15 січня 2011 року Юлія Мостова офіційно перегорнула важливу сторінку свого життя. В цей день побачив світ перший випуск тижневика «Дзеркало тижня. Україна», у вихідних даних якого Юлію Володимирівну зазначено головним редактором. Володимир Мостовий, який очолював газету шістнадцять років, відійшов від управління редакцією (інтерв’ю з ним читайте тут). Заснувавши нове видання, Мостові поставили крапку в багаторічній історії зазіхань екс-прем’єра Павла Лазаренка на володіння часткою в газеті.

Попри нову назву, оновлений сайт та заплановані зміни в дизайні, концепції й тематиці газети, «Дзеркало» залишилося тим, чим є вже півтора десятиліття: найвпливовішим суспільно-політичним тижневиком «для розумних». Яким чином газеті вдається витримувати конкуренцію, зберігати майже незмінним журналістський колектив і чинити опір спокусливим пропозиціям олігархів, кожен із яких мріє поповнити впливовим тижневиком свою колекцію медіацяцьок? Хто стоїть за кампаніями з дискредитації «Дзеркала тижня», які ми мали нагоду спостерігати кілька місяців тому? Ці та інші важливі питання ми поставили Юлії Мостовій.

«Ми в неволі не розмножуємося»

— Пані Юліє, тепер ви — головний редактор газети «Дзеркало тижня. Україна». Чому виникла потреба реєструвати нове видання? Що змінилося?

— «Дзеркало тижня» виживало самостійно останніх десять років — без грантів, без засновників-олігархів, без підтримки власника. Було дуже важко. Звичайно, ми сподівалися знайти професійного медіаінвестора, але можливості для цього не було. Людські і юридичні стосунки з колишнім партнером Юрієм Орликовим, який помер у 2007 році, не дозволяли нам серйозно думати про залучення інвестора, який дивився б на газету як на бізнес, а не інструмент політичного впливу або підлабузництва до влади. Бо такий інвестор запропонував би Юрію незрівнянно менші гроші за частку, ніж той, кому «Дзеркало» було б потрібно як перепустка у владні кабінети.

Смерть Юрія була величезною людською втратою для нас. Згодом стало ясно, що його спадкоємці не інвестуватимуть у газету й не підтримуватимуть її. Їхня мета — продаж. Ми пояснили їм, що погодимося на продаж їхньої частки лише у разі, якщо йтиметься про професійного західного медіаінвестора. Але вони весь час пропонували нам неприйнятних кандидатів, чиє офшорне походження не могло приховати від нас їхнього вітчизняного або російського коріння, які на запитання, навіщо їм потрібне «Дзеркало тижня», відповідали: «Мы хотим иметь статусную вещь». «Дзеркало тижня» — не статусна річ!

До того ж, після смерті Юрія з’ясувалося, що він дав певні обіцянки — для нас віртуальні, а для нього, у фінансовому плані, дуже реальні. Крім того, в 1996 році він уклав угоду з Павлом Івановичем Лазаренком, продавши йому 40% товариства з обмеженою відповідальністю, яке на той час було засновником «Дзеркала тижня». Ми цього ніколи не приховували, у нас совість чиста — жодного матеріалу від цього співвласника на шпальтах газети не було. Ми чинили цьому спротив.

— Навіщо Лазаренкові були ці 40%?

— Щобзакрити рота газеті, зрозуміло. Коли він був прем’єр-міністром, йому доводилося присилати свою машину під видавництво «Преса України», щоб отримати перший сигнальний примірник «Дзеркала», який він читав із маркерами різних кольорів. Павло Іванович це навіть продемонстрував Володимиру Мостовому, якого запросив на співбесіду: «Ви подивіться, до чого ви мене доводите!». На що головний редактор відповів, що йому приємно бачити, як ретельно вивчає його газету прем’єр-міністр.

Тоді «Дзеркало тижня» відкрило країні правду про Єдині енергетичні системи України, про схеми, які реалізувалися через ЄЕСУ та іншу компанію — «Созидание». Ми думали, що Лазаренко так ретельно й нервово ставиться до наших матеріалів через те, що побоюється якихось переслідувань з боку вітчизняних правоохоронних органів. І лише згодом довідалися: така увага до нас пояснювалася тим, що при вивченні наших публікацій у найвищих кабінетах розуміли, скільки він не доносить.

Було багато різних спроб вплинути на газету. Всі вони були марні. У мене в кабінеті вся стіна за спиною була обклеєна публікаціями на кшталт «Туман у дзеркалі», «В їхніх жилах тече шлунковий сік», «Білогвардійське масонське видання» — чого там тільки не було!

— Хто ж стояв за цими публікаціями?

— Михайло Голишев, прес-секретар Лазаренка. А коли ця дискредитаційна кампанія не подіяла, через свої офшорні структури Лазаренко купив ці 40% в Орликова. Дотепер, усі ці роки тягнулися суди, бо ми були змушені змінити компанію-засновника.

— Він досі цього прагне?

— Виявляється, так. Ми, виплекавши це видання, створивши колектив, атмосферу, були позбавлені шансів на розвиток. Цивілізовані медіаінвестори не хотіли мати справи з газетою, в якій є хоча б тінь Лазаренка. До самостійного виживання ми вже давно звикли, але загрози, які над нами висіли — якісь швейцарські фонди, якісь голови служб безпеки, які зазіхають на відсотки спадкоємців Орликова — нас не влаштовували.

Тому ми просто вирішили врятувати те, що є, як на мене, українським надбанням — «Дзеркало тижня». Для нас насправді поки що нічого не змінилося. Просто наш колектив майже в повному складі перейшов до «Дзеркала тижня. Україна». В «Ормосі» (колишній компанії-засновнику «Дзеркала тижня». — Ред.) з технічної необхідності залишилося кілька людей.

— Себто новий проект повністю ваш?

— Як воно, фактично, було й до цього.

— Напевно, ви нерідко отримували від фінансово-промислових груп пропозиції продати газету…

— Важко зараз згадати фінансово-промислову групу, яка такої пропозиції не робила.

— Ви всім відмовляли?

— Так. Останньому з-поміж вітчизняних володарів ФПГ відмовили Рінатові Леонідовичу. Років із десять тому. Коли ще була ілюзія, що «Дзеркало» можна використати або вбити (один персонаж наприкінці 90-х казав, що «готовий витратити три мільйони, щоб розірвати останній номер цієї газети»). Кожен олігарх, який створював свій медіахолдинг, у першу чергу приходив сюди чи присилав якогось гінця. Відповідь завжди була одна: ми в неволі не розмножуємося.

Рік чи два тому юристи спадкоємців Орликова активно шукали, кому б продати частку або, якщо нас категорично не влаштовуватиме партнер, усе видання. Ми сказали: якщо ви на цьому наполягаєте, нехай буде так, але ми в проекті не залишимося — заберемо частку грошей від продажу видання, яка належить нам, і відкриємо нову газету. Та коли покупці, — а повірте, це були люди з гучними прізвищами, — довідувалися, що колектив не залишається, то казали: навіщо нам це треба?

«Дзеркало тижня» не має майна. «Дзеркало тижня» — це ім’я, а ім’я — це люди. І вони не кріпаки. Усі ці люди могли б отримувати набагато більшу зарплатню. І Сергій Рахманін, і Інна Вєдєрнікова, і Олег Вергеліс, і Алла Єрьоменко, і Юрій Сколотяний, і Тетяна Сіліна, і Олександра Примаченко, і багато інших неодноразово отримували запрошення на зарплати в два, три, чотири рази більші, аніж вони мали у «Дзеркалі тижня». Але чомусь не йшли.

За шістнадцять років існування газети жодного разу не виплачувалися дивіденди. Не було з чого. Ми з Володимиром Павловичем — наймані працівники на ставці. До речі — не найбільшій у редакції. Якщо нормальні видавці випускають газети, щоб заробляти гроші, то ми заробляємо гроші, щоб випускати газету. Ба більше, ми з моїм старшим сином Глібом отримали дещо у спадок, коли не стало його батька Олександра Разумкова, й велику частину грошей витратили на газету.

Зараз у «Дзеркалі» ми обережно натхненні тим, що починаємо розвивати видання. Якби за нами був якийсь справжній інвестор або олігархічний «грошовий мішок», ми могли б зробити все одразу, запаралелити процеси, а не робити все послідовно. Зміни, які ми запланували, вимагають великих зусиль. Але ми розуміємо: щоб вижити, ДТ має змінитися.

