Дорж Бату (Андрій Васильєв) — український письменник бурятського походження, який живе в Америці. В минулому він працював на українських телеканалах «Інтер» і «1+1» новинарем, побув журналістом «Голосу Америки», а потім дивовижним чином опинився в американському космічному агентстві NASA. Спершу працював у лабораторії, яка розробляла й випробовувала деталі для космічних апаратів, а згодом став оператором корекції траєкторій у Центрі керування польотами. Саме тут почалася його кар’єра українського письменника: з дописів у фейсбуку, в яких Дорж описував своїх колег по NASA, утворилася книжка «Франческа. Повелителька траєкторій». Згодом він написав іще три книжки: «Франческа. Володарка офіцерського жетона», «Моцарт 2.0» та «Таємниця старого Лами». «Детектор медіа» поговорив із Доржем про соцмережі (до яких він, попри історію «Франчески», ставиться скептично), про його «розлучення» з журналістською професією, а також про його книжки. Це медійна частина розмови, а літературна вийде незабаром.

— Дорже, зараз ви працюєте в NASA. Чи багато бачите фейків про цю організацію в медіа?

— Хоч греблю гати. Пресслужба NASA завжди наголошує: хочете прочитати новину про NASA — йдіть на nasa.gov. Це першоджерело з купою інтерв’ю, новин, матеріалів конференцій тощо. А на інших сайтах може бути вигаданий чи додуманий матеріал. Якщо NASA каже, що на Марсі є передумови для існування органічних сполук, журналісти напишуть, що вчені знайшли життя на Марсі — це класика.

— 2013 року ви звільнилися з «Голосу Америки» після інтерв’ю з російським активістом-опозиціонером Олексієм Навальним. Виявилося, що людина, яка давала інтерв’ю, — не Навальний. Або, принаймні, вона так казала…

— Ми досі не знаємо, хто це був. Були підозри, що це міг бути таки Навальний. Адже попри те, що він має ореол ліберального політика й зараз є в’язнем сумління, ми мали всі підстави вважати, що він веде брудну гру. Але доказів нема.

Історія почалася з появи російської соціальної мережі «Футубра». Керівництво дало мені завдання в ній зареєструватись. Там був практично весь російський ліберальний політичний бомонд. Творці мережі працювали з так званими лідерами думок, заводили їм акаунти й таким чином приваблювали в нову мережу нових користувачів. Там я побачив людину зі знайомою аватаркою та ніком Навальний, ми зафрендились і домовились про інтерв’ю.

Це була моя перша помилка. Зазвичай Олексій Навальний уникав спілкування з тими медіа, які були йому незручні. А тут швидко погодився на інтерв’ю електронною поштою. Ніколи не робіть інтерв’ю електронною поштою — ви не можете бути впевнені, що на тому кінці саме та людина.

Ми тоді тільки ступали на слизьку стежку онлайн-журналістики. Не знали, як це робити, як перевіряти інформацію. До 2012 року багато моїх колег на «Голосі Америки» практикували інтерв’ю електронною поштою. Насправді ж інтерв’ю завжди треба брати тет-а-тет і завжди зберігати записи. Я досі зберігаю всі аудіозаписи всіх своїх розмов. Бо коли за кілька років хтось матиме спокусу вказати на мене пальцем, у мене буде підтвердження.

Моє керівництво тиснуло на мене — мовляв, ми мусимо мати цей матеріал, — і я піддався тиску. Це теж була помилка: ніколи не піддавайтеся тиску керівництва. Пам’ятайте, що за свій матеріал ви відповідаєте персонально. Якщо ви скочили в халепу, ваш шеф зіллє вас, аби прикрити себе. У журналістському середовищі за двадцять років роботи я бачив лише один випадок, коли шеф прикривав підопічного — це був Олексій Мустафін, який керував новинами «Інтера».

В українській журналістиці я стикнувся з тим, що журналісти чомусь зобов’язані давати інтерв’ю на вичитку. Це bullshit. Ви несете відповідальність за те, що напишете ви, а я — за те, що вилетить із мого рота.

А ще українські чиновники часом ставляться до журналістів як до обслуги, бо журналісти поводяться як обслуга. Як Гордон на інтерв’ю з Лукашенком. Це огидно. Вперше в мене виникло це відчуття, коли інтерв’ю журналістам давав суддя Ігор Зварич. Журналісти запитали його про мільйони, знайдені в його кабінеті, а він почав говорити, що в Західній Україні заведено посівати… Ніхто не встав і не сказав: «Пане Зварич, за кого ви нас маєте? Вам не соромно, пане Зварич?» Уявити таку ситуацію в США неможливо. Журналісти встануть і запитають: «Are you ok? What’s your problem?»

— Що, крім історії з Навальним, спонукало вас піти з журналістики?

— Я займався журналістикою і після 2013 року, але вона припинила бути для мене головним джерелом доходу. Я не бачив результату своєї роботи. Щодня вкладав багато зусиль, часу, нервів, грошей, аби матеріал нарешті вийшов. Мої репортажі просто йшли в повітря.

Я висвітлював події в Організації Об’єднаних Націй для новин каналу «1+1». Там якраз ішлося про загарбання Криму, війну на Донбасі та інші українські проблеми. Я бачив, що селфі з ООН набирали більше лайків, ніж матеріали. Це я жартую, можливо, не дуже вдале порівняння.

Я би хотів вірити, що мої матеріали змінюють світогляд глядачів, але не бачив, щоб це відбувалося. Це було взаємно: я розчарувався у професії, а професія в мені. Я не шкодую ні хвилини, що зараз не займаюся журналістикою. Навіть щасливий. Думаю, не повернуся в журналістику ніколи.

— Чи згодні ви з думкою, що соціальні мережі витіснять медіа, а журналісти стануть блогерами?

— Як на мене, ця проблема надумана. У США медіа спокійно існують і не інтегруються в соцмережі, а навпаки — інтегрують їх у себе. В Україні інформацію з телеграма можуть подати як новину дня. А щоби в Америці інформація із соцмереж обговорювалась у новинах, має статися самогубство у прямому ефірі або ще щось справді екстраординарне. Коли це просто злив, це нікого не цікавить; ба більше, це майже точно потрактують як фейк.

Соцмережі ніколи не замінять журналістику, роботу в полі, стендап. Я не читаю новин у соцмережах; якщо захочу почитати новини, піду до новинного медіа. Я навіть не довіряю тому, як додатки добирають для мене новини. Я не люблю фастфуд.

Якщо продовжувати гастрономічну паралель, то журналістику я би порівняв із ресторанним бізнесом: щось — фастфуд, щось — хороший фастфуд, від чогось хочеться ригати, але є дорогі ресторани з якісною їжею.

Перевірити новину — це довго й важко, тому людей, які це роблять, я б назвав гурманами. Вони йдуть на ринок, обирають органічні продукти, витрачають купу часу на приготування, але отримують інформацію, яка на 100% відповідає дійсності. Фактчекерські організації — це як дорогі ресторани, де справжні професіонали готують із перевірених складників. Я вважаю, що за якісний перевірений контент можна і треба брати гроші.

Радянський Союз привчив нас до всього безкоштовного. Але робота, яку роблять журналісти, дуже дорого коштує. Чому люди вважають, що піти й купити книжку в книгарні — це нормально, а ось піти й передплатити газету — ні? Якщо ви не платите за медіа, то за нього платить хтось інший, наприклад, Медведчук.

— А ви передплачуєте якісь медіа?

— З українських — ніяких. З американських моя дружина Ярина передплачувала The New Yorker. Шикарне видання, з якого я вчився мистецтва розповідати історії.

— Чи дала коронавірусна пандемія, на вашу думку, розуміння, що за якісну інформацію потрібно платити, а якісну журналістику — підтримувати?

— Наведу конкретний приклад. У нас у штаті Міннесота скасували обов’язкове носіння масок. Бізнес запроваджує масковий режим на власний розсуд. Але люди не припиняють носити маски, тримати дистанцію, мити руки й обробляти їх санітайзером. Чому? Бо наше CDC (Centers for Disease Control and Prevention, Центр з контролю та профілактики захворювань у США. — Ред.), на яке так багато скаржився президент Трамп, повторювало весь час: маски, соціальна дистанція, санітайзер. Брифінги CDC транслювалися в ефір без купюр, інформація йшла безпосередньо від лікарів. Людям не треба було читати думки експертів та ворожок, шукати статті. Вони вмикали телевізор і бачили там брифінги CDC.

Я їздив на роботу, бо не можу працювати з дому. А колеги, які могли, працювали дистанційно. В нас не було кіно чи інших публічних заходів. Аби зайти до крамниці, треба було відстояти півгодинну чергу. Це був жахливий рік, загинуло дуже багато людей, але зараз нових хворих на коронавірусну хворобу буквально одиниці. Інформація CDC врятувала нас і наших близьких.

В Україні інформаційну кампанію провалили й державні органи, й медіа. Не було організованої подачі інформації, прямої мови лікарів, а почнемо з того, що й лікарів не було таких, що могли би таке коментувати. Уляни Супрун немає, натомість є лікарі, які закликають своїх пацієнтів не вакцинуватися від коронавірусу, бо це ж «невідомо яка» вакцина.

Це був якийсь жах. Кількість хворих зростає, люди вмирають, і в таких умовах проводять «Книжковий арсенал». Я відмовився на нього їхати, хоч і продав би там багато книжок, на мене чекали. 70 українців за добу померло (це дані за 23 червня, перший день роботи «Книжкового арсеналу». — Ред.) — це як автобус перевернувся чи будинок вибухнув. Якби це сталося, через сімдесят жертв у країні був би траур, спустили би прапори, президент записав би черговий відосик. А тут сімдесят українців помирає — і всім ОК. Нам потрібне соціальне життя, ми пішли тусити. Звісно, ви виживете, але ваша сусідка чи мама помре. Цього усвідомлення я не бачу навіть у найпрогресивніших українців.