П'ятого лютого ГО «Телекритика» провела круглий стіл «Актуальні аспекти реформування журналістської освіти в Україні». Учасники зазначали, що система освіти потребує комплексних змін: застарілі навчальні програми та брак практики не відповідають вимогам часу, через що медіаринок не отримує кваліфікованих кадрів.

MediaSapiens вирішив зібрати думки викладачів різних навчальних закладів стосовно того, якою в ідеалі має бути журналістська освіта. В опитуванні взяли участь Юлія Нестеряк, Отар Довженко, Лідія Стародубцева, Наталка Габор, а також професорка з Канади —  Марта Дичок.

Ми поставили такі запитання:

1. Які, на вашу думку, базові знання (і з яких сфер) має отримати студент під час здобуття журналістської освіти?

2. Які основні вміння та навички він має здобути?

3. Скільки часу має тривати навчання? Чи потрібна тематична спеціалізація?

4. Хто, на ваш погляд, має викладати на відділеннях / факультетах журналістики?

5. Як ви бачите хід реформи журналістської освіти в Україні? Тобто які кроки необхідно здійснити в першу чергу, щоби змінити наявну систему факультетів журналістики і традиції навчання на них?

Юлія Нестеряк, викладачка Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, заступниця директора з міжнародного співробітництва:

1. Базові знання, які дають можливість називатися освіченою людиною з університетською освітою: високий рівень володіння українською і хоча б однією іноземною, а краще — двома-трьома, знання літератури, обов’язково — знання основ державного управління. Бо кожен журналіст хоча б раз опиняється в ситуації, коли потрібно написати щонайменше інформаційний запит в орган державної влади. І тут з’ясовується, що бракує знання компетенцій того чи іншого владного органу, різниці, скажімо, між Комітетом ВР і Державним комітетом тощо. Мати хоча б уявлення про основи функціонування економіки, про залежність економічних процесів.

Безперечно, фахові знання. Вузька спеціалізація — це добре, але світ живе в умовах конвергентної журналістики, тому журналіст повинен вміти практично все: знімати, писати, монтувати, обробляти фото, аудіо- й відеозаписи, розміщувати матеріали на сторінках у верстці й викладати в мережу… Однак мати якусь тематичну спеціалізацію — важливо.

2. Архіважливо вміти шукати інформацію, вміти її перевіряти й відбирати. Знову про конвергентність — вміти бути учасником будь-якого медійного процесу — запису, відео-й фотозйомки тощо.

Відшліфовані до блиску навички спілкування: вміння підійти до людини, поставити правильне перше запитання, щоб людина не закрилася й не відштовхнула. Зараз важливо вміти захистити себе у кризовій ситуації і знати, як надати першу медичну допомогу. Мене, наприклад, у радянському виші цього вчили.

Вміння захищати інформацію. Знати, як зберегти файли на електронних носіях так, щоби при елементарній перевірці їх не виявили.

3. Європейські програми з журналістики працюють переважно за схемою 3+2 — три роки бакалаврату й два магістратури. Проте європейські школярі вчаться на рік більше, тому я би поки що не чіпала схеми, за якою ми навчаємо журналістів — 4+2. Можна хіба що вдосконалювати зміст магістерських програм, збільшувати можливості для міжнародної мобільності студентів. Тематична спеціалізація — доцільна.

5. Реформування журналістської освіти — процес тривалий і дискусійний. Ми ніколи не уникнемо критики, бо кожен, хто дивиться телевізор, читає газети, традиційні й онлайн, вважає себе суперфахівцем, який може давати поради щодо вдосконалення журналістики й журналістської освіти.

Не потрібно впадати в крайнощі — збільшувати кількість практики чи збільшувати кількість теорії. Має бути збалансованість та органічне поєднання теорії з практикою. Університетська журналістська освіта — це не просто річна Школа журналістики. І про це слід пам’ятати.

На моє стійке переконання, практику в медіа треба починати з локальних ЗМІ, тобто із районок. І це має бути обов’язковим для всіх. Студент, який пройшов школу в районці, витримав хоча б місяць там, точно знатиме, що журналістика — це його покликання. Буде впевнений у собі. Так було під час нашого навчання у вісімдесятих, так є зараз, коли ми проводимо так звані експериментальні практики: на місяць колектив районки йде у відпустку, а 5–10 студентів повністю заміняють його. Лишається тільки редактор. Ми провели вже п'ять таких практик. Я бачу результат, цей результат відчувають студенти. Ми повертаємося до літньої практики, а не практики під час навчального процесу. Ну й, звісно, така кількість навчальних закладів, що готують журналістів, не може випускати якісних фахівців.

Отар Довженко, викладач кафедри журналістики і кафедри медіакомунікацій Українського католицького університету:

— Перш за все, необхідно відокремити журналістику від медійних студій («журналістикознавства»). Це абсолютно різні речі: немає сенсу оцінювати журналіста-практика за його спроможністю провести наукове дослідження та викласти його специфічною мовою з посиланнями в квадратних дужках. Теперішня ситуація невдала й шкідлива і для студентів, які марнують час на псевдонауку, й для університетів, адже викладачами стають журналісти-невдахи, далекі від реалій професії. Медійні студії — нішева, спеціалізована освіта; фахівців у цій галузі потрібно кількадесят, а не кілька тисяч на рік.

Ще одне безумство, якого слід позбутися радикально, — це заочна журналістська освіта. Чи пішли б ви лікуватися до стоматолога, який здобув свій диплом заочно? Щоби стати журналістом, потрібно знімати, писати, записувати, монтувати, редагувати, спілкуватися з людьми, робити помилки і вчитися в людей, які все це вже вміють. Зробити це заочно неможливо, тому цей різновид освіти є шкідливою для суспільства фікцією.

Журналістика — це ремесло. Є випробувана століттями модель, за якою люди опановували ремесло: підмайстер, отримавши базові навички від наставника-майстра, вирушає в мандрівку, щоб подивитися світ і побачити, як працюють інші майстри, а потім виконує кваліфікаційну роботу — «шедевр». Журналістська освіта повинна бути практичною, хоча світоглядний елемент у ній, звісно, також потрібен: молода людина повинна розвиватись як особистість, а не лише як фахівець-ремісник. Тому дослідники, візіонери, теоретики теж можуть викладати деякі дисципліни. Але ключовими педагогами повинні бути практики — добрі редактори, досвідчені журналісти, які водночас самі здатні вчитись, адже професія розвивається шаленими темпами й будь-які знання, зафіксовані в підручниках і методичках, уже застаріли.

Вивчати журналістське ремесло чотири роки немає жодного сенсу. Всі базові знання й навички, потрібні журналістові, щоб бути конкурентоспроможним на ринку і працювати в пристойному місці, можна вкласти в рік-півтора. Саме за таким принципом працюють західні школи журналістики. Туди приходять люди, які вже здобули певну освіту й тепер прагнуть отримати набір інструментів для роботи в медіа, зорієнтуватись у медіапросторі, зрозуміти цінності та принципи журналістської професії. За цим принципом ми побудували Школу журналістики УКУ, та позаяк люди досі вірять у магічну силу Державного Диплому, ми поки що мусимо працювати в форматі офіційних магістерських програм.

Ми обрали модель «універсального журналіста»: намагаємося навчити своїх студентів усіх базових вмінь і навичок, потрібних сучасному журналісту. Писати тексти в різних медійних форматах, знімати й монтувати відео, записувати звук і вести пряме включення, а також, що дуже важливо, створювати контент для справжніх медіа, доводячи його до публікабельного рівня за допомогою викладача-редактора. Також дуже важливим є стажування в редакціях, причому справжнє, а не для галочки: студенти повинні відчути реальну атмосферу роботи в різних медіа, щоби зробити правильний вибір. Стажування та якомога більше зустрічей із яскравими медійниками, які можуть поділитися досвідом, виконують функцію професійної мандрівки. І, нарешті, на завершення навчання готується «шедевр» — у нашому випадку це магістерський проект. Він потрібен не лише для того, щоб виправдати видачу державного диплому (роботодавців він не цікавить), а й для оцінки власних сил перед виходом у відкрите море професії.

Кілька сучасних освітніх центрів на зразок Могилянського й нашого, кожен із яких готував би кількадесят фахівців щороку, могли би забезпечити ринковий попит на хороших журналістів; зрештою, чимало людей приходить у професію, оминаючи спеціалізовану освіту, й нічого страшного в цьому немає.

На жаль, говорити всерйоз про реформу журналістської освіти не випадає. Тисячі журфаківських викладачів, які не знайдуть себе в медіа, бо їхні уявлення про професію застаріли на десятки років, і десятки тисяч студентів та абітурієнтів, яким потрібні дипломи, а не знання, не дозволять скасувати журналістський бакалаврат. Хоча якби це сталося, зміни на краще були б відчутні вже за кілька років — люди, що хочуть бути журналістами, здобували би спершу ґрунтовні знання з соціології, історії, політології, економіки, вивчали би мови. Це те, чого так бракує теперішнім випускникам журфаків. Але, принаймні, необхідно забрати право штампувати журналістські дипломи в різноманітних «інститутів тенісу і права», університетів авіації чи водного господарства, які не мають компетенції та ресурсів для підготовки навіть третьосортних журналістів.

Лідія Стародубцева, доктор філософських наук, професорка, завідувачка кафедри медіа-комунікацій ХНУ ім. В. Н. Каразіна, журналістка «Радіо Свобода», авторка й ведуча телепрограм, кінорежисерка:

1. Журналістську освіту бачу як складну, багаторівневу, інтердисциплінарну підготовку магістерського рівня. Необхідним бакалаврським рівнем для вступу на магістерський ступінь навчання є наявність комплексу базових знань із сучасної загальнонаукової гуманітаристики (філософія, філологія, соціологія, політологія, психологія, культурологія, юриспруденція, економіка тощо). Під час магістерської журналістської підготовки студент має отримати: 1) комплекс загальних знань із медіакомунікацій (професійна іноземна мова, медіаменеджмент, медіапсихологія, медіакритика, медіаетика, медіавплив, методи дослідження медіа, інтернет-комунікації, веб-дизайн, кіберкультура, режисура екранних мистецтв, історія й теорія кінематографа, нові медіа, телевізійна й радіожурналістика, медіамистецтво, дизайн візуальних комунікацій тощо); 2) професійно орієнтованих знань із журналістської діяльності (відеозйомка, монтаж, аудіоподкастинг, основи інтерв’ю, новинна журналістика, журналістське розслідування, створення авторських телепрограм тощо).

2. Студент має здобути вміння критично мислити, висувати нетривіальні ідеї, здійснювати спеціальні дослідження з аналізованої проблеми, створювати авторські медіапроекти: від ідеї до реалізації; навички написання текстів, створення відеосюжетів та аудіоподкастів і просування їх в інтернет-середовищі.

3. Оптимальна тривалість навчання за магістерською програмою — 1,5–2 роки. Тематична спеціалізація обов’язково повинна бути.

4. На відділеннях / факультетах журналістики мають викладати журналісти-практики, провідні медіафахівці й відомі медійні експерти.

5. Необхідно: 1) розробити нові стратегії журналістської освіти, 2) змінити застарілі навчальні плани і програми курсів, 3) оновити склад навчального керівництва, 4) створити новий склад викладацьких кадрів, 5) залучити до викладання майстер-класів медіапрактиків, 6) активно використовувати нові методики викладання (скайп-сесії, баркемпи, воркшопи, творчі конкурси тощо), 7) скласти умови для дієвого міжвузівського обміну досвідом у сфері журналістської освіти.

Наталка Габор, доцентка кафедри нових медій ЛНУ ім. Івана Франка:

— Я належу до тих викладачів журналістики, які не поділяють думки, що доброго журналіста можна підготувати на курсах. Тож моє бачення сучасної журналістської освіти полягає в тому, що її мають забезпечувати на факультетах журналістики в рамках бакалаврату за різними варіантами освітніх програм. Тобто кожен інститут, факультет чи відділення має право на свою авторську програму підготовки студентів у рамках загальних вимог професійних стандартів.

Свого часу, пройшовши конкурс на стажування в США на програму JFDP (програма для молодшого викладацького складу), я отримала запрошення на вибір у два університети на факультети журналістики. Обидва демонстрували свої пріоритети і, що цікаво, кожен із них як перевагу відзначав те, що критикував інший. Наприклад, один факультет підкреслював свою академічність і високий розвиток дослідницьких шкіл, інший, навпаки, поглиблену зорієнтованість на професійних навичках і залученні до навчання помітної кількості журналістів-практиків. Обидва набирали свою аудиторію й, перебуваючи в межах одного штату, успішно конкурували між собою.

Згадуючи американський досвід, вибрала б із нього ще один підхід до журналістської освіти, який маємо нині в Україні як виняток, а хотілося б, щоб він став правилом: це можливість отримувати бакалавра і магістра з журналістики, з одного боку, і, як варіант, мати бакалавра з інших освітніх напрямків, а тоді здобувати магістра з журналістики. Так сьогодні функціонують магістерські програми Шкіл журналістики УКУ та Києво-Могилянки.

1. Базові знання студент мав би отримувати ті самі, що й нині: мови (рідна й іноземні), літератури (рідна й зарубіжні), історія (рідна й світова), філософія, основи психології. Але не зовсім так, як сьогодні. Університет — це універсальна й максимально якісна освіта, а не розгорнутий дубляж шкільної. Тому ці предмети має бути подано так, щоб вони вчили мислити, задумуватися над проблемами предмету в контексті їх сучасного прочитання, як чужий досвід розуміння світу, в якому живемо.

До речі, дискусія про те, якою повинна бути ідеальна журналістська освіта, триває не тільки в нас, але й у колег близького і далекого зарубіжжя. Різні країни пропонують свої моделі. Переважно, окрім деяких окремих гуманітарних обов'язкових дисциплін, факультет журналістики дає змогу опанувати студентам три групи предметів: історичні (історія національної та зарубіжної журналістики, комунікацій, книгодрукування), спеціалізовані чи практично зорієнтовані (як-от розуміння жанрів, вміння писати тексти для різного типу медій, конвергентних ньюзрумів, основи фото-, радіо-, теле- та мережевої журналістики, редагування) й так звані проблемні дисципліни (як-от актуальні проблеми сучасності, гендерний підхід до прочитання сучасних проблем, до початку дев'яностих була популярною совєтологія). Більше того, журналістика сьогодні розвивається такими шаленими темпами, що чи не щороку є потреба переглядати й оновлювати програми чи пропонувати нові спецкурси, осмислюючи нові явища, тренди, виклики, позитивні чи негативні медійні досвіди.

2. Основне вміння, яке студенти повинні винести з університету, — це вміння критично мислити й аналізувати отриману проблему, орієнтуватися в можливостях пошуку необхідної інформації. Основні навички — це навички пожиттєвого навчання, а отже й професійного вдосконалення. Але хочу підкреслити, що це не загальні фрази про дуже неконкретні вміння й навички. Навпаки, вони вимагають дуже конкретних потреб читати максимальну кількість літератури як вузькопрофесійної, так і про загальні тенденції розвитку суспільства й місця нашої професії в ньому (як-от Еверетт М. Роджерс, Дифузія інновацій; Ерік Шмідт та Дж. Коен, Новий цифровий світ), вміння й бажання аналізувати чужий професійний досвід, пошук та прослуховування лекцій світових професіоналів із вашої галузі тощо. Саме вони дозволять відстежувати нові тренди, опановувати потрібні технології.

Звісно, потрібні елементарні навички: писати грамотні тексти, ставити конкретні питання, вміти редагувати, професійно використовувати соцмережі ніхто. Сьогодні ми пропонуємо своїм студентам курси й спецкурси, які максимально дозволяють опановувати мережу з різноманітними пошуковими цілями, вмінням розмістити чи поширити матеріал, конструювати лонгріди і створювати інтерактивні тайм-лайни та (базово) сайти. Проте я чітко усвідомлюю, що, можливо, для наступного набору на факультет ці курси й спецкурси, як небазові, доведеться замінити як застарілі й запропонувати нові. Тому знову-таки стає актуальною навичка «вміння вчитись» як базова.

3. На мою думку, навчання мало би тривати чотири роки на бакалавраті й півтора чи два на магістерці. Залежно від того, якою вона буде. Чотири роки бакалаврату дозволили б на першому курсі опанувати базові знання, про які йшлося вище, впродовж першого курсу, спеціально-професійні на другому й третьому, пройти кілька стажувань та спеціалізацій, підготувати прикінцевий проект на останньому році навчання (це може бути як бакалаврська робота, так і власний професійний проект), який би продемонстрував усе, чого навчився (чи не навчився) випускник. Кажучи «спеціалізацій», маю на увазі не тематичні, а галузеві. Здебільшого студент не знає, куди його закине професійна доля, тому варто б набути вмінь працювати для традиційних ТБ, радіо та мережевих видань.

Щодо тематичних спеціалізацій, то їхню перспективу я бачу у співпраці з іншими університетськими спеціальностями. Наприклад, якщо студента цікавить економіка чи культура, то наш перший крок мав би полягати в тому, щоб допомогти зорієнтуватися в економічній журналістиці. А далі нехай набирає визначену кількість курсів та кредитів на економічному чи культурологічному факультеті, які б допомогли йому зорієнтуватися в темі професійно, й працює над своїм тематичним портфоліо.

Також проблему тематичної спеціалізації можна вирішити, набираючи бакалаврів із інших спеціальностей на магістерку з журналістики.

Освіта в магістратурі, на мою думку, мала б бути теж різною: для тих, хто піде в науку (меншість), і тих, хто будуватиме свою професійну кар’єру. Їх відразу мали б відбирати в різні групи й час навчання мав би бути різним, для наукозорієнтованих — два роки, для інших — півтора.

4. Як і сьогодні, викладати на факультетах журналістики мають і теоретики, й професіонали, тільки-от пропорції та оплату я би змінила. Хто сьогодні викладає на факультетах? Здебільшого це викладачі, які колись працювали в пресі чи на ТБ, потім почали викладати, захистили дисертації, стали традиційними викладачами. Кажу «традиційними» дещо з гіркотою, бо з того часу журналістика ну ду-у-уже змінилася. Проте, на відміну від студентів, можливість стажуватися викладач практично не має, бо що то за стажування «без відриву від виробництва» (єдино можливе нині). Якщо хочеш хоч якось професійно «вижити» й орієнтуватись у змінах, доводиться це роботи у вільний від роботи час, якого й так немає, бо що більше ти робиш, то більше на тебе роботи «падає». Хто це робить, мене зрозуміє. У Штатах я спостерігала стажування викладачів, які тривали рік, були з відривом від університетської праці й із повною оплатою. Про таке я, звісно, й не мрію, але хоча б два місяці раз на п’ять років ми мали б мати право на оплачуване стажування, без особливих міністерських вказівок про те, де і як воно має відбуватись. Якщо я маю стаж і позитивний досвід викладання, то до мене має бути й довіра, що це стажування я пройду з максимальною користю для себе як професійного освітянина, а отже й для моїх студентів. Звісно, зі звітом перед колегами й університетом про результати.

Друга проблема кадрів полягає в тому, що оскільки зміни в професії сьогодні дуже стрімкі, то факультет має орієнтуватися не лише на кількість захищених кандидатів чи докторів, як це є нині, але й на можливість запрошувати (а отже мати кошти оплатити) як зарубіжних колег (на семестр — два), так і професіоналів, найкращих у галузі, але без наукових ступенів. І мати змогу оплатити їм не погодинний мізер, а так, як справді платять висококваліфікованим спеціалістам.

5. Хід реформи журналістської освіти важко охопити відповіддю на одне запитання. Але якщо бути лаконічною, основні проблеми такі:

• досі ми дуже зорієнтовані на те, що роблять чи «кажуть» у Києві;
•  більшість змін потребують, як банально б це не звучало, коштів, яких немає;
• все нові вимоги, які ставлять перед освітянами-науковцями з журналістики, як-от зарубіжні публікації, виступи на зарубіжних конференціях, наукова співпраця тощо — дуже цікаві й бажані для нас самих, проте ані на йоту не підкріплені можливостями зарубіжних відряджень чи зарплатами, які їх би уможливили.

Перші кроки бачила б у тому, щоб підтримати науку в університетах, без якої не буде якісної освіти, не зареформовувати нас до смерті реформами. Поставлені в конкурентні умови, ми самі виберемо, що нам змінювати, а де дотримуватися традицій, пропонувати нам не лише вимоги змін, але й фінансову базу для них, у формі різних фондів, які будуть підтримувати різноманітні дослідження чи освітні ініціативи.

Марта Дичок, професорка Канадського університету Західного Онтаріо, гостьова викладачка Могилянської школи журналістики:

— Журналістська освіта має складатися з трьох основних компонентів: історія медіа (міжнародної та конкретної країни), теорія медіа та медіапрактика. Випускник має розуміти, як медіа розвивалися з часом — у глобальному вимірі та у її / його країні. По-друге, студент має бути обізнаним із головними теоретичними підходами до вивчення медіа та комунікацій. І нарешті, кожен студент має отримати практичне тренування в журналістиці (мовлення, принт, онлайн) у поєднанні зі знаннями в певній сфері.

Бакалаврат може тривати 3–4 роки, магістратура — 1–2 роки, а рівень PhD — 4–6 років.

На факультетах мають викладати як науковці, так і практики. В ідеалі в студентів має бути можливість стажуватися в редакціях ЗМІ впродовж свого навчання, бажано влітку, коли немає занять.

Я думаю, для журналістських програм в українських університетах буде добре дізнаватися більше про аналогічні програми в інших країнах. Потрібне більш систематичне вивчення цієї сфери, важливо розглядати Україну в світовому контексті, менше фокусуватися на короткотермінових програмах (дво- й тритижневі курси не дуже корисні), а більше на повноцінних факультетах, які й навчають, і проводять дослідження.

Звісно, це все залежить від фінансування — якщо воно недостатнє й нестабільне, то викладачі не можуть присвятити достатньо часу та зусиль навчанню, дослідженням, вазі студентам, розробці навчальних планів.