Радіо, що відкриває загублене мистецтво

Радіо, що відкриває загублене мистецтво

11:25,
30 Липня 2021
3390

Радіо, що відкриває загублене мистецтво

11:25,
30 Липня 2021
3390
Радіо, що відкриває загублене мистецтво
Радіо, що відкриває загублене мистецтво
Як «Радіо Культура» за допомогою звуків та віршів розповіло історію поета Івана Семененка, якого вважали загубленим, а нещодавно «знайшли».

Івану Семененку вісімдесят п’ять років. Він — український поет «витісненого покоління», один із тих, які у 70-х роках минулого століття виявилися незручними для радянської влади. Попри те, що його творчість описували в дисертаціях літературознавці, вірші його майже не видавалися, а сам він довго вважався «загубленим». Троє поетів — Богдан-Олег Горобчук, Анна Ютченко та Олег Богун — вирішили відшукати Семененка. Знайшовши київську адресу, Богдан-Олег та Елла Євтушенко поїхали до нього, не знаючи, чи живий поет і чи мешкає там досі. А він, як виявилося, перебуває у доброму гуморі, радий бачити молодших колег, слухати їхні вірші й читати їм свої. Почути голос живого класика можна в радіофільмі Ани Море для «Радіо Культура», в якому Іван Семененко розповідає про кішку Панночку, читає свою поему, яка так і не була опублікована, розмірковує про політику, війну та мистецтво.

Із радіофільму можна зрозуміти, що пан Іван живе у скромній квартирі зі старим ремонтом та меблями разом зі своїм сином — безробітним геологом, тому його місячний дохід — трохи більше, ніж дві тисячі гривень. Остання і поки що єдина книжка Івана Семененка вийшла у 1991 році, проте поет не переставав писати: в його кімнаті стоїть друкарська машинка та шафа, повна рукописів. Тепер поет захоплений ідеєю видати свої твори, а молоді автори йому допомагають. MediaSapiens розповідає, як поетам удалося віднайти автора-класика, про процес створення радіофільму та про актуальність радіодокументалістики.

Як віднайшли поета

Богдан-Олег Горобчук розповідає, що разом із Анною Ютченко та Олегом Богуном вирішив популяризувати вірші авторів «витісненого покоління», які писали авангардну поезію у шістдесятих-сімдесятих роках, але творчість їхня була фактично замовчуваною. «У Радянському Союзі така поезія нікому не була потрібна, і в роки незалежності України, на жаль, також потрібна небагатьом. Хоча це твори світового рівня, про що не раз казали літературознавці, — каже Богдан-Олег. — Ми зрозуміли: несправедливо, що видатна поезія залишається поза увагою».

Сам термін поширився після антології «Поети витісненого покоління», що вийшла у видавництві «Ранок». До витісненого покоління можна віднести відомих поетів — Грицька Чубая, Василя Голобородька, Миколи Воробйова, Олега Лишеги. «Однак є й невідомі загалу автори. Поети, твори яких багато науковців вважають дуже сильними, як на свій час, однак із ними втратився зв’язок, — каже Богдан-Олег Горобчук. — Ми довго не могли знайти контактів Івана Семененка і Валентини Отрощенко, але Ані Ютченко вдалося отримати каталог членів Спілки письменників, де були їхні адреси та київські телефони. Ми телефонували, але не змогли додзвонитися, й залишився єдиний варіант — їхати до них додому. Спершу ми з поеткою Еллою Євтушенко поїхали до Івана Семененка вдвох, а пізніше почали приїжджати більшими компаніями. Так само ми віднайшли й Валентину Отрощенко».

Знайти авторів «втраченого покоління» група поетів вирішила в межах підготовки подій «Книжкового арсеналу». «Ми хотіли представити на “Арсеналі” вірші поетів витісненого покоління, хотіли зробити фільми про них, або ж принаймні відзняти їхню поезію на відео, — каже Богдан-Олег Горобчук. — Ми ні на що не розраховували, бо чули, що вони ведуть відлюдний спосіб життя. Можна навіть сказати, що вони свідомі аутсайдери, адже не прагнуть матеріальних благ, слави, шанування. Вони просто пишуть роками і складають свої вірші в шафу. Ми заглядали в шафу Івана Семененка і бачили, що там багато рукописів. Та після того, як ми зробили подію на “Арсеналі” і почали гучніше говорити, що ми спілкуємося з такими людьми, цією історією зацікавилися не тільки ЗМІ, але й видавці». Видавництво «Люта справа» запропонувало випустити серію книжок поетів «втраченого покоління», які раніше майже не друкувалися.

«Я зроблю сайт, де буде представлена їхня творчість. Можливо, ми оголосимо офіційний збір грошей, і будь-яка людина зможе передплатити книжку. Я впевнений, що книжка буде. Хоча у самих поетів є певний скепсис щодо цього. І це не дивно, тому що їм рік за роком обіцяли видати книжку у Спілці письменників, але зрештою казали, що це не актуально, що на це немає грошей», — додає Богдан-Олег Горобчук.

Зустріч, не схожа на інтерв’ю

Журналістка «Громадського радіо»,  «Радіо Культура», заступниця головного редактора Кампанії проти сексизму у ЗМІ «Повага» Ана Море працює в жанрі радіодокументалістики. Коли вона дізналася, що молоді поети відшукали Івана Семененка, Ана вирішила створити про нього радіофільм. «Мені хотілося говорити про поетів витісненого покоління, про те, як ми ставимося до цих людей, чому вони забуваються, чому ми їх згадуємо, і навіщо їх взагалі пам’ятати, в чому цінність їхньої творчості, — каже журналістка. — Так багато говорять у школі про шістдесятників і шістдесятниць, які зробили внесок в українську літературу, а про витіснене покоління я особисто вперше почула вже в університеті. І мені дуже сумно, що моє уявлення про поезію через шкільні тексти, які нам давали, було дуже обмежене. Я думала, що українська поезія нецікава, а виявляється, в нас є такі круті авторки та автори, яким не важливо мати славу чи гроші, а важливо мати змогу писати свої вірші».

Ана розповідає, що приїхала до пана Івана разом із Богданом-Олегом Горобчуком та Еллою Євтушенко, й привезла у подарунок кілька книжок сучасної української поезії. «У нього в квартирі ніби застиг час. Він слухає "Українське радіо", дуже багато говорить про політику і про те, що кажуть у новинах. Це його єдиний зв’язок із реальністю. Більше він ні з ким не комунікує від 2014 року, відколи помер Олег Лишега, — каже Ана Море. — Поговорити з кимось для Івана Семененка — цінність. Тому Богдан з Еллою приводять до нього інших поетів і поеток. Він радіє всім, знайомиться, читає поезію і просить усіх читати їхні вірші».

Її розмова з поетом не була схожа на звичайне інтерв’ю. «Ми просто під’єднали йому мікрофон і гостили в нього, доки він нам читав поезію. Було складно ставити йому питання, він на них не відповідав. Розмова тривала чотири години, не враховуючи час на те, щоби погортати книжечки й погладити кішку Панночку. Це дуже цікавий досвід інтерв’ювання, коли ти не можеш вести інтерв’ю, попри те, що ретельно до нього готуєшся. Я підготувала чимало запитань із назвами збірок, іменами людей, щоб показати, що багато знаю про нього та його творчість, але такі запитання нереально було ставити. Можна було лише підштовхувати його до відповіді, тягнути за ниточки», — розповідає Ана Море.

У квартирі Івана Семененка не найкращі умови для життя. Ана розповідає, що в кімнаті чимало старих речей, зокрема, величезна шафа, на якій спить кішка, ліжко, друкарська машинка та багато книжок. Біля друкарської машинки поета стоять сучасні поетичні збірки, викладені в алфавітному порядку. Ана розповідає, що поет погано бачить і читає крізь лупу.

«Під час роботи над радіодоком мені дуже не хотілося зійти описувати, як йому важко живеться, — каже Ана Море. — Перебуваючи у його квартирі, ти не можеш не думати, що ця людина могла мати інше життя, якби не ті обставини, які не дали йому змоги працювати учителем, а змушували все життя бути сторожем. Але мені не хотілося, щоб слухачі відчували сум і жалість. Я хотіла, щоб вони відчули гордість за цю людину, адже це прекрасний поет».

Богдан-Олег Горобчук каже, що Івану Семененку й іншим авторам «витісненого покоління» не завадила би підтримка грішми. «Найкраще, якби це була стипендія чи премія від держави. Тоді не виникало би враження, що ми займаємося доброчинністю. Й допомога не здалася б їм образливою чи нав’язливою. Можливо, нам вдасться запустити передпродаж книжок і частину отриманих грошей пересилати поетам», — розповідає він.

