DocUaDream — це школа документалістики та медіа, викладачі якої прагнули навчити молодь із Донецької та Луганської областей бачити світ крізь кінокамеру. У десятиденному навчанні, яке відбулося в Києві, взяли участь сорок підлітків із Красногорівки, Новомихайлівки, Щастя, Станиці Луганської, Лисичанська, Золотого та Мар’їнки. Учасники й учасниці школи вчилися знімати кіно, створювати фотопортрети, інтерв’ю, власні сайти, а також краще розуміти себе та Україну. З учасниками постійно працювали вісім викладачів із документалістики, журналістики, операторської та фотомайстерності, монтажу, IT, а також команда кваліфікованих психологів. MediaSapiens розповідає, як створювався проєкт та у який спосіб його творці намагалися боротися зі впливами російської пропаганди.

Проєкт DocUaDream втілила громадська організація «Новий Донбас» у партнерстві з благодійним фондом «Громадяни» за підтримки Українського культурного фонду.

Про ідею школи

Керівниця навчального напряму школи, режисерка Лариса Артюгіна розповідає, що ідея школи документалістики для дітей із прифронтових зон та окупованих територій з’явилася ще сім років тому — у 2014-му. «Я знімала документальне кіно, і після початку війни з Росією продовжила це робити, їздила на фронт. Якось я зустріла Артема — донбасівця, який казав, що мріє про відновлення школи в Миколаївці, яку зруйнував вибух. Він казав, що держава навряд чи відновить її найближчим часом, тому просив нас — громадянське суспільство — допомогти, — розповідає Лариса Артюгіна. — Ми самоорганізувалися, поїхали в Миколаївку, яку щойно звільнили, й почали відновлювати школу. Однак мені хотілося відбудовувати не лише стіни й вікна, а й людські життя, тому ми почали робити культурні проєкти: проводили заняття з танців, читання. Тоді ж відбулася перша кіношкола».

На думку Лариси Артюгіної, за допомогою культури та мистецтва діти й підлітки з окупованих територій та прифронтових зон можуть отримати повноцінну реабілітацію. Тому кілька років поспіль вона з командою однодумців проводила для них виїзні кіношколи. «Часто ми їздили у віддалені місця — Станицю Луганську, Плотину. Щороку я робила школу — то у Карпатах, то в Литві, однак у якийсь момент зрозуміла, що потрібно переходити на інший рівень, робити повноцінну стаціонарну школу, залучати більше фахівців, — розповідає Лариса. — Ми подалися на конкурс проєктів від УКФ у 2019 році, однак тоді наш задум не підтримали. У 2020 році подалися вдруге, отримали підтримку й почали втілювати проєкт».

Керівниця школи документалістики і медіа, психологиня Наталія Ящук розповідає, що один зі співорганізаторів проєкту — благодійний фонд «Громадяни», до якого вона належить, — від моменту свого заснування 2014 року зосереджувався на допомозі військовим, родинам загиблих та їхнім дітям. «Ми купували для дітей подарунки, реалізовували їхні мрії, але в якийсь момент зрозуміли, що цього недостатньо й потрібно робити все для того, щоби допомогти їм інтегруватися в українське суспільство, — каже Наталія Ящук. — Спершу ми проводили профорієнтаційні курси й розробили програму, яка може реінтигрувати молодь Донецької та Луганської областей в Україну. А у 2019 році учасники наших проєктів зустрілися з Ларисою, захопилися ідеєю школи документалістики й сказали, що готові взяти в ній участь. Також ми їздили на прифронтові території, говорили з підлітками, розповідали, що ми можемо їм дати, якщо вони зацікавлені взяти участь у проєкті. Відбір на школу проводили на конкурсній основі, тому нам вдалося зібрати найумотивованіших підлітків».

У школі, крім професійних режисерів, журналістів та операторів, також працювала команда психологів, готових надавати допомогу студенткам та студентам у будь-який час доби. «Команда психологів підтримувала учасників, зважаючи на те, що фактично всі вони отримали травматичний досвід. Ми проводили фасилітаційні сесії і тренінг із ненасильницької комунікації. Це було обов’язково, щоб учасники могли адаптуватися і зрозуміти, що їх чекатиме надалі упродовж навчання, — розповідає Наталія Ящук. — Ці діти доросліші за своїх однолітків, які не бачили війни. Однак ми не хочемо називати їх жертвами, а маємо на меті трансформувати їхній травматичний досвід у щось життєдайне, що в подальшому дасть їм змогу не тільки вижити».

Під час занять, за словами Лариси Артюгіної, учні школи отримували комплект професійної знімальної техніки. «Учні об’єднувалися у команди із чотирьох людей: режисера, оператора, звукооператора і продюсера. Кожен із них обирав, ким хоче бути, й ніс відповідальність за фінальний продукт. Усі наші студенти виконали складні завдання й за десять навчальних днів зробили короткий документальний фільм про свого героя, документальний фотопортрет, портретне інтерв’ю та власний сайт у конструкторі Tilda. Героями документалок та “портретів” стали молоді люди, які також родом із Донецької та Луганської областей, проте навчаються в київських вишах», — каже вона.

Руйнування стереотипів та боротьба з пропагандою

Як розповідає Лариса Артюгіна, за допомогою занять викладачі намагалися руйнувати стереотипи про Україну й навіть боротися з російською пропагандою. «Ми знаємо, що Росія веде проти України інформаційну війну, тому під час занять із журналістики лекторки Анна Бродських і Олена Макаренко вчили учнів фільтрувати інформацію, виявляти маніпуляції та фейки, — каже вона. — У школі брали участь і діти, які виховуються у не проукраїнських сім’ях й, відповідно, часто споживають російські медіа. Був студент, який багато запитував Анну Бродських, яка зараз живе у США, про протести Black Lives Matter і казав, що вона каже неправду, а він краще знає, бо “телевизор русский все рассказал”. Але були й дівчата, які також мали не проукраїнські погляди, однак їхній групі як героїня дісталася ветеранка. Дуже цінно, що вони не ставилися до неї з упередженням, а навпаки — намагалися щиро розповісти її історію, ходили з нею на Алею Небесної сотні, в музей Революції гідності. Це був їхній вибір, без стороннього втручання».

На думку Лариси Артюгіної, не можна проти пропаганди використовувати контрпропаганду, адже це може викликати агресію співрозмовника. «Наприклад, вам розповідають, що укри їдять снігурів. Це неправда, але не можна прямо переконувати в цьому свого співрозмовника, бо це викличе протилежну реакцію, — розповідає Лариса. — Потрібно робити все поступово. Тому ми ніколи не кажемо своїм студентам, що все, у що вони могли вірити, — брехня. Але на своїй лекції з режисури я розповідаю, як відрізнити фантазію і брехню від правди, на чутливих прикладах. Діти емоційно реагують, часто плачуть. Я показую учням “Хобости” про те, як “Московское правительство решило сделать плохой район в Москве”. Це стьоб, гумор, сатира. Ми розбираємо сюжет на складові; говоримо, як визначити, новинний він чи ні. Також я показую учням сюжет про розіпнутого хлопчика, однак без звуку, й прошу описати їх, що вони бачать у кадрі. Вони описують, що бачать жінку, в якої є діти, вона на них жаліється. Хтось казав, що краєвиди в кадрі, нагадують Лисичанськ. Після цього ми дивимося сюжет зі звуком, і їх це вражає. І далі намагаємося обговорити побачене. Говоримо, чому цей сюжет не можна вважати правдивим».

Також, за словами Наталії Ящук, усі учасники школи відвідали екскурсію історичними місцями Києва: почали з Подолу, а закінчили вулицею Інститутською. «Вони мали побачити те, що відбувалося під час Революції гідності, щоби не вірити тому, що їм говорять із телевізора, а створити власну картину тих подій. Дехто йшов мовчки, дехто розпитував про деталі. Діти казали, що сприймали ці події зовсім інакше, — розповідає Наталія. — Ми пояснювали, що не хочемо підривати авторитет їхньої родини і що вони можуть зіставити версії подій, фільтрувати інформацію, яка надходить до них».

Наталія Ящук розповідає, що для учасників школи також організовували мотиваційні зустрічі з успішними українцями: з Яніною Соколовою, Ірмою Вітовською та іншими. «Ці зустрічі мали показати, як саме у людей складається успішна кар’єра в обраній професії і якою стратегією вони користувалися для того, щоби досягти успіху в Україні», — каже Наталія.

Режисерка Лариса Артюгіна каже, що завдяки школі її учасники навчилися перетворювати свій травматичний досвід на творчий продукт. «Як на мене, вміти трансформувати свою травму — це частина професії режисера», — каже вона.

Переглянути проєкти учасників та учасниць школи можна тут.