In English

«Детектор медіа» продовжує спецпроєкт про медійників, які за власним вибором, без примусу, стали поширювати російську пропаганду на тимчасово окупованих територіях. Ми вже публікували тексти про медійників Херсонщини, Донеччини та Запорізької області, які стали колаборантами під час повномасштабного вторгнення. Цей текст про тих, із кого починалася російська пропаганда на Донбасі у 2014 році.

Десять років тому, навесні 2014-го, росіяни разом із місцевими сепаратистами захопили місцеве телебачення. Редакції чотирьох каналів — ДОДТРК, більш відомого як «27 канал», «Перший муніципальний», «Донбас» і «Юніон» — постали перед вибором: кинути звичне життя у Донецьку, але не зрадити Україну, чи залишитись у рідних стінах, але змінити український прапор на триколор.

Журналісти, що виїхали з Донецька через окупацію, розказали MediaSapiens, як окупанти штурмували медіа, вмовляли співпрацювати та хто з колишніх колег все ж став колаборантом.

Штурм редакцій, охорона «Беркутом» і катівня

Донецьку обласну телерадіокомпанію (ДОДТРК) атакували двічі. Перший штурм відбувся 7 квітня, озброєні люди увійшли на територію державного телебачення та відкрили вогонь у бік бійців запорізького спецпідрозділу МВС, які охороняли ДОДТРК. Але тоді нападники отримали відсіч, і канал продовжив працювати. Генеральним директором обласного мовника на той момент був Олег Джолос. У своєму блозі на «Детекторі медіа» він пригадує, що друга спроба захопити мовника відбулася за 20 днів — 27 квітня: «Цього разу міліціонери, які мали нас охороняти, просто відступили й не стали втручатися. Уже наступного дня озброєні люди не пускали мене на роботу. Коли нас захопили, мене силоміць спровадили з роботи, а в центральній апаратній ввімкнули на наших етерних частотах “Росію-24”».

У коментарі MediaSapiens Олег Джолос додав, що ніхто з команди мовника не приєднався до загарбників: «Люди, які очолили ДОДТРК від цих угруповань, не мали відношення до неї. Принаймні протягом тих чотирьох років, що я керував нею. Можливо, вони притягли туди людей, які працювали до мене. З мого колективу ніхто не став керівником у медіа цих окупованих територій». Наприклад, ведучою телеканалу стала Катерина Михайлова, яку «Детектор медіа» згадував на «Дошці ганьби», але, за словами Джолоса, вона ніколи не працювала на Донецькій ОДТРК до її захоплення. За даними «Миротворця», згодом Михайлова вийшла заміж і переїхала в Росію.

28 березня, за десять днів до першого штурму, на ДОДТРК вийшло інтерв’ю з філософом та громадським діячем Олексієм Паничем. Тоді в прямому етері донецького телеканалу ще звучали правдиві слова про причини Революції гідності та її учасників. «Такого духовного підйому ще ніколи не було. Якщо послухати російське телебачення, то на Майдані тільки "злі бандерівці", антисеміти, які "усіх ненавидять". Я ж ніколи раніше не бачив стільки любові та самопожертви», — розповідав він. Зараз Олексій Панич каже, що працівники ДОДТРК насправді проявили мужність і громадянську позицію, пропустивши його в прямий етер у ті напружені дні.

Одна з колишніх працівниць ДОДТРК, яка попросила не називати її ім’я, оскільки у Донецьку залишаються її родичі, розказала MediaSapiens, що коли відбулося захоплення, до будівлі мовника не пускали лише директора, всі інші працівники продовжували ходити на роботу ще декілька днів: «Нас по черзі викликали до нового керівника — це був якийсь хлопчина. Він дуже просив нас, щоб ми пішли на співпрацю, допомогли налагодити телебачення, бо він нічого не розумів у цій справі. Його посадили, а що робити — не сказали. З моїх знайомих ніхто на це не пішов. Ми дзвонили в Київ, питали, що нам робити. Нам відповіли, що якщо ми не відновимо мовлення, нам перестануть платити зарплату. А як ми це могли зробити, коли перед входом стояв БТР?».

За її словами, вказівок із Києва припинити ходити на роботу після захоплення ДОДТРК не було, але співробітники прийняли колективне рішення приходити у певний час і спробувати зберегти хоч щось із техніки й архівів. Водночас у коридорах мовника почали з’являтися використані шприци.

«Журналісти, монтажери, режисери — ми гуртувалися всі в одному кабінеті, ніхто не ходив по одному. І коли на першому поверсі хтось почав стріляти, просто через невміння користуватися зброєю — ми зрозуміли, наскільки це небезпечно, і більше на роботу ніхто не виходив», — розказала вона MediaSapiens.

