Олег Вергеліс: «Коли для 40% дітей і батьків “вихователем” є телебачення, зокрема Новий канал, то що з цією країною може бути далі?»

Олег Вергеліс: «Коли для 40% дітей і батьків “вихователем” є телебачення, зокрема Новий канал, то що з цією країною може бути далі?»

00:00,
21 Квітня 2011
2902

Олег Вергеліс: «Коли для 40% дітей і батьків “вихователем” є телебачення, зокрема Новий канал, то що з цією країною може бути далі?»

00:00,
21 Квітня 2011
2902
Олег Вергеліс: «Коли для 40% дітей і батьків “вихователем” є телебачення, зокрема Новий канал, то що з цією країною може бути далі?»
Олег Вергеліс: «Коли для 40% дітей і батьків “вихователем” є телебачення, зокрема Новий канал, то що з цією країною може бути далі?»
Заввідділом культури газети «Дзеркало тижня. Україна» розповів сайту «Суспільне мовлення в Україні»  про українське телебачення як воно є.

Автор – Анна Опря, «Суспільне мовлення в Україні»

Телеглядачі, вочевидь, помітили одну яскраву тенденцію: український телепростір буквально «окупували» російські телевізійні знаменитості не найкращого ґатунку… Нагієв, Малахов, Висоцька, Кушанашвілі, Чехова та багато інших. Цим постатям та цій проблемі була присвячена резонансна стаття-памфлет «Зачем он в наш колхоз приехал?», яка наробила чимало галасу в Інтернеті, телевізійній тусовці.

Автор тексту – Олег Вергеліс, театральний критик, завідувач відділом культури газети «Дзеркало тижня. Україна», заслужений журналіст України, а також лауреат літературної Гоголівської премії (за книгу «АнтиРаневська»).

- Пане Вергеліс, у Вашому тексті дісталося на горіхи всім, а особливо нинішнім телеархітекторам. Соціальна безвідповідальність - це випадкове і тимчасове явище сучасного українського телебачення, чи спланована лінія, яка матиме свою протяжність в часі?

- Я переконаний: в цьому - стратегія. Вона може будуватись свідомо, коли відбувається калькуляція певних подальших процесів. А може бути результатом певних дій, які не передбачають навмисне «чогось», але «сталося те, що сталося».

Така соціальна стратегія — антикультура. Зокрема, антиукраїнство. Стратегія передбачає наступне: процес звикання українців до явищ потворних, недостойних, суперечливих. Які за допомогою телевізійного дресирування стають звичними у свідомості, в уяві, у повсякденності.

І чим далі - тим глибше. Нікого вже не дивує, що на телебаченні серед білого дня звучить нецензурна лексика, відверті матюки. Хоча у деяких країнах такі речі є приводом до судового позову. У нас, через абсолютну безвідповідальність, зник поділ на «добре» і «погане». Оця стратегія, яка і виникла останнім часом у форматуванні телевізійного продукту (і подальших явищ), стирає нанівець всі усталені критерії «добре», «погано», «оце — якісно, а це — гидко».

…Нещодавно мене обурив факт, який би міг стати приводом для суспільної дискусії. Коли на сцені не дешевого «кабачка», не якогось борделю, а на сцені Палацу культури «Україна» виступає бригада під назвою «Comedy Club Росія» і під час свого шоу паплюжить наш прапор… Я, можливо, не  найзапекліший патріот…Але коли ця братва бере український прапор, який дівчинка підносить у якості сувеніра, і один «гламурний подонок» говорить гладячам: «Что это такое? Это что, трусы от Ющенка…». А зал аплодує! Після цього пройшло вже два тижні, і немає жодної реакції - ні у пресі, ні з боку Мінкульту, ні з боку інших органів, які отримують зарплати і мають реагувати на такі ганебні речі. Оце - і є стратегія призвичаєння українців до явищ, які в будь-якій іншій країні були б неприйнятними. Бо, коли б такі «подонки» зробили подібне, наприклад, з прапором Росії на сцені Кремля — вже б війна почалась! Ці клоуни забули б свої імена і чистили табори на Соловках.

Тобто така «стратегія» в Україні не випадкова. І постає питання: чому це відбувається? Є, звичайно, певні надзавдання: відволікати увагу населення від чогось серйозного, заробити ще більше грошей на рекламі, а заробиш їх тоді, коли покажеш глядачам примітив до якого люди звикли… Але процеси ці надзвичайно тривожні. Адже зараз у царині масової культури не існує ніяких «гальм». Женуться на шаленій швидкості – прямо межи очі громадянам.

Але ж лишились такі речі, як виховання дітей, піклування про майбутніх громадян, врешті-решт державницькі позиції. Але коли для 40% дітей і батьків – таким «вихователем» є телебачення, зокрема Новий канал, то що з цією країною може бути далі? Нічого… Нічого доброго…  

Чому телеканали, про які ми часто говоримо, називаються «загальнонаціональні»? Хто їм дозволяв туди додавати слово «національний», якщо вони відверто антинаціональні, якщо нічого національного, порядного і розумного не дають ні голові, ні серцю? Чому, до речі, «комерційним каналам» у нас можна все, а відповідальності за це - ніякої? Адже є Нацрада з питань телебачення, яка не лише «частоти розподіляє», а має застосовувати хоча б якісь важелі, коли йде шквал шаленої аморальності. Це ж питання і до Спілки журналістів, і до інших професійних організацій, які мають аналізувати телевізійну ситуацію.

Це також проблема і Адміністрації Президента, яка має не тільки радіти сюжетам про гарну владу, а й остерігати від небезпечного процесу…

- Ви написали, що країна голохвастових, закуповуючи оптом і вроздріб крислатий секонд-хенд, привчає доношувати чужий мотлох. А й справді, заради чого «всі ці бісові ляльки, давно списані в утиль у себе на батьківщині, залишили своїх коханок та бойфрендів, свої комірчини на Рубльовці - і так вальяжно облаштувалися в чужому телевізорі»?

- Вони облаштувалися тут з декількох причин. По-перше їх запросили, а вони не можуть відмовити, адже за моєю версією, сума запропонованого гонорару не може зупинити політ фантазії! По-друге, після Ющенка «маятник» різко хитнувся у протилежний бік – от і вийшло: «давайте будемо робити все російське». А по-третє канали відчувають, що відсоток їх аудиторії помітно падає, і вони симулятивно хочуть підкрутити показники кількістю чужих зірок. Але ж і у нас щороку журфаки, театральний, та інші вузи випускають сотні людей. Серед яких є жваві, емоційні, органічні постаті. Я бачив таких. І з них би виросли нові зірки, якби ними займались. Але каналам це не цікаво, бо хочуть швидкого рейтингу.

У нас взагалі люди схильні тримати ніс за вітром. Якщо поцікавитесь — в Києві зросла кількість бажаючих вчитися у російськомовних гімназіях, не тому, що всі дуже хочуть навчатись російською, а тому, що ніс за вітром: телебачення російське, російський вектор в дії… Якби ж у тому «російському», вони знаходили справжні зразки смаку, це було б непогано. Але, на превеликий жаль, витягують не найкраще…

Повірте, навіть росіяни зараз з великою здивованістю споглядають на те, що у нас відбувається на телебаченні. Вони запитують: «Як, ви запросили того-то і того-то? А для чого? Це Вам потрібно?».

Тобто адекватні росіяни починають крутити пальцем біля скроні і ставитись до нас уже не до як «молодшого брата», а як до «придуркуватого телепня», як до Стецька з п’єси Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».  

- Колись на телебаченні були «розумні голови» і вечірні розмови, наприклад, як з Володимиром Молчановим, які дивилися мільйони глядачів. Вам не здається, що нам пропонують якийсь брутальний образ російської культури, бо «сюди не мудрого Познера виписали, не розумну Машу Сіттель перекупили» і ніколи не показують постановки Ейфмана …

- Нічого вони вам не покажуть! Коли це в Україні демонстрували російське якісне кіно? От є, наприклад, на російському Першому каналі така рубрика — «Закритий показ». Там - нове кіно, яке інколи має відношення до справжнього мистецтва. Саме такої «лінії» в нас немає. Нам це «непотрібно». Показувати серіальну нудоту — будь ласка! Тут як тут! А нове російське або європейське кіно — хоча там є цікаві зразки – зась! Я, наприклад, дуже люблю фільм «Ейфорія» Івана Вирипаєва. Гарний фільм для пізнього показу «Кочегар» Олексія Балабанова. Ніде його не побачиш. У нас на телебаченні нічого не повідомляється про «іншу сторону» життя, яка існує і отримує престижні нагороди на фестивалях. А творча Росія більшою мірою живе зовсім не тим, що демонструють нам.