Створення кіно без візуального зображення

Ана Море збирається приїхати до Івана Семененка ще раз: хоче привезти йому поетичних книжок та аудіоколонку, аби пан Іван зміг послухати радіофільм про себе. «Я задоволена роботою про Івана Семененка як мінімум тому, що ми зберігаємо його голос, його бачення світу, яким воно є вже зараз, у часи незалежності України. Це те, що буде цінним в архівах нашого радіо», — каже вона. Зараз журналістка готується до інтерв’ю ще з однією поеткою втраченого покоління — Валентиною Отрощенко. «Мені вдалося з нею познайомитися й зараз вона, як виявилося, заклопотана укладанням збірки, яку має видати “Люта справа”. Пані Валентина попросила дати їй час підготуватися до інтерв'ю, тому запис ми запланували на початок серпня», — каже Ана.

На радіо Ана потрапила під час практики на третьому курсі, а радіодокументалістика трапилася в її житті випадково. «Ми з продюсеркою Іриною Славінською хотіли спробувати робити довгі радіоісторії, але такі, які було б цікаво слухати. Саме вона запропонувала жанр радіофільму. Під час роботи над ним я уявляю себе режисеркою, яка справді створює кіно, але без візуального зображення», — каже Ана Море.

Спочатку Ана створила радіофільм про жіноче лідерство у сфері культури. «Але першим радіофільмом, що “вистрелив”, стала робота про водіїв троєщинських маршруток. Пам’ятаю, як спілкувалася з ними: заходжу до одного з водіїв, кажу йому, що роблю радіодокументалку, а він починає мені співати пісні, які слухає під час роботи, — розповідає Ана Море. — Після виходу в ефір цього радіофільму я стала робити їх регулярно — щомісяця». Зараз, крім радіофільму про Валентину Отрощенко, Ана працює над проєктами про подорож до Чорнобиля і про колекціонерів та колекціонерок вінілових платівок.

Вона вважає, що радіодокументалістика в Україні має майбутнє, адже людям подобається слухати аудіо й створювати картинку у своїй голові. «Інколи, коли я записую радіофільм, мені трапляються неймовірно харизматичні персонажі й персонажки, як, наприклад, пані, що працювала двірницею й була вдягнена в яскраву рожеву шапку. Вона казала, що їй не важливо, як називаються вулиці, а головне, щоби вони були чистими. Мені хотілося, щоби її не тільки чули, але й бачили. Але звук дає людям змогу домальовувати у своїй уяві більше деталей. Це той ефект, який ми маємо, читаючи книжки», — розповідає Ана Море.

«Радіо стало мистецтвом»

Авторка сценаріїв і режисерка-постановниця серії радіофільмів для «Радіо Культура» «Світочі епохи» Нелля Даниленко розповідає, що жанр має давню історію. Перші радіофільми створювалися у двадцяті роки минулого століття. «Радіофільм переживав то періоди бурхливого розвитку, то занепаду. Сьогодні на “Радіо Культура” не тільки я роблю радіофільми, і ми відчули за відгуками радіослухачів, що їм це потрібно. І це дає колосальні творчі можливості для тих, хто працює на радіо, — каже Нелля Даниленко. — Радіо вже стало мистецтвом, і наші радіодрами та радіофільми — одне зі свідчень цього».

На думку пані Неллі, радіофільм — це той же телефільм, тільки якщо в телефільмі об’єктив у камері, то на радіо об’єктив — це мікрофон. «А далі йде чаклування над звуками. Радіофільм — це можливість синтезу абсолютно всіх радіожанрів,— розповідає Нелля Даниленко. — Тому мені це було завжди цікаво — працювати зі звуком, створити за допомогою шумів, музики й голосу емоційні відчуття. За допомогою звуку ми можемо зробити і інтер’єр, і екстер’єр. Звук — велике діло. Завдяки йому в нас у радіофільмі є ліс, природа, будинок. Якщо в театрі і кіно на допомогу приходить картинка, грим, декорація чи сам інтер’єр, у нас нічого цього немає, тому фальшивити  неможливо, а коли фальшивиш — це одразу чутно».