— Які зміни заплановано в першу чергу?

— Починаємо потроху з сайту dt.ua/zn.ua. Змінили дизайн, запустили повноцінну стрічку новин. Є дуже цікава концепція розвитку сайту.

Що стосується друкованого варіанту газети, то ми змінили друкарню, щоб мати змогу друкувати в кольорі рекламу, бо багато рекламодавців відмовлялися від співпраці за відсутності кольорового друку.

ДТ надалі залишиться аналітичним виданням, газетою авторської журналістики. Але додаватимуться нові теми, які висвітлюватимуть певні аспекти життя, що дотепер не охоплювалися газетою. В цьому році буде змінено формат паперового тижневика. Але не все одразу, бо немає тумбочки, з якої можна діставати гроші.

«Ми не зняли жодного матеріалу за гроші»

— У медійних колах переважає думка, що в Україні немає умов для виживання незалежних конкурентоспроможних ЗМІ. «Дзеркало тижня» — прецедент?

— Дехто сприймає нас як орієнтир і живий приклад. Інші — їх більше — дратуються від самого факту існування такого живого докору. На початку 2000-х, коли був апогей цензури, було важко, але простіше, ніж тепер. Бо в часи рівняння на Кучму, Медведчука чи Васильєва журналістам, щоби лишитися вірними своїй професії, треба було лише здолати свій страх. Але нині актуальне рівняння на Франкліна, а зі спокусою стодоларової банкноти боротися набагато важче, ніж зі страхом.

— Багато хто з журналістів, а особливо редакторів і менеджерів ЗМІ, вважає практику замовних публікацій невід’ємною умовою виживання на українському медіаринку в нинішніх умовах. Чи є можливість вижити на рекламі?

— Ні, немає. Це непопулярна заява, але я не хочу нікого обманювати. В нас бувають піар-матеріали, але їх не було і не буде ніколи в розділі «Влада». В інших розділах ми можемо друкувати піар-матеріали у випадку, коли йдеться про корпоративний конфлікт. Як правило, представляються обидві сторони. Без цього справді поки що вижити дуже важко.

Я читала на сайті «Медіаграмотність» інтерв’ю з молодим чоловіком, який розповідав про рейдерство…

— Захар Чистяков?

— Мабуть. Він називав смішні цифри. Казав, що за зняття матеріалу платять до 30 тисяч доларів. А 100 тисяч — не хочете? «Дзеркало тижня» за всю свою історію не зняло за гроші жодного матеріалу. Є журналістське розслідування — аргументоване, підкріплене документами. Ми його друкуємо. Все! А потім виграємо в судах у ЄДАПС, «Мезон-К», ТПУ і т. д. Це наші розслідування — замовних ми не робимо. Знаєте, як у тій рекламі — ці розслідування не змінюють світу, але змінюють настрій. Кожен із нас знає, що, розслідуючи ту чи іншу корупційну, злочинну схему, озброює суспільство знанням. Журналісти ставлять під цими розслідуваннями свої імена. І тому нам сумно-смішно, коли ті ж народні депутати, гривневі мільярдери, які належать до партії влади, але нічого зі своєю владою зробити не можуть — вона їх трощить заради переділу ринку — приносять до Кабінету Міністрів анонімні «маляви», на 60% списані зі статей ДТ. Але ми ніколи нічого не мали від депутатів, які користувалися матеріалами наших розслідувань.

Наприклад, розслідування Юрія Бутусова. Ані Бутусов, ані ДТ за них не взяли ні копійки, хоча за зняття одного з розслідувань нам і пропонували ті самі 100 тисяч доларів. Потім усе це вилізло особисто мені боком — купа бруду на багатьох сайтах, прес-конференціях, фальшиві листи від мого імені про «підвищення цін на піар-статті розділу “Влада”», і навіть дупа, яка ходила Хрещатиком і роздавала «Дзеркало тижня». Пропонували, щоб ми зняли об’єктивне розслідування щодо однієї компанії. Ми не зняли й отримали в результаті великий геморой: бруд, суди… А компанія ця не бідує — багатомільярдні контракти за нею держава залишила, ще й додала.

— Що допомагає вам вистояти в таких умовах?

— Самоповага, більше нічого. Закон про доступ до публічної інформації — це дуже важливо, звичайно. Але, повірте, я не знаю жодного чиновника, який би не зміг його обійти, якщо схоче. І Медіа-профспілка, і «Стоп цензурі!» — це дуже важливо. Але в таких ситуаціях рятують тільки вірність обраній професії і самоповага. Усвідомлення того, що журналістика і піар — це дві різні професії: журналіст — розвідник, піарник — контррозвідник. Але більшість людей цього вже не розуміє. На жаль, тепер обмазати — це найголовніше. Білих ворон залишилося дуже мало.

— Як змінювалися репутація і суспільна вага «Дзеркала тижня» від 90-х і дотепер? Чи змінився читач?

— Ми дуже цінуємо наших читачів. Наскільки в нас незначна плинність кадрів, настільки ж стабільним є й коло читачів. Це свого роду клуб людей, які мислять і мають відповідний стиль життя. Перше гасло ДТ, яке потім багато хто переробляв під себе — «Газета для тех, кто не разучился думать». Я б зараз іще додала: і відчувати біль зуба за чужою щокою.

Що ж до технічних параметрів газети, то вони за 16 років майже не змінилися. У нас не було таких можливостей для розвитку, як в олігархічних медіахолдингів. Про рекламу видання я вже й не кажу. Але це плата за самореалізацію, за повагу до читача і його повагу до нас, плата за свободу.

Наприкінці листопада минулого року нам запропонували: скільки ви хочете за те, щоб не писати жодної статті і не згадувати про події в газовій сфері? Прийшла людина, з якою ми давно знайомі, вона лише передала те, про що її попросили, тому відмова була ввічливою. Я не називатиму ніяких прізвищ. Але знаю, що цю пропозицію робили не тільки нам, бо багато кого з експертів, у яких журналісти брали коментарі, потім в агенціях і на ТБне побачили.

До Верховного Суду на розгляд остаточної імплементації перемоги «РосУкрЕнерго» у Стокгольмі вартістю десятки мільярдів гривень, — це не 1,7 млрд, що заощаджуються на майбутній пенсійній реформі! — прийшло троє журналістів: із ДТ, з ТВі і з «Юридичної практики». Ось вам і боротьба з цензурою. Якщо треба вінок показати, який упав на голову, то це — будь ласка. А розібрати серйозні речі, які відбуваються в міністерствах охорони здоров’я чи оборони на тендерах, або в монополіях, починаючи з газорозподільних мереж і закінчуючи рудою — ні. Про вінок — це краще, про вінок — це головне! А мільярдні збитки — то таке. Повидло. УГ, як кажуть у коментах.

— Чому про вінок — це зрозуміло?

— Такі часи настали, коли треба обирати між правильним і нескладним. А це важко. Складне вимагає мізків і хребта. А ще — неупередженості.

У 2006 році ми по кісточках розібрали «РосУкрЕнерго» з усіма документами, схемами, учасниками. СБУ не могла знайти, а ДТ знайшло. До нас Юля Тимошенко за документами зверталася. На ДТ у розмовах із Ющенком посилалися віце-президент США, Хав’єр Солана, прем’єр Польщі та інші, бо іншого джерела не було. Так само ми розклали і Тендерну палату. Якщо перша історія була фондоутворююча на тому етапі для Ющенка, то друга історія була фондоутворююча для Тимошенко. Нам довелося пройти купу судів, які ми виграли, незважаючи ні на що, а тим часом на всіх каналах і в газетах виходили піар-матеріали про Тендерну палату як чинник громадянського суспільства, громадського контролю, про її прозорість. Я просто скаженіла: це ж до твоєї бабусі не доїде швидка, бо грошей у казні нема, це ж твоїм дітям підручників не вистачить, це ж твої близькі без хіміотерапії сконають! Вкрадені гроші — це сотні тисяч життів. Ти наживеш кілька штук на сюжеті, а хтось за це здохне! Хіба ми не знаємо, скільки це коштувало? І що, це їм допомогло? Я маю на увазі власників схем. Якось ми з покійним Сашком Кривенком, коли писали з колегами звернення Форуму національного порятунку, сиділи в одному з київських пабів, і я йому кажу: Сашко, тут як у кафе «Мехіко», кожен столик прослуховується гестапо. На що він на мене подивився своїми лукавими очима і сказав: «І що, воно їм допомогло?» Зараз одні тремтять — виразку й імпотенцію заробляють. Завтра влада зміниться — будуть маятись інші. Це аксіома. Але людей, які недоотримали від держави послуг на мільярди, вже не повернеш.

