Що написав Микола Хвильовий у листі до пасербиці напередодні своєї смерті, з ким у листуванні міг бути самим собою Павло Тичина, що писав до сімнадцятиріччя свого сина Дмитра «ворог радянського народу» Василь Стус та який лист став початком одного з найлегендарніших матеріалів в історії газети New York Sun. У серії з п’яти подкастів Post Scriptum, створених командою львівських альтернативних подкастерів «Радіо Скорбота», слухачам зачитують листи відомих людей, у яких вони зізнавалися в коханні близьким, розповідали дітям про власний життєвий досвід та писали прощальні слова напередодні смерті.

Усі листи, які оживають завдяки голосу ведучого, зібрані в тематичні добірки. Вже можна послухати збірник листів до коханих, у якому, зокрема, Еріх Марія Ремарк розповідає Марлен Дітріх, як слухає вночі вінілові платівки; добірку еротичних листів, у яких Джеймс Джойс називає свою дружину Нору солодкою ненаситною пташечкою; а ще листи до дітей, у яких репортер газети New York Sun Френсіс Чердж переконує юну читачку в існуванні Санта Клауса. Також є епізод, у якому можна почути листи із будинку «Слово», майже всі автори яких загинули у 1937-му. А між листами в цьому епізоді чутно тишу, яку автори подкасту записали в камерах та коридорах тюрми на Лонцького, колишньої катівні НКВС у Львові. Крім цього, вийшла добірка листів, які так і не дійшли до своїх адресатів. Як створювався проєкт Post Scriptum, які листи найбільше вразили його авторів та викликали сльози, розповідає один із творців серії подкастів, актор театру Леся Курбаса Василь Колісник.

— Василю, розкажіть про епістолярний подкаст від «Радіо Скорбота» — Post Scriptum. Як виникла ідея?

— Ми вирішили створити серію епістолярних подкастів минулої весни. Я працюю в театрі, якраз у той час ми ставили виставу «Небезпечні зв’язки». Тоді я дізнався, що цей роман П’єра Шодерло де Лакло — епістолярний, створений зі 175 листів. Граючи у виставі, я дивувався, що люди можуть так відверто спілкуватися один з одним за допомогою листів. Також у той час, десь у березні, ми дописали четвертий сезон подкастів для «Радіо Скорбота» й мені хотілося щось змінити, створити щось таке, чого ми не робили раніше. Я подумав: як було би круто покопирсатися в листах відомих людей та знайти там щось, цікаве нашій аудиторії. І почав шукати людей, які могли б мені допомогти в пошуках листів і створенні подкастів. Так знайшлася Яна Супоровська — наша співавторка, детективка, яка розшукує листи. Яна знаходить їх у цифрових архівах, книжках, перекладає, якщо це потрібно, переповідає мені, коли і як ті листи були написані, а я вже трохи редагую текст «під свій рот», аби мені було легше все начитувати.

Далі — технічна складова: я йду на студію й записую все у звукорежисера Сашка Міщука, а потім подкаст монтується. Дизайнерка Марія Микитенко створює до кожного епізоду тематичну ілюстрацію. Наприклад, другий епізод подкасту — «Листи до дітей» — проілюстрований зображенням, на якому руки запалюють сірник і кладуть його в конверт.

Це руки Маріїної мами, які вона сфотографувала вдома на Різдво. Епізод «Листи до коханих» проілюстрований картинкою, на якій зображені руки нашої ведучої Орисі Савчин. На аватарці епізоду подкасту, в якому ми зачитуємо еротичні листи, зображені мої руки. У зображеннях, які ми використали як аватари, закодовано багато змістів, проте ми намагалися зробити так, аби візуальна частина не була перенасиченою, щоб за нею не втрачався зміст.

— Чи дозволяєте собі щось змінювати в листах?

— Ми не змінюємо текст самого листа. Аби передати авторський задум та не спотворити зміст, подаємо пряму цитату. Якщо, звісно, йдеться про лист, написаний українською мовою. Якщо це лист іноземною мовою, ми його перекладаємо. Між тим я розповідаю, за яких умов той лист був написаний, кому адресований, яка погода тоді була за вікном. Ми не читаємо в подкасті листи цілком, а обираємо уривки, які вважаємо найемоційнішими.

Цікавих листів дуже багато, і кожен із них — окрема історія, яку хочеться розповісти, донести до слухачів. Інколи, шукаючи потрібні листи, я почуваюся дитиною в магазині цукерок, яка хоче багато солодкого й одразу. Можливо, якщо все складеться так, як ми хочемо, ми випустимо ще один сезон Post Scriptum, і в нових епізодах будуть листи, які не прозвучали зараз, адже не підійшли за темою в ті добірки, які ми готували.

