Тема війни у вихованні дітей у Росії присутня майже з народження — від дитячих садочків до позашкільного дозвілля в гуртках та оздоровчих таборах. Свято перемоги у «вітчизняній війні» давно не обмежується одним днем у календарі. Здається, пропаганда святкує 9 травня, а всю іншу частину року готується до свята. Росіянам багато років нав’язували, що жертовність заради поставлених владою цілей — це норма, тож не дивно, що їхній «безсмертний полк» поповнюється світлинами загиблих уже під час так званої спецоперації. Сучасні російські піонери, мілітарний рух «Юнармія», молодіжне угруповання «Вимпел» і багато інших дитячо-юнацьких організацій вивчають історії загибелі російських солдатів у війні проти України як приклад самопожертви заради вищої мети та героїзму. На жаль, цей вірус «побєдобєсія» Росія поширює й на окуповані українські території. 

MediaSapiens з'ясував, що коріння такої воєнної пропаганди походять від тоталітарних режимів ХХ століття, причому не лише Радянського Союзу, а й нацистської Німеччини та комуністичного Китаю.

Кожна країна владна сама обирати своїх героїв, віддавати їм шану та зберігати історичну пам’ять. Це стає проблемою, коли одна держава починає нав’язувати іншій своє бачення подій, ба більше — одними трагедіями виправдовувати початок інших. Поставлений окупаційною «владою» в Донецьку меморіал «Алея янголів» мав би нагадувати людям про жах війни, однак в «русском міре» загиблі діти — це привід розпочати війну більш жорстоку та кровопролитну.

Використовувати трагедію — загибель реальних дітей — у пропагандистських цілях Росія почала із самого початку агресії. Окрім «розіп’ятого хлопчика», який став мемом, було багато інших випадків, коли російська пропаганда вигадувала вбивства чи робила постановні фото страждань дітей Донбасу. Найвідоміші випадки — це використання кадру з російського художнього фільму про Другу світову; використання фото дітей з інших країн, де відбувалися бойові дії (зокрема, в Сирії), або постановні кадри з пропагандистських кліпів. Попри численні спростування цих фейків, Росія використовувала вигадані трагедії протягом багатьох років для виправдання своєї агресії — і врешті-решт для виправдання повномасштабного вторгнення.

• Читайте також: Від «дітей Донбасу» до «проклятого Заходу». Як російська пропаганда використовує дітей з окупованих територій України

Так само вона використовувала і реальних загиблих дітей. Наприклад, при створенні тієї самої Алеї янголів виявилося, що частина дітей зі списку загинула через російські обстріли або взагалі була вбита в самій Росії. Про це писали в медіа та навіть у донецьких соцмережах. Такі прізвища з пам’ятників пізніше просто зникали.

Окрім реальних пам'ятників, російська пропаганда створює й віртуальні. Наприклад, вносить загиблих на Донбасі дітей у створену в 2014 році енциклопедію «Діти-герої», присвячену дітям, загиблим під час різних воєн та епох. Як стверджується на сайті, вона містить понад 17 тисяч імен із понад ста країн. Мета цієї енциклопедії, пишуть пропагандисти, — «зберегти вдячну пам'ять про дітей, які щосили захищали Батьківщину, робили все, щоб цей світ став хоч трохи добрішим». І вона, на думку тих, хто її створює, спрямована на патріотичне, громадянське, міжнародне виховання суспільства, і аж ніяк не на пропагування смерті.

Партнером цього сайта виступає дитячо-юнацька організація «Марш пам’яті юних» — ще один молодіжний російський рух, «покликаний допомогти школярам більше дізнатися про однолітків-героїв». Ця організація була створена у 2018 році при підтримці губернатора та міністерства освіти Краснодарського краю, культурного центру «Русский мир», а також щороку отримує від одного до чотирьох мільйонів рублів із «Фонду президентських грантів». Організація проводить у школах так звані уроки мужності, вечори пам’яті, бере участь у ході «безсмертного полку», у 2024 році планує публікацію восьми альманахів «Подвиг юних», присвячених дітям-партизанам і «юним месникам». «Марш пам’яті юних» проводив круглий стіл «Пам’ятаємо, пишаємося, наслідуємо», що також є всеросійською «патріотичною акцією». У Росії є навіть однойменна онлайн-гра, де діти мають зібрати команду, обрати емблему у вигляді військової техніки, представити відеоролик, «який відображає подвиг багатонаціонального народу Росії у Великій Вітчизняній війні», подивитися фільм «28 панфіловців» і зняти відеорозповідь про одного з воєначальників або Героя Радянського Союзу. Проводиться ця гра за підтримки «Пошукового руху Росії», партнерами якого є Міноборони та Міносвіти Росії.

Таким чином влада Росії не просто створює та фінансує організації, які нібито зберігають історичну пам’ять, а на рівні державної політики пропагує культ смерті та дитячої самопожертви. Історичні міфи про Другу світову війну та загибель дітей при різних, часто невідомих обставинах стають полем для безлічі маніпуляцій. Декілька прикладів із презентації вже згаданого «Маршу пам’яті юних»: Вітя Богданов, 17 років — загинув при виконанні бойового завдання, підірвався на міні. Толя Альохін, 17 років — трагічно загинув від випадкової кулі під час чистки зброї. Аркадій Гіль, 13 років — син полку, загинув у бою. Це трагічні історії, але замість того, щоб визнати помилки Радянського Союзу, порушення прав дітей і відвертий злочин проти свого ж народу, Росія продовжує ідеалізацію радянського командування та поширює слоган «пишаємося, наслідуємо». Таким чином, влада Росії не просто популяризує мілітаризм серед дітей, вона виховує готовність до війни та смерті в будь-якому віці.

• Читайте також: Back in the USSR. Чому Росія нав’язує молоді радянщину

Аби діти не забували теперішніх «російських героїв», що скоїли чимало злочинів в Україні, російським дітям і тим, кого Росія викрала в Україні, доведеться щодня дивитися на їхні обличчя в себе на шкільних партах. Сісти за стіл зі світлинами померлого солдата можуть тільки ті учні, які мають успіхи в навчанні. Проєкт «Парта героя» розробила провладна російська партія «Єдина Росія». Вона ж підтримує російське товариство «Знання», яке торік ініціювало обов’язкове проведення в російських школах «розмов про важливе» — спеціальних уроків, де дітям розповідають про «спецоперацію» в Україні, бази НАТО, транслюють патріарха Кирила й забивають голови прокремлівськими наративами. 

Ще один досить відомий приклад культивації смерті стався кілька років тому, коли російські діти на концерті зображали могили загиблих солдатів Другої світової. Школярі у формі Червоної армії ставали на коліна, спираючись головою в підлогу, і здіймали над собою імена загиблих, що нагадувало кладовище.

Мілітаризація охоплює й дітей дошкільного віку. Наприклад, 5-річних вихованців дитячих садків у Саратові вже вчать марширувати з автоматами у руках і червоноармійським прапором. По суті, це реконструкція щорічного параду на Красній площі, що змалку привчає росіян до «побєдобєсія».

Популярним стає створення прикладів дітей-героїв на кшталт «Молодої гвардії» та «Хлопчиша-Кибальчиша». У березні цього року в Росії нагородили 11-річного хлопчика Федора, який нібито врятував двох дівчат від обстрілу «українських диверсантів», у результаті чого сам був поранений. За версією російської пропаганди, «диверсанти» обстрілювали цивільні автівки, в одній із яких опинився Фєдя з дівчатками. Спочатку ЗМІ повідомляли, що батько віз Федора з подругами до школи, але потім ця версія розсипалася, адже зараз школи навчаються дистанційно. До хлопчика Фєді в Росії був популярний хлопчик Альоша, який бігав уздовж траси в шоломофоні та вітав бронетехніку, що їхала через Білгородську область в бік кордону з Україною.

• Читайте також: Психотерапевтка Марія Фабрічева: «Віра у фейки — це фасад, за яким схована конструкція світогляду. Її нелегко змінити»

Історик, дослідник та автор у PR-Army Владислав Гаврилов підтверджує, що сучасна російська пропаганда — це калька з радянської пропаганди, а репресивні методи щодо українських дітей, зокрема депортація — фактично продовження такої ж практики СРСР.

«Коли діти потрапляли на територію СРСР, їх залишали у так званих спецпоселеннях, таборах, і ті не могли повернутися назад на ті терени, де вони жили до цього. Були дві історичні хвилі депортації з країн Балтії у 1941–1949 роках. Естонці, латвійці, литовці не знали своєї національної мови, тому що виросли в депортації. І аж потім, коли повернулися, вони наново вчили фактично свою рідну мову. Те ж саме робить зараз і Росія. У цих таборах починається ідеологічна обробка цих дітей. Ми бачимо на прикладі окупованого Криму й окупованої частини Донбасу, де вже виросли діти під окупаційною владою та російським впливом. Повертаються практики радянської піонерії, вшанування радянських героїв. Це фактично примусова мілітаризація дітей, спрямоване виховання підтримки російської армії», — зазначає історик.

На думку Владислава Гаврилова, Росія використовує історію, бо їм більше нема чого запропонувати: «Путін колись під час виступу сказав, що для нього розпад Радянського Союзу — це найбільша геополітична катастрофа ХХ століття. Він намагається відтворити СРСР, тому всі ці радянські наративи й радянське подання історії насильно вбивають у свідомість дітей. Вони намагаються штучно об'єднати нашу історію, розповідають, що під час Великої вітчизняної, а не Другої світової війни, були українські фронти, але українців як національної окремої одиниці не існує, вона є тільки у векторі Радянського Союзу. Крім того, радянська ідеологія заточена на виховання людей у тоталітарному векторі — покірних і боязливих. Тому й зараз пропагується радянська ментальність, що всі мають бути однакові, підкорені режиму».

Історик каже, що часи радянської депортації тривали з 1920-х до кінця 1950-х років і за цей час людей саджали по тюрмах і розстрілювали, тож те покоління виросло у страху. Сучасні діти виросли без знання цих трагічних подій, але в Росії їх виховують люди старшого покоління, які досі мають цю радянську ментальність. Вони нав’язують спотворену радянську жертовність заради ідеї. Це жертовність на догоду «партії», певному режиму. Навіть під час Другої світової війни СРСР намагався звільнити міста від нацистської окупації під якісь свята на кшталт дня Жовтневої революції. Це спотворений символізм і неврахування індивідууму, особистості. Сьогодні дітей так само вчать, що індивідуальність неважлива, головне — покласти своє життя за Кремль, за символ влади та перемоги, як вони її розуміють.

• Читайте також: Викрадені Росією з України діти: геноцид під прикриттям турботи

Історик і дослідник права, керівник Центру студій геноцидів ім. Рафаеля Лемкіна, доцент Херсонського державного університету, запрошений дослідник Weiser Center for Europe Eurasia, University of Michigan Юрій Капарулін каже, що пропаганда дитячої жертовності  притаманна XX століттю, коли в багатьох країнах світу постали тоталітарні антидемократичні режими — і це стосувалося як Радянського Союзу, так і нацистської Німеччини, а потім комуністичного Китаю.

«Для прикладу можна згадати Павліка Морозова, який за всім відомою історією здав свого батька та виступив проти нього в суді як проти куркуля, за що був убитий власними родичами. Тобто радянська пропаганда створила з нього символ і образ мученика-героя, який віддав життя за державу, за її реформу, як вони називали колективізацію. Але цей приклад не унікальний, наприклад, схожа історія відбулася в Німеччині ще до приходу до влади нацистів. Один хлопчик, який тяжів до націонал-соціалістичної партії, був убитий під час сутичок із німецькими комуністами — і ця історія потім стала основою для написання книжки. Там трохи були змінені деталі, тому що у хлопчика насправді батько також підтримував нацистів, але в книжці було подано більш драматичну історію, нібито він був сином комуніста. Коли до влади в Німеччині прийшли нацисти, ця історія була екранізована і має назву "Юний гітлерівець Квекс" про підлітка, який мріяв долучитися до Гітлерюгенд, але загинув від рук комуністів.

У 1960-х роках в Китаї відбулася культурна революція, в той час Мао Цзедун використав для подавлення різних проявів опозиції так званий рух хунвейбінів, де були школярі та студентство, які прониклися комуністичною ідеєю у варіанті маоїзму. Тобто якщо так широко сказати, то діти в XX столітті стали інструментом у руках влади, що піднімає дуже велику тему порушення прав дитини, бо діти є вразливою категорією суспільства», — пояснює історик.

За словами Юрія Капаруліна, упродовж XX століття прийняли ряд конвенцій, декларацій, які виокремлюють і захищають права дитини на міжнародному рівні. Зокрема, цей процес почався після Другої світової війни, коли було прийнято загальну Декларацію прав людини, потім Декларацію прав дитини. У 1989 році окремо була прийнята «Велика хартія вольностей для дітей», як її називають неофіційно, а насправді це Конвенція ООН про права дитини.

«Те, що відбувається сьогодні в Росії, — це продовження історії експлуатації дитини або дітей у політичних цілях. На жаль, нинішнє виховання в Росії аж ніяк не можна назвати вихованням на засадах критичного мислення. Дітям прищеплюють певні стереотипи, нав'язують якісь фундаментальні ідеї, які не мають альтернативних точок зору. В Росії вже сформована певна частина молодого покоління, яке належить до так званого покоління Z, яке повторює прокремлівську пропагандистську політичну риторику, яке виховується в мілітаристському дусі з посилом "віддай життя за батьківщину". Звичайно, в цьому має велике значення якраз інструменталізація та міфологізація минулого, зокрема подій Другої світової війни, яка виступає як натхненний для цього покоління приклад жертовності на користь держави», — зазначає Юрій Капарулін.

На його думку, в дорослого покоління, яке застало СРСР, нова піонерія може викликати приємні відчуття — дідусь, який бачить онука в червоній краватці, може згадувати себе, свою молодість. Але водночас не відбувається критичне переосмислення того, що було, й того, що чекає на сучасну молодь, яка виховується в такому дусі. Дуже приємно дивитися на гарні фотографії або постери з охайно вдягненими дітьми, на спортивних підлітків, але набагато страшніше потім дивитися на вбиті тіла тієї ж молоді, яка сьогодні вже десятками тисяч загинула в Україні або залишилася інвалідами. Їм не показують інший бік війни й не попереджають це молоде покоління, яка доля може їх спіткати.