— Себто, інформаційні кампанії не мають того ефекту, якого сподіваються замовники?

— Чому ж?Короткочасний — мають. Якщо говорити про політиків, про вибори, то людина, яка не розікрала країну, не має жодного шансу ефективно достукатися до виборців. Зате та, що має гроші й технологів, може бути пігмеєм, тарганом, але світло дадуть так, що проекція на натовп буде — лев.

Свого часу, наприкінці 90-х — початку 2000-х, ДТ було своєрідним островом свободи, де багато хто з журналістів мав потребу публікуватися, бо не мав змоги реалізуватись у своїх ЗМІ. Вже потім більшість із них робили вибір між статками й переконаннями, бо довго жити з плюралізмом у голові важко. Більшість не витримали й обрали статки, які йшли, як правило, вкупі зі статусом.

Потім ДТ і ще кілька видань були острівцями якісної журналістики, збереження думки. На форумах дехто називав це УГ (абревіатура від сленгового вислову «унылое говно». — ТК). Ми до цього дуже спокійно ставимося. А тепер є відчуття, що наша газета знову починає перетворюватися на один із таких острівців свободи для людей, яким є що сказати. Є що сказати — звертайтеся. Ми перевіримо факти, зробимо юридичну експертизу — і в друк!

— Назвіть, будь ласка, головні заповіді для видання, яке хоче вижити на медійному ринку та зберегти репутацію.

— Найперше і найважливіше: цим треба жити. В журналіста ніколи не закінчується робочий день. Його можуть розбудити серед ночі і сказати: треба поговорити. Адже ексклюзивну інформацію не завжди можна передати по телефону… Цим треба перейматися. Відсторонитися від того, що відбувається, не можна. Скільки разів я проклинала свою професію, думаючи, що дарма не послухала маму й не пішла до львівського поліграфічного розмальовувати книжки. Звісно, я би переймалася тим, що відбувається в країні, як і будь-яка людина, але мені було б куди сховатися. А нам із татом нікуди ховатися.

Друге: ти маєш залишатися людиною, тобі не можна черствіти. Це дуже важко. Серце рветься. Звісно, ти маєш намагатися перебувати над сутичкою. Я не можу сказати, що була оптимістично налаштована до нової влади, та все ж оптимістичніше за більшість своїх колег у газеті. Мені здавалося, що об’єктивні обставини змусять цю владу провести ті реформи, які були злочинно знехтувані її попередниками — останніми, передостанніми і всіма, хто був до них. Вибухонебезпечних консервів маємо дуже багато. Але ці реформи не можна робити в поєднанні з тотальною інкасацією всіх потоків. Це теж, мені здавалося, було зрозуміло.

Та виявилося, що хапальний рефлекс сильніший за бажання залишитися в історії з ім’ям і Справою некримінальною. Я дуже розчарована. «Дурість — це також дар божий. Та зловживати ним не слід». Більше того, ті кроки, які вони зараз роблять і називають реформами, на жаль, не є такими. Це напівкроки, на чверть кроки, на третину кроки. І тому навіть утилітарний, прикладний розрахунок на те, що проведені зараз болючі реформи до 2015 року дадуть паростки, які дозволять на хвилі піднесення і постопераційних результатів Януковичу стати президентом ще раз, не справдиться. І це вже зрозуміло. Уявіть бригаду хірургів, які ріжуть і одразу ж зашивають, а ще паралельно ховають по кишенях затискачі, бинти, антибіотики і т. д.

— Відбувається підміна?

— Так, і підміна не тільки для суспільства, не тільки для конкретної ситуації, а навіть для них самих. Розрахунок на це не дасть очікуваних результатів.

Податковий кодекс, який вони прийняли, — це косметика. Питання навіть не в тому, що він когось не задовольняє. Він не вирішує самої проблеми. Зрозуміло, що треба було відмовлятися від ПДВ. А паралельно з цими недореформами скрізь іде оце «випилювання лобзиком». Залізні 20% — це мінімум, це обов’язкова програма, як у фігурному катанні. А до неї ж додається «довільна»...

— На що вони розраховують у такому разі, бо ж терпінню рано чи пізно приходить кінець?

— Розраховують на те, що опозиційні лідери — слабкі, альтернативні знамена забруднено, суспільство в апатії через розчарування. Але в ньому накопичується злість. І ця злість обов’язково вибухне, обов’язково. Я переконана, що не буде вже того усміхненого Майдану, коли дівчата з варениками ходили до втомлених і голодних хлопців, яких привезли з Донецька і кинули напризволяще. Бо при збереженні цих зарплат і цих пенсій (зараз у них немає можливості їх збільшити) у пересічних українців постійно зростають витрати — на бензин, на квартплату, на комунальні послуги, на продукти. Більше того, для людини, яка має свою справу, стала більш жорсткою податкова дисципліна. При цьому ніхто не звільнив цих людей від поборів — подвійне оподаткування залишається.

Вони натоптують свої кишені, до речі, особливо цього не приховуючи. Але навіть якщо вони закриють на своїх каналах доступ до інформації про те, як відбирають частки, як відбирають бізнеси, скільки вимагають в Одесі на митниці, скільки коштує розмитнити контейнер офіційно й неофіційно, скільки «піднімають» на тендерах, скільки мають відкату при закупівлі дитячого онкологічного обладнання, світлофорів тощо, — є ще сарафанне радіо. І є реальне життя пересічного українця, на якому все це відчутно відбивається.

Люди почуваються незахищеними, пошитими в дурні, обібраними. Українці все-таки дуже зосереджені на своїй родині, на її статках, добробуті. Замах на все це вже зроблено. Будьмо реалістами: свободи, демократія, мова — це насправді речі, важливі для невеликої частини суспільства. А от замах на рівень життя, і без того не надто високий, вилізе боком. Я вже не кажу про те, що всій країні боком вилізе відсутність справжніх, серйозних хірургічних реформ.

«Хочу скласти психологічний портрет Януковича»

— Що ви думаєте з приводу переслідувань журналістів та інших людей розумової праці міліцією? Це ідеологічна політика чи відвертання уваги суспільства від важливіших проблем?

— Не думаю, що це відвертання уваги. Це радше початок зачистки території. Але є ще один момент. За останні роки в Україні дуже впав рівень фахової підготовки всіх — від журналістів, про що ви говорили з Володимиром Павловичем, до медиків, від есбеушників до міліціонерів, від військових до атомників. Відбувається повсюдна деградація. Навіщо юристу досконало знати закони, коли він має знати, кому і скільки занести? Кому і скільки — головне в цьому не помилитися. Ми доношуємо на останній стадії, від каналізації до лікарів, до фахівців, які працюють на АЕС, те, що нам лишилося від Радянського Союзу, не створивши власної серйозної школи, іншої, альтернативної, але фахової. Якість завдань, які ставляться перед силовиками, визначає критерії відбору та підготовки кадрів.

Чому вони дозволяють силовикам втручатися в ці сфери життя, робити очевидні помилки? А щоб, коли прийде час і рейтинг буде не лежати, а валятися, було кому утримувати їхню владу. І її треба буде утримувати на страху суспільства, на зачистці тих, хто ще не втратив права голосу. А на це треба наважитися. Навіть якщо ти міністр внутрішніх справ, або голова СБУ, або начальник місцевого управління, то треба замазати всіх неправовими вчинками так, щоб вони боялися зміни влади, щоб вони до крові під нігтями чіплялися за крісла.

Ми в цій ситуації намагатимемося вижити. Ми намагатимемося якось розвиватися, давати творчий громадянський притулок тим людям, яким є що сказати і які не мають для цього іншої можливості. Але в нас немає завдання, нами самими визначеного, — мочити владу. І тим більше в нас немає завдання робити пам’ятник із опозиції. Ми все про всіх, на жаль, розуміємо. В нас є плани захищати здоровий глузд, національні інтереси, утримувати певну моральну планку.

У першому номері оновленого «Дзеркала» вийшов дуже цікавий матеріал Олександра Кендюховаз Донецька. На його думку, споживацьке суспільство зробило для знищення свободи слова набагато більше, ніж будь-яка українська влада. Це споживацьке суспільство вбило можливість вибору. Це споживацьке суспільство вбило значну частину населення, вбило у людях громадян. І тому нині залишатися фахівцем-журналістом, фахівцем-медиком, фахівцем-політиком, фахівцем-менеджером, просто порядною професійною людиною набагато важче, ніж 10 років тому.

— Але ж споживацьке суспільство вигідне для влади, тому що ним легко маніпулювати. І, мабуть, багато політиків, які були при владі, доклали руку до того, щоб це суспільство таким стало?

— Не варто сприймати це як цілеспрямовану політику. Коли значна частина суспільства перетворюється на віварій піддослідних людей для застосування різного роду маніпулятивних технологій, зомбування, НЛП, в цьому винна не тільки влада. Влада просто вдало використовує наслідки.

Журналісти великою мірою теж у цьому винні. Я переконана: за те, що помаранчева влада так провалилася, журналісти несуть не набагато меншу відповідальність, ніж самі помаранчеві лідери. Більшість колег уже тоді не скористалася свободою слова. Є абетка інформаційного мовлення — це подання двох точок зору. Але цього недостатньо. Як у тому «Полі чудес»: вгадав усі літери, але не зміг прочитати слово. Так трапляється, а коли ці дві точки зору по черзі запрошено, або вдвох запрошено і кожен каже своє і бреше, і журналіст їх не зупиняє, він не є тим ситом, що фільтрує для глядача/читача/слухача брехню від правди. А ще, ви ж самі в «Телекритиці» багато писали про відсутність серйозних розслідувань, аналітики. Звичайно, я говорю насамперед про телебачення.

Я не кажу про інтернет — там вирує життя. Там можна отримати інформацію, яка дає уявлення про анатомію того, що відбувається насправді. За оцінками експертів, якщо в 2004 році телевізор не дивилися 1,6%, то нині телевізор не дивляться вже 6,8%. Частина з них — це люди просто втомлені, апатичні, але більшість із них — це ті, хто перейшов в інтернет.

— На жаль, доступ до інтернету в Україні поки що мають далеко не всі…

— Думаю, він є в усіх або майже всіх зацікавлених у пошуку інформації. Дуже цікаві факти, думки та оцінки можна знайти в «Українській правді», «Обкомі», «ProUA», «Телекритиці», LB, «Главреді». Іноді в «Обозревателе», «Комерсанті», «Деле». Я вже кілька років не дивлюся теленовини — навіщо? Мені вистачає спілкування з першоджерелами. Але в цих виданнях я знаходжу нову інформацію, і це класно!

Я ще раз хочу повернутися до того, що вже писала в «Дзеркалі»: ми не хочемо, щоб було погано Януковичу. Ми хочемо, щоб було добре Україні. Ті кроки, які влада робить правильно, чому б не підтримати? Чому би про них не розповісти з позитивної точки зору? Звісно, без грошей.

Ганна Герман, до речі, свого часу казала в інтерв’ю на «Главреді», що «Дзеркало тижня» було єдиним виданням, яке друкувало статті лідерів опозиції безкоштовно. Дзвонили, звичайно, спочатку до відділу реклами. Але наше завдання — створити максимально різнобарвну картину, з якої поінформований читач зробить свої висновки. То чому лідер опозиції не може висловитися на наших шпальтах? Під час виборів матеріали кандидатів у нас виходили з маркуванням «політична реклама». Інакше ми собі уявити не можемо.

Чому «Дзеркало» ніколи не могло заробити на виборах? Тому що під час офіційної кампанії ми давали матеріали тільки з маркуванням. А навіщо давати в нас із плашкою, коли можна дати в газети з більшим накладом і без плашки?

Та коли до нас у «мирний» час зателефонували і сказали, що хочуть розмістити статтю лідера опозиції Януковича, і запитали, скільки це коштує, я відповіла: ви що, з глузду з’їхали, ми ще будемо лідерів опозиції за гроші друкувати? Це стосувалося також статей Литвина, Тимошенко, Тігіпко — всіх не перелічиш.

— Є також думка, що ЗМІ з відвертою політичною позицією, які поділяють певну систему поглядів на майбутнє країни — це добре, і що аудиторія може отримувати повноцінну інформаційну картину в ході дискусії між такими заангажованими медіа. Чи маєте ви таку позицію?

— Наш колектив існує 16 років. Це дисидентський колектив. Не опозиційний і не провладний, а дисидентський. Дисидент — це людина, для якої наріжним каменем є не політичний або комерційний інтерес, а мораль, права людини і здоровий глузд, а також національні інтереси. Без цього — нікуди.

Я вже розповідала колись цю історію про Леоніда Кучму. Ми з ним були добре знайомі, але наші відносини розірвалися після того, що трапилось із Гією Ґонґадзе. Минули роки, ми зустрілися з ним лише наприкінці 2005-го. Мали серйозну розмову, в якій швидко перейшли до критики Ющенка: хибних кроків, порушень Конституції, бардаку в адміністрації, відсутності пріоритетів, безглуздих кадрових змін тощо. Тоді Леонід Данилович мене питає: Юлю, ти такі розумні речі пишеш, чому ж він тебе не слухає? На що я відповіла: а ви слухали?

Ось і все. Це не тому, що журналісти й автори в ДТ якісь особливо розумні, а тому, що ми всі намагаємося спілкуватися з експертами, збирати різні точки зору, обдумувати їх, залучати з авторськими статтями. І з цього іноді народжуються справді мудрі рекомендації.

— Чому ж ці рекомендації рідко чують ті, хто при владі?

— Насправді людина, яка опиняється нагорі, з 99-відсотковою ймовірністю стає заручником оточення. В неї об’єктивно велике навантаження, і люди, які організовують її робочий день, це чудово розуміють. Вони оберігають її від альтернативної інформації, від альтернативних думок, від альтернативних відвідувачів і від медіа.

Президент мав би чинити цьому спротив, але ще нікому з наших голів держави це не вдавалося. Довше всіх поза цією інформаційною резервацією протримався Кучма — він розумів, що йому потрібна інформаційна альтернатива. Він остаточно здався лише з приходом Медведчука, коли відчув загрозу з боку потужної опозиції. До того в багатьох випадках приймав рішення самостійно.

— А Янукович?

— З тих питань, які його по-справжньому цікавлять, він приймає рішення самостійно. Янукович — це взагалі окрема розмова. Януковича дуже мало хто знає, і мало хто розуміє насправді, хто керує державою.

Це Ганна Герман певною мірою винна в тому, що вирішила зробити йому ще на посаді прем’єра імідж людини з академічними знаннями, такого собі, як кажуть в Одесі, «переодягнутого професора». Тим і загнала в той стан, де він плутає Ахматову з Ахметовою. В цьому образі він виявився смішним. Можливо, якби з нього ліпили Бацьку чи Хрущова, він мав би набагато органічніший вигляд. Але вважати Януковича недалеким телепнем — значить обманюватися. Віктор Федорович далеко не такий простий. Так, академічних знань він не має, але має дещо інше. Досвід виживання на вулиці й у в’язниці, інтуїцію, відчуття балансу. Він дуже добре говорить, коли немає камер. Але якщо говорити про інформаційне забезпечення президента, то, звісно, воно не надто плюралістичне. Втім, проблема, чесно кажучи, не тільки у складності з джерелами. Проблема в небажанні чути. Он, дехто намагався нагадати значення слова «вистачить». Тепер працюють заступниками головного гінеколога країни…

— Він хоч трохи передбачуваний?

— Ні, крім тих питань, які є для нього пріоритетними. В інших речах він може дозволяти людям на себе впливати, за винятком того, що стосується влади, грошей і свого власного комфорту. Це людина, яка дуже любить ці три речі. До речі, хочу скласти психологічний портрет Януковича, збираю матеріал. Повірте, це не абищо. Це найкращий вербувальник, якого я знаю в цій країні. У нього дуже великий арсенал методів. Він такий собі ключник: якщо пан має час і натхнення, то підбере ключ майже до будь-кого. Виконає такого «зяблика забайкальського», що ти подумаєш: як я міг про цю людину, яка стільки пережила, так мені все відкрила й довірилася, взагалі якесь погане слово написати чи подумати?! Я чула десятки таких розповідей. Декому потрібні були роки, щоби зрозуміти, що з ними відбулося. Але повернення «до тями» було запізнілим — вони вже були в павутинні.

— Отже, Януковичу потрібен правильний піар?

— Вже не потрібен. Це хижак, надзвичайно небезпечний. Але дуже цікавий.

Фото Дмитра Ларіна