- То може й справді запрошувати до співпраці російських інтелектуалів і цікавих людей з інших країн, а відтак і контент не принижуватиме глядача?

- Не запросять! Бо вони тут не потрібні. З багатьох причин. Певного статусу ведучі - розумні, освічені - не погодились би у нас на ролі шоу-бізнесових клоунів, які стрибають на паркеті «Танців з зірками». В них багато своєї роботи. Вони таки тут і не потрібні, тому що та стратегія про яку я сказав вище, передбачає іншу мету: чим дурніше, тим краще… Це дійсно небезпечно, адже йде постійна робота на нівелювання тієї іншої сторони життя людини: там, де є інтелект, художній смак. Звичайно, я не ратую за те, щоб з ранку до ночі показувати концерти симфонічного оркестру… Та це й неможливо. Так, є спеціалізовані канали. Але в Україні вся телеспеціалізація – на розвагах, на низовій частині життя та тулуба. «Зроби мені смішно» — програма для «палати №6». Або програма «Співай, якщо можеш» — там виникають речі, які треба демонструвати для аналізу психіатрів. Втім, для кожного товару є свій покупець. Але є і свій час, коли це можна продавати.

От, скажіть, будь ласка,  що таке Гуманітарна рада при Президентові України?

Якби там зібрали керівників хоча б деяких комерційних загальнонаціональних каналів, зокрема, Лисенко, Ткаченка, Зеленського, а також директора палацу «Україна» і чемно запропонували: «Любі друзі, те що ви робите — робіть, але робіть його хоча б за межами 24:00, за порогом, який дозволяє такі «прожекти» сприймати… І хоч інколи відповідайте статусу – загальнонаціональності…». А що відбувається? Гуманітарна рада іноді говорить невідомо про що, про авто на тротуарах Хрещатика… Хоча життя іде паралельним шляхом.

Ага, розумію, ви запитаєте, що би я зробив, аби був учасником тої Гуманітарної ради. Можливо, я би відразу сказав: «Давайте негайно щось вирішувати з вашими телевізійними «сітками». Бо чим далі ви ці сітки затягуєте на нашій шиї, тим більшим посміховиськом стає Україна».

Про це ніхто не думає і ніхто не говорить, хоча телебачення — «найважливіше з мистецтв», як казав колись Ленін про кіно.

- Ви згадали про справи Гуманітарної ради, тож варто торкнутись процесу створення Суспільного мовлення — питання, яким займається саме ця структура…

- Це ще один міф, який залишить все на своїх місцях. Оцю НТКУ, яка є, вони назвуть Суспільним мовленням. А Арфуш і Бенкендорф лишаться при своїх посадах і інтересах. І буде все те ж саме, лише під іншою вивіскою.

Зараз я щасливий з того, що не бачу Перший національний. Бо який він «перший»? І який він «національний»? Я цей канал не вмикаю принципово. І як бачте, ніде про нього не згадую. Для мене такого каналу не існує!

А «суспільне мовлення» і далі «творитимуть» ті, хто зараз очолюють НТКУ. Вони вигадають ще якусь «раду»… Вони візьмуть туди поважних людей з різних сфер життя — поезії, прози, балету. І те що було, те і буде. Буде Поплавський в різних жанрах і проявах.

- «Як театр вирощує свого глядача, так і телебачення дресирує свого споживача. Приборкує його за допомогою поточного фастфудного репертуару. На всіх кнопках, на всіх фронтах». Нині в такий спосіб іде вирощення слухняного електорату?

- Так. І якби ж тільки «так». Якби відбувалось лише «вирощування» слухняного електорату, про це можна було дебатувати в «Дзеркалі тижня» чи в «Українській правді». А так йде «вирощування» дикарів і бидла, вибачайте на слові. У всьому – мавпувати, наслідувати, копіювати.

Наприклад той-таки канал «Росія» — поганий чи гарний — не мені судити, але вивчаємо їхню сітку мовлення. Є блок дитячих програм, називається «Бібігон». Є напівпросвітницькі програми про майстрів культури, в полегшеному жанрі, але вони є: що писали, як танцювали, як грали. Хоча б щось глядач для себе винесе про долю Галини Уланової, Толстого, Пушкіна чи Алли Ларіонової.

