In English

У 1991 році Радянський Союз розпався, утворилося п’ятнадцять незалежних держав, а Україна відновила втрачену державність. Проте, як писав у 2002 році у блозі британський політолог українського походження Тарас Кузьо, представники влади Росії продовжували вважати міждержавну організацію Союз незалежних держав (СНД) реінкарнацією СРСР. 

«Росія завжди, починаючи з моменту створення СНД в 1991 році, розглядала його як вільну співдружність або конфедерацію, якою керує та яку веде Росія. З точки зору Росії, інші країни-члени СНД мають у своєму розпорядженні лише частковий суверенітет — як “близьке зарубіжжя”, регіон, що вже не е є частиною СРСР, однак усе ж не такий абсолютно суверенний, як країни “далекого зарубіжжя”», — писав Тарас Кузьо.

Відповідно, Росія направляла у вже незалежні колишні радянські республіки послів, які поводились як «губернатори». Таким, наприклад, був Віктор Черномирдін. Він був послом в Україні від 2001 до 2009 року. Черномирдін вірив у «триєдиний народ», об’єднання України, Білорусі та Росії, «коли українське суспільство дозріє до цього рівня, воно буде готове до такого кроку». Такі слова Черномирдіна Кузьо процитував із інтерв’ю росіянина газеті «Труд» у січні 2022 року.

Черномирдін ще довго залишається одним із головних «авторитетів» із питань України у Росії навіть після смерті у 2010 році. Наприклад, у квітні 2014 року «Російська газета» опублікувала набір висловлювань Черномирдіна із назвою «Україну, яку ми не знаємо». Там наводили його цитати про «хворобу — оранжеву революцію» «незалэжной» України, тугу росіян через «спокушену Заходом» Україну, відмову визнавати Крим українським тощо. Або ще за десять років, у лютому 2024-го, заступник Голови Ради Безпеки Росії, експрезидент Росії Дмитро Медведєв, аргументуючи, що Україну не чекають у ЄС, переказав анекдот від Черномирдіна: мовляв, Україна вступить у ЄС після Туреччини, а Туреччина — ніколи.

«Чий Крим?»

Одним із перших проявів зазіхання Росії на український суверенітет та невизнання повного суверенного контролю України над всією своєю територією, була «Кримська криза», або «Холодна війна за Крим» 1992 — 1994 років. Росія всіляко перешкоджала переходу частини чорноморського флоту під контроль України. У квітні 1992 року відбулася «війна указів» між президентами Росії Борисом Єльциним та України Леонідом Кравчуком щодо того, до чиєї юрисдикції має перейти Чорноморський флот.

Тоді ж почався процес присягання на вірність Україні окремих частин, кораблів і підрозділів Чорноморського флоту. Від початку паритетний розподіл кораблів закінчився підписанням Масандрівських угод про «поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту». Зрештою переговори між Борисом Єльциним і Леонідом Кравчуком у 1995 році закріпили наступну пропорцію: 18,3% кораблів відійшло до ВМС України, а 81,7% — до ВМС Росії. Україна зберігала за собою військово-морські бази в Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Керчі, Донузлаві та Балаклаві. Натомість Росія зобов’язувалася утримувати не більш як 25 тис. осіб контингенту на своїй військово-морській базі у Севастополі.

У січні 1994 року Юрій Мєшков, який на той час обіймав посаду «президента» Криму, закликав Росію включити до свого складу Крим. Це був чи не найперший «офіційний» заклик від формально українського посадовця з подібною пропозицією. Тоді загін Служби безпеки України «Альфа» провів спецоперацію і завадив Мєшкову поширювати вплив росіян на Крим і призвести до його від'єднання від України. У березні 1995 року український парламент скасував кримську Конституцію 1992 року, а разом із нею — посаду президента Криму. Крим зберігає статус автономної республіки. Посаду «президента» скасували. І запровадили посаду «прем’єр-міністра Автономної республіки Крим».

Росія продовжила маніпулювати темою відокремлення півострова від України. Навесні 2014 року Росія взагалі звинуватила Україну в тому, що це вона першою «анексувала» Крим після розпаду Радянського Союзу. З такою заявою тоді виступив тодішній спікер Держдуми Росії Сергій Наришкін для виправдання спроб захоплення півострова як на початку 90-х, так і підготовки до так званого «референдуму» щодо формальної легітимізації військової анексії Криму Росією в березні 2014 року.

«Де закінчуються кордони Росії»

Після розпаду Радянського Союзу держави, які здобули незалежність, здебільшого погодилися з кордонами, в яких вони існували на момент відокремлення. Важливим етапом визнання територій України Росією стало підписання Біловезьких угод, які закріпили незалежність України, Білорусі та Росії, а також визначили їхні кордони. Ці угоди стали основою для міжнародного визнання нових держав, що дозволило їм зайняти своє місце на світовій політичній арені.

Протягом 1992—97 років Україна уклала угоди про визнання кордонів із: Польщею, Угорщиною, Словаччиною і Білоруссю. А питання визнання кордонів із Молдовою, Румунією та Росією затягнулося. Кордони з Молдовою Україна та Росія погодили у 1999 році. І почали демаркувати їх на місцевості з 2002-го.

Україна і Румунія погодили сухопутні кордони у 2003 році, а суперечку щодо морських Україна успадкувала від СРСР. І у 2004 році розв’язати її Румунія попросила Міжнародний суд ООН. Заковикою був острів Зміїний і контроль над видобуванням нафти й газу в економічній зоні, яка до нього прилягає. Румуни вважали його скелею, а українці — островом. Якщо Зміїний був островом, то Україна за міжнародним правом розширювала б свої морські кордони у води, які Румуни вважали своїми. 3 лютого 2009 року Міжнародний суд ООН постановив, що Зміїний є островом. Однак це не дає Україні права на розширення виняткової економічної зони в Чорному морі. 

Проблеми демаркації українсько-російського кордону залишалися як у 1990-х, так і у 2000-х роках. Хоча Росія і визнавала сухопутні кордони України, вони не були розміченими на місцевості. А щодо морських кордонів суперечки точилися аж до 2012 року. Прикладом цих проблем став конфлікт навколо острова Тузла. 29 вересня 2003 року росіяни почали будувати дамбу від російського Таманського півострова до острова Тузла у Керченській протоці. Претензії на Тузлу росіяни пояснювали «необхідністю запобігти розмиванню Таманського півострова». І що, начебто, «рівень моря в античні часи був на 4 метри нижчим за нинішній» і Тузла «історично» була частиною Тамані. Захоплення росіянами Тузли тоді вдалось уникнути завдяки приверненню міжнародної уваги і переговорам. У 2003 році Україна і Росія уклали Договір «Про державний кордон». Угоду про демаркацію кордону на місцевості держави уклали аж у 2010 році. А перший прикордонний стовпчик на кордоні з Росією встановили у 2012 році. У листопаді 2014 року президент і Кабінет міністрів України вирішили установити прикордонні знаки, відповідно до укладених раніше Угод, але без участі в установленні прикордонних знаків росіян. Проти чого росіяни протестували.

«Продукт кольорових революцій» і нав’язування сепаратизму

Росіяни намагалися подавати те, що століттями різні частини України були у складі різних держав, як доказ нібито неспроможності українців вибудувати спільну ідентичність і жити в одній державі. Хрестоматійним прикладом цих суджень є «статті» і промови Володимира Путіна напередодні повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2024 року. Однією із найпомітніших спроб роздмухати поляризацію в українському суспільстві стала президентська кампанія 2004 року. Політтехнологи виборчого штабу тодішнього прем’єра і кандидата у президенти Віктора Януковича випустили листівку з використанням візуальної стилістики кампанії опонента Віктора Ющенка. На ній кілька областей на заході України, за винятком Закарпатської та Чернівецької, позначили як «перший сорт». Кілька центральних — як «другий», а східні й південні — як «третій». Таким чином політтехнологи Януковича намагалися переконати виборців, що Ющенко, якщо стане Президентом України, ігноруватиме потреби людей зі сходу України, та лякали всіх «західним націоналізмом».

Зображення фейкової агітки нібито партії «Наша Україна», на якій українців поділено на кілька «сортів». Джерело: Рух «Чесно»

Під час президентської виборчої кампанії 2004–2005 років спробами створити «республіки» для людей одного «сорту» займались проросійські політики та чиновники. 28 листопада 2004 року у Сіверськодонецьку на Луганщині відбувся з’їзд депутатів під егідою «Партії регіонів», яка підтримувала Януковича. На тому з’їзді обговорювали питання «федералізації» України, зокрема створення Південно-Східної Української Автономної Республіки (ПіСУАР). Такі політичні проєкти представників «Партії регіонів» після поразки Віктора Януковича на виборах президента 2004 року давали й росіянам, і українцям, які черпали новини з російських чи проросійських джерел, можливість «переконатися», начебто розкол в українському суспільстві справді існує, а не є вигадкою чи маніпуляцією російських політтехнологів.

У 2004 році також почали використовувати термін «Новоросія», який за десять років росіяни використовували під час окупації частин Донеччини й Луганщини. Після поразки Януковича на повторному другому турі виборів у 2004 році на зборах, які ініціював мер Одеси Руслан Боделан, прийняли резолюцію з вимогою створити у межах Одеси й області «Новоросійський край».

Пропаганда про «Україну трьох сортів» і спроби створити як не ПіСУАР, то «Новоросію», послужили у Росії підґрунтям для узагальнення «вищого рівня», мовляв, через «внутрішні суперечності» українська держава не може існувати. Це збіглося у часі з кінцем другого терміна Володимира Путіна як президента Росії та конструювання для росіян візії боротьби зі спробами США «установити гегемонію» шляхом «фінансування державних переворотів» у «зоні впливу Росії». «Переворотами» росіяни у той час називали протести проти влади у Грузії та Україні, які призвели до зміни влади й проголошення цими пострадянськими республіками курсу на реформи й інтеграцію у ЄС і НАТО.

«Штучна держава»

Після зміни влади в Грузії та Україні у промові на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки 2007 року Путін поскаржився на повчання Заходу щодо недемократичності Росії та розповів про «слабкість і цинічність» НАТО на чолі зі США. Цей образ і досі використовують для виправдання для диктатури та воєнної агресії Росії. Україні у цьому протистоянні відводиться роль «маріонетки» США.

Тоді ж сформувалися і «ревізіоністські» тези Кремля щодо «штучності» української держави. На Бухарестському саміті НАТО у квітні 2008 року розглядали питання надання Україні та Грузії Плану дій щодо членства (ПДЧ), дорожньої карти на шляху до повноцінного вступу в альянс. Серед західних союзників не було консенсусу — і Путін на тому саміті за місяць до кінця свого чергового президентства намагався залякати західних лідерів небажаними наслідками у випадку позитивного рішення щодо України та Грузії. Саме тоді Путін чи не вперше апелював до «неприродності й неповноцінності» української держави: 

«Україну в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує, було створено за радянських часів; вона отримала території від Польщі після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії — і зараз ще не всі розв’язані прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією. Від Росії величезні території отримала на сході та півдні країни… Це складне державне утворення», — йшлося у стенограмі виступу Путіна перед західними лідерами на тому саміті.

За кулісами риторика Путіна на тому саміті, за свідченнями очевидців, була ще гострішою. Путін в особистих розмовах із лідерами не цурався говорити про «штучність» України, проте, за спогадами учасника саміту колишнього президента Латвії Валдіса Затлерса, «всі вважали, що це просто розмови політиків без серйозних наслідків». Російські медіа, а серед них газета «Комерсант»,  тоді підтверджували цю зневажливу до України риторику, переповідаючи, з посиланнями на джерела, зміст розмови Путіна із президентом США Джорджем Бушем. «Коли ж мова зайшла про Україну, Путін розлютився. Звертаючись до Буша, він сказав: “Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава!”». Відтак можна достатньо точно зафіксувати час появи пропагандистського кліше щодо «штучності» української держави. Воно буде ключовим пізніше в обґрунтуванні агресії Москви та сприятиме початку етапу риторичного охолодження відносин Росії з Заходом.

Заколотники «Київського режиму» та «держава 404»

Переломним моментом для російської пропаганди стали події Революції гідності. Українська опозиція до авторитарного режиму Януковича отримувала зневажливі ярлики «заколотників» і «фашистів», а мітингувальників російські пропагандисти показували як «натовп», буцімто контрольований кількома «націоналістичними угрупованнями». Такі повідомлення про «фашистський заколот у Києві» виправдовували наступну тезу російської пропаганди — «події на Євромайдані призведуть до розколу України».

«Вогні безладу розпалилися в Тернополі, Житомирі, Рівному, Черкасах, Івано-Франківську. Натовпи націоналістів захоплюють міські й обласні адміністрації. А от схід і південь не підтримує екстремістські настрої заходу країни», — повідомив ведучий новин на російському телеканалі «ТВЦ» під час ефіру у січні 2014 року.

Зміна влади після Євромайдану розвінчала ілюзію збереження впливу над Україною. І Росія перейшла до загарбання українських територій. Початком є анексія Криму в березні 2014 року та масована кампанія «заперечення легальності» новообраного Президента Порошенка. Замість української влади з’явився «київський режим». Збройні Сили України стали «київськими бойовиками» та «терористами». Проте остаточна спроба делегітимізації й української влади, й українського суверенітету, й української державності як такої, сталася після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року. Відтоді росіяни продовжують намагатися силою «скасувати» українську державність.

У двох зверненнях напередодні вторгнення, 21 та 24 лютого, Путін заперечував державність і суверенність України. При цьому у зверненні перед вторгненням цих пасажів було набагато менше, Україна в цілому там згадується лише ближче до середини виступу. Натомість Путін розлого говорив про загрози з боку США та країн НАТО. Україна в тому зверненні згадується лише як «анти-Росія… поставлена під повний зовнішній контроль», яка до того ж «створюється на наших історичних територіях».

Аргументація вторгнення Путіна в Україну суголосна поширеній у російській пропаганді тезі про так звану «країну 404». Так називають Україну з відсилкою до мережевого коду HTTP, де «помилка 404» означає, що вебсторінка не була знайдена. Нібито «України вже не існує», її державні інституції розвалені, а повна поразка і втрата державності українцями є лише питанням часу. Цей мем з’явився ще в часи першого акту збройної агресії та означав, що Україна після революції 2014 нібито перестала існувати як держава. Проте чим довше Україна чинить опір збройній російській агресії, тим «серйознішим ворогом» постає у вустах російського агітпропу та тим менше читачів у телеграм-каналах російських пропагандистів і чиновників.

Від «братнього слов’янського народу» до «ворожої до Росії країни»

Державна пропаганда Росії та дії очільників Кремля проти України поступово змінювали масові уявлення російського суспільства. Соцопитування навіть при їхній відносній релевантності в умовах авторитарної держави все ж можуть дати хоч і обмежену, але придатну для інтерпретації й аналізу картину загальних трендів у суспільстві. Так, в опитуваннях громадської думки росіян на початку 2000-х років Україна (49%) лише на кілька пунктів відставала від Білорусі (54%) у списку держав «ближнього зарубіжжя», з якими потрібно було будувати дружні стосунки в першу чергу. У 2001 році багато опитаних росіян висловлювалися за відновлення будь-якої форми Союзу колишніх «слов’янських» республік СРСР.

Але державна пропаганда Росії і її дії проти України поступово все більше впливають на масові уявлення російського суспільства. В умовах посилення авторитаризму й особливо після 2022 року соціальні дослідження в Росії є серйозно ускладненими. Проте соцопитування все ж можуть дати хоча і обмежену картину загальних трендів в суспільстві, оскільки, хоча страх респондентів давати відповіді і впливає на абсолютні цифри у результатах, відносні зміни цих результатів протягом часу можуть бути показовими. За інформацією російського «Левада-центру» (детально про методологію досліджень можна прочитати тут), ставлення росіян до України поступово дрейфувало від дружнього до ворожого. Аж до вторгнення Росії в Грузію у 2008 році більшість росіян, від 80 до 60 відсотків позитивно ставилася до України, хоча і з трендом на погіршення ставлення. Після приходу до влади Віктора Януковича ставлення різко змінилося в бік схвалення, але з 2014 року знову погіршилося. У 2019 та 2021 роках, за тими ж даними, відзначалося покращення думки росіян про Україну. Тоді вперше з 2014 року кількість тих, хто «ставиться до України добре» перевищила тих, хто ставиться «погано». Для пояснення цієї зміни в тренді, ми можемо припустити, що це було пов'язано з тимчасовою активізацією перемовин та надіями на відновлення миру на Донбасі, проте у 2022 році, на хвилі первинної націоналістичної ейфорії у російському суспільстві від вторгнення до України, тренд пішов вниз і досяг найнижчої точки за час спостережень.

Результати соцопитувань росіян щодо ставлення до України, 1998 — 2024 роки. Джерело: «Левада-центр»

За даними "Левада-центру", до 2022 року Україна послідовно займала друге місце у рейтингу країн, які росіяни сприймають як «найбільш ворожі». Саме таку відповідь давали від 10% росіян (найнижчий показник 2013 року, але навіть тоді Україна все одно була на другому місці по «ворожості») до 50% (найвищий показник 2016-2018 років). А у 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, Україна поступилася в «рейтингу ворожості» Великобританії, Німеччині та Польщі. Гіпотетично це можна пояснити як раз тим, що російська пропаганда остаточно «відмовила» Україні в незалежності та державності, тому бойові дії на її території частина росіян сприйняла не як війну з Україною, а як із «колективним Заходом».

Результати соцопитувань росіян щодо ставлення до інших країн. Джерело: «Левада-центр»

Спостерігаючи за динамікою російської пропаганди та словами Путіна щодо незалежності України, можна помітити, що їхня публічна та дипломатична риторика ставала все більш агресивною і непримиренною. Пікові моменти спроб підважити українську незалежність припадали, очевидно, на періоди загострення відносин між Росією та Україною, від першого Майдану до першого вторгнення російських військ у Крим і повномасштабної війни.

Проте радикалізація риторики та дій Кремля щодо української незалежності збігається ще з одним графіком. Це графік — ставлення росіян до Володимира Путіна. У інформації того ж «Левада-центру» можна ставити під сумнів значення абсолютних показників, проте зміни тренду, скоріш за все, є цілком реальними.

Результати соцопитувань росіян щодо схвалення Володимира Путіна. Джерело: «Левада-центр»

З огляду на цей графік агресія проти України у 2014 і 2022 роках відбувалася на піках падіння популярності Путіна. Цю позицію підтверджують у аналізі впливу Росії в Україну у 2024 році у публікації Центру досліджень проблем Російської Федерації Національного інституту стратегічних досліджень України «Режим Путіна: перезавантаження-2018»:

«Необхідність конструювання наднаціональної ідентичності гостро усвідомлює сам В. Путін, котрий “пережив крах уявної історично сформованої спільності як найбільшу драму свого життя”. Головну запоруку того, що подібний сценарій омине в майбутньому Російську Федерацію, Путін та його оточення вбачають у патріотичній мобілізації, здійсненій на хвилі “русской весны” – руху, що набрав сили після анексії Криму та забезпечив суттєве зростання президентського рейтингу.»  

Звідси можна зробити висновок, що нинішня агресія проти України та попередні періоди ескалації відносин використовуються Кремлем також для того, щоб спрямувати назовні незадоволеність росіян власною державою. Так Путін, виживання режиму якого російські провладні політтехнологи ототожнюють із російською державністю, прагне ствердити свою владу шляхом підваження української незалежності.

Через це вигадане на позначення України гасло про «країну 404», яке означає дисфункційну державність і відсутність суверенітету, можна використовувати саме для самої Росії. Адже це її режим змушений атакувати інші держави для самозбереження. І плекати образ обложеної фортеці, щоб підтримувати ненависть до сусідів і уявних «ворогів».

Над текстом працювали: Олексій Півторак, Андрій Пилипенко, Арсеній Субаріон, Артур Колдомасов, Костянин Задирака, Леся Бідочко, Олександр С’єдін.

Ілюстрація на головній: Наталія Лобач