П’ятеро з опитаних нами медійників кажуть, що в будівлі ДОДТРК окупанти влаштували в’язницю з катівнею. Туди начебто відправляли «на підвал» тих, хто чинив опір окупаційній адміністрації. Нашим співрозмовникам пощастило не бачити цього на власні очі, тож підтвердити цю інформацію поки не вдалося.

У лютому 2015 року Донецька ОДТРК відновила мовлення з українського Краматорська під новим логотипом «ДоТБ» (Донецьке обласне телебачення). Одним із тих, хто займався відновленням, був Ілля Суздалєв, який до цього працював заступником начальника управління інформаційної політики та з питань преси Донецької ОДА.

Він розказав MediaSapiens, що перша спроба захоплення облдержадміністрації сталася 1 березня 2014-го, потім почалися штурми інших адмінбудівель і медіа, які то захоплювали, то відбивали протягом місяця.

Серед нападників був Володимир Макович — проросійський активіст, який потім став одним із керівників в окупаційному «уряді» загарбаної частини Донеччини. «Він був із тих міських божевільних, які вже багато років ходили на проросійські мітинги. Їх там було людей десять зазвичай, їх не чіпав ніхто. Коли захопили ДОДТРК, він приходив туди та проводив наради з тодішнім колективом. Наскільки я знаю, він тоді налагоджував роботу окупаційного телебачення. Він не мав відношення до журналістики, але був таким собі ідеологом», — каже Суздалєв.

 Володимир Макович. Він помер, імовірно, від серцевого нападу у 2017 році, тоді ж, коли і терористи Болотов, Моторола та Гіві

Пізніше на потужностях ДОДТРК окупанти створили «Перший республіканський» канал. За словами Іллі Суздалєва, для перших випусків нове керівництво мовника саджало в кадр людей ледь не з вулиці. Потім до «налагодження» справ на каналі долучилися росіяни та ті, хто повернувся в Донецьк із підконтрольних Україні територій.

«Десь із початку 2015 року в Донецьк почали повертатися люди, які виїхали спочатку. Багато з них повернулися не тому, що повірили окупантам чи Росії, а тому, що не змогли знайти житло чи роботу на підконтрольній Україні території. Люди просто не потягнули ці труднощі. Це не стільки виправдання, скільки пояснення ситуації. Адже дехто стикався з випадками, коли не здавали квартиру через донецьку прописку», — пояснює Суздалєв.

Площа Леніна

Схожа історія захоплення була й у телеканалу «Донбас», який належав до «Медіа Групи Україна» Ріната Ахметова та мовив на Донеччині, Луганщині, а також частині Запорізької області. Його офіс розташовувався на площі Леніна, тож співробітники каналу опинилися в самому центрі подій. Станом на 2014 рік головним режисером телеканалу був Микола Осиченко, який розказав MediaSapiens, що серед протестувальників було чимало немісцевих, адже вони не орієнтувалися в місті. Одного разу Осиченко побачив натовп і запитав, куди вони прямують. Ті відповіли, що йдуть штурмувати канал «Донбас», але пройшли повз зовсім в інший бік. Або ж фотографувалися біля «МакДональдзу» на площі Леніна, як біля якоїсь пам’ятки, що теж було б дивно для корінних донеччан.

«До нас намагалися приходити “з миром” і зі зброєю, але все це було марно, бо ми з ними на співпрацю не йшли. Вони вимагали, щоб ми поставили в етер ролики з рекламою “референдуму”. Ще тоді не було “русского корабля”, але ми їх відіслали теж кудись туди. Ближче до 11 травня, до дати проведення “референдуму”, озброєні люди начебто взяли нас “під охорону”, бо “хтозна що буде”, — пригадує Микола Осиченко. — На той момент у нас уже була охорона — Міністерство внутрішніх справ розквартирувало роту криворізького “Беркуту”. Ті хлопці захистили нас від чотирьох-п’яти штурмів точно. Це було до того моменту, поки нас не взяли штурмом після виведення всіх спецпідрозділів із Донецька. І тоді, ближче до літа, нас ставили під стволи і нагадували, як ми їх посилали».

Ще до штурму редакція «Донбасу» вивезла з будівлі необхідне обладнання, зробила по місту декілька баз із монтажними станціями та камерами, щоб можна було працювати незалежно від офісу. «Ми залишалися єдиним каналом, який міг давати якусь картинку на Київ про події у Донецьку. На той момент ми вже перенесли мовлення та частину команди у столицю. І коли нас намагалися змусити поставити ролики про “референдум”, єдиний аргумент, який у нас спрацював, — це те, що ролики моментально вимкнуть, бо етер іде через Київ», — каже Осиченко.

Після «референдуму» Осиченка запросили на зустріч, щоб обговорити, як «жити разом далі»: «Там сиділи росіяни, це було чутно по акценту. Я бачив, що у них усе було продумано заздалегідь, які канали мають бути. Мене питали, хто де працює, скільки в нас людей. Мені було цікаво дізнатися, що саме вони запланували. Водночас ми вірили, що скоро місто звільнять і все закінчиться».

Після остаточного захоплення на каналі «Донбас», який перетворився на «Оплот ТВ», залишилося декілька технічних працівників старшого віку. На думку Миколи Осиченка, можливо, вони не захотіли змінювати своє життя або вважали, що їхня робота не є політичною працею на окупанта. Але ж насправді вони допомагали вести пропаганду.

Про те, що не всі залишилися в Донецьку з ідейних міркувань, каже і головний редактор донецького видання «Острів» Сергій Гармаш. На його думку, є дві категорії медійників, які пішли на співпрацю: одні хотіли приходу Росії та наближали ці події; інші ж залишилися через сімейні обставини або через нерішучість кинути все й почати з початку.

«Потрібно враховувати, що коли ми виїжджали із захопленого Донецька — це було десь у травні-червні 2014 року — ми розраховували повернутися восени, бо в цей час відбувалося звільнення міст. І багато хто не їхав, бо сподівався, що це скоро закінчиться. Коли нічого не закінчилося, люди прижилися та перейнялися ідеями “русского міра”, — каже Сергій Гармаш. — Перебуваючи в російському інформаційному полі та в певній психологічній ізоляції від України, люди дійсно повірили, що в Україні їх ненавидять, що в нас усе гірше, ніж у них у побутовому плані. Вони навіть співчували нам».

За його словами, ті, хто свідомо залишився в окупації, зазвичай не були корінними донеччанами та приїхали колись із Росії або з інших республік колишнього СРСР. Або ж були людьми з колишньої радянської номенклатури.

Один із наших анонімних співрозмовників згадав, як ще до початку бойових дій до Донецька приїжджали російські журналісти: «В лютому 2014 року в Донецьк приїхали кореспонденти російського "НТВ" — тоді це ще було нормально. Їм потрібні були наші потужності, щоб передати свої відзняті матеріали. Це зараз усе через маленькі девайси передається, а тоді потрібні були потужні супутникові системи. Але в Донецьку ще все було спокійно, нас здивував їхній приїзд. Ми запитали: “А чого ви тут, усе ж у Києві відбувається” (мова про Революцію гідності. — "ДМ"), на що ті відповіли, що “через два тижні все буде у вас”. І буквально за два тижні все справді почалося тут. Тоді був великий мітинг на площі Леніна, 13 березня вбили Дмитра Чернявського (загиблий під час мітингу за єдність України у Донецьку, Герой України (посмертно). — "ДМ"). Тобто на рівні сценарію у них усе це вже було».

Обличчя донецької проросійської пропаганди

Нині на донецьких телеканалах та інтернет-ресурсах здебільшого працює молодь. Очевидно, що за десять років пропагандисти встигли виховати послідовників. Ми ж згадаємо «стару гвардію», що започаткувала цей процес.

За словами Миколи Осиченка, з Донецька виїхали всі журналісти телеканалу «Донбас», окрім одного — Сергія Карпія. Він же став заступником директора на колишньому ДОДТРК, а нині «Першому республіканському». Пізніше — головним редактором каналу, а потім шефредактором новин на ньому ж (дані на 2021 рік).

«Спочатку він поїхав до родичів у Дебальцеве, а потрапив у саме пекло — у Дебальцівський котел. Людина бачила, що Росія коїть, ледве вижила, але повернулася до Донецька. Він пішов працювати в ДОДТРК та став викладати в університеті, — каже Осиченко. — Коли він тільки прийшов працювати до нас — це була перелякана істота, яка на всіх писала доповідні записки. Його ніхто не любив. Ми певний час листувалися, але потім він зрозумів, що я на іншому боці та заблокував мене».

«Сергій Карпій був “надією донецької журналістики”, — водночас згадує Ілля Суздалєв. — Володар усіх можливих нагород. Він теж спочатку виїхав, був за Україну, а потім різко змінив позицію».

Змінив настільки різко, що пропонував донеччан, які не хочуть отримувати «паспорт» від окупаційної адміністрації, відправляти на передову: «Хочете жити вільно — йдіть у “міграційну службу”! Особливо нерозумних я б ще й на передову відправляв».

 Сергій Карпій

Директором «Першого республіканського» став Віктор Петренко, який зараз є головою «Союзу журналістів» окупованих територій Донеччини. На каналі «Донбас» він працював музичним редактором і до журналістики відношення не мав. «Ми його звільнили ще до 2014 року, а під час захоплення каналу він приходив до нас у якості такого собі парламентаря. Він казав: “Ви ж розумієте, що буде”», — каже Осиченко.

У березні 2022 року Петренко підтримав російське повномасштабне вторгнення та написав: «Тепер із нацистами та їхніми поплічниками борються разом сили РФ, ДНР та ЛНР. На інформаційному фронті вже не ті дівчата та хлопчики 2014-го. Це досвідчені, сміливі та професійні журналісти, репортери, кореспонденти і воєнкори ні в чому не поступаються кращим журналістам Росії. Дмитро Астрахань, Олена Морозова, Георгій Медведєв, Олександра Лазарєва, Влад Євтушенко, Вікторія Мельникова та багато хто!».

  Віктор Петренко

Вікторія Мельникова, до речі, зараз є головною редакторкою «Юніону». У січні 2023 року вона пройшла навчання в російських медійників: «Перебуваю у “Майстерні нових медіа”, яка запустила перший спеціалізований інтенсив для провідних регіональних ЗМІ — “Проєктна майстерня "Інтеграція"”. Серед учасників — 50 керівників медіа з 36 російських регіонів, кожен п’ятий учасник — із Луганської та Донецької Народних Республік. Я представляю наш донецький телеканал “Юніон”, дуже втішно, що нашу роботу помічають і відзначають. А також приємно здивувало, що колеги навіть із найвіддаленіших від нас точок Росії в курсі подій, що відбуваються в Донбасі, всі щиро цікавляться і вболівають за нас». Дивно було б, якби «у найвіддаленіших точках Росії» не знали, що відбувається на сході України, оскільки на російських телеканалах говорять про це цілодобово десять років.

Окрім Петренка, на телеканал як переговорник приходила ще одна людина — Артем Рожков. За словами Миколи Осиченка, він працював на телеканалі «Донбас» задовго до 2014 року, а потім поїхав до Москви та працював там інженером з озвучки: «Він повернувся в Донецьк якраз на початку бойових дій, приходив до редакції “Донбасу” разом із росіянами та намагався вмовити піти на співпрацю. Пізніше його відправили на штурм Донецького аеропорту, де він і загинув».

Головним редактором «Першого республіканського» став Олександр Наумов. До окупації він був спецкором багатьох українських і міжнародних медіа: «Радіо Свобода», ICTV, Новий канал, 5 канал, «1+1», СТБ, ВВС, Associated Press тощо. У 2012 році балотувався в народні депутати Верховної Ради по 56-му округу Донецької області. Зараз він працює у МІА «Росія Сьогодні».

«Олександр Наумов — із тих людей, які мене здивували, — каже Осиченко. — Він дуже розумний журналіст із великим досвідом. Його вивезли у Дніпро, допомогли з квартирою і роботою. Він робив матеріали про сепаратистів і терористів. А потім він узяв і повернувся у Донецьк зі словами “я больше не могу врать людям” і став прославляти Росію, окупаційну адміністрацію, Захарченка тощо. Мені здається, він зрозумів, що за браком кадрів у Донецьку він зможе дуже багато досягти. Також Наумов встиг попрацювати на “Оплоті”».

 Олександр Наумов

Наприкінці 2014 року Наумов писав, як російським журналістам довелося тікати від донецьких розлючених бабусь: «Біля Льодової арени “Дружба” стояли собі спокійно люди в черзі за ахметівськими пакетами, а знімальна група підійшла до натовпу з питанням, мовляв: "А навіщо ж ви стоїте так довго за ахметовськими наборами, якщо у ваше місто нещодавно прийшла російська “гуманітарка”? І тут почався Армагеддон. За ними довго мчав добірний донбаський мат"». 

В інтерв’ю у 2020 році на питання, чому він вирішив приєднатися до «донецького опору», точніше до сепаратистів, Наумов відповів: «Вибір насправді був нескладний: жити негідником із гнилою душею — або залишитися людиною і боротися з тими, хто хоче вбити тебе, рідних, друзів. Я вибрав друге і почав робити те, що вмію найкраще — працювати журналістом на телеканалі “Оплот”. Разом із колегами з “Першого республіканського телеканалу”, телеканалу “Новоросія” ми стали ковтком свободи в інформаційному просторі для всіх жителів республіки». У 2022 році розповідав із Донецька про «нацистів в Україні» та «радість і вдячність Путіну» з боку жителів Донбасу за початок повномасштабного вторгнення.

Скриншот Наумова. Україна повинна зникнути. 10 березня 2022 року

За словами Осиченка, Наумов запросив на «Перший республіканський» Олександра Мозгового, який у той час працював ведучим і шефредактором на телеканалі «Україна». В Києві Мозговий протримався до 2015 року, а потім, як писав «Детектор медіа», поїхав до Донецька начебто через ненависть киян. «За родом своєї діяльності мені доводилося штовхати чужі ідеї нинішньої київської влади, — жалівся Мозговий. — Перепрошую за те, що мимоволі ввів в оману, стверджуючи, що “ніколи з моїх вуст…”. Каюся, був абсолютно впевнений, що це саме так. Аж ні, вуста таки забруднив. Як і за яких обставин це відбувалося, не пам’ятаю, хоч убийте.

Від своїх переконань не відмовлюся. Настав час припиняти називати одних “терористами”, інших “карателями” у ЗМІ. Ми не маємо права вішати ярлики. На те є суд історії. Адже рано чи пізно доведеться шукати слова для початку діалогу. Краще рано», — виправдовувався він перед окупантами за те, що у Києві називав їх терористами.

Проте з часом усі забули, що він казав раніше, і вже за рік Мозговий почав вести всі свята Захарченка й інших лідерів окупаційної адміністрації. Він працював на «Оплот ТВ», «Першому республіканському» та «Юніоні», а з 2022 року веде новини та пропагандистські проєкти на російському Першому каналі, навішуючи ярлики на українців.

Зробив в умовах окупації кар’єру й Олександр Башун, який очолював ДОДТРК до Олега Джолоса. І до початку війни у пана Башуна були інші погляди й уявлення про життя. Наприклад, у 2007 році «Детектор медіа» (тоді «Телекритика») намагався взяти інтерв’ю у Башуна, але той відмовив, бо «перевірив і з’ясував, що такої громадської організації "Телекритика"» не існує. І взагалі відмовлявся спілкуватися з журналістами через те, що не вірив, що журналістам може бути цікаво, як працює державна компанія за гроші платників податків. Взяти інтерв’ю у Башуна вдалося тільки після того, як «Телекритика» написала листа до Держтелерадіо.

У 2010 році він пішов у відставку, бо колектив мовника звернувся в прокуратуру через те, що їх «позбавляли премії, не пояснюючи причин, змушували щодня писати незрозумілі доповідні та не надавали необхідного обладнання для роботи». Співробітники також ставили під сумнів відзнаки Башуна — звання заслуженого журналіста, яке в червні 2009 року «за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики та високий професіоналізм» йому надав Віктор Ющенко. Нині в переліку заслужених журналістів України Башуна немає. У 2005 році митрополит УПЦ МП нагородив Башуна орденом «За патріотизм» (ІІ ступеня) — за «значний внесок у розвиток України, за заслуги перед українським народом та Українською Православною Церквою та благодійність». З приходом окупантів, за даними «Миротворця», він став головним спеціалістом зі зв’язків зі ЗМІ у так званому міністерстві будівництва та ЖКГ окупаційної адміністрації та розповідав у медіа, що «опалювальний сезон у Донецьку розпочався набагато раніше, ніж в Україні».

За даними анонімної бази даних «Дозор Донбасу», у 2018 році людина на ім’я Олександр Башун працювала випусковим редактором у «Донецькому агентстві новин».

Юніорський канал

Регіональний телеканал «Юніон», за словами співрозмовника «Детектора медіа», який раніше працював на каналі «Донбас» і не хоче бути названим, був пов’язаний з Олександром Януковичем, сином експрезидента. Саме цьому телеканалу Янукович-молодший дав своє перше інтерв’ю. У 2014 році, як каже наш співрозмовник, «Юніон» одним із перших почав використовувати російський наратив про «ополченців». Проте все ж певний опір російському захопленню телеканалу був — ще в березні 2014-го керівництво «Юніону» зверталося до правоохоронців і повідомляло про погрози та перешкоджання журналістській діяльності. Директоркою і власницею ТОВ «ТРК «Юніон» була депутатка Донецької облради та членкиня Партії регіонів Наталя Захарченко, проте навіть проросійська позиція не врятувала від захоплення каналу. Вперше бойовики зайшли на канал 8 травня, начебто для охорони телекомпанії. Їхній керівник назвався «уповноваженим комітету зі справ телебачення та радіомовлення» окупаційної адміністрації. «Юніон» продовжив мовлення, тільки без плашки «Єдина країна», тоді присутньої на всіх українських каналах.

Удруге озброєні люди прийшли на канал 25 травня та зажадали розмістити в ефірі прапор окупантів і змінити редакційну політику. Від телеканалу «Юніон» вимагали висвітлення діяльності органів управління загарбників. У липні 2014 року керівництво каналу «Юніон» відправило працівників у відпустки та не випускало програм у прямому ефірі. «Телеканал “Юніон” продовжує працювати, перебуваючи в зоні бойових дій. Більшість співробітників 1,5 місяця перебувають у відпустках. Програми в прямому ефірі зараз не виходять. Новини в ефірі телеканалу виходять у вигляді рубрик. Журналісти служби новин переведені на віддалений режим роботи», — розповідала тоді Захарченко. Також «Юніон» інформував, що посилив роботу сайту.

Однак уже в серпні 2014 року засновник «Новин Донбасу» Олексій Мацука казав, що менеджмент «Юніону» просто зник: «Наталю Захарченко, директорку каналу, ми нещодавно бачили в Києві в гастрономі, вона нам так і не пояснила, що відбувається». Мацука розповів тоді «Детектору медіа», що канал мав проросійську позицію, а під час мітингів журналісти приходили якраз за 10 хвилин до побиття проукраїнських активістів. У 2015 році видання Liga.net теж повідомляло, що директорка «Юніону» переїхала до Києва.

У 2016 році Наталя Захарченко написала в листі до Нацради, що її канал не мовить на підконтрольній окупаційній адміністрації території та не має стосунку до того мовлення, яке поширюється в Донецьку, Макіївці й Торезі під логотипом «Юніон». За даними YouControl, вона досі є керівницею ТРК «Юніон», проте у 2016-му змінила донецьку прописку на полтавську, а сама компанія переїхала з Донецька до Вугледара, куди у 2022 році теж прийшла війна. Компанія не перебуває у стані припинення, але сайт www.union.ua не працює.

У 2014 році новим директором окупованого «Юніону» став Микола Черкашин, який, за словами Миколи Осиченка, раніше взагалі не мав відношення до медіаменеджменту: «До початку війни він працював просто монтажером сюжетів на спортивну тематику. Причому доволі слабким, через що нам довелося з ним попрощатися».

Минуло десять років — а Черкашин усе ще при посаді. Торік в інтерв’ю російському виданню Черкашин повідомив, що телеканал «Юніон» приєднався до пропагандистського марафону «Все для перемоги» — збору коштів і «гуманітарної допомоги», щоб «військовослужбовці відчути підтримку мільйонів росіян за своїми плечима». Зараз же це єдиний із донецьких телеканалів, що продовжує мовлення протягом усіх десяти років під тим самим логотипом.

  Микола Черкашин

«Донбас» — «Оплот» — «Новоросія»

«Оплот ТВ», яким окупанти замінили телеканал «Донбас», очолив Володимир Абдулаєв. Про цього медіаколаборанта ми вже згадували в матеріалі «ТРК «Таврія». Осередок російської пропаганди на Херсонщині». У 2022 році Абдулаєв став директором пропагандистської ТРК «Таврія», а також був учасником вивезення майна херсонської філії Суспільного до Генічеська після деокупації Херсона.

У 2014-му ж він був відомий у Донецьку своєю грою в КВК, потім прийшов на телеканал «Донбас» з ідеєю робити програми про «велику вітчизняну війну». Але, як згадує Микола Осиченко, звільнили його дуже швидко через неякісну роботу. Коли в липні 2014 року команда «Донбасу» виїхала з Донецька, Абдулаєв став пропагандистом.

 Володимир Абдулаєв

Засвітився на «Оплоті» й Володимир Селіванов, який раніше багато років очолював пресслужбу Донецької залізниці та залишався там працювати навіть під час окупації — аж до 2017 року.

«Він сидів і працював в тій самій будівлі “мінтрансу” окупаційної адміністрації, де в той час був і офіс Олександра Захарченка. То вони працювали майже пліч-о-пліч», — згадує Ілля Суздалєв.

  Володимир Селіванов

У 2017 році Селіванов виїхав у Маріуполь і одразу отримав керівні посади в «Медіа групі» Ріната Ахметова. Спочатку обійняв посаду керівника сайту «Мрпл.Сіті», а потім став диджитал-директором телеканалу МТВ. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, як повідомляв «Детектор медіа», він відмовився залишати Маріуполь, хоча йому пропонували допомогу для евакуації.

«Селіванов — це унікальний приклад людини, яка перевзулася двічі. Не здивуюсь, якщо у нього і зараз десь прибережений український прапор, — сміється Суздалєв. — Узагалі є декілька категорій людей у Донецьку. Були ті, хто дійсно чекав Росію та був підготовлений до захоплення. Як приклад, нинішній мер Донецька Олексій Кулемзін. Ми з ним раніше працювали в ОДА. Одна моя колега бачила, що коли будівлю ОДА остаточно захопили, він показував тим оркам посвідчення, що він “свій”. І водночас я не виключаю, що є люди, яких змусили там працювати. Чи це свідомий вибір, чи це необхідність — у будь-якому випадку цей вибір злочинний, вони безумовно стали колаборантами. Але що передувало цьому вибору, по всім персоналіях треба досліджувати окремо».

Обличчям «Оплоту» в Донецьку зараз називають Рашида Шехмаметьєва, також відомого в Донецьку під псевдонімами Рашит Романов і Роман Шахов. «Ця людина стала чи не членом кожної донецької родини», — пише сайт «Говорит Донецк». У 90-х він був депутатом обласної ради, входив до комісії у справах молоді та спорту. Потім торгував на ринку, став радіоведучим, навіть проводив дискотеки у Криму. З початком окупації Донецька ці поневіряння закінчилися пропагандистською роботою.

 Рашид Шехмаметьєв

Одним із «воєнкорів» у Донецьку, на «Оплоті» зокрема, був Геннадій Дубовий, який торік загинув у ДТП в Донецьку. За словами Сергія Гармаша, який знав його особисто, Дубовий повернувся до Донецька з Росії, шукав себе і як політтехнолог, і як журналіст, але не вживався в жодному колективі. До початку бойових дій у Донецьку Дубовий воював у Чечні. «Війна була природним психологічним станом для нього. До початку бойових дій він просто мучився від нереалізованості та багато пив. Коли піднялася з дна вся ця соціальна муть, він відразу знайшов себе та підтримав Стрєлкова у Слов’янську», — каже Гармаш.

 Геннадій Дубовий

У 2015 році на захоплених територіях Донеччини оголосили свій власний «День журналіста». Тоді ж чимало донецьких журналістів, що стали співпрацювати з окупантами, отримали нагороди та засвітили свої імена. Серед них уже згадані Геннадій Дубовий, Віктор Петренко та Рашид Шехмаметьєв.

Також нагороду отримала журналістка «Оплоту» та колишня колумністка KP.ua Олена Шинкаренко; начальник відділу зв’язків із громадськістю Донецького національного університету — до речі, заслужений журналіст України — Володимир Безродний, директорка «Школи телебачення» «Першого республіканського телеканалу» Алевтина Ворожцова та головний редактор газети «Новоросія» Дмитро Дезорцев.

Серед них є й Олена Блоха — колишня редакторка «Муніципальної газети». За словами Сергія Гармаша, вона приїхала на Донбас на початку 2000-х із Росії та швидко ввійшла в довіру до керівників міста: «Мер Олександр Лук’янченко навіть дав їй квартиру, що, здається, безпрецедентно. Тобто, будучи журналісткою, вона насправді служила місцевій владі — іншого слова не скажеш. І цю ж владу зрадила, одразу в 2014 році підтримавши Росію. Навіть керувала так званим “департаментом зі зв’язків із громадськістю” окупаційної адміністрації. Зараз вона — “депутат Народного Совєта” окупантів на Донеччині».

 Постанова про нагородження за 2015 рік

Ще одна журналістка — Марина Харькова, яка до окупації працювала в газеті «Донецький Кряж». За словами Сергія Гармаша, до 2014 року вона почувалася некомфортно. «“Донецький кряж” об’єднав власкорів всесоюзних медіа. Колись, до Незалежності, вони були привілейованими, а потім стали звичайними, навіть відходили на маргінес. Тому їм хотілося повернення свого статусу, який вони пов’язували з Росією, фактично з відродженням СРСР. Те ж стосується і Рашида Шехмаметьєва. У Дубового, швидше за все, була просто ідея боротьби, він був незадоволений життям. Навіть можна сказати, “класової боротьби”, яка була видозмінена у боротьбу за “незалежність народів Донбасу”. Але якщо узагальнити, то ці люди не змогли себе реалізувати в умовах незалежної України», — каже Сергій Гармаш.