Є блок серіалів, від них нікуди не подінешся, але є і програма «Спеціальний кореспондент» Марії Сіттель, у неї високий рейтинг, там немає таких уже помітних спекуляцій, суцільного хамства (як у нас), а є розмова про проблему, яка існує. Зауважте, у цього каналу є сателіт — «Культура». Люди можуть дізнатися про події у літературному житті: хто переміг у «Російському букері»? Запитайте, хто переміг на нашій «Коронації слова», хоча б у одного глядача, який дивиться наше телебачення. І він вам ніколи нічого не скаже, тому що така інформація на українському телебаченні відсутня взагалі.

Зрозуміло, росіяни займаються ідеологією, пропагандою… І вона часто великодержавна. Але вона їхня. І вона є. А в чому тоді наша місцева ідеологія, коли суцільні російські «мавпочки», куплені в мішок, мають «квакати» і ображати?

- Які можливі шляхи розв’язання інформаційних проблем — це нова політика, новий менеджмент, просвіта власників?

- Дуже просто - «боротися» з цим так, як це роблю я. Останнім часом вимкнув майже усі псевдоукраїнські канали: я їх просто не дивлюсь. І треба займатися своїми справами, треба чекати можливості, коли буде «новий вибір». При цьому лишаючись при своїй думці, зберігаючи гідність, навіть на рівні фейсбуку, Живого Журналу, чи на робочому місці, у колективі. Кожен на своєму рівні може робити справу інтелектуального супротиву. Вчителька в школі має підказати дітям: «Давайте я вам цю картину покажу, а на телебаченні час не витрачайте…». З батьками варто працювати: «А давайте зацікавимо дітей тим або іншим, але не Анфісою Чеховою у програмі «Холостяк»… Псевдоукраїнське телебачення дійсно стало небезпечним для здорової людини: це суто медичний процес.

- Чи може на роботі журналіст чи митець мати громадянську позицію? Чи при цьому втрачається професійна чистота?

- Митець, в першу чергу, повинен мати талант. А громадянська позиція – це не прапор в руці і не мітинг. Тут передбачається позиція моральності, гідності, спроба розрізняти «чорне» і «біле», правдиве і брехливе.

- В книзі «АнтиРаневская» між іншим, Ви розповідаєте про улюблену музику Віктора Януковича…

- Це не таємниця: на YouTube був розміщений ролик, який, за однією з версій, зняли люди з оточення Кіркорова… Коли попса співала, а Віктор Федорович танцював. Уподобання Віктора Федоровича не можна якимось чином ставити йому в провину. Людина любить те, що любить, і в цьому плані його смаки не такі дивовижні, як вам здається. От я знаю, що любить він творчість Висоцького - чим це погано? Любить фільм «Весна на Заречной улице», який знімали в Україні, до речі, а це  прекрасний фільм Марлена Хуциєва.   
  

…Але ж не варто і на каналі «Інтер» в деяких проектах, коли вони «Мають честь запросити» хронічно пропагувати відвертий жах, який репрезентує «смаки» влади. На тій програмі не було президента. Але там були його люди, які постали перед очима населення у дуже сумнівних відтінках.

Зрозумійте, Україна - складна держава. І не треба її дратувати такими «кониками»... А вони ж постійно дратують. Ніби-то мають якусь мету — дратувати тим, що демонструють. Зібрати тусовку мільярдерів, які нахабно хизуються своїми мільярдами, віллами та повіями …От для чого саме цим «накручувати» людей майже щовечора на «1+1»? Ви покажіть сюжети, коли ті мільярдери будують дитячі будинки, або дороги, або ще щось, але це ж тоді рейтингу не буде…

Або коли дружина якогось багатого злодюги годує собаку неможливими делікатесами, а потім напуває ту ж собаку шампанським за 500 євро — це також показують, і це захоплено дивляться. Напуваючи ту тварину шампанським героїня ще й розповідає, що ця собака просто так не буде пити, а з кришталевого бокалу, який коштує невідомо скільки… І в цих людей є розум? Про совість я навіть не запитую.

До речі, під час Французької революції стратили і Марію Антуанетту через те, що вона занадто часто міняла свої сукні… Це особливо дратувало обурений революційний народ, і врешті-решт вони її стратили… Такий от веселий результат.