Було гірко, коли ми робили добірку еротичних листів, і українською мовою більшість із них не були перекладені раніше, а еротичних листів, які були б написані відомими українцями, майже не було. Можливо, вони й існують, але ми не знаємо, де їх шукати. Проте нам було приємно, що всі листи, які ми використали у третьому епізоді, вперше зазвучали українською. Листи Фріди Кало до Дієго Рівери, Артура Міллера до Мерілін Монро. Як так? Чому раніше їх не перекладали українською? Невже раніше це нікого не цікавило?

— Листи, які ви озвучили в подкастах, — це тексти, адресовані конкретній людині в конкретний час, а не широкому загалу слухачів та слухачок. Особливо це стосується, напевно, листів любовних. Чи не виникало у вас відчуття, що ви виносите на загал щось особисте?

— Таке відчуття може виникати через те, що лист — дуже сильна річ, яка залишає особистість на папері. Відчуття присутності в чужому житті, коли я читаю листи, — це круто. Не думаю, що таким чином ми підглядаємо за чимось приватним, адже ці листи є у відкритому доступі. Ми не крадемо листи живих людей, які не давали на це згоди. Це тексти, які можна знайти в архівах, бібліотеках. Деякі з них були видані книжками. Ми робимо це не для того, щоби попліткувати, а щоби чогось навчитися. Саме навчання — одна зі складових подкасту. На прикладі великих людей і того, як і що вони пишуть, ми можемо повчитися, подивитися, як і на що вони реагували. Наприклад, я плакав, коли читав лист Енн Секстон до дочки, з якого я виніс для себе три головні пункти:

• я тебе люблю;
• ти ніколи мене не розчаровувала;
• життя — складна штука, повір, я це знаю.

І ти читаєш цей лист, береш собі шматок від нього, стаєш адресатом написаного попри те, що знаєш, що то писалося не тобі. Все ж ти пропускаєш написане крізь себе й думаєш: як добре, що я це почув.

Мені сподобалося, що люди в листах відверті й справжні. Вони не бояться бути собою й писати, що думають. Гадаю, для цього людина повинна мати велику силу, особливо щоб бути відвертими в еротичних листах. Мені деколи такої сили бракує, і я хочу її мати.

Мені подобалося чути в цих листах певні відповіді. Наприклад, у листах до дітей я отримував для себе відповіді на питання, на які мої батьки відповідали іншими словами. Коли Астрід Ліндґрен пише одній зі своїх шанувальниць — п’ятнадцятирічній дівчинці, яка почувається самотньою і шукає, з ким би поговорити,  — ти співчуваєш тій дівчинці й думаєш: так, я теж колись був цією маленькою дівчинкою. Так, я не отримав дуже чуттєвого листа від письменниці у свої 15, однак у 31 почув його — і щось змінилося, дав собі відповіді на запитання з минулого, і зараз мені стало легше.

— Усі листи, озвучені в подкастах, поділені на теми: листи до дітей, до коханих, листи з будинку «Слово», еротичні листи, ті, які не дійшли до своїх адресатів. Ви вже говорили, що листів, які можна було б озвучити, дуже багато, то чому обрали тексти саме на ці теми?

— Ми довго обирали теми. Хотіли взяти листи до диктаторів, листи, які змінили історію, і ще дуже багато інших. Однак для проби, аби розворушити цей пласт, ми взяли ходові, на наш погляд, теми. Проте листи до дітей, як ми потім зрозуміли під час роботи, мають свою небезпеку. Зокрема й через емоції, які вони викликають після прочитання чи прослуховування. Наприклад, коли Стус писав листи до свого сина, він знав, хто є адресатом, — п’яти- чи семирічний син, якому він пише через легку іронію, чи вже старший 17-річний син, якому він розповідає про «Лісову пісню». І ти відчуваєш, як він ставився до своєї дитини. Натомість є листи лорда Честерфілда до сина, з якого він хотів зробити істинного джентльмена. Його листи — така собі гра в одні ворота, адже він не звертав уваги на особистість свого адресата, а просто писав знеособлені інструкції. І коли його син помер, лорд здивувався, що той був одружений, що в нього були діти. Батько, як виявилося, не знав свого сина й писав усе ніби в чорну діру.

Також є листи, які матері писали дітям, залишеним у сиротинці. Їх зазвичай клали в кошик, у якому й лежало немовля. В них часто йдеться про причини, через які мама залишає свою дитину. А ще в таких листах матері писали ім’я, яким би вони хотіли назвати дитину, й просили подбати про неї. Є ще лист японського камікадзе, який брав участь у Другій світовій війні. Він пише своїм дітям, аби вони не заздрили тим, хто має живого батька, адже їхній тато став богом і завжди буде поруч.

Глибоких, чуттєвих листів дуже багато. Наше завдання — обрати лише маленький шматочок, дати його слухачу, зацікавити його. А пізніше слухач має шукати листи сам. Принаймні, таким був задум.

— Які листи було читати й озвучувати найважче? Адже чимало з них сповнені болю, як, наприклад, листи Миколи Хвильового, які він написав перед своєю смертю…

— Складно було озвучити лист американського фізика, нобелівського лауреата Річарда Фейнмана до дружини, який прозвучав у першому епізоді. Лист закінчується словами: «Вибач, що не надіслав тобі листа, я не знаю твоєї нової адреси». Виявилося, що він носив цей лист у піджаку, бо написав його мертвій дружині. В ньому йдеться про те, що зараз вони могли б разом так багато всього зробити: купити кінопроєктор чи навчитися вишивати. Однак усе це вже неможливо. Чомусь останні слова в листах завжди такі болючі. Цей лист я записував не одним дублем. Якось так дивно діяли слова, що я не міг стриматися, в мене текли сльози. І лист Хвильового також розчулив. Я зупиняв запис, виходив зі студії, пив воду, заспокоювався, заходив і начитував текст знову. Було непросто, проте це не ті емоції, які руйнують. Навпаки, завдяки цій роботі я зрозумів, що ще живий.

— Чи варто сприймати цей проєкт у контексті «Радіо Скорбота», чи як щось окреме?

— Ми планували, що Post Scriptum стане таким собі міжсезонням. Показали, що вміємо ще й так. Як сказала мені одна слухачка: «Воно інакше, але чути, що ваше». Так, воно інакше, але все ж це проєкт «Радіо Скорбота», бо над цими подкастами працює та сама команда. І цей проєкт показав нам, що можна змінюватися. У наших звичних епізодах є багато буденного чорного гумору, а в цих подкастах я старався на цю територію не залазити. Це дивно з погляду втримування своєї аудиторії, адже ми довго робили щось музичне й смішне, а тут взяли і зробили щось серйозне. Але нашій аудиторії це дуже сподобалося; цей проєкт допоміг нам залучити нових слухачів, які за допомогою цих подкастів дізналися й про наші попередні проєкти. Цей проєкт дістав найбільше розголосу з усього, що робила команда «Радіо Скорбота».

— Хто саме слухає ці подкасти, що це за аудиторія?

— 70–80 % слухачів Post Scriptum — наша стала аудиторія. Ми нагадали про себе людям, які почали нас трохи забувати. А нові люди, які прийшли, — люди, які не бояться страшної назви «Радіо Скорбота», не думають, що це якесь похоронне радіо. Я називаю їх чуттєвими археологами.

Я не здивуюся, якщо люди, які прийшли послухати лише листи, не залишаться з нами на наступний проєкт, та все ж завдання виконане. Моя мама слухає подкасти про листи, і це, я вважаю, вже класно.

— У сучасному світі спілкування між людьми перейшло в цифровий формат, і паперові листи, гадаю, пише все менше людей. Наскільки актуально читати листи саме зараз? Чи може сучасна людина отримати нові враження, не лише слухаючи листи, а й пишучи свої?

— У наш час лист, написаний від руки, — це свідчення доброго тону. Коли ти отримуєш щось паперове, то розумієш, що людина виділила свій час, написала тобі охайно, без помилок. Це свідчить про те, що твоя персона цікава іншій людині, що про тебе турбуються. Листи можна писати не тільки комусь. Хочеш побачити, який ти є насправді, — напиши собі листа.

Гадаю, ми дуже пошматовані, коли листуємося у фейсбуку чи інших соцмережах, і від того наше спілкування нагадує штрих-пунктирну лінію, а цілісність розмови зникає. Я на цьому наголошую майже в кожному подкасті й зауважую, що от саме зараз настав час згадати свій почерк, щоби побачити, як ти пишеш від руки. Тому що в нас в одній руці телефон, в іншій — ноутбук, і ми постійно десь у цифровому вимірі, в одиничках і нуликах. А справжнє письмо допомагає нам побачити себе, якими ми можемо бути у листі. Це одна з функцій цього подкасту.

Фото: unsplash, Марія Микитенко