Публічність Олексія Арестовича нагадує синусоїду. Українці заново відкривають його для себе кожні кілька років: зі «Стратегією теплого океану» під час Революції гідності, після призначенням радником у Тристоронню контактну групу в Мінську, після початку повномасштабної війни. І не сумнівайтеся, це ще не кінець: чоловік уже анонсував, що планує балотуватися в президенти через «кілька політичних циклів».

При цьому фігура Арестовича максимальна суперечлива. Хтось називає його «народним заспокійливим» і купує в переходах метро чашки з портретом. Сам діяч уже зареєстрував власне ім’я як торговельну марку. Інші звинувачують неофіційного спікера Офісу президента в заколисуванні українців та, загалом, шарлатанстві. Хтось згадує передбачення анексії Криму у 2008 році. Інші — оцінки завершення повномасштабної війни з Росією за «2-3 тижні». Хтось слухає Арестовича як колишнього військового та психолога. Інші пам’ятають «Возвращение Мухтара» та реаліті-шоу на ICTV. Навіть в українській народній забаві «Порошенко vs Зеленський» цей персонаж устиг зіграти за обидві команди.

Загалом біографія Арестовича насичена. Його манера висловлюватися регулярно породжує нові скандали. Й українці намагаються розібратися, хто ж цей чоловік узагалі такий. Принаймні, під час повномасштабної війни сторінка Олексія Арестовича стала другою найпопулярнішою на українській Вікіпедії. «Детектор медіа» вирішив трішки допомогти. 

Мутний тип

Сам Арестович називає себе «мутным типом» та жартує: «Якби я був звичайною людиною і почитав свою біографію, я би взагалі не те що на ефір не запросив, я би перейшов на інший бік вулиці». За останні сімнадцять років він устиг попрацювати і в українській розвідці, і в російський серіалах. А народився у Грузії 46 років тому.

Батько Олексія полковник і служив у цій країні, проте за п’ять років після народження сина сім’я повернулася до Києва. Арестович розповідає, що його з дитинства оточували військові, він ставився до них як до напівбогів і, звісно, хотів наслідувати їхній приклад. Але батьки відправили його на біологічний факультет. Як зізнається сам колишній студент, там він учився погано: цікавився лише дівчатами, фантастикою, філософією та психологією. Натомість Арестович майже в той же час потрапив у театр імпровізації «Чорний квадрат». Та з перервами виступав у ньому 17 років — остаточно покинув у 2010-му.

Власне, театральне оточення, де всі чоловіки, крім нього, свого часу служили в армії, спонукали Арестовича все ж піти у військове училище: «У меня мечты офицером быть не было, я хотел пострелять, побегать. Ну, и опыта набраться». Після Одеського інституту сухопутних військ Олексій вирішив залишитися в армії та служити в розвідці. І пропрацював там, поєднуючи з театром, шість років: із 1999 до 2005-го. Про свою тогочасну військову кар’єру Арестович скромно розповідав три роки тому: «Та шо такое капитан. Це там непойми шо, маленькое [...] Ясно, шо меня гоняли все кому не лень. Командовали как хотели». У сучасніших інтерв’ю коментатор посилається на цей досвід як на один із доказів своєї компетентності: «Я служил в высших органах военного управления государства». Та натякає на участь у спецопераціях. У будь-якому разі, Арестович покинув службу у 2005 році. Буцімто через погіршення командування після Помаранчевої революції: «Когда бывшие директора сахарных заводов начинают издавать директивы и  учить боевых офицеров, как им нести службу, — это нонсенс». 

Капітан Арестович

Наступний етап життя Олексія збоку виглядає наче «акторська кар’єра», хоча сам колишній актор не ставиться до цього серйозно. Із 2005 до 2012 він зіграв у майже двадцяти фільмах та серіалах, зокрема, у трьох частинах «Повернення Мухтара». Проте не називає більшість із цих появ «ролями». Друзі з «Чорного квадрату» запрошували його знятися в епізодах без жодних кастингів та заробити непогані гроші. Звісно ж, найвідоміший образ Арестовича — це Люсенька. У відповідного кліпу на ютубі 1,3 мільйона переглядів. На цю роль актора буцімто вмовила подруга, якій потрібно було допомогти зі студентською роботою. Всі чоловіки спочатку відмовилися, але Олексій врешті погодився. Ні про що не шкодує. І сам визнає, що був поганим актором.

 Справжня культова роль Арестовича

Ще одна річ, яка для Олексія серйозно почалася в театрі, — це психологія. Він вивчав її задля імпровізації на сцені, але з часом почав займатися професійно. Також Арестович казав, що зробив ставку на психологічну силу, бо колись був слабким та закомплексованим підлітком. Хай там як, із 2000 року й до сьогодні він проводить різноманітні семінари та консультації. А у 2013 році грав сімейного психолога у кринжовому реаліті-шоу на ICTV.

Насправді, заняття психологією / філософією — це основа всієї іншої роботи Арестовича. З одного боку, на цих знаннях ґрунтуються його політичні, суспільні та подекуди навіть військові оцінки. З іншого — в бурхливій біографії саме тренінги лишаються чи не єдиним та, як стверджує Арестович, стабільним прибутком: «Я на своих семинарах зарабатываю тысяч триста в месяц».

Наш герой має власну «школу мислення Апейрон». Давньогрецький термін тут доволі символічний: «Апейрон перебуває у вічному русі, виділяючи протилежності». У межах школи він навіть зараз, хоч і рідше, ніж до початку повномасштабної війни, навчає людей. Власна психологічна та філософська освіта принесла Арестовичу ще два яскраві рядки в біографію. Він проходив курс глибинної психології «Людина серед людей» російського, ем, діяча Авессалома Подводного. Цей чоловік помер у 2018 році, а до «Людини серед людей» встиг зробити серію підручників «Психологія та астрологія», семипланову модель людини як єдиного цілого та гімнастику «Крапля» на основі «фізичних та енергетичних підходів». Також Арестович вивчав богослів’я в київському Інституті релігійних наук святого Томи Аквінського. 

Не дивуйтеся: наш герой розповідає, що колись був саркастичним атеїстом. Але у 35 років прийшов до бога, бо, мовляв, не міг знайти відповіді на всі свої питання в науці. Тепер він називає себе православним та стверджує, що «більше не потребує віри, як прийняття води», а може сам «роздавати воду». Вважає найсильнішою особистістю в історії Христа та з дитинства мріє його обійняти. Разом із тим, Олексій начебто цікавиться фізикою та проводить із нею паралелі в роботі. Так, це той тип людей, які використовують «круті» наукові слова не за призначенням і вживають словосполучення на зразок «квантова психологія». У результаті погляди Арестовича не зовсім наукові, але насправді й не цілковито езотеричні. Щось на кшталт цього: «Я професійно вивчав астрологію [...] Я ставлюся дуже погано до “предсказательной астрологии”, скажімо так. Тільки психологічно. Ну, я знаю, якщо у людини там, скажімо так, уражений Меркурій, у неї будуть проблеми з мисленням».

Урешті-решт саме філософія та психологія вперше зробили Арестовича знаменитим, коли під час Євромайдану він написав «Стратегію теплого океану». Це допис на фейсбуку, в якому він запропонував свій план зміни системи: її ненасильницьке «розчинення» в добрі та самоорганізації. Пост підхопила «Українська правда», він набув популярності серед протестувальників, Арестовича почали кликати на інтерв’ю. Наприклад, ось розмова на «Громадському» наступного дня після публікації стратегії. Далі були різноманітні консультації, виступи в університетах, поїздки Україною. Але вже ця популярність не минулася без скандалів. Наприклад, коли влада почала вбивати активістів, Арестович сказав, що варто брати до рук зброю. Не всі оцінили подібну зміну від ідеолога мирного протесту. Його звинувачували також у спробі рейдерськи захопити Євромайдан. Активіст це заперечував, але типово для себе уточнив, що міг би, якби захотів: «У меня достаточно квалификации во всех смыслах». Урешті звинувачень стало так багато, що під час однієї із зустрічей Арестович заявив: допомагатиме своїм клієнтам, а «страна пусть сама себя спасает». І у 2014 році анонсував: «Точно прекращаю всякую публичную деятельность, отказываюсь от интервью в газетах [...] Больше не даю комментариев и хватит. У меня хватает забот».

Хто знає, можливо, так би й було, але за кілька місяців почалася війна з Росією, а роль Арестовича вкотре змінилася. Він заснував програму «Народний резервіст» та почав тренувати українських бійців. Про цю ініціативу є документальний фільм, у якому можна зустріти чимало знайомих облич — від медикині Тайри до Марусі Звіробій, яка нахвалює якість Арестовичевої підготовки бійців. У тому числі у фільмі є кадри його інструктажів. 

Олексій Арестович та Маруся Звіробій

У цей же час наш герой закріпився на українському телебаченні як воєнний експерт. До речі, цей титул йому не дуже подобається й він стверджує, що «експерта» вигадали журналісти у 2014 році, коли він передбачив анексію Криму: «Я шостий рік не можу позбутися цього поважного звання. Тому що я не вважаю себе жодним експертом взагалі і близько [...] Якщо хочете назвати, називайте оглядачем». Отже, оглядач почав ходити телеканалами та активно звертатися до підписників у соціальних мережах. Перше відео Арестовича на його персональному каналі на ютубі стосується початку війни й починається словами: «Спешу вас успокоить». Інші фрагменти запису відверто скандальні. У своїй спробі «заспокоїти» українців, він розповідає, що громадянська (sic!) війна — це «праздник непослушания» і свято для чоловіків. Каже, що війна корисна для суспільства. Що війна — це трамплін. І що ті, хто не хоче загинути, не загинуть. Легко зрозуміти, чому люди хотіли чути подібне у 2014 році та зараз.

Після кількох років «оглядання» Арестович повернувся на фронт у ролі контрактника та прослужив із вересня 2018 до вересня 2019 року — половину цього часу у 72-й механізованій бригаді та ще половину в командуванні сухопутних військ. Він розповідає: «2014-2015 год я отбегал самостоятельно на войне. Шобы не с кем не взаимодействовать и, не дай бог, не было начальства. Но потом мне стало интересным сходить в пехотную бригаду и посмотреть, что такое пехота первой линии. Вот как это. Я 2018-2019 сходил. Ну, я там чуть-чуть был на войне. Чуть-чуть был в органах управления. Потому что меня тут же забрали. Как я не сопротивлялся, да. Мне сказали — давай, твоя голова нам нужна здесь».

Не так давно перебування Арестовича на фронті було однією з головних драм навколо нього. Якось в інтерв’ю «Обозревателю» буцімто не на камеру (але це включили в ефір) потрапила його цитата про роботу в армії: «Ну, за каким компьютером, Кристина, блядь. У мене тридцать три боевых выхода, блядь. Куда?! За линию фронта, блядь!» Також у цій розмові він стверджує, що пам’ятає кожен бойовий вихід. А в іншому інтерв’ю каже, що «тридцять три» — це фігура мови, їх було набагато більше й узагалі, хто їх там рахує. Коротше кажучи, не всі повірили у військову кар’єру Арестовича. Був публічний конфлікт із Юрієм Бутусовим. Урешті Олексій виклав свої нагороди та підтвердження звання майора.

Ще одна історія, яку постійно нагадують Арестовичу в інтерв’ю, — це підрив на міні у 2018 році. Заступник секретаря РНБО Сергій Кривонос у 2020 році заявляв, що Арестович завів військових на мінне поле, внаслідок чого двоє загинули і троє дістали поранення. Сам Арестович відкидає звинувачення, хоча визнає частку провини. Розповідаючи про підрив, Олексій зосереджує увагу на інших речах: як чотири рази повертався за спорядженням, як єдиний не постраждав (це дуже рідкісний випадок для такої міни) та як заблукав і був змушений іти назад по мінному полю.

До цього моменту військовий / психолог / актор іще лишався відомим у вузьких колах. Якщо ви не заглиблювалися у срачі на фейсбуку та не дивилися сумнівні ютуб-канали на кшталт Politeka, цілком могли ніколи й не чути про Олексія Арестовича. Наприкінці 2020 року це назавжди змінилося: блогера призначили у Тристоронню контактну групу в Мінську. Причому він наполягав, що був не просто спікером, а радником з інформаційної політики: «Я лицо, принимающие участие в выработке решений. Не просто озвучившее компиляционный вариант». У цей момент вся Україна й дізналася, хто такий Арестович, адже різниця між його новою відповідальністю та біографією призвела до інформаційного шуму. Мережу заполонили кадри «Люсєньки», скандальні цитати, згадки про навчання у школі російського астролога. Користувачі обурювалися, навіщо нещодавно обрана влада довірила бути обличчям делегації такій людині.

І, як виявилося, не дарма. Весь період перебування Арестовича в ТКГ супроводжувався скандалами. Він випадково оприлюднив версію окупантів щодо загибелі українського військового. Вважав, що коментувати «справу вагнерівців» — це кримінальний злочин. Влаштував сексистський скандал на токшоу, порівнявши партію «Європейська солідарність» із «жіночим гуртожитком». Регулярно матюкав людей у коментарях на фейсбуку, що трохи ненормально для державного комунікаційника. Попереджав Бутусова про можливу ліквідацію.

Звільнився Арестович у січні 2022 року після чергового скандалу між Порошенком та Зеленським. Спочатку п’ятий президент утік від повідомлення про підозру, а потім стикнувся з проблемами в аеропорту, коли повернувся в Україну. Арестович написав: «Знаете, я не собирался увольняться. В понедельник я приехал на работу как обычно, подошёл к зданию и понял, что больше не хочу переступать его порог. Потому, что я способен простить многое, включая личную подлость по отношению ко мне (это политика, все мы макиавелли, цинизм, холодный расчёт и все такое). Но слабости я простить не могу. Не знаю, кто автор сценария шоу в Жулянах, закрепившего слабость как главный органический признак украинского государства (не путать со страной), но мне с ним уже точно не по пути».

Наступні події ви знаєте. 24 лютого, брифінг Офісу президента, до мікрофона виходить Олексій Арестович та починає розповідати, як справи у країні. Оцінки, скажімо так, оптимістичні: «Треба розуміти, що Путін не буде бити по цивільних об’єктах. Йому треба зберегти лояльність населення України». Власне, сам спікер розповідає, що знав про війну, заздалегідь домовився з друзями йти до військкомату та вже був у дорозі. Але його перехопив голова Офісу президента Андрій Єрмак та запропонував інше завдання. Колишній працівник Офісу президента погодився: «Спрацювала офіцерська жилка. Вона каже, що ти маєш бути там, де найбільш ефективний. І найбільш складні завдання і комплексні треба вирішувати».

Десь із початку травня офіційні брифінги Арестовича припинилися. Але він продовжує фактично щодня розповідати про ситуацію на фронті в інтерв’ю росіянину Марку Фейгіну та різним медіа. Єдине питання: чи можна йому вірити? 

Війна за два-три тижні

Щодо більшості блогерів це визначити складно, але в Олексія Арестовича є найвідоміший пост на фейсбуку. У 2017 році військовий оглядач зізнався, що багато брехав за останні три роки: «Врал не в смысле “искажал факты”, а в смысле “не до конца говорил то, что на самом деле думаю”». Він буцімто робив це заради пропаганди проти Росії та «создания патриотического лубка». Пізніше Арестович пояснював, що у 2014 році не був спеціалістом в інформаційній війні, проте почав її вивчати та врешті, як сам вважає, став інформаційним монстром і фейкометом. Наприклад, перебільшував українські перемоги. Але обіцяв більше «ніколи, прописом ніколи» таким не займатися. Що ж.

Поки що Арестович не зізнався, що заради України вкотре був змушений пожертвувати собою. Але на початку 2022 року спікер Офісу президента повернувся до пропаганди. 28 лютого він заявляв, що йому на рівні президента показали докази реальності «Привида Києва». Наприкінці квітня Повітряні сили української армії визнали інше: «Привид Києва — це супергерой-легенда, чию постать створили українці! Це радше збірний образ пілотів». 25 лютого у росіян, на думку Арестовича, закінчувалися ракети. 27 лютого противник «видохся» та кинув «останні частини, останні зусилля» на «останній бій» за Київ та Харків.

Урешті прогнози спікера перетворилися на мем, коли всередині березня він почав прогнозувати закінчення війни за «два-три тижні, максимум місяць». Середньозважена цитата тих часів звучала так: «Не хотілося б занадто обнадіювати. Два варіанти, ми не знаємо, куди ми підемо. Перший варіант, як піде ситуація, або швидко — протягом двох тижнів. Або до кінця квітня. Але після кінця квітня вони вже це не перейдуть, я вам одразу кажу [...] Все одно це скінчиться до кінця травня, за найгіршими прогнозами». Інші варіанти передбачали дипломатичну перемогу за тиждень-два або битву з російськими резервами до кінця квітня. Чи, як суміжний варіант, Арестович прогнозував позиційну оборону росіян уже в десятих числах квітня плюс місяць у позиційній обороні. У будь-якому разі, наступ мав завершитися до початку травня.

Що довше ці прогнози не здійснювалися, то більше виправдальних ноток з’являлося у заявах Олексія. 19 квітня в Росії точно більше не було оперативних резервів, але далі мали йти «максимум пузатые мужики, снятые с диванов и вооруженные оружием 60-х годов». 7 травня Арестович сказав, що малював два-три тижні «на конкретному напрямку», хоча в жодному з наведених вище інтерв’ю він цього напрямку не уточнює. 23 травня про завершення війни стало неможливо говорити «раніше листопада». 7 червня, через погані поставки західного озброєння, виявилося, що росіяни «по фазе доминируют», але це «доминация, ну, за счет таких уже осколков». Тут можна було би згадати квітневі пояснення Арестовича, де він бере ці оцінки: «У меня есть профессия. Называется она военный разведчик [...] Я знаю, что я говорю. И говорю я только после тщательнейшего, всестороннего анализа». Але, найімовірніше, після перемоги ми дізнаємося, що всі помилкові прогнози були просто свідомою інформаційною війною на благо країни. Радник голови Офісу президента Михайло Подоляк у середині червня визнав, що «доводиться грати в певного роду викривлення».

Як давно ці викривлення почалися? Не пізніше, ніж на початку грудня 2021 року. За власними словами Арестовича, він уже тоді знав, що Путін нападе. Але навіть 23 лютого о 23:24 розповідав у прямому ефірі, що загострення в зоні бойових дій «80–85%», а от напад з інших напрямків — «гіпотетична історія». Пізніше Арестович іще раз заявив, що в той вечір уже знав про війну.

Що вже й казати про кінець січня, коли оглядач називав загострення «блефом» та вважав, що російська армія в Білорусі покликана радше забезпечити «референдум» Лукашенка. Подібних применшень загрози з його боку протягом зими можна назбирати безліч, хоча варто зазначити, що Арестович не заперечував наступу повністю. Він стверджував, що повномасштабна війна неможлива з такими російськими силами і відбудеться лише в разі політичного рішення та невміння ворога рахувати. Якщо військовий оглядач займався чорною пропагандою до 2017 року та патріотичною пропагандою у 2022 році, коли ж він давав реальну аналітику?

Інтерв’ю 23 лютого

Ну, у 2008 році Арестович начебто передбачив анексію Криму. Але подивіться це відео повністю. Незважаючи на те, що він коректно описав дії Росії, оглядач також розповів про 100 тисяч жертв на півострові. У 2019 році Арестович заявив про «99% імовірність» повномасштабної війни з Росією у 2020–2022 роках, 2024–2026 та/або 2028–2030 роках. Крім того, що ця вибірка включає буквально 70% наступного десятиріччя, цього разу Арестович не вгадав зі стратегією Росії: перед танками не було спроби оголошень нових «республік».

Якщо захотіти, в мережі можна знайти купу хибних прогнозів. Ось ці два за п’ять годин до війни: наступ із Білорусі «технічно неможливий», повної мобілізації в Україні не буде навіть у випадку повномасштабного конфлікту. Ось Арестович 31 січня стверджує, що тривожний чемоданчик не знадобиться під час повномасштабної війни, проблем із водою не буде і, взагалі, «скорее всего даже из дома выезжать не придется». У 2014 році оглядач давав «99%», що росіяни спробують взяти Київ. Чи є у Путіна саркома, як вважає наш інсайдер, поки не відомо.

Очевидно, що всі інколи помиляються і навіть західні розвідки помилялися щодо цієї війни. Але, ймовірно, людям, які слухають Арестовича, варто таки почути Арестовича: він не «експерт», а «оглядач». І будувати плани на основі його світобачення слід обережно, бо щонайменше одного разу він, за власними словами, уже помилився щодо безпекової політики держави «на 70%». 

Від Порошенка до Зеленського — один пост

Олексій Арестович має складні стосунки з політикою. У нульових він належав до партії «Братство» Дмитра Корчинського. Дуже веселої організації, яка була в опозиції до помаранчевої влади та у 2005 році боролася проти НАТО. Ось вам уривок мітингу від «Радіо Свободи»: «Керівник прогресивних соціалістів Наталія Вітренко йшла попереду разом із лідером “Братства” Дмитром Корчинським. Вона в унісон з іншими протестувальниками прокричала: “НАТО гірше гестапо!”».

Також Вітренко й Корчинський закликали до об’єднання Партію регіонів та політсилу Віктора Медведчука — Соціал-демократичну партію України (об’єднану). Навіщо? Бо в них був дуже сильний ворог: «Не Ющенку ми протистоїмо, а великим і могутнім західним силам», «Ми є частиною світового антиглобалістського фронту». На початку 2005 року Арестович та Корчинський навіть їздили в Росію розповідати про загрозу Помаранчевої революції. З того часу зберігся текст із цитатою нашого героя про недооцінку «помаранчевої чуми». Сьогодні Арестович запевняє, що цим публікаціям на російських ресурсах не варто вірити. Що він їздив у Москву, аби дізнатися більше про ворога. І взагалі, натякає, що діяв за дорученням Головного управління розвідки. Що ж до Корчинського, то Арестович буцімто спілкувався з ним як із людиною, глибоко обізнаною у сфері культури, але не поділяв усіх його поглядів, тож життя їх усе більше віддаляло: «Чуть больше года назад [орієнтовно у 2012 році. — “ДМ”] он сделал мне одно политическое предложение, от которого я отказался. Ну, а после этого уже… он не из тех людей, которые прощают такие вещи».

