«Право на забуття» — що це таке й чому про нього варто знати?

Фото: izpire.com

Хто і як цим правом може скористатися?

Головний принцип цього поняття — те, що власником вашої приватної інформації в першу чергу є ви самі. «Право бути забутим» уперше було визначено Судом Справедливості Європейського Союзу у справі «Google Spain SL, Google Inc. v Agencia Española de Protección de Datos, Mario Costeja González» (2014 рік). «Воно означає, що особа має право подати до оператора пошукової системи мережі Інтернет та / або до вищого органу влади чи суду скаргу / позов про видалення або зміну посилань на певні інтернет-сторінки, які містяться в списку результатів пошуку, що з’являється після введення імені такої особи до пошукової строки», — пояснює юрист Інституту медіа права Дарія Опришко.

За даними Google, із моменту появи вказаного рішення компанія отримала 415 359 запитів на видалення інформації з пошукової системи. Вона задовольнила 42,6 % з них і видалила 1 444 021 посилання в інтернеті.

Варто уточнити, що вилучено буде не саму інформацію (текст, картинку, відео тощо), а посилання на неї. Тобто, якщо вам вдасться реалізувати своє «право на забуття», то при пошуку дані не з’являтимуться у результатах пошуковика. Але самі дані залишаться доступними.

Реакція ІТ-компаній

Пошукові гіганти від правової новації були не в захваті: голова ради директорів компанії Google Ерік Шмідт зазначив, що «залишається багато відкритих питань». «Простіше кажучи, відбулося зіткнення між правом бути забутим і правом на доступ до інформації. З погляду Google, тут мусить бути баланс», — сказав Шмідт після винесення рішення Судом Європейського Союзу.

А пошуковик «Яндекс» оскаржував російський законопроект щодо запровадження «права на забуття», вказуючи на його конфлікт із конституційними свободами. «Наша позиція завжди була такою, що пошукова система не може взяти на себе роль регуляторного органу і діяти як суд або правоохоронні органи, — зауважили в компанії. — Ми вважаємо, що контроль не повинен обмежувати доступ до інформації, яка служить суспільним інтересам. Приватний інтерес і суспільний інтерес повинні існувати в рівновазі».

Засновник Вікіпедії Джиммі Вейлз узагалі назвав право «глибоко аморальним». «Ябув публічною людиною протягом досить тривалого часу; деякі люди кажуть хороші речі, деякі люди кажуть погані речі. Це історія, і я ніколи б не став використовувати судовий процес, щоби спробувати придушити правду. Я думаю, що це глибоко аморально», — заявив він, коментуючи рішення СЕС.

Тим не менш, компаніям довелося підкоритися. Форми запитів на вилучення інформації з’явились як у Google, так і в «Яндекс», Bing, «Рамблер», Mail.ru. Згодом, отримавши 220 тисяч запитів на видалення посилань, Google визнав, що «в суспільстві справді є запит на усунення застарілих, неточних даних або релевантні результати пошуку за їхнім ім'ям».

Як «право на забуття» реалізується технічно?

Перш за все цим правом можуть скористатися люди, що живуть на території Європейського Союзу. Громадянин США, що живе в Європі, може скористатися європейською формою запиту на видалення. А ось європеєць, що проживає за межами ЕС, — ні.

«В Україні ще не було розглянуто жодного спору, пов’язаного з правом бути забутим. Втім, поява такої категорії справ видається цілком реальною, оскільки українці, як і будь-хто, можуть подавати запити про видалення своїх персональних даних із пошукової системи до відповідного оператора», — коментує Дарія Опришко.

Щоби скористатися правом бути забутою, особі, яка звертається до оператора пошукової системи або відповідного органу влади, необхідно довести, що:

- інформація, на яку перенаправляє спірне посилання, давно опублікована;

- інформація, описана в публікаціях, уже є неналежною, неправильною або більше не відповідною чи надмірною;

- шкода від появи таких посилань у результатах пошуку переважає суспільний інтерес, а також право інтернет-користувачів мати доступ до цієї інформації.

Особа має право вимагати видалення з пошуку лише своїх персональних даних. Якщо ж останні належать до публічної інформації, необхідно визначити баланс між її правом на захист приватного життя та правом інших осіб на доступ до публічної інформації.

Також існує обмеження щодо доменів. Раніше видалялися лінки лише для європейських доменів. Наприклад, для доменів пошуковиків у Штатах чи Канаді посилання залишалися активними. Однак у лютому цього року компанія Google переглянула свої підходи до «права на забуття» і розширила його дію й на домени поза межами Європи, включно з google.com — за умови, якщо домен пошуковика розташований у межах ЄС.

Найвідоміші справи

Передвісником зрушень в інформаційному полі стала французька хартія «Хартію про право на забуття» (Le droit à l'oubli). Її було офіційно визнано у французькому законодавстві в 2010 році. Головні завдання ініціативи — пояснити користувачам, на які ризики вони наражаються, даючи доступ до своєї персональної інформації в мережі, та сприяти захисту даних і запровадженню «права бути забутим» як на національному, так і на рівні ЄС. Французьку «Хартію про право на забуття» підписали Microsoft, Skyblog та низка інших компаній.

