Україна могла залишити собі ядерну зброю і «шантажувати світ». Правда чи ні?

Україна могла залишити собі ядерну зброю і «шантажувати світ». Правда чи ні?

11:40,
5 Серпня 2021
3039

Україна могла залишити собі ядерну зброю і «шантажувати світ». Правда чи ні?

11:40,
5 Серпня 2021
3039
Україна могла залишити собі ядерну зброю і «шантажувати світ». Правда чи ні?
Україна могла залишити собі ядерну зброю і «шантажувати світ». Правда чи ні?
Кравчук не міг керувати ядерним арсеналом, а Сполучені Штати Америки погрожували санкціями та невизнанням цілісності за збереження ядерного статусу.

«Ми могли б тоді скоротити, але залишити ядерний потенціал. І ми могли б шантажувати весь світ», — сказав на каналі «Україна 24» голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія.  Він не єдиний, хто тужить за «втраченим шансом» України бути ядерною державою. «Це фатальна помилка», «все було б інакше», «нас би боялися інші країни» можна почути від багатьох сучасних політиків. Також багато хто критикує тодішню владу й, зокрема, першого президента Леоніда Кравчука: мовляв, він проявив слабкість, піддався тиску Росії та США. Як усе було насправді? Чи був тиск з боку західних держав і чи могла б Україна дати раду своїй же ядерній зброї? MediaSapiens пояснює, чому тогочасне керівництво України вирішило позбутися ядерної зброї й чи могло воно вчинити інакше.

Ядерна зброя — це зброя масового ураження, побудована на використанні ядерної енергії. Йдеться про ядерні заряди, тобто бойові частини ракет і торпед, бомб, артилерійські снаряди тощо; засоби їх доставки до цілі — ракети, літаки, торпеди, гармати тощо. Менш ніж 30 років тому в України була така зброя, успадкована від Радянського Союзу. У 1991 році в Україні було 176 міжконтинентальних балістичних ракет у складі 43-ї ракетної армії: 130 рідкопаливних СС-19 (по шість боєголовок кожна) та 46 твердопаливних СС-24 (по десять боєголовок кожна) у шахтній пусковій установці; стратегічні бомбардувальники Ту-95МС та Ту-160 (від 30 до 43), а також кілька тисяч ядерних боєзарядів стратегічної й тактичної зброї. Але ще в перші роки своєї незалежності Україна позбулася статусу ядерної держави, а всю зброю вивезли.

 

Коли і як Україна віддала ядерну зброю

Питання про ядерну зброю постало одразу після проголошення незалежності. Загалом ядерне роззброєння тривало близько шести років, і перші кроки в цьому напрямку Україна зробила ще у 1990-му. Саме тоді була укладена Декларація про державний суверенітет України, в якій ішлося, що «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї». На ядерному роззброєнні, за словами першого президента Леоніда Кравчука, наполягали Росія та США.

Вже в жовтні 1991 року Україна ухвалила Заяву про без’ядерний статус, в якій ішлося, що наявність на території України  ядерної  зброї  колишнього СРСР є тимчасовою. «Тепер  ця  ядерна  зброя  під    контролем відповідних структур колишнього Союзу РСР. Україна наполягає на праві свого контролю за  незастосуванням ядерної зброї, розташованої на її території. Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та  компонентів  її  базування,  що  розташовані  на території  української  держави.  Вона  має  намір  зробити  це  у мінімальні строки, виходячи  з  правових,  технічних,  фінансових, організаційних та  інших  можливостей,  з  належним  забезпеченням екологічної безпеки», — йдеться в документі.

В Україні були й політики, які не підтримували ідею ядерного роззброєння: В'ячеслав Чорновіл, Лев Лук'яненко, Володимир Толубко, військові Вілен Мартиросян, Олександр Скіпальський та інші. Та все ж у грудні 1991-го Україна підписала Угоду співдружності незалежних держав щодо стратегічних сил, яка регламентувала, що до повного  знищення ядерна зброя, розміщена на території України, перебуває  під контролем об'єднаного командування Стратегічних сил. Її мають розукомплектувати до кінця 1994 року, в тому числі тактичну ядерну зброю — до 1 липня 1992 року.

Але вже у травні 1992 року, майже за два місяці до дедлайну, всі тактичні ядерні боєприпаси перемістили на російські заводи для знищення. Після цього Україна мала позбутися і стратегічної ядерної зброї, чим дуже переймалися США, адже ракети з боєголовками, які були на території України, мали радіус дії, в якому могли б завдати удару Америці. У травні 1992 року Леонід Кравчук написав листа керівництву США, в якому стверджував, що «Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території». У січні 1994 року президенти США, України та Росії зустрілися в Москві й підписали так звану Тристоронню заяву, в якій ішлося про вивезення ядерних боєзарядів і надання компенсації Україні у формі пального для атомних електростанцій.

У вересні 1993 року в Масандрівських угодах окреслили принципи утилізації ядерної зброї, яка була в Україні. 16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а 5 грудня 1994-го вже новий президент Леонід Кучма підписав Будапештський меморандум, у якому задекларовано неядерний статус України. Цей документ дотепер люблять згадувати українські політики — «Детектор медіа» вже пояснював, чому в цьому мало сенсу.

Повністю ядерний статус Україна втратила 2 червня 1996 року, коли вивезли останні боєголовки, знищили шахтно-пускові установки для балістичних ракет та стратегічні бомбардувальники, а дещо передали музеям.

 

«Якби ми були ядерною державою…»

Кравчука критикує й Давид Арахамія. «У Кравчука, мені здається, фатальна помилка — позбутися ядерної зброї після підписання нічого не значущого меморандуму (йдеться про Будапештський меморандум. — Авт.). У принципі, ми сьогодні всі успадковуємо цю велику помилку. Всіма іншими помилками всіх інших президентів можна просто знехтувати. Якби ми були ядерною державою, з нами б усі розмовляли б по-іншому, домовлялися б по-іншому. Якщо навіть на це йти, то йти треба було зовсім по-іншому. Зараз легко розмірковувати, через стільки років, але, мені здається, в той час потрібно було проявити наполегливість і хоча б інші документи підписувати», — сказав у тому ж ефірі на телеканалі «Україна 24».

На ці слова фахівець із зовнішньої політики США, нерозповсюдження ядерної зброї, проблем міжнародної та регіональної безпеки, викладач Інституту міжнародних відносин Київського національного університету Сергій Галака каже, що Україна, як і будь-яка інша цивілізована держава, має лише трьох офіційних спікерів, які можуть висловлювати офіційну позицію щодо зовнішньої політики: президента, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ. «Інші посадовці, звісно, можуть мати свою думку з цих питань, але робити такі заяви, ще й на адресу Леоніда Кравчука, не до кінця розбираючись у темі, недоречно. Не варто робити з нього головного винуватця», — каже Сергій Галака.

У лютому цього року президент України Володимир Зеленський також сказав, що ядерне роззброєння було помилкою, адже ядерна зброя, на його думку, могла б допомогти Україні захистити свою територію від російської агресії. Хоча відновлювати ядерний арсенал Зеленський не пропонує. «Я вважаю, що сьогодні це неправильно робити. Все-таки ми не повинні перетворюватися з людей на звірів. З усіма мінусами демократії, з усіма мінусами ядерного роззброєння, з усіма викликами, які були і є в нас, коли забрали нашу територію і вбили 14 тисяч людей, — все-таки, якщо ми хочемо побудувати демократичну, цивілізовану країну, ми повинні йти за світовим законом, повинні залишатися людьми, — сказав Зеленський в інтерв’ю в програмі Axios на платформі HBO. — Якби в Україні зараз була ядерна зброя, якби ми тоді не зробили таку велику помилку, то не було би вторгнення, і ми мали б свої території. Тому що ми завжди могли б говорити на рівних з Росією та з усім світом».

«Історичною помилкою» ядерне роззброєння України називали і представники попередньої влади. Наприклад, колишній секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов ще у квітні 2018 року, а потім  у червні 2020-го в інтерв’ю 5 каналу. «Те, що Україна віддала ядерний арсенал, було злочином проти України. Безумовно, ніхто б не посмів навіть подумати напасти на країну, яка має ядерну зброю. Не забувайте, що в Путіна є ядерна зброя. І коли ми аналізували їхні пропагандистські матеріали, зокрема фільм, який вони зняли про окупацію Криму, Путін у прямий ефір сказав: у випадку, коли б НАТО допомогло цій "хунті", тобто Україні, він готовий був використовувати ядерну зброю. І це не жарти. Це публічна заява», — сказав Олександр Турчинов

Колишній голова Служби безпеки України Ігор Смешко в серпні 2020 року в ефірі телеканалу «Україна 24» сказав, що ядерний статус — єдине, що може захистити Україну, тому, на його думку, потрібно вийти із Будапештського меморандуму. «Ізраїль робив свою ядерну зброю і не дискутував, він просто її створив. Україна має науково-технічні можливості, подивіться на кількість атомних електростанцій, у нас їх найбільше в Європі», — сказав Смешко. В ефірі цього ж телеканалу, але вже від 3 серпня 2021 року Ігор Смешко знову сказав, що відмова від ядерного статусу була помилкою, бо «Захід не здатен захистити Україну».

 

Що про це думав сам Кравчук і чи могла Україна не віддати зброю

У серпні 2018 року в інтерв’ю «Радіо Свобода» Леонід Кравчук пояснив, що Україна не могла вчинити по-іншому і залишити ядерну зброю собі. «Я вже не раз казав, і ще раз скажу. 165 ядерних ракет, кожна несе п’ять боєголовок, тобто всього десь 900, усі спрямовані на США. Термін життя або технічного існування кожної боєголовки закінчувався у 1997 році. Що це означало на практиці? Всі боєголовки треба було зняти й поставити нові. Україна не виготовляла ядерних боєголовок, усі вони були російські. Чи могли ми в гастрономі купити боєголовки і поставити на ракети? Ні. Виникало запитання, що робити? Єльцин сказав, що вони на свою територію після 1997 року не прийматимуть небезпечні боєголовки. І це правильно. А коли ми б залишили їх собі і почалися б самовибухи? Господь нас милував, бо Чорнобиль здався б нам дурницею», — сказав Кравчук. І додав, що ядерне роззброєння — це ще й політичне питання, адже американці хотіли якнайшвидше нейтралізувати ракети, спрямовані на їхню територію. «Клінтон казав, що якщо Україна вчинить інакше, почнуться економічні санкції. Чи могла Україна тільки народившись на світ, одразу почати з того, щоби ставати загрозою і для світу і для Європи?» — сказав Кравчук.

У 2015 році в інтерв’ю «Голосу України» Кравчук також говорив про термін життя боєголовок і про неспроможність України утримувати ядерну зброю, яка була на балансі, й про тиск з боку США. «Розчленування боєголовок, у яких вийшов термін дії, є складним процесом, а налагодження виготовлення боєголовок в Україні коштувало би 80 мільярдів доларів. У нас на рахунку не було нічого. Хіба нам дали би кредити на виготовлення боєголовок? Це ж божевілля», — казав він.

Член ради Всеукраїнської спілки «Союз ветеранів Ракетних військ стратегічного призначення України», начальник військової контррозвідки Служби безпеки України у 1994—1999 роках Анатолій Матвєєв в інтерв’ю газеті «День» озвучував подібні аргументи. «Після розвалу Радянського Союзу Україна володіла третім ядерним потенціалом у світі. Але тим, хто виголошує палкі промови, що ми могли зберегти ядерну зброю, треба розуміти, що централізоване управління ракетно-ядерним озброєнням було поза межами України. Це означало, що самостійно запустити ці ракети ми не могли. Навіть якби ми спробували утримувати цю зброю, це було б для нас дуже дорого. В рамках тодішнього економічного і фінансового стану України це було фактично нереально», — сказав Матвєєв.

У грудні 2020 року в інтерв’ю телеканалу «Україна 24» Кравчук розповів, що Альберт Гор, віцепрезидент США у 1993—2001 роках, прямо казав: якщо Україна буде відмовлятися скласти ядерну зброю, будуть застосовані економічні, дипломатичні та інші санкції. «Його підтримали європейські лідери. І Росія також підтримала цю ідеологію. Але якби ми знали, що маємо свої боєголовки, полігони для випробувань, можливість контролювати ядерну зброю — ясна річ, що можна було б домовлятися. Але тут тиск поєднувався з об'єктивною ситуацією, коли ядерна зброя ставала небезпечною», — розповів Кравчук.

За словами експерта Сергія Галаки, стратегічна зброя справді була націлена переважно на США та їхні бази по всьому світові. «Ця зброя не потрібна була Україні із самого початку й була проблемою, якої треба було позбуватися, що ми й зробили частково успішно в 1992—1994 роках, — розповідає Сергій Галака. — Стратегічну зброю у здоровому глузді ніхто з українського керівництва і військових не хотів мати на балансі. І ми справді мали би проблеми з утриманням боєзарядів». Він додає, що зброя обслуговувалася і контролювалася Москвою, і Кравчук не міг цього змінити. «Стримати когось така б зброя точно не допомогла б. Кого стримувати? Канаду? Китай?» — каже Галака. «Був тиск і з боку США, і з боку Росії, — додає він. — США цього ніколи не визнають, але без’ядерність була неофіційною вимогою для визнання не тільки незалежності й суверенітету, а й повноцінності України як суб’єкта міжнародного права з боку західних держав і з боку Росії. Якби ми сказали, що залишаємо ядерну зброю, ми могли опинитися в ізоляції».

В інтерв’ю Яніні Соколовій 5 червня 2021 року Кравчук заявив, що Україна не мала безпосереднього доступу до своєї ж ядерної зброї. «У мене не було чорної валізки: вона була в Москві. Я міг тільки телефоном говорити з командувачем ракетної армії, а він міг виконувати або не виконувати мої прохання, не кажучи вже про доручення: це нереально було. В України не було можливостей контролювати й замінити ядерну зброю», — сказав Кравчук.

Сергій Галака підтверджує слова першого президента:  він і справді не міг керувати ядерною зброєю сам. «Були спеціальні набори цифрових кодів, за допомогою яких запускалася зброя. Вони отримували сигнал, і той, хто давав сигнал, мав знати коди, й офіцери після цього просто виконували наказ. Коди були у президента СРСР та у начальника генштабу. Коли влада перейшла до Єльцина, Росія взяла контроль над цією стратегічною зброєю», — каже Сергій Галака.

 

Стратегічну віддали. А тактичну можна було залишити?

Сергій Галака каже, що тактичну ядерну зброю Україна теоретично могла б і не віддавати й поставити під свій контроль, якби керівництво держави діяло швидко. «Ці боєзаряди не вимагали спеціальних кодів, рішення щодо їх запуску приймали військові на рівні командира корпусу. Тактичну зброю можна було б використати як чинник для отримання реальних гарантій безпеки. В НАТО нас би не взяли, звісно, однак можна було б отримати економічні гарантії через систему гарантування закордонних вкладень американських корпорацій, — каже Сергій Галака. — Сюди могли вкласти десятки мільярдів доларів. Але Кравчук і вище військове керівництво не контролювали до кінця ситуацію». Він пояснює, що Росія почала діяти на випередження і 30 грудня 1991-го в Мінській угоді про стратегічне озброєння і ядерні сили призначила дату вивезення всіх тактичних боєприпасів із Білорусі, України й Казахстану на 1 липня 1992 року. «Хоча з України їх вивезли навіть раніше — 7 травня. За здачу зброї ми отримали якусь мінімальну компенсацію — пальне для АЕС, і це вже є заслугою нашої дипломатії», — розповідає Сергій Галака.

Експерт пояснює, що після аварії на Чорнобильській атомній електростанції в українському суспільстві були поширені антиядерні настрої. Чимало людей, зокрема й представників Народного руху, виступали за ядерне роззброєння України, а для Леоніда Кравчука головне було отримати незалежність і зміцнити її за будь-яку ціну. «Ядерний чинник був для нього розмінною монетою. Кравчук до кінця не міг розуміти, що тактична ядерна зброя може стати предметом для торгівлі. Коли у другій половині 1992-го з’явилися політики, які опонували відмові від ядерної зброї, тактичної зброї вже не було», — каже Сергій Галака.

 

«Ядерна Україна не мала би підтримки з боку Європи»

На думку посла США в Україні у 1998—2000 роках Стівена Пайфера, збереження Україною ядерної зброї закрило би перед нею шлях до євроінтеграції, зближення із НАТО та США, міжнародної фінансової допомоги. «Розумію, коли люди кажуть, що у 2014 році все було би інакше, якби Україна залишила собі ядерну зброю. Але за таке рішення довелося б заплатити значну політичну та економічну ціну. Україна була би більш ізольованою від Заходу. Можливо, вона не була б країною-вигнанцем, як Північна Корея, але з відкритими обіймами ядерну Україну точно б не вітали»,сказав Стівен Пайфер.

За його словами, у період із 1995 по 1998 рік, коли з порядку денного було зняте питання ядерної зброї, відносини США та України розширились. У 1996-му було підписано угоду про стратегічне партнерство між Україною та США, яку підтримало створення комісії на чолі із президентом Кучмою та віцепрезидентом США Ґором. «Було багато міждержавних візитів — у 1997 році президент Кучма відвідав США чотири рази... Цього би не сталося, якби Україна залишила собі ядерну зброю. Ядерна Україна не мала би підтримки з боку Європи в питанні інтеграції та фінансової підтримки з боку міжнародних інституцій. У 1994 році Україна підписала Угоду про партнерство та співробітництво з Євросоюзом. У 1997-му — Угоду про особливе партнерство із НАТО, яка заснувала постійний орган кооперації НАТО з Києвом. Нічого цього не було б, якби Україна лишила собі ядерну зброю», — казав Стівен Пайфер.

В інтерв’ю Прямому каналу у 2017 році спецпредставник Держдепартаменту США у справах України Курт Волкер сказав, що рішення з Будапештським меморандумом 1994 року було правильним попри те, що документ не працює. «Зараз ми маємо великі безпекові проблеми з Росією на сході та анексію Криму. У 1994 році ніхто не думав, що Росія може так зробити. Ніхто не чекав, що з’явиться така проблема, над якою ми мусимо працювати», — сказав Волкер.

У будь-якому разі події минулого слід аналізувати й оцінювати в історичному контексті. 1990-ті роки були для України періодом найважчої й найтривалішої кризи, остаточного розпаду старої та поступового народження нової економіки, численних геополітичних та соціальних проблем. Пережити цей період та зберегти незалежність удалося не в останню чергу завдяки міжнародній підтримці. Чи жилося б Україні краще, якби вона зберегла ядерну зброю та намагалася «шантажувати світ», — питання, на яке можна дати лише умоглядну відповідь. Але, перш ніж захоплюватись цим варіантом альтернативної історії, варто поглянути на життя в інших країнах, які намагаються «шантажувати світ», а не співпрацювати з ним.

Фото: Демонтовану ракету СС-19 готують до навантаження на залізничну платформу. Первомайськ, Миколаївська область. Березень 1994 року. Автор — Валерій Мілосердов

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду