на помилку ведучій і ще раз сама про себе нагадала.

Впродовж розмови пані Богословська виявила себе в усій красі свого політичного темпераменту, окресливши симпатії та антипатії щодо колишніх і чинних можновладців. Приміром, якби вона була генеральним прокурором, то першим посадила б Арсенія Яценюка (перед цим пані Інна довго розводилася про його корумпованість). Або ж — ставлення її до Юлії Тимошенко з тих часів, коли пані Богословська доклала ексклюзивних зусиль, аби запроторити до в'язниці свою політичну суперницю, не змінилося. Бо Юлія Володимирівна, бачте, нині сидить і чекає на люмпен-революцію, щоб її очолити.

Ще більше одкровення чекало на глядача, коли ведуча поставила гості запитання, якого українського політика вона найбільше поважає, а якого зневажає. Відповіді були так само ексклюзивними, як і зусилля Інни Германівни щодо Юлії Володимирівни. Виявилося, що найбільше вона шанує Леоніда Кучму, а зневажає — Леоніда Кравчука.

Проте головною темою цього «hard talk» на каналі «112і» стало рідне місто гості — Харків. Точніше, шляхи усунення від влади мера міста Геннадія Кернеса. Виявилося, що Інна Богословська нині кладе весь свій юридичний і політичний хист на те, аби позбавити рідне місто від Гепи. Навівши купу прикладів його зловживань (надто вразили лавочки для харківського метро, нібито закуплені до Євро-2012 за 76 тисяч гривень, які насправді виготовляли ув'язнені місцевих тюрем абсолютно безкоштовно), Інна Богословська повідомила — нині проти пана Кернеса відкрито шість кримінальних проваджень, ще чотири на підході. Що, вочевидь, стало можливим лише завдяки її зусиллям як юриста.

І все це пані Богословська робить із однією благою метою — очистити місто від Кернеса, щоб він не віддав ключі від нього росіянам. Бо, на її думку, харківський сепаратизм, що його так плекали Допа і Гепа, нікуди не подівся. Адже навіть Жилін зі своїм «Оплотом» цілковито спокійно навідуються до рідного міста, без жодного ризику бути заарештованими за статтею про підбурювання до порушення територіальної цілісності України.

На запитання Наталі Влащенко, де вона бачить нинішнього мера Харкова найближчим часом, політик назвала два можливі місця перебування мера Харкова — або українська в'язниця, або ж лікарня в Ізраїлі чи США. Мовляв, Господь його й так покарав, тому хай уже їде лікуватися.

Знаючи вміння пані Богословської доводити об'єкт своєї ненависті до тюрми, що яскраво показує приклад її протистояння з Юлією Тимошенко, можна не сумніватися:  харківського мера Геннадія Кернеса вона теж може довести до логічного завершення кар'єри.

Вочевидь, він, як і Коломойський, давно став поперек горла як київським, так і місцевим «елітам».

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
glavpost.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду