Ситуація з пандемією COVID-19 оголила в Україні ще одну проблему – відсутність науково-популярної журналістики. А отже, відсутність критичного мислення, тверезих думок, ще більше скочування у світ емоцій та нагнітання паніки й страху в інформаційному просторі.

Тему короновірусу активно осідлали політики, сподіваючись на свій зоряний час у плані підняття рейтингів. При цьому вони оперували лексикою «буде зроблено», «буде забезпечено», «буде вжито заходів», переважно не вказуючи конкретних термінів і дат. Але інформаційне середовище розносило ці напівфабрикатні меседжі в якості готових.

Апогеєм абсурду стало повідомлення-рапортування про понад 600 могил, які викопали в Дніпрі, щоб там хоронити тих, хто захворіє. Пошуковик Google на запит про поширення такої інформації видає 237 тисяч джерел.

В інтернеті кочували сумнівні повідомлення як внутрішнього, так і зовнішнього «виробництва». Це й відео чоловіка, який б’ється в конвульсіях (а згодом з’явилось спростування, що насправді це були судоми епілепсії), і звістки про винайдення всілякого гатунку ліків від коронавіруса, шкідливість одних та корисність інших методів. Також поширювалися теорії змов: від вишок мережі 5G до сценаріїв встановлення «цифрового рабства».

А джерелами такої інформації переважно були щось на кшталт: «кума, яка брала аналізи», «лікарка з Тенеріфе», «медсестра з Італії», «таємна розсилка співробітникам міністерства» тощо.

Тож долати цю «інфодемію» (визначення ВООЗ) могло б допомогти експертне середовище зі сфери науки. Але їхніх точок зору в інформпросторі в якості коментарів та інтерв’ю досі було дуже мало. В інтернеті поширюють здебільшого копіпасти думок закордонних науковців з розмитими зазвичай посиланнями на першоджерела: «на думку науковців», «науковці стверджують», «прогнози світових науковців».

Вітчизняне експертно-наукове середовище, яке спеціалізуються та вивчає вірусо- та епідеміологію, було представлене в ексклюзивних одиницях. Ось деякі позитивні приклади:

Інтерв’ю «Укрінформу» з докторкою медичних наук, завідувачкою відділу респіраторних та інших вірусних інфекцій Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського Аллою Мироненко;

Інтерв’ю газети «День» з директором Інституту біохімії Національної академії наук Сергієм Комісаренком;

Інтерв’ю Liga.net з ексглавою Центру громадського здоров’я Володимиром Курпітою;

Участь у марафоні Суспільного «На карантині» старшої наукової співробітниці Інституту молекулярної біології та генетики Національної академії наук України Оксани Півень.

Були ще поодинокі випадки звернень до фахівців і з боку регіональних медіа – приміром, видання «Твоє місто».

Які висновки? Окрім занедбаних стандартів журналістики, наріжною проблемою стає зараз ще й необхідність підготовки у вишах фахівців для науково-популярної журналістики. Як, власне, і створення нових видань та проектів у цій сфері. З огляду на те, що прихід вірусу може бути не поодиноким і такі прецеденти повторюватимуться, та й узагалі – ситуація у світі з екологією та зміна клімату вимагають швидкого переорієнтування та зміни акцентів на інформаційному ринку.

У сегменті науково-популярної журналістики в Україні п'ять років працює видання – «Куншт», яке заснували Кирило Бескоровайний і Дарія Кузява. Вони прокоментували MediaSapiens ситуацію, що склалася в інформаційному просторі з наукпопом.

– Ситуація з коронавірусом виявила проблему – низький рівень якості інформування. На вашу думку, чому досі ми маємо тут таку прогалину?

– Зазвичай у медіа той, хто першим публікує певну новину, отримує більшу кількість переглядів, більшу кількість лайків, і тому часто якість залишається на другому місці. Ба більше, у багатьох редакціях немає наукових експертів, або можливості (бажання) звернутися до науковця, щоб той/та вичитали та перевірили. Відповідно, у гонитві за переглядами і хайпом достовірність часто губиться. «Куншт», можливо, вирізняється на фоні інших медіа, оскільки ми пишемо лише про науковий аспект. Але насправді в багатьох інших медіа також високі стандарти перевірки інформації. Наприклад, «Українська правда».

Якщо говорити про науково-популярні медіа загалом, то проблема (як і, до речі, з наукою) у фінансуванні. А також у розумінні цінності популяризації. У США, наприклад, запуск першого штучного супутника в 1957-му Радянським Союзом викликав побоювання щодо рівня освіченості та наукової грамотності населення. І вони швидко почали вкладати гроші в популяризацію. Є також недержавні фонди – Radiolab (науково-популярний подкаст з аудиторією в 1,8 мільйони слухачів) підтримує Alfred P. Slon Foundation. А, наприклад, вхід до безлічі музеїв у Вашингтоні – безкоштовний, адже їх спонсорує Smithsonian Institution. В Україні планували створити щось подібне до Українського культурного фонду, але спрямованого на популяризацію науки («Куншт» навіть брав участь у консультаціях). Але навіть у УКФ забрали значну частину бюджету, тому навряд ми можемо очікувати щось подібне найближчим часом.

– Хто ваші конкуренти?

– Наразі немає українського науково-популярного медіа, яке можна було б назвати нашим прямим конкурентом. Можливо, з часом такі з’являться.

Ми конкуруємо з іншими медіа за час, за очі наших читачів. Тому, напевно, наші конкуренти – це різні українські лайфстайл-медіа, медіа про технології.

– Українська наука досить консервативна. Чи не маєте ви дефіциту цікавої інформації та чи йдуть відомі впливові науковці на контакт, чи готові ділитись зі ЗМІ інформацією?

– Українська наука не консервативна, а недофінансована. Є багато молодих науковців, які готові ділитися своїми результатами. Кількість молодих науковців кожного року скорочується, бо працювати в дослідницьких інститутах сьогодні – це про виживання, а не про інновації та передові розробки.

А дефіцит цікавої інформації – це проблема не науковців, а медіа. Інфоприводи завжди є, просто в науці для їх розуміння та правильного висвітлення необхідно багато досліджувати самому журналісту. І тут діють зовсім інші стандарти: науковий журналіст повинен знати, що таке мета аналізу, impact factor наукового видання і наукова парадигма, де «плюралізм думок» більше схожий на маніпуляцію.

Українські вчені відкриті до співпраці, ми особисто ще ніколи не мали з цим проблем.

– Яка, на вашу думку, найбільша проблема в українській науці, крім усім відомого недофінансування?

– Плагіат і псевдонаука. Відсутність покарання за академічну недоброчесність та ігнорування державними органами випадків плагіату катастрофічних масштабів, так само як і псевдонаукової маячні. В Україні при цьому караються не винні, а ті, хто виявив ці випадки і мав мужність про них публічно заявити. Це взагалі нонсенс.

Катерина Кириленко, Юрій Тесля – як вони взагалі можуть займати будь-які посади після того, як на всю країну було виявлено їхню маячню? Більше того, як вони можуть викладати цю маячну студентам? Виходить, що ми їм за це ще й платимо.

– Пандемія спричинила й спричинятиме суттєві зміни на локальних та глобальних ринках. На вашу думку, які шанси може отримати Україна, в тому числі й для розвитку науки?

– Зміни, передусім, стосуються розвитку онлайн-технологій та посиленого впровадження їх у всі сфери життя. Усе, що можна зробити онлайн, повинно бути зроблене онлайн. Але це вимагає великих коштів, як державних, так і приватних інвестицій.

У плані науки тут питання не щодо шансів, а щодо того, чи усвідомить суспільство нарешті важливість розвитку власної науки, чи ні. Коли кордони закриті, усі лікуються вітчизняними лікарями, і всі хотіли б швидкої розробки вітчизняної вакцини. А освіченість та критичне мислення твого сусіда ще ніколи не було таким важливим для власного здоров’я. Кожен з нас зацікавлений у тому, щоб ми жили поруч із людьми, які вакциновані, стежать за своїм здоров’ям та дотримуються законів.

Ілюстрація: prm.ua