Протягом лютого-березня 2024 року ГО CAT-UA провела 50 глибинних інтерв’ю з людьми, які схильні до рефлексії з приводу національного питання. Дослідники спілкувалися з політиками, митцями, науковцями, бізнесменами, громадськими діячами, журналістами та бійцями ЗСУ.

У травні САT-UA презентувало своє дослідження «Національний наратив: три бачення України» та провело його публічне обговорення. Учасники, дотичні до теми національної пам’яті, висловили свої думки щодо дослідження та більш широко обговорили питання національної ідентичності. Під час презентації дослідники представили три основні погляди на Україну, які вони виявили під час дослідження.

Наратив «Боротьби за українську культуру» зосереджений на протиставленні української та російської культур усередині України. Носії російської культури тут вважаються джерелом проблем, хоча й при цьому жертвами імперської політики. Загалом віктимність, відчуття жертви для наративу «Боротьби» залишається ключовою.

Протилежність йому складає другий наратив — «Мультикультурний». Носії цього наративу найчастіше проговорюють проблему показового патріотизму. Мовляв, той зосереджується на боротьбі проти російської мови, культури чи церкви замість того, щоб захистити Батьківщину. «Мультикультурний» є полярним до наративу «Боротьби», зі взаємними звинуваченнями між їхніми носіями.

Третій наратив — «Громадянського єднання». Носії цього наративу виводять усі проблеми від Росії як ворога, який хоче нас роз’єднати. Наявність органічних внутрішніх суперечностей тут заперечують, особливо на тлі війни, коли відбулося безпрецедентне єднання нації. І саме в цьому наративі найменше нарікають на розбрат. Російську мову і значно меншою мірою російську культуру тут не вважають значною проблемою, якщо громадяни захищають українську державу.

Дослідники CAT-UA: Артем Захарченко (з мікрофоном), Олена Захарченко, Олександр Рогальов

Артем Захарченко, керівник ГО САТ-UA й один з авторів дослідження:

— У національних наративах відбулися зміни, які не траплялися впродовж усієї історії. Єднання — найпоширеніше мото. Структура цих наративів: якщо ви помітили, існує два протилежні наративи, які вважають одне одного внутрішнім ворогом, і один об’єднавчий, який каже, що в Україні внутрішніх ворогів немає. Цей третій наратив — не просто щось середнє між іншими двома, він має власну міфічну частину — свою оповідь. Ще один із висновків — українська мова і культура стали соціальною нормою. Це стосується всіх трьох наративів — ніхто вже не каже, що українська мова якась не така. Російська всіма вважається мовою колонізації. Ніхто з наших респондентів не казав, що Україна — це Росія, українці — росіяни. Йдеться про те, що вже минули часи, коли треба було таке протиставлення. Українці визначаються як люди, які мають такі й такі особливості. Також абсолютно змінився спосіб протиставлення сходу та заходу. Вже ніхто не каже, що там патріоти, а там ні. Всі кажуть, що і там, і там патріоти, просто по-іншому вони виражають свій патріотизм. Російські наративи зовсім не артикулюються на підконтрольній території. Тобто ми розуміємо, що є якась частина з проросійськими поглядами, але ніхто публічно їх не артикулює, що означає, що в публічному дискурсі такого немає. Звісно, є якісь шарії, які з-за кордону це роблять, є люди на непідконтрольних територіях. Ще одна важлива річ — ми намагалися знайти якусь лінію розділення, наприклад, схід буде прихильником одного наративу, захід — іншого. Або старші люди — прихильники одного наративу, молодші — іншого. Ні, зовсім такого немає, в усіх вікових групах, регіонах однакові показники. За видом діяльності також немає ліній розподілу. Тобто якоїсь лінії розділення за соціально-демографічними характеристиками немає.

Всюди є представники всіх національних наративів. Міфічна частина суттєво осучаснена. Всі три наративи воліють більше спиратися на свіжі події Незалежності, а не те, що було раніше. Ну і додаткове дослідження соцмереж показує, що всі три наративи активно експлуатуються агентами інформаційного впливу — владою, опозицією, владами інших держав, інформаційними кампаніями громадського сектору тощо. Ну і загалом соцмережі традиційно радикалізують суспільний дискурс.

Що єднає всі три наративи? Росія визнається головним ворогом, захист країни — головним обов’язком. Ні в кого немає сумнівів щодо руху до ЄС і НАТО. Військові зрадники подаються як головний внутрішній ворог. Внутрішні проблеми сприймаються як наслідок імперської політики, хоча список цих проблем у різних наративів різний. Просування української мови сприймається всіма як бажана мета, щонайменше — через лагідну українізацію. Або через більш жорсткі методи як у наративі «боротьби». Одвічна ворожість Росії визнається всіма. Ще одна спільна точка — збереження й толерування всіх культур, крім російської, погляди на яку різняться від сприйняття до несприйняття.

Проактивна громадянська позиція та свобода — це визнані всіма риси ідентичності українця. Тобто маємо спільну для всіх відповідь на фундаментальне питання «Хто такий українець?» — це людина, яка цінує свободу. 

Антон Дробович

Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті:

— Це дослідження перш за все надзвичайно важливе. Навіть просто міркування на цю тему — плідне для становлення української політичної нації на цьому етапі, в якому ми перебуваємо. Рідко хто має час і можливість це робити. А це важливо, тому що в нас так і не сформована ця загальна картинка. Ми — розділене суспільство в силу різних обставин, хоча зараз ми об’єднані спільним ворогом. Але те, що ми під час війни однією рукою відбиваємося від ворога, а іншою — намагаємося поміркувати та торкнутися цих глибоких тем, викликає захоплення. Важливо, що компонентом є візія майбутнього, і ми обговорюємо те, що нас єднає, що розділяє і які спільні точки існують для майбутнього.

Не ставлячи під сумнів загальну цінність дослідження, все ж в окремих висновках я помітив певну тенденційність. Наприклад, коли ви описуєте наратив «Боротьби», умовно його можна назвати правим наративом, — ви кажете, що його носії найменше цікавляться явищем псевдопатріотизму, і даєте свою інтерпретацію «саме тому, що в цьому наративі найбільш комфортно ховатися псевдопатріотам». А потім, аналізуючи наратив «Мультикультурності», або, грубо кажучи, назвемо його соціалістично-ліберальним поглядом, ви кажете, що представники цієї групи найменше цікавляться питанням байдужих до всіх громадян. Але не продовжуєте і не робите висновок: мабуть, тому байдужим буде дуже добре ховатися в цьому мультикультурному наративі.

Мені бракувало в дослідженні політичної складової. А саме: як впливає на сприйняття того чи того наративу політико-економічна позиція респондента.

Чи можна використати результати цього дослідження? Чи є інструменти в Інституту нацпам’яті щось з цим робити? Чи можна використати 10 об’єднавчих пунктів усіх наративів, які є цінним елементом цього дослідження?

В українській державі навіть у стані війни немає жодної державної інституції, уповноваженої на формування та реалізацію національного наративу. Формування офіційного національного наративу ідентичності у нас відбувається шляхом певного консенсусу та комунікацій між парламентом, президентом та оцінкою експертів. Це передбачає законодавча рамка. У нас у Конституції чітко записано, що жодна ідеологія не може бути керівною офіційно. Хоча це багатьох дратує, особливо під час війни, мовляв, чому немає якогось органу, який дасть нам правильний наратив, як жити та куди бігти.

Чи можна використати якісь із цих наративів? Можна, але за нашим правовим устроєм це можливо тільки в результаті боротьби політичних партій, які проходять до парламенту.

Зараз, під час війни у нас немає політичного процесу. Тобто фактично плебісцит, що визначає, який наратив реалізовувати через делегування довіри тому чи тому політичному суб’єкту, відсутній. Таким чином, є два варіанти. Або цей механізм якимось чином придумати, не знаю, якусь деліберативну демократію з цифровими інструментами. Або змінити політичну структуру, щоб, уповноваживши якийсь орган, працювати над створенням власне національного наративу ідентичності. Але це дуже небезпечний шлях. Бо це насправді суперповноваження, які не притаманні демократичному суспільству. Все-таки це вбиває плюралізм. Бо є велика спокуса, що один із тих наративів, які назвали дослідники, може стати офіційною ідеологією, що прямо заборонено Конституцією. Проте у нас є інструменти, як працювати з національною пам’яттю, виявляти певні маркери ідентичності, підсвічувати. Потрібно говорити історичну правду. Наприклад, правду про Биківню, сталінський терор — вона автоматично вбиває проросійську, прорадянську повістку. Бо правда зцілює. Правда стає конкретним політичним висловлюванням. І цим можна працювати, не порушуючи принципи законодавства.

Шукаючи в державі актора, який би запровадив наратив, треба бути дуже обережним. Я б усе-таки йшов тим шляхом балансів, який закладений у нашій правовій системі, бо він насправді дозволяє нам збалансувати наші суперечності.

У мене склалося враження, що представники всіх груп: і боротьби, і мультикультуралізму, і єднання — не дуже добре знають історію України.

В нашій роботі ми віддаляємося від віктимного наративу — образу жертви.

Нам цікаво шукати точки сили, коли історична правда нас підсилює через маловідомі речі. От, наприклад, є дискурс про Голодомор — мільйони українців були вбиті Москвою через її посіпак. Режим це робив, щоб убити в Україні клас вільного селянства, по суті, зламати хребет свободи спільноти.

Це віктимний наратив. Але коли починаєш досліджувати — дізнаєшся, що були тисячі виступів, у тому числі збройних, проти колективізації та експропріації продовольства. І нам цікава ця тема — розказати про цю маловідому боротьбу. Тому ми знайшли дослідників, допомогли видати книги.

Цікаві постаті, які не обов’язково є представниками класичної етнічної української нації. Показуєш історію, наприклад, Агатангела Кримського — приголомшливого діапазону людини. Багатонаціональність, досвід різних народів — ми маємо підсвічувати цей досвід різних народів, щоб протистояти імперському підходу Росії. Ми шукаємо шляхи, щоби зацікавити історію, часом це має бути інтелектуальна провокація. Історична правда цьому надається, бо вона така — у нас дуже строката історія. Маємо розвивати критичне мислення. А це не всі суб’єкти розуміють — як праві, так і ліві.

У визнанні того, що ми різні, мені здається, і є наш шлях до нового наративу, який, до речі, я вважаю, буде сформульований або шляхом появи політичної позиції, на кшталт рівня Ататюрка свого часу для Туреччини, коли, по суті, з’явиться лідер нації, який нарешті почне говорити складними сенсами, запакованими в прості слова, які, можливо, будуть збігатися з пунктами єднання українців з цього дослідження. Або другий шлях — ми переживемо складний, інноваційний, ще невідомий і неописаний формат соціальних трансформацій за допомогою цифрових технологій і платформ, нової якості суспільного діалогу, який виробить, по суті, цифрову демократію нового типу. Відповідно, ця демократія нового типу сформує новий наратив і по-іншому, в новий спосіб, він буде поширений між усіма. Як це станеться — невідомо, бо це насправді точка загадковості. Але до цього ми зробили ще один крок.

Наталія Кривда

Наталія Кривда, керівниця Українського культурного фонду:

— Розпочну з такої інтелектуальної провокації. Мене представили як голову Українського культурного фонду, але я не вважаю це своєю ідентичністю. Я вважаю своєю ідентичністю те, що я професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Але і те, і те правда. На цьому індивідуальному прикладі ми можемо побачити, як складно формується соціальна або колективна ідентичність.

Нам бракує хороших контентних досліджень. Для мене це дослідження є важливим для викладання культурологам і політологам про те, що таке політичний міф, як він формується та виростає. Антон Дробович сказав про те, що національна ідеологія у нас заборонена. А от національний міф — чи він заборонений?.. Ні, не заборонений. Тому моя теза в тому, що ми можемо сформувати національний міф, у якому ідентичність людини знайде для себе прихисток, та ідентичність, яка буде для людини комфортна.

Ідентичність — точно динамічна категорія. Наприклад, за дослідженнями 2011 року 62% українців пишалися своїм громадянством, а це значить — вони розуміють свою ідентичність як громадянську політичну ідентичність. А у 2020 році — вже понад 86%. Інше дослідження говорить про те, що у квітні 22-го року 94% пишалися своїм українським громадянством. Зараз ніхто не міряє, думаю, це число трохи змінилося. Але 94% — моє улюблене число.

Ідентичність змінюється, а отже, ми можемо її вирощувати. Формувати національну ідеологію, напевно, можливо, але складно, і ми виходимо на інше поле. А от формувати національний міф точно можна, й у нас є для цього інструменти. Саме мистецтво — найбільший міфотворець. На політичних платформах важко формувати національний наратив та ідеологію. В межах громадянського суспільства це має бути полілог — складний багаторівневий процес розмови й осмислення. А от на рівні мистецтва ми можемо все.

Подивімося на культуру як на те середовище, де живуть найпотужніші сенси. Вони шукають свою форму, вона точно не наративна. Натомість вона — образна, метафорична. Але інколи це найшвидший шлях до серця, а потім уже й до розуму людини.

Отже, мені видається, що від наративів до міфів або навпаки — в цьому процесі ми намацаємо наше майбутнє.

Чи існує небезпека в існуванні кількох ідентичностей? Так було завжди. І так буде. Гомогенних суспільств не буває. Така ідеологія — прямий шлях до тиранії, і ми туди точно не хочемо. Привабливість ідентичності підтверджується. Вона формується через кілька сценаріїв, багато разів цитований мною Монтсеррат Гібернао пропонує нам такі. Це створення єдиного образу нації, привабливого для більшості населення — не для всіх, але для більшості населення. Друге — це символічний капітал, який ми активно розвиваємо, який відповідає цій ідентичності: свята, комеморація, пам’ятні дати, гімн, герб тощо. Третя — це громадянська політика — рівність прав і рівність можливостей. Четверте, на жаль, — це спільні вороги. Ми знаємо, як кривавий досвід, через який ми проходимо, дуже сприяв формуванню ідентичності. І п’яте — це національна освіта. І от на полі національної освіти я би починала велику роботу. Це те поле, де національні наративи, точніше, національні ідентичності починають формуватися, битися. Ну, а держава вже робить для себе висновок — який із наративів вона хоче підтримати. Яку саме ідентичність вона бачить як таку, що є основою її безпеки.

Тому національна культура, яка формує національну ідентичність, у прямому сенсі слова є основою національної безпеки. Якщо держава вбачає в цьому своє існування, то вона буде підтримувати певну ідентичність відповідно до національної безпеки.

В існуванні ж кількох наративів я не те що не бачу небезпеки, я не бачу іншого шляху. Завжди є різні ідентичності. Нема ситуації, суспільства, періоду в історії, коли це не було б так. Навіть в епохи тираній є спалахи спротиву.

Рена Марутян

Рена Марутян, докторка наук із державного управління, професорка КНУ імені Тараса Шевченка:

—  Коли я побачила класифікацію наративів, які виявили дослідники, я згадала, що в соціології є ще таке поняття як плинна ідентичність. Між іншим, я не думаю, що російська ідентичність повністю зникла — вона просто пішла в тінь.

Залежно від ситуації, в якій частина населення перебуває, це змінює ідентичність. Події, які ми зараз спостерігаємо в Криму і в Донбасі, — це саме показник того, що ідентичність плинна. Але для сектора безпеки тут є плюс — вона може так само і змінитися.

Коли ми зайдемо на ці території, створимо відповідні умови для представників різних соціальних груп, вони так само змінять свою національну свідомість, а потім ідентичність, її можна конструювати. Як результат — ми забезпечимо безпеку.

Денис Самигін, експерт із комунікацій ГО СAT-UA, фото надані автором