За словами пані Неллі, створення радіофільму — копітка робота; важливо мати звукорежисера, який добре розуміє задум автора. «Я завжди працювала з розкішними звукорежисерами. Колись із Леонідом Сорокіним, а зараз з Оленою Єфимчук — режисеркою від Бога, — каже Нелля Даниленко. — От ми сидимо поряд, вона за пультом, а я зі сценарієм, й не бувало такого, щоб те, що я собі вигадала, Олена не могла зробити. Вона шукатиме, знаходитиме, думатиме, але досягне мети».

Також під час створення радіофільмів важливо мати творчу свободу, яку, за словами пані Неллі, дає керівництво «Радіо Культура». Вона розповідає, що до роботи над фільмом потрібно ґрунтовно готуватися. «Зараз я працюю над сценарієм про Михайла Драгоманова, і в мене лежить п’ять товстелезних книжок, які я перечитую. Це і його праці, і про нього. А потім я записую думки людей, які писали про Драгоманова, тих, хто має свою думку про його постать і її значення для України. У підсумку вийде кілька годин запису. Є вже три години матеріалу, і ще запишу стільки ж. Із цих шести годин у радіофільм, якщо він буде двосерійним, увійде хвилин 20–25, — каже Нелля Даниленко. — Це як айсберг: треба мати в глибину кілька шарів, щоб на поверхню видати те, що треба. Але щоби написати сценарій, мені треба знати якомога більше».

Нелля Даниленко переконана, що радіопубліцситика в Україні має майбутнє, а люди слухатимуть радіо завжди: «Колись казали, що після появи телебачення зникне радіо, кіно, театр. Але, як бачимо, все є. Радіо було і буде завжди. Люди слухають радіо, вони звикли до нього, воно розвивається. На заході ці жанри, про які ми з вами говоримо, зараз дуже шануються, але вони розвивалися в той час, як ми стояли на місці через заборони радянської влади».

«Ноги самі несуть нас робити радіофільми»

Керівниця «Радіо Культура» Ірина Славінська каже, що радіофільм можна описати як синтетичний жанр: трохи репортажу, трохи інтерв'ю та 100% сторітелінгу, де з виражальних засобів використовувати можна тільки звук. «Саме складність цього жанру перетворює його на виклик, із яким так цікаво працювати авторкам і авторам різних поколінь», — розповідає Ірина.

Вона додає, що коли Ана Море вперше прийшла до неї з ідеєю розповісти, як квоти на україномовну музику вплинули на смаки троєщинських маршрутників, стало остаточно ясно, що їм по дорозі. «Радіофільм любить предметні конкретні теми та яскравих героїв. У нашої аудиторії це дуже популярний жанр. По-перше, почути щось таке можна тільки на Суспільному. Я не знаю інших радіомовників, які в своїх ефірах системно пропонували б такий складний і дорогий у виробництві продукт, — каже Ірина Славінська. — Чому це так популярно? Тому що дуже змістовно: ми не квапимося, даємо собі час, аби розповісти історію. Для нас важливо, аби історія зазвучала, зрезонувала зі світом нашої аудиторії. А головна причина — це дуже цікаво слухати».

У радіофільмах на «Культурі» звучать незвичні біографії та сюжети, від яких слухачам, за словами Ірини, важко відірватись. «Аудиторія слухає багато контенту фоново, — навіть якщо дивиться онлайн якийсь репортаж або інтерв’ю. Та будьмо чесними: не так багато відеокадрів бувають настільки вдалими, щоби відкласти справи та реально дивитися на екран, не відволікаючись. Мені здається, що аудіо і радіо як медіум є дуже плідним у цьому плані. Це цікавий виражальний засіб, який дозволяє якісно розповідати виняткові історії унікальних людей і постатей культури», — каже Ірина Славінська.

У доробку «Радіо Культура» є спецпроєкт Олени Гусейнової про Лесю Українку, трисерійний радіофільм про український скаутинг «Пласт» та багато інших. У планах команди відновлювати витіснені з ефіру радіожанри — наприклад, радіодраму, яка є візитівкою всіх суспільних мовників світу, що залучає голоси першокласних зірок. «Не просто так Мерил Стріп звучить у ролі оповідачки в багатьох знакових прем’єрах. Справжні таланти знають, що таке сила й культовість радіо. Ми хочемо розвивати цю велику історію та додати їй новий вайб. Також у мене є амбіції щодо більш сучасного подиху радіопубліцистики. Хочеться більше голосів і різноманітних авторських поглядів», — додає Ірина Славінська.

Фото: «Радіо Культура», Богдан-Олег Горобчук

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду