Жерці імперського похмілля

Жерці імперського похмілля

12:47,
16 Листопада 2026
91

Жерці імперського похмілля

12:47,
16 Листопада 2026
91
Жерці імперського похмілля
Жерці імперського похмілля
Дугін, Прилєпін, Калашников і Проханов по-різному пояснюють провали російської війни, але їх об’єднує одне: жоден не хоче відмовитися від головної святині — імперії.

Російська імперська мрія тріщить по швах, але її жерці реагують по-різному: одні вже бачать провал, інші вдають, що нічого не відбувається, а треті, схоже, щиро переконані, що це просто черговий етап великого сходження.

Олександр Дугін: месіанський окультист із замашками психотерапевта

Бородатий деміург «євразійства» та головний російський окультний фашист роками будував метафізичні схеми, де Росія зобов’язана поглинути все, що рухається. Його кровожерливі заклики «вбивати, вбивати і вбивати українців» свого часу стали чи не головним ідеологічним маніфестом першої хвилі окупації. Проте в його суворій, як її серйозно називають, квантовій геополітиці (48:44) після кількох років широкомасштабного вторгнення стався серйозний системний збій.

Спостерігаючи за тим, як «видумана нація» роками нищить його омріяні танкові колони, Дугін продемонстрував неймовірну імперську гнучкість. Ідеолог видав розлогу промову, де заявив: українці насправді — круті, мужні та сильні воїни, але роблять «дурість», бо воюють за Захід. Тож Дугін пропонує геніальне розв’язання проблеми: українцям треба негайно скласти зброю, приєднатися до Росії й разом піти війною на НАТО.

Фактично з вуст головного мислителя рашизму це звучить як завуальоване, але беззаперечне визнання: Росія просто не здатна нічого зробити з українцями воєнним шляхом. Не маючи змоги зламати опір на полі бою, Кремль пропонує Україні «почесну нічию» з подальшим суїцидальним походом на Вашингтон.

Цей пасаж Дугіна кумедно віддзеркалює аналогічний за рівнем «адекватності» заклик самого Путіна. На початку повномасштабного вторгнення той звар’ював і на повному серйозі закликав ЗСУ «брати владу у свої руки» та повертати зброю проти «бандерівців у Києві».

Загалом це зворушлива логіка маніяка-грабіжника, який після трьох років спроб виламати двері й тригодинного отримання копняків від господаря квартири раптом сідає на поріг і дружньо каже: «Слухай, а ти круто б’єшся! Я вражений. Давай ти перепишеш на мене хату, і ми разом підемо лупити твого сусіда?».

Захар Прилєпін: контужений романтик із легким присмаком депресії

Головний Z-письменник Росії завжди сприймав війну як романтично-пафосний літературний сюжет і майданчик для самопіару. Одначе у «докримську» епоху цей персонаж залюбки приїздив в Україну, тусувався на Форумі видавців у Львові й роздавав адекватні інтерв’ю. У це сьогодні неможливо повірити, але в 2012 році він ще критикував Росію і хвалив Олексія Навального:

«З Росії щомісяця йде 10 млрд доларів за кордон. І десятиліттями цей процес не припиняється», — говорив Прилєпін. — Скрізь крадуть, але не так, як у Росії, а там, де крадуть, у тих країн немає майбутнього», — додав він.

Крім того, Прилєпін назвав Навального перспективним «новим лідером», хоча, за його словами, він втрачає свої позиції через бездіяльність. Проте він вважає опозиціонера своїм другом і надійним соратником.

Чи він тоді майстерно придурювався, чи стріха остаточно поїхала вже з початком кремлівських імперських зазіхань — невідомо. Але факт лишається фактом: після 2014 року Прилєпін перетворився на шаленого путінця.

Аби додати собі ваги, він навіть створив на окупованій Донеччині власний «батальйон», щоб позувати у камуфляжі з цигаркою в зубах. Щоправда, самі ж бойовики від цієї вистави відверто плювалися.

Той же Ігор Гіркін (Стрєлков), який почав криваву стадію війни 12 квітня 2014 року, саркастично відгукувався про Прилєпіна: «Треба почати з того, що Захар Прилєпін ніколи на Донбасі не воював. Він займався самопіаром і піаром Олександра Захарченка, м’яко кажучи, не безплатно. Хоча мушу віддати належне Прилєпіну, певну кількість гуманітарної допомоги він доставляв у підрозділи, розподіляв у міру сил, я не знаю, в яких обсягах, але щось подібне, принаймні, було. Але воювати Захар Прилєпін не воював. Хоча б тому, що активні бойові дії закінчилися задовго до того, як він туди приїхав. А поки вони тривали, він туди навіть не намагався вирушити. Та й усі його так звані “зйомки з передової” багаторазово викривалися людьми, які перебували безпосередньо на Донбасі, знали місцевість і впізнавали глибокі тилові зони, які він подавав як передову у своїх зйомках».

Прилєпін продовжує вдавати з себе запеклого завойовника, але все частіше збивається на тоскні ноти. Не відмовившись від імперських ідей, він відверто публічно визнає: «У нас був тиждень, у нас було півтора тижня, як ми й розраховували. І все. І далі вийшло те, що вийшло. На даному етапі та Росія, яку ми збудували, вона не може в цій війні перемогти».

У цьому році Прилєпін поскаржився на тотальну перевагу українських безпілотників, які повністю паралізували логістику окупантів у глибокому тилу, через що водії масово відмовляються підвозити забезпечення. За його словами, навіть колись «безпечні» траси на кшталт Луганськ — Донецьк тепер завалені згорілою російською технікою.

У вересні 2026 року він видав мало не сенсаційну заяву, яка суперечить заявам Володимира Путіна, що Україну створив Ленін. Він також усупереч путінському «один народ», сказав, що «будь-яка притомна людина», яка цікавиться історією «приєднання Малоросії та Запорозької Січі» до Росії, знає, що вже тоді існували терміни «Україна» та «Держава Україна», а жителів цих регіонів називали не «росіянами» (чи «руськими»), а «черкасами» або якось інакше.

Проте визнання путінських фантазій про Україну нісенітницями, визнання нездатності російської армії здобути перемогу не спонукають пропагандиста від літератури робити пропозиції зупинити безглузду війну.

Його актуальна позиція — це гібрид фанатизму та безсилля: ми не виграємо цю війну так, як хотіли... але все одно треба грабувати й лізти далі!

Максим Калашников: футурист, якого розбудила реальність

Ще один скажений імперець — Максим Калашников (справжнє ім’я — Володимир Кучеренко) Головний адепт «СРСР 2.0» роками марив футуристичною імперією з роботами, ракетами та зоряним флотом під червоним прапором. Натомість отримав «м’ясні штурми» на мотоциклах 1970-х років і тотальне розкрадання армії.

У своїй програмній книзі «Вперед, в СССР-2!» та численних статтях він постійно використовує фразу про те, що радянська цивілізація була «проривом у майбутнє», який обірвали на злеті. Термін «СССР-2.0» або «Третий Проєкт» — це офіційні назви його ідеологічних концепцій.

У книзі «Гнев орка» він прямо писав про необхідність створення «сообщества людей высшего типа» (надлюдей, «нейросоца»), якими має керувати диктатор — жорсткий, залізний лідер, здатний зачистити корумповану еліту. І ця ідея нагадує як нацистську Німеччину, так і СРСР. Нацисти прагнули створити надлюдину, а комуністи — ідеального пролетаря, позбавленого егоїзму, релігійних «забобонів», національної ідентичності, який повністю розчиняється в колективі та живе заради побудови світлого майбутнього.

На початку війни він воспрянув духом і заявляв у своїх численних ефірах, що українська держава має бути ліквідована як історичне непорозуміння. Потрібен, мовляв, блискавичний нищівний удар, денацифікація та включення цих земель до складу нової спільності. Наголошував, що «ми зобов’язані перемогти», інакше Росія просто розпадеться.

Але після того, як посадили за критику Путіна його друга, кривавого упиря Ігоря Гіркіна, Калашников тільки те й робить, що ниє. Він перебуває у стадії абсолютного ідеологічного похмілля. Диктатор — жорсткий, залізний лідер — прийшов. Але сталося не так, як гадалося. Його колишній пафос змінився істеричними констатаціями: «Все програно! Путін усе здав! Треба терміново зупинятися, бо система рухне! Влада продемонструвала повну імпотенцію. Система прогнивала тридцять років, і війна це просто оголила. Путін і його оточення побудували симулякр, вони здали все, що можна. Кінець неминучий. Якщо зараз екстрено не зупинити цей маразм і не почати чистки нагорі, система завалиться з гуркотом, поховавши під собою залишки Росії».

Олександр Проханов: імперський богослов, якому танки замінюють ікони

Олександр Проханов — це не просто письменник, публіцист і колишній військовий кореспондент. Це людина, яка давно перетворила Росію на релігію. Не метафорично — принаймні судячи з того, як він про неї пише. Росія для нього — не держава з бюджетом, армією, нафтопроводами й проблемами. Це майже містична істота, яка то воскресає, то сходить, то збирає навколо себе розсипані після 1991 року шматки імперії.

Колись Проханов був кореспондентом «Правди» в Афганістані. Що саме сталося там із пропагандистом — історія дипломатично замовчує. Але після розвалу СРСР він остаточно знайшов для себе пояснення всьому: імперія не померла. Вона просто тимчасово перебуває у стані воскресіння.

Особливо боляче цей процес позначився на Криму.

Ще за рік до окупації Проханов заявляв, що Крим — це Росія, і пояснював, що Росія нібито буде «воссоздавать свои пространства» шляхом «неизбежного вбирания» назад республік, які у 1991 році стали незалежними.

Тобто ще до появи «зелених чоловічків» у Криму в голові Проханова вони вже, так би мовити, стояли строєм. Залишалося тільки дочекатися, коли містика перейде у практичну площину.

І дочекався — хоч і теж пояснював окупацію «духовним вставанієм з колєн» чи чимось подібним.

Він заявляв, що навколо Криму все перейшло «в область мистического», говорив про «русское духовное возрождение» і «русскую духовную весну».

А через кілька тижнів узагалі настав духовний тріумф — «Крым освободил русский дух».

Саме так називалася його публікація 7 квітня 2014 року. Проханов розповідав про «имперскую сущность русской истории» і «чаяние божественной справедливости».

Тобто танки зайшли — а відкрилися, виявляється, скрині з русским духом. Зручно. Будь-яку анексію можна оголосити духовним пробудженням, будь-яку агресію — історичною місією, а будь-якого загиблого солдата — частиною великого небесного задуму.

І ось тепер найцікавіше.

Російські війська вже четвертий рік воюють за Малу Токмачку. Військова наддержава, яка збиралася захопити Київ за кілька днів, тепер може роками пояснювати, чому населений пункт, про який більшість людства дізналася саме завдяки цій війні, усе ще залишається великою геополітичною проблемою.

Українські дрони методично ламають російську паливно-енергетичну інфраструктуру. Нафтобази горять. Військова машина перемелює людей. Але Проханова це, схоже, не дуже турбує. Бо він дивиться не на фронт. Він дивиться на небо.

Там, у небесній канцелярії «русского исторического восхождения», усе йде чудово.

Російська армія не загрузла — вона проходить випробування. Не може перемогти — зате духовно сходить. Гинуть тисячі — зате «ціна історичного сходження». Горять нафтобази — зате звільняється русский дух. Стоять роками під Малою Токмачкою — зате імперія продовжує свій великий шлях.

Проханов у релігійному екстазі співає чи то оду, чи то молитву російському танку: «О, російський танку, ти прекрасний, як дівчинка з персиками, граціозний, як Галина Уланова, скромний, як польова квіточка, чистий, як сльоза дитини. Ти пахнеш, як квітуча шипшина, пахнеш, як коровай хліба. Ти солодший за мед і суниці. Ти теплий, як російська піч, милозвучний, як співак Хворостовський. У профіль схожий на Пушкіна, в анфас ти — викапаний Лев Толстой, зі спини — Чехов, який іде ялтинською алеєю. Там, де проходиш ти, починає колоситися жито. Твоїм ім’ям називають російських немовлят. Ти благородний, вельмимудрий, задумливий, смішливий. Регочеш через дрібниці, плачеш, коли ображають кошеня. Тобі подобаються російські літописи та оповідання Платонова».

Сам великий імперський богослов при цьому не на фронті, а в тилу, й пояснює, що головне відбувається не на землі, а на небі.

Що ж. На небі, можливо, Росія вже перемогла. Залишилося тільки повідомити про це Малу Токмачку.

У кожного з цих персонажів своя форма імперського божевілля.

Хтось із них уже бачить провал задуманої «СВО», проблеми російської армії та розуміє, що тієї перемоги, яку вони собі намалювали, не буде. Хтось починає нервово пояснювати, чому все пішло «не так». А хтось просто заплющує очі на реальність або, можливо, щиро її вже не бачить — бо реальність дуже заважає красивій картині імперського майбутнього.

Але об’єднує їх одне: вони продовжують молитися на імперію. Для них вона — не держава, яку можна оцінити за станом економіки, ВВП чи кількістю громадян. Ні. Це священна корова з ядерною боєголовкою, якій дозволено жерти сусідів, топтати власне населення і навіть програвати війни — аби тільки ніхто не поставив під сумнів її божественність.

Імперія для них — це універсальна відмазка від реальності: якщо перемогли — велич, якщо програли — історичне випробування, якщо втратили території — тимчасова невдача, якщо втратили сотні тисяч людей — жертовний подвиг.

Головне — не дай Боже припустити, що імперія просто виявилася імперією: агресивною, неефективною і смертельно небезпечною.

Бо тоді доведеться перестати молитися — і нарешті подивитися на реальність. А вона дуже болюча.

 

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2026 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду