«Просунуте» капітулянтство в журналістиці: повторення 1938-39-го?

«Просунуте» капітулянтство в журналістиці: повторення 1938-39-го?

09:52,
14 Липня 2015
4116

«Просунуте» капітулянтство в журналістиці: повторення 1938-39-го?

09:52,
14 Липня 2015
4116
«Просунуте» капітулянтство в журналістиці: повторення 1938-39-го?
«Просунуте» капітулянтство в журналістиці: повторення 1938-39-го?
Впливу російської пропаганди на західне суспільство сприяє сучасна тенденція західних мас-медіа дистанціюватися від подій, вважаючи, що обидві сторони конфлікту по-своєму мають рацію та несуть свою провину.

Якщо попередню статтю в «Телекритиці» на цю ж, власне, тему я почав із короткої характеристики концептів, що кладуть в основі своєї діяльності деякі «просунуті», «постмодерні» та «європеїзовані» молоді українські журналісти, то цю дозволю собі почати з соціологічних даних. Знана американська (власне, міжнародна, бо має свої мережі й партнерів у багатьох країнах) дослідницька структура Pew Research Center провела навесні 2015 року масштабне соціологічне дослідження у восьми ключових державах НАТО (шість із них на додачу є членами ЄС), Росії й Україні. Про результати, отримані у двох останніх країнах і пов’язані з мас-медіа, можливо, іншим разом, тут же зверну увагу на опубліковані 8 червня результати опитувань у США, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Польщі, Іспанії, Франції й Італії.

Отже, відповіді на лише два, але дуже важливих запитання.

Перше — про можливість постачання Україні зброї з боку держав — членів НАТО. Запитання стояло так: підтримуєте ви чи ні постачання зброї з боку НАТО київському уряду? Відповіді розподілилися таким чином:

  • Польща: «так, підтримую» — 50 % опитаних, «ні, не підтримую» — 36 %.
  • США: «так» — 46 %, «ні» — 43 %.
  • Канада: відповідно 44 % і 41 %.
  • Велика Британія: 41 % і 45 %.
  • Франція: 40 % і 59 %.
  • Іспанія: 26 % і 66 %.
  • Італія: 22 % і 66 %.
  • Німеччина: 19 % і 77 %.

Запитаєте, який це стосунок має до журналістики? Безпосередній! Торік навесні Росія — вперше після закінчення Другої світової війни в Європі! — здійснила анексію частини території сусідньої держави, не надто ховаючись за словесними ефемерними конструкціями. І дати на медалі за приєднання Криму говорять самі за себе, і визнання Путіна щодо активних дій російських «ввічливих зелених чоловічків» у Криму, і свіженькі спогади «ветеранів» анексії півострова вже є… Але й це, і вторгнення росіян на Донбас (факт чого зафіксований і НАТО, й ОБСЄ), і постійна загроза Україні з боку Кремля, виявляється, не є в очах переважної більшості французів, іспанців, італійців та особливо німців достатньою підставою для постачання українцям необхідної для оборони країни (члена — засновника ООН, між іншим) зброї.

Чому так? Якщо казати про мотиви політиків, військових, то тут можуть бути й інші версії — наприклад, розуміння того, що слабка професійно українська армія може не впоратися з летальною зброєю або ж ще й залишити її ворогу в разі швидкого відступу, наприклад, як це було під Іловайськом. Що ж до свідомості широких мас, то, на переконання вашого автора, такі результати опитування свідчать не в останню чергу про наслідок впливу не тільки російської пропаганди на Заході, а й певної стилістики власне західних мас-медіа. Тут далися взнаки й відсутність постійних корпунктів цих медіа в Києві (мовляв, достатньо московських), й інтегрованість (назвімо це так) московських кореспондентів західних ЗМІ в російську дійсність і їхня звичка дивитися на всі події на пострадянському просторі «поглядом із Москви), й відсутність української інформаційної політики та її інструментів (попри наявність відповідного міністерства), і давня звичка декого зображувати українців патологічними зарізяками й антисемітами, і ще багато-багато чого. І передусім — тенденція сучасних західних мас-медіа дистанціюватися від подій, стояти збоку в позі стороннього спостерігача, вважаючи, що обидві сторони конфлікту по-своєму мають рацію та несуть свою провину. Тобто такий підхід, який образно схарактеризовано в назві статті Алли Лазарєвої в «Українському тижні»: «П’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера».

Зайвий раз справедливість цієї оцінки нинішніх стандартів значної частини західних мас-медіа підтвердив в інтерв’ю «Телекритиці» редактор Європейського департаменту Всесвітньої служби BBC Артемом Лісс: «Мы вообще не задумываемся о том, выполняет ли какую-то пропагандистскую роль наша работа. Мы даем две точки зрения, и какие выводы делают наши читатели дальше, заботит нас гораздо меньше». Інакше кажучи, нинішню ВВС, на відміну від її класичного взірця часів Другої світової війни та другої половини ХХ століття, істина не цікавить — знищували нацисти євреїв у таборах смерті, не знищували, був ҐУЛАҐ, не було ҐУЛАҐу, перебив режим Пол Пота за рік мільйон кхмерів, не перебив на «полях смерті» — яка різниця? «Дві точки зору» — і все. Хоча в ситуації війни зазвичай є три точки зору: однієї сторони, іншої та пацифістів з обох сторін. Тож настанова Лісса й ВВС щонайменше фальшива; ну а те, як він викручувався, коли «Телекритика» ставила йому гострі запитання, засвідчує, що насправді він добре знає, як використовує російська пропаганда — й офіційна, й «народно-патріотична» (насправді імперсько-шовіністична) — діяльність ВВС. За прикладом не треба далеко ходити: згадаймо відповідь ВВС на скарги Олександра Северина та низки інших українських активістів і журналістів на те, що в інтерв’ю Віктора Януковича на сайті корпорації було вжито термін «громадянська війна» для характеристики ситуації в Україні; в цій відповіді сказано: «Немає загальноприйнятого визначення фрази, або того, коли слід її застосовувати (тобто, в якій точці внутрішній конфлікт стає громадянською війною)… Тим не менш, бойові дії українців проти українців за майбутнє своєї країни є досить масштабними, щоб виправдати використання цього терміну». Але ж тоді й сумнозвісний заколот Судето-німецької партії в Чехословаччині в 1938 році, підтриманий десятьма тисячами «добровольців» із Німеччини, також був «громадянською війною». А наступна Мюнхенська угода — ефективним засобом «розв’язання конфлікту» і припинення «громадянської війни»…

Але справа не в тому. Справа в іншому. «Сеть в зоне обитания майдаунов бьется в истерике — вновь на повестке очередная ганьба и зрада. Британская корпорация ВВС идет в кильватере "российской пропаганды" и обзывает конфликт на Востоке Украины гражданской войной. Более того — на этом упрямо настаивает. У майдаунов в результате нешуточный батхерт и перепроизводство известных кирпичей органического происхождения. Бедняги донимают британцев с претензиями и возмущениями, которые, увы, не находят должной реакции», — цитуємо досить відомий сайт.

Так само радували нацистів повідомлення західної преси про «внутрішній конфлікт у Чехословаччині»…

Але повернімося до головного сюжету.

Алла Лазарєва у згаданій статті, зокрема, цитує французьку авторку. «Поки російське телебачення не гребує сентенціями в дусі “можна вбити скільки завгодно людей, аби винищити лихо Майдану”, не засуджувати такі дії означає, по суті, потурати Кремлю», — вважає відомий історик Франсуаза Том. Її стаття у Le Monde про зрадництво політичних еліт Франції на користь Москви здійняла справжню бурю в навколонауковому середовищі країни. Критикуючи мінські угоди, авторка написала: «Для всіх, хто у “близькому зарубіжжі” Росії спробував зорієнтуватися на Європейський Союз, меседж Путіна не залишає сумнівів: жодного порятунку в Європі ви не знайдете, великі потужні європейські держави самі є інструментами нашої політики. Але є і гірше... Нормандський процес, себто переговори у форматі чотирьох учасників (Франція, Німеччина, Україна та Росія), який призвів до цього приниження, демонструє прогрес у перекомпонуванні Європи, що його здійснює РФ упродовж останніх 15 років. ЄС маргіналізований, США поставлені перед фактом. Контури майбутньої Європи проступають чітко: атомізована територія слабких, роззброєних країн, замінована Росією, що здатна заблокувати кожну ініціативу, небажану Кремлю... Європа, відрізана від Штатів, організована довкола двосторонніх відносин, які Росія підтримуватиме з кожною європейською державою, в супроводі потужної пропаганди... Розчавлення України промальовує кінець Європи, побудованої в 1945 році, “Європи свободи”... Дві великі держави щойно видали премію за цю агресію. Щойно ми визнали право сильного й повернулися спиною до європейських цінностей».

Можливо, Франсуаза Том перебільшує? На жаль, ні. Звернімося знову до даних соціологів Pew Research Center. Вони запитали в респондентів: чи повинна ваша країна в разі нападу з боку Росії на якогось свого сусіда — члена НАТО допомогти цьому сусідові воєнною силою? І з’ясувалося, що тільки у двох країнах більшість опитаних вважає за необхідне виконати вимоги статті 5 Північноатлантичної угоди, де йдеться про необхідність із боку всіх членів Альянсу надати воєнну допомогу союзникові в разі потреби. Отже:

США: 56 % респондентів «за» воєнну допомогу, 37 % «проти» неї.

Канада: 53 % «за», 36 % «проти».

Велика Британія: відповідно 49 % і 37 %.

Польща: 48 % і 34 %.

Іспанія: 48 % і 47 %.

Франція: 47 % і 53 %.

Італія: 40 % і 51 %.

Німеччина: 38 % і 58 %.

У середньому 48 % опитаних у базових державах Альянсу заявили, що їхня країна повинна застосувати воєнну силу, якщо Росія вступить у серйозний військовий конфлікт із сусідньою країною, що входить в НАТО, в той час як 42 % виступили проти. Інакше кажучи, бачимо очевидний розкол у громадянській думці базових держав НАТО й очевидну перевагу у Франції, Італії та Німеччині тих, хто не хоче виконання офіційно взятих їхньою державою зобов’язань перед союзниками.

І це при тому, що Польща — а також Литва, Латвія й Естонія — є тими сусідами Росії, проти яких реально може бути вчинена агресія шляхом якоїсь модифікації «гібридної війни» зі «ввічливими зеленими чоловічками» Путіна. Тим часом третина поляків проти воєнної допомоги своїм сусідам, не бажаючи брати до уваги, що в разі окупації країн Балтії наступною ціллю російських танкістів, льотчиків і десантників стане третя Річ Посполита…

Знов-таки: чи могли би сформуватися такі воістину політично-суїцидальні масові настрої без впливу мас-медіа, без діяльності журналістів? Без тієї ж «нейтральної» позиції ВВС у протистоянні тоталітаризму й демократії, імперської агресії й захисту своєї країни? Ні. Ясна річ, Росія — ядерна держава, але ж СРСР був свого часу куди потужнішим у плані й зброї масового знищення, і звичайних видів озброєння, — проте тодішньому Заходові вдавалося протистояти радянській експансії і врешті-решт перемогти в холодній війні, не допустивши її переростання в «гарячу». Сьогодні ж фактом є відверто капітулянтські настрої і в західному політикумі, і в мас-медіа, і в усьому суспільстві. А це тільки заохочує агресора, закликає його бути впевненим у своїй силі та безсиллі опонента. Причому, в числі іншого, це робиться й на гроші західних платників податків: керівник Європейського департаменту Всесвітньої служби BBC Лісс в інтерв’ю «Телекритиці» також переконливо довів це, — аж до такої «дрібнички», як постійне вживання ним словосполучення «на Украине»; Пушкін і Герцен могли писати «в Украине», але мова Лісса, який тривалий час пропрацював на московському телебаченні, як на мене, апріорі не може бути мовою російських достойників культури…

…Власне, щось дуже схоже вже було. У 1938-му, а потім — у 1939-му. З тяжкими наслідками для Європи і світу. На початку травня 1939 року французький соціаліст Марсель Деа опублікував статтю «Помирати за Данциг?», яка невдовзі була передрукована багатьма виданнями Франції, Великої Британії та низки інших держав. У цій статті Деа виступав проти того, щоби втручатися в територіальну суперечку між Німеччиною й Польщею (Гітлер вимагав передати до складу Німеччини вільне місто Данциг-Ґданськ, що перебувало під спільним управлінням, а на додачу — «коридор» для побудови автошляху й залізниці з основної німецької території до анклаву Східна Пруссія). Справа в тому, що Франція мусила в силу підписаних нею угод виступити на боці Польщі в разі агресії проти неї. Деа наполягав на тому, що Франція має стояти осторонь, захищаючи лише власні інтереси, погодитися на вимоги Гітлера — мовляв, після того він вгамує свій апетит, — а на додачу звинувачував поляків в усіх можливих політичних гріхах, передусім у втягуванні Європи у війну. Резонанс статті був широкомасштабним: уся Франція, й не лише вона, обговорювали її. Такий визнаний «зубр» у царині дипломатії, як Генрі Кіссинджер, стверджував у написаній уже в 1990-х книзі, що «гасло “Навіщо помирати за Данциг?” зіграло величезну роль у деморалізації Франції 1940 року». Воно й не дивно: фразу підхопила нацистська пропаганда, її використовували в самій Франції симпатики гітлеризму, а після початку світової війни її широко використовував утворений тоді ж де-факто — в результаті Пакту Молотова-Ріббентропа — «червоно-коричневий інтернаціонал» ідейних борців «зі світовою плутократією та зажерливим фінансовим капіталом».

У підсумку в 1939 році для Польщі склалася ситуація, коли Франція (а тільки вона з польських союзників мала сильну сухопутну армію) уникла виконання взятих на себе угодами зобов’язань щодо наступу на гітлерівську Німеччину. Ну а менш ніж через рік у Францію, геть розкладену нацистською, комінтернівською та капітулянтською пропагандою (значна частина якої велася легально через французькі ж мас-медіа), вдерлися німецькі танки…

Так от: дуже багато що в сучасній Європі нагадує ситуацію 1939 року, коли демократичні держави виявилися розкладеними зсередини (Франція більше, Британія менше) й не змогли чинити ефективного опіру агресорам (не лише Німеччині, а й СРСР), у тому числі — їхнім пропагандистським машинам. І в цьому велика частка провини лежить на мас-медіа. Бо ж якщо журналіст декларує свою принципову рівновіддаленість від тоталітаризму й демократії у їхньому протиборстві, він автоматично наполовину вже працює на боці тоталітаризму, ставлячись до нього як до однієї з прийнятних світоглядно-політичних позицій. Інакше кажучи, хоче він чи не хоче, а такий журналіст стає пропагандистом «на півставки» у «відомстві Геббельса-Жданова»…

Чи означає сказане, що вся нинішня європейська журналістика зійшла на манівці? Зовсім ні. І в 1939 році були журналісти, письменники, видавці та редактори, які розуміли реальні загрози та намагалися знайти відповіді на виклики історії. І зараз далеко не всі в Європі вважають, що сутність фаху журналіста — бути «підставкою для мікрофона». Не відсторонення (наче й не було трагічного досвіду ХХ століття!) від політичних двобоїв, а включення в них для захисту людських прав і свобод — ось що має бути альфою й омегою.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: firstpost.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду