Теракт у Парижі спровокував активну дискусію довокла того, де завершується свобода слова, якщо йдеться про релігійні теми. Цікаву статтю з цього приводу під назвою «Звук тиші» опублікував TheEconomist.

2011 року офіс французького сатиричного часопису Charlie Hebdo зайнявся від пристроїв із запальною сумішшю. Його редактора Стефана Шарбоньє (Stephane Charbonnier) тоді запитали, чи розуміє він, що поміркованих мусульман могли образити його карикатури на пророка Мухаммеда. «Звісно! — відповів він. — Коли я проходжу повз мечеті, церкви чи синагоги й чую нісенітниці, які там проповідують, це мене шокує». Charlie Hebdo продовжував публікувати такі ілюстрації. 7 січня цього року радикальні ісламісти вбили мсьє Шарбоньє та ще 11 осіб за вчинений ними «злочин».

Своїми діями видання виявляло непокору. Водночас вони відображають чинний у Франції закон щодо свободи слова, який захищає коментарі на релігійні теми, якщо вони навіть образливі чи глумливі.

Причина криється у французькій історії. До революції 1789 року закони щодо богохульства передбачали смертну кару. Однак 1881-го їх скасували в рамках кривавоїборотьби проти католицької церкви. Це не поширюється на підбурювання до расової чи релігійної ненависті — 1972 року такі дії оголошено злочином частково у відповідь на посилення нападів на алжирців. Заперечення Голокосту було визначено незаконним 1990 року, а «виправдання тероризму» — торік.

Існує «фундаментальна відмінність», між «свободою зухвальства» та «антисемітизмом, расизмом, виправданням тероризму і запереченням Голокосту», заявив 13 січня цього року в промові перед парламентом прем'єр-міністр Франції Мануель Вальс (Manuel Valls).

Свободу слова обмежує кожна країна. Дехто робить це тільки задля того, щоб запобігти безпосередній шкоді — такій як наклеп, насильство або дитяча порнографія. Інші — щоб заборонити «підбурювання до ненависті». Йдеться про образливі висловлювання щодо таких груп, як геї чи расові меншини, або ж про богохульство. У зв'язку з нападами в Парижі відбувається зіткнення цих різних підходів. Одного підходу з іншим та їх обох зі свободою слова, що в багатьох країнах у кращому випадку є хитким ідеалом.

Навіть у Франції не всі вбачають відмінність між «зухвальством» та расизмом, запереченням Голокосту тощо. Це виявили опитування, оприлюднені через тиждень після теракту проти Charlie Hebdo. Дві п'ятих респондентів вважають: оскільки зображення Пророка ображають мусульман, їх не слід було публікувати.

Деякі вбачають у тому, що відбувається, подвійні стандарти. В передмістях і за межами міст зареєстровано близько 200 вибухів у школах, переважно під час загальнонаціональної хвилини мовчання 8 січня на вшанування жертв терактів.

Деякі учні-мусульмани запитували: як могло видання безкарно глумитися з ісламу? Натомість чому коміка Дьйодонне М’балу М’балу (Dieudonné M’bala M’bala) котрий, до речі, раніше підтримував зв’язки з очільником ультраправого Національного фронту Жаном-Марі Ле Пеном, заарештували, схоже, за висловлені у Facebook співчуття вбивцям? Поряд із десятками інших осіб, які коментували напади переважно в соціальних медіа, його звинуватили в їхньому виправданні. Тепер М’балі загрожує позбавлення волі строком до 7 років.

В інших державах Європи закони проти пропагування ненависті призводять до несподіваних наслідків. Завдяки їм провокатори стають мучениками свободи слова. Під час дебатів 14 січня в парламенті Нідерландів у зв'язку з терактами в Парижі політик-популіст Геерт Вілдерс (Geert Wilders) метав громи й блискавиці, вимагаючи викоренити іслам: «У кожній країні, де іслам набуває сили, він завдає шкоди свободі».

Протягом десятиліття він закликає заборонити паранджу й Коран, покласти край імміграції мусульман. Така позиція, здавалося б, суперечить словам Вілдерса на підтримку свободи загалом і свободи слова. Однак він стверджує, що іслам — не релігія, а тоталітарна ідеологія, й порівнює Коран із гітлерівською працею «Майн кампф».

2011 року суд зняв обвинувачення з пана Вілдерса в розпалюванні ворожнечі та ухвалив, що критика релігії, особливо політиками, повинна мати надійний захист. Однак торік той закликав на мітингу своїх прихильників скандувати, щоби було «менше марокканців». Понад 6 тисяч осіб подали судові позови. Тож прокурор відкрив справу, оскільки Вілдерс «не критикував релігію, а демонізував групу населення». Він, безперечно, використає новий процес для безкоштовної реклами, як робив це востаннє.

Підставляючи іншу щоку

Разючий внесок у дискусію щодо свободи ображати зробив Папа Римський Франциск. 15 січня він розповів журналістам, що хоча вести війни від Божого імені хибно, відповідь насильством на глум чи образу релігії «природна». Він порівняв таку провокацію з грубим словом на адресу чиєїсь матері. Якщо подібне вчинив би щодо нього офіційний представник Ватикану, котрий стоїть поруч, то, за його словами, він міг би «отримати кулаком у ніс».

То був, можливо, вияв із боку аргентинського Папи південноамериканської мужності чи незграбно сформульована спроба висловити солідарність із мусульманами, ображеними карикатурами. І сподіванням на те, що це заспокоїть збуджений ісламський світ.

Карикатури на Мухамедаа, опубліковані 2005 року данською газетою Jyllands-Posten і згодом передруковані Charlie Hebdo, призвели до глобальних протестів. Деякі з них вилилися в заворушення. В Нігерії було вбито понад 100 людей.

Цього разу найбільшу жорстокість виявила мусульманська більшість Нігеру — колишньої французької колонії на краю Сахари. Протести проти зображення пророка Мухаммеда на обкладинці Charlie Hebdo «тими, хто не покаявся», призвели до загибелі щонайменше 10 людей і спалення 45 (християнських. — MS) церков. Готелі й бари було зруйновано. Це спонукає припустити, що серед тих, хто розбурхував натовпи, були ісламські екстремісти.

Слова, що завдають ран

Такі заворушення часто розбурхують із посиланням на закони про богохульство. Хоча вони ще фігурують у декількох європейських країнах, застосовують їх рідко. Однак у більшості країн Африки, Азії й решти світу вони слугують не тільки для придушення нерелігійних висловлювань, а й засобом обмеження свободи слова. За їхньої допомоги твердолобі релігійні лідери підтримують посадових осіб та змушують замовкнути політичних опонентів.

Навіть закони, запроваджені для того, щоб заглушити згубні висловлювання, в кінцевому підсумку можуть стати знаряддям репресій. У Руанді заборонено всі дискусії довкола вини за вчинений 1994 року геноцид, якщо вони суперечать офіційній версії. Озвучена причина — запобігання відродженню міжетнічної ненависті. Однак критики заявляють, що очолюваний тутсіуряд використовує обмеження свободи слова, щоби розправитися з інакомисленням.

Серед десятків світових лідерів, які засуджують теракти в Парижі, — президент Нігерії Гудлак Джонатан (Goodluck Jonathan). Конституція цієї країни гарантує свободу слова й свободу преси. Однак еліта використовує закони проти підбурювання до заколоту, проти цивільного наклепу, кримінальної дифамації та публікації неправдивих новин, щоб захистити себе від критики. Такої думки дотримується Дженніфер Данхем (Jennifer Dunham) із Freedom House.

Також придушують коментування слабкої реакції нігерійського уряду на дії заколотників з ісламістського угруповання «Боко Харам» (Boko Haram), яке встановило режим терору на північному сході країни. Закони щодо тероризму й національної безпеки використовувалися для того, щоб проникати в офіси медій, конфісковувати наклади й арештовувати репортерів. Декілька міжнародних новинних організацій повідомляли, що закордонним журналістам важко отримати візи, бо у переддень лютневих виборів критика в країні посилюється

Закони проти богохульства, які могли б розпалити міжрелігійний конфлікт, ще більше ускладнюють критику духовних лідерів Нігерії і заохочують самоцензуру. Закон шаріату, ухвалений на більшій частині північної території країни, населеній переважно мусульманами, ще жорсткіший.

«Тамтешнім журналістам навіть не спадає на думку обговорювати спірні релігійні питання, — каже правник Лай Ошісаная (Lai Oshisanya). — Вас, певно, швидше уб’ють, ніж ви потрапите під суд».

У Пакистані тіньові цензори в мережі також жорстко придушують будь-які сумніви щодо ісламу й критику армії. YouTube було заборонено, оскільки 2012 року на ньому завантажили 14-хвилинний аматорський фільм «Невинність мусульман» (Innocence of Muslims) із кадрами про напади ісламістів на єгипетських християн та із зображенням пророка Мухаммеда як бандита-розпусника.

Джунаїда Хафіза (Junaid Hafeez) (ув’язненого нині молодого поета й стипендіата програми Фулбрайта. — MS) звинуватили в тому що він користувався лінками до сторінок у Facebook, на яких обговорювалися релігійні й політичні питання. Він постав перед судом згідно із законодавством про богохульство. Це законодавство правозахисні організації характеризують як знаряддя вендети й переслідування меншин. Навіть захищати обвинувачених небезпечно. Адвоката, який отримував погрози, коли взявся за справу Хафіза, убили у власному кабінеті. На його наступника минулого місяця було вчинено напад.

Через легкість звинувачень у богохульстві обговорення ісламу підступне навіть для тих, кого вважають спроможним уникнути обмовок. Джунаїд Джамшед (Junaid Jamshed), в минулому поп-зірка, який став жорстким проповідником, не може повернутися до Пакистану. Його звинуватили в тому, що він глузував із однієї з дружин пророка Мухаммеда, побіжно висловлюючись про слабкість жінок.

Газети не описують подробиць таких справ через острах повторити богохульство. Адже вважається, що пан Джамшед, «ганебно висловлюючись проти святих осіб», тим самим вчинив злочин.

Коли ризиковано повідомляти навіть про обмеження свободу слова, цензорам майже не лишається роботи.

Джерело: The Economist

Переклад: Аркадій Сидорук