Варто додати, що в цій газеті, задовго до подій 2014 року, працював Дмитро Корнілов, який, імовірно, вигадав прапор окупаційної адміністрації Донеччини — додавши до кольорів прапора Радянської України чорну смугу. Тепер цей триколор використовує угруповання, що захопило частину області. Дмитро помер у 2002 році, а ось його молодший брат Володимир Корнілов зробив кар’єру — зокрема, він очолював газету «Сегодня», яка входила до медіахолдингу Ріната Ахметова. А з 2013 року він переїхав у Москву та регулярно виступає на пропагандистських російських каналах як головний спеціаліст з «українського питання», працює в державному МІА «Сегодня». Цього року в Донецьку, після десятилітньої паузи, «відродили» цю газету, бо вона є «рупором єдності русского міра».

З початком окупації канал «Перший муніципальний» перетворився на «Оплот-2». До цього телеканал очолював Андрій Будяк, який, за даними медіа, після Революції гідності втік до Москви. Раніше він був керівником дніпропетровського 34 каналу, що входив до складу холдингу «Медіа Група Україна» того ж Ріната Ахметова. Також він був гендиректором телеканалу «Скіф-2» з Костянтинівки Донецької області, що належала ВО «Конті» ексрегіонала Бориса Колеснікова, очолював DNK radio та писав дитячі книжки. До речі, це ще один заслужений журналіст України. За даними Служби безпеки України, Андрій Будяк був учасником групи, яка за вказівками кураторів із Росії готувала заходи з дестабілізації ситуації в Україні — цю інформацію СБУ оприлюднила у 2017 році. За даними «Миротворця», Будяк організовував антиукраїнські акції. У відповідь на повідомлення СБУ Будяк назвав Україну «поліцейською державою».

Зараз Будяк у Росії, проте з’являвся на окупованих територіях України після повномасштабного вторгнення з пропагандистським проєктом «Онуки», присвяченого 9 травня, — разом з Альоною Березовською та Тетяною Поп.

  Андрій Будяк

Також варто згадати телеканал «Новоросія ТВ», що почав працювати у 2014-му на захопленій частоті «1+1». Його заснував один із ватажків терористичного угруповання «Новоросія» Павло Губарєв. Охочих працювати на «Новоросії» було небагато, тому на канал набрали ведучих без вимог щодо професійного досвіду.

Кореспондентка CNN Реза Сея повідомляла: «В оголошенні про вакансію йдеться, що досвіду не потрібно. Тільки ентузіазм та енергійність. Нашвидкуруч організований кастинг на новий телеканал — це спроба продемонструвати уряду в Києві, що він більше не потрібен». Також додала, що Павло Губарєв — самопроголошений очільник новоутворення, який раніше працював «Дідом Морозом за викликом».

 Губарєв у костюмі Діда Мороза

У 2017 році СБУ розпочала заочне розслідування відносно Павла Губарєва, підозрюваного за статтями про публічні заклики до зміни конституційного ладу і захоплення державної влади, створення й управління терористичною організацією.

Доля цього каналу дуже схожа на долю його творця: російські джерела пишуть, що він працював деякий час після початку окупації у 2014 році, але після того, як на Губарєва образилися «чеченці», які вивезли його в Зугрес, канал переїхав із частот «Плюсів» на частоту 59-го місцевого каналу, із суттєво меншим покриттям. А у 2018 році, після смерті покровителя Олександра Захарченка в кафе «Чебурашка», канал Губарєва взагалі передали в управління «Першому республіканському»; тоді ж із каналу зник власний контент і він просто дублював програми «Першого республіканського», лише під логотипом «Новоросія ТБ». У 2020 році його остаточно «віджали» у колишнього Діда Мороза. А з 1 червня 2022 року в етері телеканалу «Новороссия ТВ», який входив у холдинг, просто транслюють канал Соловйов Live.

За словами Сергія Гармаша, деякі журналісти та чиновники перейшли на бік окупантів, бо орієнтувалися на так звану регіональну еліту, а еліта не могла до останнього моменту визначитися, що їй робити. А головне — не вірила, що їй щось може загрожувати з боку Росії. «Еліта вірила, що може бути загроза з боку Порошенка, якийсь переділ ринків. Або з боку Януковича, який утік до Росії, але хотів залишити за собою регіон. Журналісти, які звикли орієнтуватися на місцеву еліту, спочатку не виявили свою позицію, а потім просто орієнтувалися на тих, хто здавався їм сильнішим, щоб залишитися в обоймі», — пояснює Гармаш.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»