Арестович та Корчинський у Москві

У 2009 році Арестович три місяці пробув заступником голови Приморської районної адміністрації Одеської міської ради. Призначення він пояснював так: «Друзья попросили меня подержать должность замглавы районной администрации в одном знаковом областном центре нашей страны, чтоб его не заняли нехорошие люди». Звільнився за власним бажанням. Також із 2009 року лишився запис «Свободи слова Савіка Шустера», у якому Олексій Арестович виступає координатором акції за масову люстрацію політиків «Геть усіх!». Та, — трішки позловтішаємося, — звертається до Януковича: «Виктор Федорович, я лично к вам отношусь с большим уважением. Это правда». Хоча далі каже, що Янукович, як і інші політики, вже в минулому та тягнуть країну у прірву.

Після невеликої перерви Арестович повернувся до активної політичної позиції у 2014 році. І спочатку критикував постмайданну владу за її військово-політичні рішення. Наприклад, стверджував, що політики здали Крим як «тяжелый актив» і що Турчинову не потрібен народ-переможець. Проте з часом ця позиція почала змінюватися. Наприклад, про своє ставлення до Петра Порошенка оглядач казав: «Я критикував Порошенка перші два з половиною роки дуже сильно. Поки не переконався, що він працює на національну безпеку й оборону».

Із наближенням президентських виборів 2019 року Олексій Арестович не те щоби підтримував персонально Порошенка, але дуже активно критикував Зеленського. Після перемоги останнього на виборах ця демонізація лише посилилася. Ось деякі цитати:

«Я аккуратно, как часы, буду объяснять механизм зелёной лжи: вдумчиво и логично. А заканчивать буду одинаково: зелёные уебки должны быть отстранены» (джерело);

«Зеленский системно сидит на эээ… допинге. Это значит, что он не тянет нагрузку, которую предполагает пост президента» (джерело);

«Він професійно непридатний для посади, яку він займає. Просто непридатний. За професійними якостями. І як особистість» (джерело);

«Він діє гірше, ніж будь-який президент, який і десятої частини цієї влади не мав, яку він сконцентрував. [...] Це дії президента, який очолює країну у такий складний період власної історії, перед обличчям таких викликів? Це позиція інфантильної дитини, а не лідера нації. [...] Винний завжди головний. Це просто жахливий непрофесіоналізм, інфантилізм і нерозуміння, в які ігри він грає і якою буде ціна цих ігор» (джерело);

[після пресконференції Зеленського] «Я побачив людину, якій я не довірив би відділення солдат. Не те що найбільшу країну Європи [...] Я думаю, що ця людина просто не достойна бути президентом [...] Він розписався в тому, що не здатен виконувати обов’язки верховного головнокомандувача й президента України» (джерело).

 Фінал допису Арестовича у фейсбуку 7 жовтня 2019 року

Особливо яскравим вийшов допис на річницю Зеленського при владі. Цю публікацію дуже радимо прочитати повністю. Там і про військові поразки: «На фронте гибнет больше, чем год назад, прямая угроза признания террористов». І про Зеленського: «Куколка, которую слепили олигархи». І про виборців шостого президента: «Вы оказались долбоебами вульгарными, обыкновенными». У березні 2020 року, за Арестовичем, держава виглядала так: «Внешнеполитическое поражение, которое стоит на пороге [...] Российские агенты на высших государственных должностях». На фоні такої риторики Прямий канал в особі ведучого Тараса Березовця навіть називав нашого героя «одним із найкращих військовий експертів України». Але потім усе змінилося.

Уже в жовтні 2020-го Арестовича призначили в Тристоронню контактну групу. У березні 2021 року він став найактивнішим спікером Банкової на токшоу. Звісно ж, оглядач має пояснення. Наприклад, що влада поставила на ключові посади в секторі національної безпеки друзів Арестовича, «ворогів Кремля», яких буцімто не призначив би жоден зрадник. Ідеться, наприклад, про Кирила Буданова, начальника Головного управління розвідки, та Романа Машовця, заступника голови Офісу президента. Що ж до «Європейської солідарності», то пропаганда цієї партії набула для Арестовича «ознак завдання шкоди інформаційно-психологічній складовій національної безпеки». Він заперечував, що його купили. І заперечував, що був порохоботом, хоча за сім хвилин у цій же програмі заявив, що перехворів «тяжкой болезнью порохоботства». 

Очевидно, що ця ситуація знову ставить питання до Арестовича як експерта. «Я помилявся щодо дій Зеленського і його команди у сфері нацбезпеки й оборони відсотків на сімдесят», — почав розказувати Олексій після того, як приєднався до Тристоронньої контактної групи та «познайомився зсередини». І тут проблема не в тому, що раніше він був неправий, бо, знову ж, усі інколи помиляються. Проблема в тому, яку безапеляційність та самовпевненість він собі дозволяв, поки, як виявляється, не знав ситуації: «Зелёные уебки должны быть отстранены».

Порівняйте, наприклад, позиції з приводу розведення військ на фронті. У жовтні 2019 році Арестович заявляє: «Этот план содержит в себе заведомое согласие на  жертвы среди наших военных и населения, сдаваемое в серую зону, потерю ключевых позиций и территорий». У грудні 2020 він стверджує, що має з приводу розведення повнішу інформацію: «Не можна сказати, що це здача. Це гуманітарне розведення, яке зберігає життя людей, які перебувають на КПВВ».

Причому далеко не всі «помилки минулого» у виконанні Арестовича можна пояснити призначенням друзів чи новою інформацією. Інколи він собі прямо суперечить. 10 лютого 2020 року: «Ермак имеет ряд признаков, как личность, которые свойственны роли российского агента влияния». 20 травня 2021 року: «Если он даже агент ФСБ, то он очень глубоко законспирированный. Пока не видно ни одного признака». 30 травня 2020 року: «Проросійське лоббі мощне: Портнов, частина власної партії “Слуга народу”, Єрмак, я вважаю, напевно». 20 травня 2021 року: «Президенты и главы офисов не могут быть агентами. Не могут, это технически невозможно».

До Зеленського в Арестовича тепер теж зовсім інше ставлення: «Я просто вижу, немножко разбираюсь в людях, как мне кажется. Я вижу моторику мелкую, как говорит, что делает, какие решения принимает. Все было понятно с самого начала [ха-ха. — “ДМ”] . Очень сильно все просчитались, кто считал его слабаком, маленьким актером, который там не потянет».

Із таким минулим неможливо передбачити, яке в Арестовича політичне майбутнє. Хоча він іще минулого року анонсував, що за кілька політичних циклів планує йти в президенти. І навіть має власну, унікальну концепцію для України. 

Печера Арестовича

Варто віддати йому належне, Олексій Арестович, на відміну від більшості українських політичних діячів, має глибоке, розгалужене й нескінченно суб’єктивне бачення світу. Не просто так його «Теплий океан» став вірусним. І не просто так він утримує увагу медіа.

Якщо ви запитаєте Арестовича про омріяне майбутнє України, він розповість вам про «П’ятий проєкт». На думку нашого героя, в Україні борються чотири ідеї: єврооптимістична, націоналістична, радянська й російська. П’ятий варіант Арестовича — це «Русь-Україна», або «Техносіч». Якщо дуже коротко (довга версія тут), він хоче децентралізації із широкою автономією, ставку на інноваційний розвиток та об’єднання українців. Деталі, звісно, цікавіші. Наприклад, план взяти на себе всі досягнення та гріхи Радянського Союзу, повернути Україні «її коріння», вийти з образу жертви, запровадити багатоступінчате громадянство і трипалатний парламент, лишити Росію «улусом Золотої Орди». Арестович навіть говорить про «переучреждение» держави. А головна ідея його країни — це воля.

Ідея свободи в принципі читається в інтерв’ю Арестовича. Наприклад, він стверджує, що не працює в Офісі президента, а як офіцер допомагає ставці Верховного головнокомандувача. І, взагалі, навіть попередні півтора року йому не ставили завдання: «Мені надали статус, а всі завдання перед собою ставлю я особисто. І вирішую особисто».

Ще одна риса його особистості — нарцисизм. Олексій постійно визнає це в інтерв’ю. І постійно робить епатажні, самозакохані заяви: «Я не мечусь в поиске клиентов, на меня большой спрос. Я никогда не иду на компромиссы не то, что ценностные, а даже экономические [...] Я прикуриваю от 100 долларов». Арестович — це людина, яка начебто між іншим вставляє в розмову, що літає на спортивних літаках. Знає точну кількість інтерв’ю та коментарів, які дав «мировым СМИ». Озвучує та публічно викладає аудіокниги. Заявляє журналістці під час Революції гідності: «Таня, я профессиональный военный. Я знаю, как пахнут трупы в городе».

Мабуть, журналістам буде цікаво почути іншу ілюстративну історію. У 2020 році Арестович говорив, що «має Пулітцерівську премію як головний експерт для статті New York Times». Що ж, того року Staff of The New York Times, тобто колектив видання, справді виграв нагороду в категорії «Міжнародна журналістика». Її присудили за вісім матеріалів про Росію, які вийшли з березня по листопад 2019 року. І, бачить бог, в одному з них в одному абзаці справді є коментар Арестовича. Його експертизу наводимо повністю: «Для розвідувальних служб, хоч як погано це звучить, убивство людей — це частина робочого процесу. Вони ходять на роботу, це — їхня робота. От ви маєте робочий процес, пишете статті. А вони мають робочий процес — убивають людей. Це їх не особливо хвилює». Головний герой тексту — вбивця, якого інтерв’ює журналіст. Найбільше коментарів дає керівник української національної поліції.

Насправді, як для професійного комунікатора, Арестович має проблеми з формулюванням думок. Принаймні, йому часто доводиться пояснювати свою позицію, коли його «не так зрозуміли» або «вирвали з контексту». З останнього ви могли чути, наприклад, скандал навколо буцімто заяви Арестовича, що в України «маленька культура». Пізніше коментатор пояснив, що говорив не про українську національну культуру, а культуру маленьких реакцій на величезні виклики. Проте питання лишилися, особливо враховуючи, що в оригінальній розмові Арестович протиставляв «маленьку» культуру «полікультурі», різноманіттю, ізоляції та громадянству Невзорова.

Стосунки Арестовича з конвенційним патріотизмом у принципі складні. У знаменитому дописі 2017 році він стверджує, що не патріот: «Я — не патриот. Причём, не только Украины, а и любого национального государства как такового [...] На вопросы восстановления исторической памяти, справедливости, борьбы, побед и поражений, становления наций, языка/-ов, закрытия исторических ран, я смотрю, как солдат на вошь [...] Меня совершенно не заботит развитие украинской культуры как таковой. Я его приветствую, где-то даже ему помогаю, но не по причине сантимента к ней как таковой, а приветствую как одну из многих культур нашей большой и симпатичной Земли. Не более. Хорошая культура, симпатичная. Во многом нравится. [...] Если вы — патриот, я уважаю ваши взгляды. Но мне сильно не нравится та версия патриотизма, на которой мы все дружно поехали. Если для патриотизма нужно что-то замалчивать, и кого-то подавлять, я в таком патриотизме не участвую».

Це не означає, що Арестович відірваний від українського контексту. У великій тематичній розмові із Сергієм Івановим він порівнює українську культуру з потоком; розповідає, що йому подобається Роман Шухевич; вважає, що українська повинна бути першою та головною, бо це мова свободи. Разом із тим, «будівництво національної держави» він вважає головною помилкою влади Порошенка. А себе називає представником «антирадянської радянської культури» та «радянським школярем». Також Арестович підтримує ідею «хороших росіян». Він переконує, що їх треба мотивувати, а не лише критикувати. І дати можливість усьому, що є в Росії «разумного, творческого, вечного», осісти в Україні. Крім того, Олексій не розуміє виразу «мова агресора». Та напередодні повномасштабної війни розповідав росіянам, що українці не вважають їх ворогами й чітко розділяють народ та путінський режим.

Часи мітингів проти НАТО пройшли. Тепер Арестович вважає, що Україна повинна повернутися на свою духовну батьківщину — Захід. Але чи буде там місце йому, —  питання. Занадто багато сексизму; критики Стамбульської конвенції за «пропаганду»; нерозуміння cancel culture: «Людину змушують і наказують, кенселять за те, що зробили її нібито предки 400 років тому»; критики активістів за позицію жертви та «лівацькі» підходи.

Можливо, найкраще персону Арестовича характеризують його три улюблені виконавці: росіянин Володимир Кузьмін, Джастін Тімберлейк та Йоганн Себастьян Бах.

***

Проблема Олексія Арестовича та українців, які приділяють йому нездорово велику увагу, в тому, що повномасштабна війна винесла актора / психолога / оглядача на непритаманну йому позицію. Через щоденні брифінги глядачі почали сприймати Арестовича як мало не головне джерело інформації та одного з найбільших патріотів України. От тільки ні його таланти воєнного аналітика, ні політичні погляди на це не розраховані. І дисонанс між очікуваннями та реальністю регулярно провокує скандали.

З іншого боку, на відміну від багатьох героїв наших досьє, Арестович точно лишиться в українській політичній культурі як явище, яке він уособлює. Явище нарцистичної та, цитуючи Михайла Подоляка, «викривленої» комунікації влади.

Із чим лишиться сам Арестович — це відкрите питання. Але виглядає так, що він точно не пропаде. Можливо, навіть додасть до свого довгого переліку ще один титул. Колись він любив цим займатися, і це так багато пояснює: «Чтобы избежать “укуса кобры”, быть всегда в психологическом тонусе, у Алексея припасены несколько рабочих стратегий. Один из приемов — достаточно оригинален. Он выбирает профессию, в которой вообще ничего не понимает, день-два изучает все, что с ней связано, и потом пытается трудоустроиться».