Піонери, культ Леніна, Сталіна та суперпопулярність Чебурашки — це не спогади людей старшого віку, це реалії дітей Росії та територій України, які перебувають під тимчасовою окупацією. У квітні 2023 року президент країни-агресорки Володимир Путін заявив, що потрібно відродити піонерію саме з цією назвою. Система російської освіти повертається на рейки постійної муштри та добровільно-примусової участі в різних організаціях на радянський манір. Але таке нав’язування молоді радянських символів і штампів з’явилося не сьогодні — і в самій Росії, і на загарбаних територіях Донеччини, Луганщини й анексованого Криму вже дев’ять років поширюють міфи про щасливе минуле у складі Радянського Союзу під головуванням Росії, створюють «військово-патріотичні» табори і, звісно, показують фільми з очищеними від пилу радянськими персонажами.

Чому російська влада обрала за взірець радянську «роботу з молоддю», яка цю епоху не застала і не може ностальгувати за цим часом? Можливо, так легше маніпулювати батьками цих дітей і доносити до них потрібні наративи; або ж це просто забаганка російського президента, який у сімдесят років вирішив повернутися в дитинство. MediaSapiens обговорив ці версії з істориками та культурологами.

Саме в юнацькому віці в людини формується активна життєва позиція, світогляд, принципи та переконання. Водночас підлітки дуже чутливі та поки що не мають необхідних навичок критичного мислення. Розуміючи це, окупанти одразу вслід за військовими привозили на захоплені території України російських учителів. Чим раніше тези російської пропаганди будуть закладені в голови українських дітей, тим складніше буде їх переконати і донести правду, коли вони виростуть.

Мілітарний дитячо-юнацький російський рух «Юнармія» вже багато років діє в Криму. Станом на 2021 рік на півострові та в Севастополі було організовано 874 загони, куди входили близько 29 тисяч дітей. У Донецьку ця організація діє з 2019 року, а у 2022-му з’явилась у Маріуполі. Це далеко не єдине «патріотичне» молодіжне угруповання: на Луганщині існує сучасна «Молода гвардія», на Донеччині — «Молода республіка», на окупованих територіях також працюють всеросійські організації «Вимпел», «Співдружність», «Большая перемена» (назва натякає на великі зміни та водночас на радянську стрічку про школу «Велика перерва») та багато інших так званих союзів молоді. Учасники цих організацій мають специфічний одяг, схожий на камуфляж, символіку на кшталт радянських піонерів, носять георгіївські стрічки. Діти проходять воєнну підготовку, вчаться стріляти та брати когось у полон.

Чи обмежується пропаганда радянщини школою та гуртками? Ні, СРСР дістане дитину і в кінотеатрі, і перед телевізором. «Діти Донецька біжать дивитися “Чебурашку” попри обстріли», — пишуть російські пропагандистські ЗМІ.

Чому історія СРСР важлива для сучасної російської пропаганди?

Метою радянської ідеології було створення єдиного російськомовного «радянського народу», для чого мало відбутися «злиття націй» усіх республік СРСР. Етнологиня Ярослава Музиченко радить використовувати не лише термін «радянщина», а й ширше поняття «російщина», адже знецінення національних культур на окупованих Росією територіях і нав’язування російської відбувалося не лише за часів СРСР, а й у часи існування Російської імперії.

«Радянщина — це один із різновидів зросійщення, — каже експертка. — У радянські та імперські часи, хто б не створював контент, він мав бути російськомовним або мати ознаки російської культури. Як, наприклад, оркестри українських національних інструментів, у складі яких були бандури — і тут же балалайки. З часом мало відбутися злиття в один народ, в одну культуру».

Російська культура століттями збагачувалася завдяки митцям із підпорядкованих їй територій, залишаючи тільки малу частку їхньої національної ідентичності. Усі найкращі літератори, художники, композитори, позбавлені можливості реалізуватися в своїй національній культурі, їхали до Москви, аби розкрити свій потенціал. У 1991 році вони «розійшлися по національних квартирах», і Росія залишилася ні з чим. Для молодого покоління Росія не спромоглася створити нічого нового, окрім «Маші і Ведмедя» та «Смешариків». Тому, на думку Ярослави Музиченко, сучасна Росія свідомо використовує старі радянські фільми та мультики, як-от про крокодила Гену і Чебурашку, аби втримати у своєму інформаційно-культурному полі території колишніх радянських республік. Вигадуючи квазіреспубліки на окупованих землях, Росія використовує міф про «золоту добу СРСР» та намагається знову стати культурним, економічним і політичним центром підпорядкованих територій.

«Історія — це інструмент, який робить суспільство спільнотою. У доісторичні часи молодих людей готували до ініціації — обряду переходу, що передував посвяченню в повноправні члени племені. У спеціально обладнаних хижках старійшини передавали їм із уст в уста міфи про тогочасне бачення світоустрою, про історію племені та легендарного “культурного героя”, який навчив їхніх далеких предків — родоначальників племені — землеробства, різних ремесел і мистецтв. Часи змінилися, але історична пам’ять залишається потужною силою, яка творить спільноти й мотивує боротися за майбутнє цих спільнот. Росія ж зараз просуває не російську історію, а міф про неї, який не базується на документах та фактах. Це наново написані “історії” з розрахунком викликати сильні емоції та яскраві враження, які западають у душу. Цей історичний міф активно поширюють, аби створити якомога більшу спільноту “русского мира”. І вибудовують щільний бар’єр супроти так званих інородців, які, мовляв, стануть “повноцінними людьми”, тільки просвітившись російською ідеєю», — каже етнологиня.

Військовий історик Василь Павлов вважає, що сучасна Росія використовує історичну пам’ять як один з елементів гібридної війни:

«У молодих росіян формується так звана ностальгія, пов’язана з певними образами Радянського Союзу, якими намагаються наповнити їхню свідомість через батьків. Морозиво за 20 копійок, щасливе дитинство, табір “Артек”, герої “Великої Вітчизняної” — певні конструкції та образи, в яких перебував і особисто Путін та його найближче оточення в той момент, коли вони набували зрілості як представники радянського суспільства. Ці та інші елементи є надзвичайно важливими для формування історичної пам’яті сучасних росіян».

Водночас, за словами історика, Росія навмисно уникає обговорення складнощів часів СРСР і концентрується на приємних для більшості суспільства спогадах, таких як перемога у «Великій Вітчизняній війні», освоєння космосу, досягнення у спорті та культурному житті. Для менш політизованих громадян вони використовують згадки про добробут, наповненість холодильників, наявність телевізорів, можливість виграшу у «Спортлото» тощо.

«Радянський Союз був змушений використовувати такі “дрібнобуржуазні” елементи, коли на Заході починала розвиватися цивілізація споживання, яка все одно потрапляла в Радянський Союз, попри “залізну завісу”», — каже Василь Павлов. Крім того, туга за радянським добробутом з’являється, коли в російському сегменті соціальних мереж починають обговорювати зруйнований десь у Росії водогін, відсутність газу або підвозу продуктів — «а от при Радянському Союзі такого не було». Історія для російської пропаганди має ще одну важливу роль — мобілізаційну. «Велику Вітчизняну війну» використовують як прояв російської мілітарної потуги, російської або ж радянської воїнської слави, аби мотивувати сучасних російських солдатів, які не жили при СРСР, воювати зараз.

Як зазначає експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров, з одного боку, російська пропаганда й навіть Путін сварять більшовиків і Леніна за «нерозважливу» національну політику. Мовляв, «понастворювали на порожньому місці національні республіки, пороздарювали їм російські історичні землі» тощо. У промові з нагоди визнання так званих ЛДНР Путін погрожував Україні «справжньою декомунізацією», під якою мався на увазі демонтаж української державності.

А з іншого боку, російські окупанти прийшли в Україну з програмою реставрації комуністичної спадщини. Це і повсюдне використання червоних прапорів, і ревізія декомунізації: відновлення пам’ятників Леніну, перейменування назад населених пунктів і вулиць. За символ українських «почекунів» російська пропаганда обрала пенсіонерку з прапором СРСР.

«У цьому парадоксі поєднується заперечення України як такої з необхідністю сформулювати образ України, прийнятної для Кремля — залежної та покірної. Єдиним знайомим для сучасних російських імперців образом такої України є УРСР. Затхла і малоприваблива радянщина», — каже експерт.

Максим Майоров вважає, що росіяни готові перетворити окуповані території на такий собі заповідник архаїки, яким не хотіли б бачити навіть свою Росію:

«Зрештою, це відповідає філософії колоніалізму: колонія має бути менш розвиненою, ніж метрополія. Якщо в самій Росії публічно хвалити комунізм — уже моветон, то для “відсталих хохлів” — ще згодиться.

Стосовно боротьби конкретно з наслідками декомунізації в Україні, то існує й простіше пояснення. Російська пропаганда виводить витоки війни й усіх бід зі зміни влади в Україні у 2014 році. “Державного перевороту”, як вони стверджують. Відповідно, все те, що було зроблене новою українською владою після перемоги Революції гідності, окупантами “кенселиться”, оголошується поза законом: а це і перейменування, і демонтаж пам’ятників.

Безвідносно до того — комуністичне чи ні — треба повернути все як було. Бо ж лише вони — російські окупанти — мають право називати, будувати, руйнувати в Україні. Таке собі утвердження своєї влади, утвердження себе як справжнього господаря та суверена на підкореній території».

Культурна менеджерка та ведуча «Суспільного. Культура» Софія Челяк впевнена, що Росія за допомогою міфу про СРСР виправдовує свої колоніальні війни: «Ніхто в Росії не почав переосмислення своєї історичної спадщини, як це відбувалось у Великій Британії чи Іспанії, коли відходили колонії. І досі їхня культура та література тягне ці наративи. Я можу згадати Єву Томпсон, яка у своїй книзі “Трубадури імперії” аналізувала підручники Росії від шкільних до університетських, написаних уже під час незалежності Росії. Вона влучно підмітила, що історія Росії пишеться на основі воєн, зокрема переможних. Росія як імперія була побудована не на знаннях і силі, а лише на силі. Це використовується для роботи з молоддю, бо іншого способу показувати себе імперія не знайшла».

Війна в Чечні, Грузії, тепер в Україні — таким чином Росія хоче повернути колишні республіки. У цьому переліку немає Білорусі — вона повертається іншим способом, завдяки підтримці російського режиму. На думку Софії, саме тому Росія не напала на Білорусь, бо має можливість і так використовувати її як майданчик для розгортання своїх військ.

Як пропаганда радянщини проникає в український інфопростір

Після того, як російські війська у 2022 році зайшли в Херсон, окупанти захопили місцеву філію Суспільного та створили у студії мовника пропагандистську хвилю «Радіо Таврія». За словами Софії Челяк, там працювали в основному журналісти з окупованого Криму, Донеччини та Луганщини. Коли окупанти залишили місто, херсонська команда Суспільного не змогла повернутися у студію, адже росіяни підірвали вежу мовника й будівля є небезпечною через постійні обстріли. Однак пропагандисти залишили після себе чимало матеріалів.

«Ми знайшли спецплан одного з ефірів, де ведучий цитував Леніна, — розповідає Софія. — Ведучий розпочинав програму словами: “Як казав Ленін, у роботі ми куємося. Я теж був орангутангом у зоопарку, але коли почав багато працювати, то купив машину, побудував собі віллу в Криму і навіть підвищив свій IQ. Працюй цілий день, і ти будеш таким, як я”».

Весь сценарій складався з радянської ностальгії, жартів про те, що Росія «звільняє» українські території, а ще має повернути Аляску та створити там «народну республіку».

На окупованих територіях Росія одразу захоплює теле- та радіостанції, блокує соціальні мережі та українські новинні сайти, встановлює свої мобільний зв’язок та інтернет-мережі — робить усе, аби створити єдине медіаполе.

На думку етнологині Ярослави Музиченко, тези про один народ, нацистів в Україні та необхідність «звільнення від київського режиму» не є новітніми й спонтанними — це система, яка була продумана набагато раніше, ніж почалася повномасштабна війна.

«Протягом 20 років ці тези поширювали серед російської молоді, їх розробляли популярні так звані філософи, на їхній основі створювали книги та фільми. А міф про те, що Україну створив Ленін, з’явився ще за радянських часів. Як і те, що Хрущов подарував Крим Україні. Усі ці наративи вписуються в одну концепцію, мета якої — заволодіння територією України й цілковите знищення культурної самобутності, а натомість насадження своєї псевдокультури. Утім, якщо в радянські часи Кремль “дозволяв” принаймні дещицю чогось українського, хоча б видимість “української республіки”, то тепер реалізують інший план — усі завойовані терени мають стати “Росією”. Відповідно, освіта, позашкільні заклади, культурні події на окупованих територіях України переводяться повністю на російські рейки», — зазначає експертка.

Пропаганда радянщини могла проникати в український інфопростір протягом усіх років незалежності, зокрема через невизначеність і неузгодженість української державної інформаційної та історичної політик. За словами історика Василя Павлова, в українському суспільстві досить часто недооцінюють роль ідеології:

«Будь-яка держава тримається на ідеології. Якщо взяти американські стрічки, починаючи з фільмів жахів, завершуючи патріотичними драмами — усюди буде американський прапор. Якщо взяти будь-який витвір британської літератури — там буде згадка про уряд в тому чи іншому, але позитивному ключі. Держава має працювати на себе, зокрема і в суспільстві».

Росіяни паразитують на тому ж, на чому здобували собі високі рейтинги комуністичні партії після краху комунізму, вважає Максим Майоров.

«Не секрет, що трансформація від радянського ладу до демократії на зламі 80-х і 90-х років минулого століття відбувалася вкрай важко, травматично і залишила по собі не надто приємні спогади у багатьох людей. Люди певною мірою пережили крах звичного їм світу: втратили заощадження, соціальні зв’язки, опинилися в ідеологічному вакуумі. Банально, люди схильні ідеалізувати часи своєї молодості, які контрастують із сучасністю, обтяженою хворобами та втратою колишнього положення в суспільстві», — каже експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки.

Новітні компартії скористалися накопиченими в суспільствах образами, ностальгією, наївною вірою у можливість повернути все назад — для підвищення своїх рейтингів. Аналогічно працює і путінська пропаганда, тільки ототожнюючи зниклий СРСР із сучасною Росією.

«Здавалося б, аудиторією такого наративу мало би бути лише старше покоління, яке застало життя при Союзі в усвідомленому віці. Але там, де вже немає можливості маніпулювати спогадами, пропаганда культивує міф. Молодшому поколінню можна розповідати вигадки про життя в СРСР з аналогічним успіхом, як і байки про козаків або вікінгів.

Вигаданий, ідеалізований образ радянського минулого містить уявлення про високі технологічний розвиток і виробничі стандарти, повну зайнятість і заможне життя, непохитні законність і мораль, широкі соціальні можливості та роль держави як гегемона на міжнародній арені. Хтось, хто не знайомий із непривабливими реаліями, може і повірити, закохатися в цю примару.

А просувається все це через соціальні мережі, блогерів, телебачення. На окупованих територіях Росія намагається займатися цілеспрямованою індоктринацією молоді, втягувати її в різні організації та ритуали, які апелюють до радянського минулого», — каже експерт.

Культурологиня Лідія Стародубцева каже, що пропаганда просочувалася в український інформаційний простір задовго до великої війни — з піратським контентом, музичними кліпами та попкультом загалом навіть після блокування соцмережі «ВКонтакті» та заборони проросійських телеканалів. Але після початку повномасштабного вторгнення для більшості українців цей вплив перестав бути дієвим:

«Як на мене, після 24 лютого 2022 року ці уламки СРСР як “кінця прекрасної епохи” сприймаються суто негативно: як ознаки “русского мира”, як втілення світу орків — агресорів, насильників, убивць. Після Бучі російська пропаганда для українців є беззубою: не думаю, що вона все ще здібна нести загрозу для молоді, яка відтепер сприймає фейковий образ СРСР як огидний, моторошний мотлох країни-Мордора».

Як переконати людей, які були під впливом пропаганди, після деокупації

Рано чи пізно Україна поверне території, які по праву їй належать. Це надзвичайно складне завдання, яке дається українцям надвисокою ціною. Однак повернути прихильність до України людей, які свого часу змирилися з окупаційною владою або ж виросли при ній, здається майже неможливим. В результаті багаторічної роботи російських пропагандистів чимало українців бачать в інших українцях ворогів.

«Щоби пропаганда закарбувалася в людському мозку, достатньо тринадцяти її повторів у різному вигляді, — розповідає етнологиня Ярослава Музиченко. — А що, якщо це робилося не тринадцять, а сотні разів протягом 9 років? Тут ніякі логічні пояснення та доводи не допоможуть. Люди, які прожили стільки часу під окупацією і в стані афекту прийняли у відкрите серце тези рашистської пропаганди, мають тільки самотужки збагнути її згубність. Але для цього має статися щось дуже жахливе з боку росіян — на жаль, найчастіше саме трагедії змушують людей позбавлятися ілюзій і прозрівати. Наразі, якщо після деокупації жителям цих територій почати затято і надзвичайно логічно “доносити правду” — їхній психологічний бар’єр не дозволить її сприйняти. Адже піддані пропаганді люди беззастережно впевнені: проукраїнськи налаштовані люди їх обманюють і становлять для них небезпеку. Вони мають спершу відчути, що їм ніщо не загрожує, що чоловіки й жінки, які вітаються “Слава Україні!”, носять синьо-жовту стрічку і читають Оксану Забужко, не будуть їх страчувати, катувати чи розпинати. І тоді, з часом, у разі, якщо культурно-інформаційний простір України наповниться спокійним, правдивим і цікаво поданим контентом, люди будуть готові його сприйняти й ідентифікувати себе як громадян крутої, красивої, багатої України. А от злочинці — ідеологи геноциду XXI століття та їх рупори-пропагандисти мають бути засуджені».

Як каже Максим Майоров, на прикладі краху Радянського Союзу відомо, що далеко не всі жовтенята, піонери та комсомольці, вже не кажучи про власників партквитків, виявляються фанатичними комуністами.

«Реальність може виявитися більш сприятливою, ніж наші найгірші очікування, — зазначає експерт. — Люди часто вдають, що приймають правила гри, які нав’язує диктаторський режим, аби уникнути проблем та не виділятися з натовпу. Зі зміною обставин вони не чіплятимуться за старе.

Вже зараз нам треба працювати з людьми в окупації, зокрема із молоддю. Конкуренція патріотизмів — українського з російським — не єдине можливе поле боротьби. Ми маємо апелювати й до людей, зосереджених передусім на побутовому комфорті та прагматичній вигоді. Таких завжди більше. Путін перетворює Росію разом з окупованими територіями на ранчо з вирощування “гарматного м’яса”. Це не може бути привабливою суспільною моделлю. Тож треба пропонувати людям альтернативу — спокійне життя, не обтяжене місією протистояння Заходу і тому подібним.

Після деокупації ми маємо повернути людям нормальність — повноту громадянських прав, безпеку, можливості відкритого світу. Звісно, Росія встигне виховати і якусь кількість своїх фанатиків. Це буде велика проблема. Боротися з цим явищем потрібно буде комплексно, поєднуючи силу та переконання».

Публіцист та науковець Інституту політичних досліджень НАНУ Микола Рябчук повідомив MediaSapiens, що прямою пропагандою («просвітництвом») на деокупованих територіях небагато досягнеш.

«Найкраще навчання — це, звісно, learning by dоing, — ангажування молоді на визволених територіях до різних громадських справ (не конче політичних), тут головне — самодіяльність і самоорганізація, — каже Рябчук. — А на окупованих територіях я бачу лише один стратегічний шлях — переконати молодь, що модерність — це ми і Європа, що Україна — це круто, cооl, а Росія — відстій. Модель приблизно та сама, що й у часи холодної війни, коли Захід перемагав совєти не так "голосом правди" (яку мало хто слухав, а ті, що слухали, у принципі знали ту правду й самі), а перемагав кращими автівками, джинсами, рокмузикою тощо».

На думку Василя Павлова, після деокупації на українських територіях має бути централізована освітня і культурна політика:

«Нам потрібен величезний резерв освітян і діячів культури, які будуть працювати на деокупованих територіях. Бо навіть там, де окупаційна влада була лише рік, вона працювала надзвичайно потужно, використовуючи патерни спільного минулого. Але Росія не має візії майбутнього для жителів окупованих територій. Ми маємо запропонувати їм майбутнє. Тобто майбутня Україна має бути більш привабливою, ніж минуле Радянського Союзу, яке пропонує Росія».

Лідія Стародубцева вважає, що головне — не використовувати як українську контрпропаганду ті самі прийоми, якими зараз користується пропаганда російська. І не варто забувати, що пропаганда завжди є лише засобом, а не метою. Метою російської пропаганди на окупованих територіях було і є знищення України. Фізичне і ментальне знищення.

«Після перемоги України метою нашої протидії російській пропаганді не має бути калька: “знищити Росію”. Ні. Мета — повернення українців до України та українськості. Повернення не тільки територій, але і сердець», — каже культорологиня.