- І все таки, повернемось до питання: яке взагалі суспільне значення мають музичні чи загалом культурні смаки очільників країни? Бо, наприклад, Віталій Портников якось сказав, що він би не примушував президента читати високоінтелектуальну літературу, бо це забирало б у нього час, який той міг би витратити для своїх прямих обов’язків керівника країни. І зрештою, може, щоб бути хорошим менеджером, не обов’язково бути знавцем глибокої інтелектуальної літератури…

- Я, звісно, не згадую про інтелектуальний рівень генерала де Голля, якому були не чужі інтереси культурної Франції. Я не казатиму і про масштаб Черчілля чи інших діячів… Бо навіщо? Але президент має знати хоча б поверхово, що є в цій країні письменниця Марія Матіос, яку на Печерську ловить міліція серед білого дня. Він має знати, що є такий бунтівний і постійно незадоволений Андрухович… Що відбуваються певні значні культурні події, а не лише одне Євробачення, яке так любить Ганна Герман. Інакше держава побудує виключно ідіотський телепростір, стане олігархічним монстром, пріоритетом у якого буде - «Comedy Club», котрий паплюжить наш прапор.

Так, можливо, президент і не має занурюватись у глибини культурного виру, але він має знати орієнтири… Не повинні ні Ганна Герман, ні Дарія Чепак писати йому якісь аж занадто розумні філософські трактати, бо це буде виглядати неприродно. Але він повинен усвідомлювати: є в Україні культурний світ, в ньому існують певні люди, і саме ці люди визначають, як не дивно, смисл і діагноз цього часу. Не Кіркоров його визначає, не Арфуш, не Поплавський, а інші… Якщо потрібно, я йому назву ці імена.

- Наших політиків не часто побачиш на театральних прем’єрах. Політика має місце в українському театрі?

- Сьогодні в українському театрі політика нічого не визначає. Крім тих театрів, де в реперутарі задіяні дружини політиків. А так - представникам політикуму зовсім не цікавий театр як вид мистецтва. Вони туди рідко ходять. От як вам не цікаво життя папуасів, наприклад, от так українським політикам і не цікаве життя українського театру. Наприклад, королям в європейських країнах це цікаво, тому що це сегмент їхнього життя, виховання. І відвідування театру для них — необхідна справа. До речі, театр цікавий Путіну і Медведєву.

Отже, українським політикам театр байдужий як вид життєдіяльності. Театр для них — не електоральна зона. Їх приваблює лише те, що дає найбільший спектр прояву електоральних коливань. Тобто телебачення. Але не сцена. Бо в театр ходить занадто малий відсоток населення. Театр від цього не страждає. Ставлять бульварні п’єси, - і слава Богу…

- Театр має сьогодні свого постійного глядача?

- Саме театр, як не дивно, переживає такий собі «ренесанс». На відміну від 90-х, коли були складні часи, коли люди частіше дивились на парламентські баталії по ТБ, зараз театри майже вщент заповнені. Для мене це і радість, і печаль. Глядач певною мірою тікає від тої реальності, яку провокує телебачення. Глядач приходить на різні вистави, дивиться, спілкується, зали повні.

З іншого боку, театр, таким чином часто втрачає художню самодисципліну. Ага, побачили, що люди йдуть до зали, то їм і можна «втюхувати» все, що завгодно. І останні прем’єри, що вийшли в столичних театрах у цьому сезоні мене відверто мало втішають. Недосконалі вистави в театрі Франка (за блискучою п’єсою Шмідта) та в театрі ім. Лесі Українки (за великою п’єсою Чехова). А ці театри - флагмани, і вони мають бути бездоганними. А їм, здається, однаково, адже глядач прийде, втікаючи від Нагієва… Глядач буде прагнути живого мистецтва. Театр і мав би прагнути залучити таких втікачів-інтелектуалів. І зосередитись на кращому, а не на дешевому… Втім, бувають і декорації дорогі, як у франківців, а вартість – мідяк…

Тішать деякі прем’єри на малих сценах у столиці. Варто подивитись «Трьох сестер» у Театрі драми і комедії – шедевр Чехова знаходить несподіване «камерне» втілення, яке надзвичайно органічне саме для такого сюжету. Цікаві роботи у театрі «Дах» - «Король Лір», у «Сузір’ї» - «Депо Північне», у Театрі на Печерську – «Щастя»… Взагалі коли у державі помітні певні ознаки «тоталітаризму», коли телебачення лише розважає та бреше, то часто саме театр стає цікавим, непередбачуваним… Так траплялось і при монархах, і при Брежнєві, коли театр був справді великим. Так що поганого без доброго не буває, і навпаки…

 

«Суспільне мовлення в Україні»

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду