Славомір Сєраковський: «Нам пропонували створити фракцію “Політичної критики” в парламенті»

Фото: static.gazeta.ua

У лютому 2011 року вийшов перший номер української версії журналу «Політична критика»  (Krytyka Polityczna) – впливового польського видання лівого спрямування. Ми вже писали про цей журнал, чиє значення для суспільства Польщі дає всі підстави називати його чимось більшим за засіб масової інформації. Головний редактор і засновник журналу, публіцист, соціолог і літературний критик Славомір Сєраковський, розповів про світогляд, роль, досягнення та перспективи «Політичної критики».

– Як виник рух «Політична критика»?

– Все почалося з журналу «Політична критика», заснованого 2002 року, коли ми були студентами університету. Йшлося про «товстий журнал», розрахований перш за все на інтелектуалів. Наша ідея полягала в тому, щоби змінити уявлення суспільства про лівих як таких. На ті часи лівих у Польщі асоціювали виключно з посткомуністичним Демократичним лівим альянсом (Sojusz Lewicy Demokratycznej – SLD), який протягом багатьох років проводив цілком неоліберальну політику.

Наше середовище надихалося діяльністю польської Демократичної опозиції 70-х років, більшості діячів якої були притаманні ліві переконання. Мова, наприклад, про такі постаті, як Яцек Куронь, відомий також своєю проукраїнською позицією, або Адам Міхник. Ми також орієнтувалися на діячів «Солідарності» та їхніх попередників. Правда, зараз багато хто з них перетворився на консерваторів, і в жодному разі вони вже не є лівими. Ось чому ми починали водночас і як їхні послідовники, і як супротивники. Ми намагалися створити незалежних лівих, і нам це вдалося.

– Які теми були головними для становлення «Політичної критики»?

– Нам хотілося продемонструвати, що існують альтернативи прагненню зробити успішну особисту кар’єру. «Роби свою справу, живи своїм приватним життям, раз на чотири роки голосуй на виборах і забудь про великі ідеї і проекти» – як ще й досі пропонує вкрай поширений у публічній сфері сценарій. Ми сказали «ні» цьому домінуючому уявленню, і були першим за багато років поколінням, яке хотіло бути політично лівим. Завдяки цьому на нас звернули увагу, і досить швидко нам вдалося залучити відомих людей для обговорення наших ідей.

Головною темою першого журналу була інтелігенція, – ми спробували дати цьому явищу своє визначення. У 90-ті роки більшість людей у Польщі вважала, що інтелігенції вже не існує як явища, що вона цілком зникла, і що за капіталізму все вирішує середній клас. Ми опублікували також велике інтерв’ю про історію інтелігенції з польськім істориком Анджеєм Валіцьким, – деякі його книги, до речі, перекладено українською. Були також хороші переклади іноземних філософів. До речі, ідея «інтелігенції», з притаманною їй готовністю жертвувати за свої ідеї, – це дуже регіонально забарвлена ідея, яку люди з Росії, України або Польщі швидко розуміють, бо це було в їхній традиції. Нині цю ідею повністю забуто, але ми хочемо її відродити.

– За час свого існування ви зробили великий інституційний прогрес.

– Будувати інституції – це важливо. В 2005 році ми створили NGO як формальну структуру, згодом організували видавництво, яке нині видає по сорок книжок на рік. Ми переклали і зробили дуже популярними в Польщі такі імена, як Жижек, Ранс’єр, Бадью та інших західних авторів. Також видаємо авторів зі Сходу – вже вийшли два переклади Ярослава Грицака.

У 2009 році ми перемогли у конкурсі в Варшаві, і завдяки цьому організували великий культурний центр на вулиці Нови Свят в центрі міста. Це велика будівля, яка також є найбільшим рестораном у Варшаві, там розташований Критичний університет, а також штаб «Політичної критики». В якийсь момент ми вирішили, що необхідно розвивати не тільки видавничу діяльність. Наприклад, нині журнал відіграє вже символічну роль і займає не більше відсотка всієї нашої активності.

У 2010 році ми порахували, що організували більше 1100 культурних подій – кінофестивалів, дебатів, вистав, концертів, виставок та інших подій. В деякі дні «Політична критика» організовує 11 подій у п’ятьох містах одночасно. Ми організовуємо сто музичних концертів на рік. Наш напрям є дуже сильною течією в театрі.

В результаті «Політична критика» – мабуть, найбільша незалежна громадська організація Польщі. Незалежна від держави, великих концернів і великих політичних партій. В апараті «Політичної критики» працює 120 людей, і ще дві тисячі активістів-волонтерів беруть участь в організації нашої діяльності по всій країні. Ми не слабші за будь-яку політичну партію в Польщі. За показниками бюджету, чисельністю людей і так далі.

– Яким чином «Критика політична» фінансує свою діяльність?

– Якщо у вас є хороша ідея, якою ви серйозно займаєтеся, рано чи пізно ви знайдете кошти. На самому початку видати журнал нам допомогли ветерани Демократичної опозиції. Після успіху перших номерів одне видавництво запропонувало друкувати журнал на їхніх потужностях. Потім ми організували NGO (non-government organization), і стали звертатися по фінансування до польських і міжнародних фондів. Це працює: наприклад, видання першого числа української «Політичної критики» було профінансовано Фондом Сороса.

Коли ми організували власне видавництво, воно стало приносити якісь гроші. Наступним кроком був культурний центр, клуб у центрі Варшави, який також досить успішний, у тому числі і з комерційної точки зору. Тоді як мережа клубів «Політичної критики» в інших містах країни існує без комерційної складової.

Заробітні плати співробітників «Політичної критики» не визначаються ринковими або меритократичними міркуваннями. Якщо хтось отримує більше грошей, ніж інші, то це тому, що йому більше треба через великі витрати, пов’язані з житлом, станом здоров’я або життєвими умовами. Ми вирішуємо такі питання демократично. Наприклад, я не отримував ніякої плати, доки в мене не виникли проблеми зі здоров’ям. Але навіть зараз я отримую не зарплату, а тільки стипендію. Це пов’язано з тим, що в Польщі я відомий як політичний коментатор і маю можливість постійно писати для різних видань.

Ми відрізняємося від звичайних партій або недержавних організацій. Люди в нашій спільноті близькі один одному чисто по-людськи – нас пов’язує міцний соціальний клей. Люди справді вірять у те, що вони роблять. Мабуть, нас можна порівняти з рухом народників.

– Які перспективи створення політичної партії вашим рухом?

– Багато людей, які орієнтуються на нас, чекають, що ми створимо партію. Але поки що доведеться їх розчарувати, бо ми все ще недостатньо сильні, щоби протистояти політичній олігархії. Поки що ми діємо як метаполітична сила. Так, у майбутньому ми хотіли би створити ліву партію. Але ми не готові робити це за будь-яку ціну. До нас зверталися депутати парламенту, які пропонували створити фракцію «Політичної критики» – але ми їм відмовили. Ми не хочемо бути політичними шахраями, і мати справи з мафією й олігархією. Але якщо сьогодні займатися політикою – це неминуче. Бо, відверто кажучи, хто хоче бути по-справжньому чесним, той не матиме політичного життя.

– Як ви прокоментуєте загальну політичну ситуацію в Польщі?

– Починаючи з 1989 року політика правлячих партій була однакова: неоліберальна в економічній сфері і консервативна – в публічній. Це стосується як SLD, так і партій, які вийшли з «Солідарності». Важливо також, що домінуючі партії уникають соціального конфлікту в політиці. Хоча насправді ринкові трансформації призвели до зростання нерівностей, і багато людей програли від цього. Але вони не мають політичної артикуляції, не мають репрезентації в мас-медіа. Це також цілком зрозуміло, бо мас-медіа є частиною бізнесу і політики, вони здебільшого неоліберальні за ідеологією і легітимізують нинішню систему.

Головне для ситуації попередніх років – це дисфункція політичного конфлікту. Тобто суперечка в публічній сфері відбувалася не через ідеї – соціал-демократичні, ліберальні або консервативні, – конфлікт формулювався через протистояння модернізаторів і популістів. Фактично це дві найсильніші політичні течії в Польщі: з одного боку – консерватори і фундаменталісти, яких підтримує католицька церква і яких відносять до популістів; з іншого – неоліберали, котрих підтримує бізнес і які вдаються до риторики модернізації. Останні завжди виступали за зменшення податків, усунення соціальних гарантій, приватизацію, повну свободу підприємництва без жодних гарантій для найманих працівників. Коли хтось виявляв незгоду з головним «модернізаційним» напрямом розвитку або пропонував підвищити податки і створити більш якісні соціальні служби, його миттєво зараховували до популістів або екс-комуністів. Модернізатори були при владі до 2005 року, після них прийшли популісти з Громадянської платформи разом із Качинським, які обіцяли радикальні зміни. Качинський стверджував, ніби існує таємна змова між медіа, бізнесом, мафією і політиками. Він обіцяв викрити цю змову, і люди повірили йому. Чому? Бо він мав відповідь – навіть якщо ця відповідь цілком параноїдальна, але ж його супротивники такої відповіді не мали. Все, що вони могли запропонувати – це зменшувати податки і скорочувати соціальні витрати.

Але треба знайти непопулістську відповідь. І саме це може зробити соціал-демократія, яку ми намагаємося створити. Зрозуміло також, що якщо соціал-демократів не буде, виграють праві популісти.

– Ви називаєте себе соціал-демократами. Але який зміст ви вкладаєте в поняття «соціал-демократії» сьогодні?

– Наше визначення «лівого» – це намагання зробити людину активним суб’єктом, не підпорядкованим ринку, церкві і державі. Людина не може бути пасивною річчю, яка просто споглядає, що відбувається навколо неї. Також не можна сприймати економіку як стихійне явище. Зараз ми стежимо за курсом валют так само, як за напрямком вітру або градусником. Але курс валют, як і економіка, залежить від людей, а не від стихійних некерованих природних сил.

Ми виступаємо за державу загального добробуту, яка є найбільшим досягненням людства. Світ стає все більш багатим, але ми чуємо звідусіль про те, що welfare-state демонтується. Польща досить багата, щоб мати високі податки і відповідні соціальні стандарти. Що це означає? Щоб бути громадянином, людина повинна мати соціальний мінімум, базовий дохід. Якщо в людини немає грошей, вона не може навіть зустрітися з іншими людьми в публічному місці, наприклад, піти в кафе.

Ми за використання таких інструментів, як прогресивне оподаткування і розвинуті профспілки. Ми підтримуємо такі інструменти, які дозволять створити якщо не суспільство повної рівності, то хоча б нададуть людині можливість вибору свого місця в соціальній ієрархії, щоб нікого не було з неї виключено. У культурному сенсі – те ж саме. Ми проти існування зовнішнього судді, арбітра, який зможе наказувати людям, який стиль життя їм слід сповідувати. Той чи інший спосіб життя не може бути причиною ані для привілеїв, ані для дискримінації.

– У чому полягає ваш вплив на ситуацію в Польщі?

– Якщо ви хочете мати ліву партію, спочатку треба презентувати лівий проект у публічному просторі. Перший крок – це легітимізувати його, зробити зрозумілим для звичайних людей. Виборці голосують лише за тих, хто вже існує в їхньому всесвіті. Інакше й далі йтиметься про посткомуністів, які не в змозі проводити ліву політику.

Отож, ми активно присутні у мас-медіа. З середовища «Політичної критики» вийшло багато журналістів і політичних коментаторів, які легітимізували лівий словник та ідеї. Ми багато зробили для становлення нових рухів, наприклад фемінізму. Минулого року в Польщі було введено обов’язкову квоту для жінок у виборчих списках, котра становить не менше 35%. Без виконання цієї вимоги жодна партія не може брати участі у виборах.

Мабуть, одне з наших найважливіших досягнень у Польщі – це те, що на платформі «Політичної критики» вдалося об’єднати науку, політику і мистецтво. Раніше ці сфери були ізольовані одна від одної. Люди з університетів залишалися тільки в університетах, митці цікавилися тільки естетичними питаннями, політики виконували політичні ритуали. Ми спробували знову їх об’єднати. Наука не має ховатися за академічною кафедрою, у суспільстві кожен є соціально відповідальним. Також питання до митців: або вас влаштовує статус-кво, або ви хочете змінити стан речей. Нам вдалося призвести до того, що ціле покоління митців асоціює себе з нашим рухом. Багато хто з них був утомлений ситуацією ізоляції, коли мистецтво сприймається виключно в контексті поганого чи кращого проведення часу або інтертейнменту. Митці потребували «Політичної критики», а «Політична критика» потребувала їх. Заангажувати мистецтво було нашою стратегічною метою, і ми її досягли.

– Які у вас подальші плани?

– Ми маємо досвід відродження етосу інтелігенції в посткомуністичних країнах і збираємося розповсюдити його. Ми почали з України, також плануємо працювати в Болгарії й Румунії. У березні починаємо англійську версію журналу, ми її презентуємо в Лондоні разом із Славоєм Жижеком і Зігмундом Бауманом. Також у березні ми почнемо розвивати контакти в Росії.

Ще дві важливі речі. Ми не відчуваємо ніякої симпатії до дискурсу «сильної Польщі». Звісно, ми розуміємо реальність міжнародних відносин, але ми хочемо, щоб Європейський Союз був не просто єдиним ринком, але також політичним організмом – федеральним і солідарним. Ми виступаємо за конституцію Європейського Союзу, за європейське громадянство. Мі впевнені, що ЄС не може повноцінно існувати без України, а Україна не буде достатньо сильна і демократична без тісної співпраці з Євросоюзом.

comments powered by Disqus