Активно говорити про «право на забуття» почали після скарги Маріо Костехи Гонсалеса — іспанець зажадав видалення інформації про продаж його житла за борги. За словами позивача, оголошення про аукціон, яке містило всього лиш 36 слів, завдавало шкоди його репутації. Суд Європейського Союзу постановив, що пан Гонсалес має право залишити цю історію в минулому, та зобов’язав Google видалити результати пошуку, які містять інформацію про торги його нерухомістю. В рішенні суду також пояснюється, що рішення про вилучення посилань залежатиме й від «характеру інформації, про яку йдеться, і її чутливості до приватного життя суб'єкта даних і зацікавленості громадськості в розкритті цієї інформації, відповідно до ролі, яку відіграє суб'єкт даних у громадському житті».

Випробувавши систему запитів на видалення, генеральний директор Google Ларрі Пейдж оприлюднив цікаві цифри. З 41 тисячі запитів, отриманих компанією за тиждень, 12 % пов'язані з арештами за дитячу порнографію. Третина пов'язані з шахрайством, а одна п'ята стосується важких злочинів. Серед них — запит від політика із сумнівним минулим, від лікаря, про якого було написано велику кількість негативних відгуків, та чоловіка, засудженого за спробу вбивства своєї родини.

Інший відомий приклад застосування «права на забуття» — позов німців Вольфганга Верле та Манфреда Маубера до Вікіпедії. Чоловіки зажадали видалення відповідної статті з ресурсу про вбивство німецького актора в 1990 році. Німецьке законодавство дозволяє замовчувати імена злочинців в інформаційних повідомленнях, якщо вони вже «заплатили свій борг суспільству». Адвокат двох убивць стверджує, що злочинці теж мають право на особисте життя, й мають право, щоби їх залишили у спокої.

У США із застосуванням права на видалення інформації все складніше. Американець Крістос Катсурас розпочав справжній правовий квест для видалення інформації з інтернету: фотографій із місця автокатастрофи, в якій загинула його 18-річна донька. Виявилося, що двоє патрульних поширили знімки: надіслали їх рідним та знайомим на Хелловін, аби шокувати їх. Ті, у свою чергу, надіслали їх своїм знайомим — і так фото опинилися в мережі. Родині Катсурас вдалося видалити з мережі понад 2,5 тисячі фотографій, однак повністю звільнити від них мережу навряд чи можливо.

«Чому Google кинув мене в забуття?» — з такою колонкою виступив редактор економічного відділу BBC Роберт Пестон. BBC отримала сповіщення про те, що посилання на колонку Пестона з коментарями колишнього виконавчого директора Merrill Lynch Стенлі О'Ніла буде приховано з пошукової видачі. О'Ніл був єдиною людиною, яку згадано в тексті.

«В моїй колонці йдеться про те, що О'Ніл був змушений піти з Merrill після того, як банк зазнав колосальних збитків від нерозважливих інвестицій. Чи є в ній “неадекватна, неактуальна чи неважлива” інформація?», — пише журналіст.

І тут ми перейдемо до наступної частини.

Без політики не обійдеться?

«Правом на забуття» можуть захотіти скористатися політики або інші публічні персони, вважає Андрій Осіпов, експерт із веб-аналітики.

«З одного боку, звісно, люди повинні мати право видаляти певний контент із видачі пошукових систем, я впевнений, що це буде справедливо. З іншого боку, можлива ситуація, коли політики або інші публічні персони матимуть можливість видаляти негатив про себе з пошуку, й це однозначно погано. Формально зараз українці не можуть скористатися цим правом. Але наскільки я бачу, як у Росії, так і в нас ця тема обговорюється й незабаром, можливо, буде прийнято відповідні закони», — пояснює експерт.

Тим не менш, політики вже пробували користуватися «сірими методами» маніпулювання з пошуковою видачею. «Наприклад, Олег Ляшко якось розіслав на всі великі агентства запит на serm — управління репутацією в пошукових системах, коли негативні матеріали опускаються у видачі результатів пошуку, а позитивні піднімаються. Історія закінчилася нічим, ми всі посміялися», — розповідає пан Осіпов.

Водночас юристи зауважують, що реалізація «права на забуття» жодним чином не впливатиме на право доступу до публічної інформації. «Право на доступ до публічної інформації стосується інформації про державні органи, бюджетні витрати, та діяльність різних гілок влади», — коментує виконавча директорка ГО «Інституту масової інформації» Оксана Романюк.

«Щодо права на забуття — йдеться про видалення саме персональних даних людини з мережі. Тому я би ці дві категорії не зіставляла взагалі. Тут можна зіставити хіба що з правом на свободу слова і правом на інформацію. На мою думку, має бути розумний баланс цих прав, тобто інформація не має “забуватися”, за винятком випадків, коли вона завдає шкоди людині», — пояснює експертка.

«Особливо це може стосуватися дітей, жертв насильства, жертв переслідувань та випадків, пов’язаних із правами людини. Приклад Франції показав, що потрібне міжнародне регулювання цього питання, зокрема й для того, щоб уникнути надмірних зловживань та цензури. Поки що єдиного підходу на міжнародному рівні я не бачу, але його неминуче буде вироблено, бо вже є нагальна потреба й серйозні дискусії на цю тему», — підсумувала пані Романюк.

comments powered by Disqus