In English

Російський агітпроп та офіційні особи неодноразово говорили про те, що вони погоджуються на «мирні переговори» з Україною та країнами Заходу, але на «своїх умовах». Переговори між російською та українською делегацією у Стамбулі навесні 2022 року, а також «Мінські угоди», укладені ще до повномасштабного вторгнення, є ключовими точками в цьому наративі. Кремль намагається зобразити ситуацію таким чином, що їхні початкові вимоги нібито були «обмеженими» й навіть «взаємовигідними», але через «непоступливість» Києва, Вашингтона та європейських політиків умови переговорів для України постійно погіршуються. А відповідальність за війну, мовляв, лежить саме на Україні та її союзниках через відмову на такі умови погодитись.

Раніше ми писали про те, як Росія знецінює Глобальний саміт Миру та українську «формулу миру», а також про маніпуляції Москви щодо різних сценаріїв мирних планів. Озвучена за день до саміту миру у Швейцарії «нова мирна пропозиція» Володимира Путіна й опублікований газетою The New York Times вірогідний чорновий варіант «Стамбульских угод» дозволяють проаналізувати, в чому полягає сутність вимог Кремля, для чого насправді вони їх висувають і якій кінцевій меті ті служать.

«Запорізько-Херсонський» ультиматум Путіна

14 червня, напередодні організованого Україною Саміту миру, Путін виступив із новою заявою, яку він назвав «реальною мирною пропозицією». В цій заяві очільник Кремля вперше висунув вимогу до України віддати йому всю Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. При цьому Путін сказав, що названі області мають бути здані саме повністю, включно зі звільненим Херсоном і Запоріжжям, до якого російським військам навіть не вдалося наблизитися.

Хоча ця вимога стала найбільш помітною в «пропозиції» Путіна, вона є аж ніяк не єдиною. Кремль також хоче відмови Києва від вступу до НАТО, визнання анексії Криму, «позаблокового та нейтрального» статусу України. Крім того, у викладі Путіна вимоги здачі територій і відмови від вступу до НАТО є лише «передумовою» для подальших переговорів, «початку діалогу, від якого залежить майбутнє існування України». На цих переговорах, як можна припустити, мають обговорювати «демілітаризацію та денацифікацію» України, про які Путін також згадав. «З цими параметрами усі загалом погодилися ще під час стамбульських переговорів, і щодо демілітаризації все було зрозуміло, все було прописано», — сказав Путін. У випадку цілком очікуваної відмови від його «пропозицій» він пригрозив «продовженням кровопролиття» та поклав відповідальність за це на «Київ і західні столиці».

У Міністерстві закордонних справ України назвали заяви Путіна спробою «завадити участі лідерів і країн» у саміті миру в Швейцарії. «Поява заяв Путіна саме за день до початку саміту свідчить про те, що Росія боїться справжнього миру», — повідомили в МЗС. Президент України Володимир Зеленський сказав, що «пропозиції» Путіна є ультимативними і пояснив, що вони нічим не відрізняються від тих, що були до цього. Також він порівняв вимоги Кремля з вимогами фюрера нацистської Німеччини Адольфа Гітлера перед Другою світовою війною: «Він говорив: віддайте мені частину Чехословаччини, і на цьому все закінчиться. Це історична брехня. Після цього була Польща — віддайте мені частину Польщі, далі — окупація всієї Європи... Путін іде тим самим шляхом».

Стосовно відповідності останньої «мирної пропозиції» Путіна попередній політиці та вимогам Росії, справді, свої претензії на пять регіонів України Кремль висунув давно, під час імітації так званих «референдумів» на окупованих територіях та «прийняття» до складу Росії Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей України.

Проте до цього особисто Путін не озвучував прямих вимог до України вивести війська з Запоріжжя та Херсона, говорячи в основному про переговори «з урахуванням ситуації на землі». Під цим туманим формулюванням можна було, за бажанням, побачити «мирну пропозицію» зупинки війни на нинішній лінії фронту. Проте тепер Путін прямо вимагає здати йому, по-перше, лінії укріплень української армії на сході України, разом із Краматорсько-Слов'янською міською агломерацією; по-друге, Херсон і разом із ним плацдарм на правому березі Дніпра для російських військ; по-третє, один із найбільших індустріальних центрів України — Запоріжжя разом із Дніпровською ГЕС і ще одним плацдармом на Правобережжі. І після цього ще, мовляв, будуть «переговори», у яких висуватимуть подальші вимоги до України, згідно з так званими «стамбульскими угодами», включно з «демілітаризацією».

На думку авторів, порівняння Зеленського такої «мирної пропозиції» з Чехословацькою ситуацією 1938 року є цілком доречним, оскільки у гіпотетичному випадку прийняття Україною та її союзниками вимог Путіна здатність до оборони проти російських військ значно погіршиться і для Кремля відкриється шлях до подальшої окупації українських територій і диктування будь-яких своїх вимог. Так само як після «Мюнхенської змови», коли Німеччині за згоди Британії та Франції віддали Судетську область Чехословаччини, а дуже скоро під владою Німеччини опинилася і Прага.

Прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте під час саміту миру прокоментував заяву Путіна, назвавши її «безумною пропозицією», яка показує, що очільник Кремля «панікує». Таку думку можна зустріти у багатьох західних та українських оглядачів. Проте чи є висування подібних ультимативних «пропозицій» свідченням слабкості Москви, яка намагається вийти на якийсь переговорний контакт, чи, навпаки, вони виходять з упевненості Кремля у позитивному для себе перебігу подій і здатності «підняти ставки» — питання відкрите.

Ми вважаємо, що ці слова Путіна вкладаються в загальну тактику Кремля тиску на Україну, а також (і, можливо, насамперед) на її західних партнерів, яку можно стисло окреслити як «погоджуйтеся на наші умови зараз, або потім буде гірше». З цієї точки зору озвучення Путіним претензій на незахопленні ним міста є демонстративним кроком, покликаним налякати опонентів, створивши враження постійного погіршення умов для переговорів, і тим самим примусивши їх до згоди на поточні вимоги Кремля. Зокрема, одразу після слів Путіна його прессекретар Дмитро Пєсков сказав, що навесні 2022 року ситуація була кращою, оскільки Росія тоді ще офіційно не вимагала Херсонської та Запорізької областей: «Сьогодні склалася очевидно інша ситуація де-факто і де-юре... Далі ситуація також буде іншою, і тут просто українській стороні потрібно замислитися».

Але чи варто справді сприймати поточні вимоги Кремля як остаточні та чим були так часто згадувані російським агітпропом так звані «Стамбульскі угоди»?

Чи були Київ і Москва навесні 2022 року близькі до реалістичної мирної угоди

15 червня 2024 року видання The New York Times опублікувало матеріал із представленими в повному обсязі чорновими варіантами напрацьованих під час російсько-українських переговорів весни 2022 року проєктів  мирних угод — від 17 березня 2022 року (лише англійською мовою) і останньої версії від 15 квітня 2022 року (представлені у двох версіях — як англійський переклад і російський оригінал, що був 15 квітня направлений до Путіна). Авторами публікації The New York Times є Антон Трояновский, Адам Ентоус і Майкл Швірц, усі є лауреатами Пулітцеровської премії за свої минулі проекти.

Джерела документів пояснені таким чином: «Документи були надані українськими, російськими та європейськими джерелами, також автентичність підтверджена учасниками переговорів та іншими близькими до них людьми». Окремі позиції чорнових проєктів мирної угоди представляли фрагментарно в західній пресі й раніше, в публікаціях Faridaily, The Wall Street Journal, Foreign Affairs, а також українськими переговорниками — й усі вони не суперечать представленим копіям проектів угод від The New York Times.

Станом на 20 червня ні офіційна Москва, ні офіційний Київ не підтвердили, але і не заперечили автентичність проєктів договорів, хоча їхній зміст є чутливим для кожної зі сторін. Москва опосередковано в них, про що далі, відмовлялася від частини окупованих українських територій, Київ погоджувався на обмеження в зовнішній і безпековій політиці. Всі ці фактори свідчать про ймовірну достовірність представлених The New York Times чернеток, саме чорнових робочих файлів, які не мають жодної юридичної сили. Невідомо, наскільки обидві сторони готові були довести переговори до фіналу, чи погодилися б на ці чорнові умови, чи ці документи використовували як маневри для відвернення уваги. Проте деякі аспекти тих перемовин ці файли прояснюють. 

Непогоджені між сторонами перемовин фрагменти підсвічені в документах різним форматуванням для кожної зі сторін, що дозволяє виокремити українські та російські пропозиції до фінальної редакції. Згідно з документами від 15 квітня 2022 року, Київ, імовірно, в процесі переговорів готовий був погодитися на низку компромісів: обмеження на суверенну зовнішню політику, зокрема впровадження в Конституцію нейтрального статусу, що передбачає відмову від вступу до НАТО (пункти 1, 3 статті 1), утім із можливістю вступу до ЄС (стаття 3); фактичне, хоч і не юридичне примирення з окупацією частини міжнародно визнаних українських територій, зокрема Криму (статті 8, 9); встановлення односторонніх обмежень щодо кількісного та якісного наповнення української армії, але без суттєвого роззброєння (пункт 4, стаття 1).

Та оцінити, наскільки Київ і Москва справді були близькі до підписання реалістичної робочої угоди, можуть дозволити якраз ті непогоджені фрагменти, на яких Москва продовжувала наполягати на фінальному етапі  переговорів у середині квітня 2022 року, відмовляючись від компромісу.

Угода передбачала гарантів, які, у випадку нападу на Україну, мали б надати їй військову підтримку (стаття 5). Серед таких гарантів були погоджені сторонами: США, КНР, Великобританія, Французька Республіка та власне сама Росія. Не погоджена Росією була пропозиція України щодо включення у список гарантів Турецької Республіки, не погоджена Україною була пропозиція Росії включити Республіку Білорусь.

На фінальному етапі угоди Росія наполягала, що активізація норми про військову допомогу Україні повинна наставати лише у випадку консенсусного рішення держав-гарантів, тобто Росія залишала за собою право вето. Це руйнувало всю статтю угоди щодо гарантії для України, і у випадку повторної агресії знов залишало Київ сам на сам із Москвою. Додатково підважувало цю частину й відсутність погодження зі згаданими в угоді західними партнерами України надання прописаних у чорновому договорі гарантій. У тексті прописано надання Україні за запитом допомоги від країн-гарантів, яка може містити застосування збройної сили, якщо на Україну нападуть.

На тлі нинішньої обережності партнерів України щодо якогось додаткового залучення їх до допомоги Києву у війні, окрім як через постачання зброї чи тренування українських солдатів, погодження сильного формулювання в цій статті з США чи Великою Британію може викликати сумніви. Ці зобов’язання з високою ймовірністю були би піддані перевірці, а отже — при погоджені цього формулювання страхи на Заході можливого втягнення у велику війну з ядерною країною знову би були актуальними. Україна запропонувала в цій статті і більш м’які опції для країн-гарантів у випадку агресії проти України, як-от закриття повітряного простору над Україною та надання необхідної зброї. Та ці фрагменти тексту російська сторона викреслила.

Загалом торг Росії навколо цієї статті угоди зайвий раз опосередковано свідчить, що Кремль прагнув залишити для себе максимальний простір для подальшої агресії проти України. The New York Times надає думку українських переговорників, що саме непогодження формулювань цієї статті стало вирішальним фактором зупинки подальших розмов.

За відсутності гарантій від міжнародних партнерів особлива роль у стримуванні агресії залишилася б у Збройних сил України. Українська сторона у статті 1, згідно з чорновими файлами, могла погодитися на односторонні обмеження щодо кількості особового складу та кількісних і якісних показників наявної у ЗСУ номенклатури озброєння. Та пропозиції щодо конкретних цифр для встановлення таких обмежень від української і російської сторони кардинально відрізнялись у долученому до статті додатку.

Пропозиції Києва були загалом у фарватері наявних кількісних можливостей ЗСУ напередодні повномасштабного вторгнення, які приблизно наводить Міжнародний інститут стратегічних досліджень у випуску Military Balance за 2022 рік. Це були показники до мобілізаційного розгортання 2022 року та до суттєвого посилення технікою через постачання від західних партнерів під час повномасштабного вторгнення, та й до останніх розробок Києвом власної далекобійної зброї. Такі показники хоч і встановлювали обмеження для посилення, але і не передбачали суттєвого роззброєння української армії.

Водночас запропоновані Москвою обмеження були значно жорсткішими, за деякими позиціями Україна мала б відмовитися від майже 85 відсотків наявного у неї озброєння, наприклад, це стосується мінометів чи РСЗВ. Росія також пропонувала залишити Україні лише 85 тисяч особового складу армії, 342 танки, 519 артилерійських систем, максимальну дальність засобів ураження РСЗО і ракетного озброєння обмежити 40 км. У пропозиціях Москви відтак ішлося про повноцінне масштабне роззброєння України.

Україна у погодженій сторонами частині тексту мала примиритися фактично, хоч і не юридично з окупацією Криму (стаття 8). Раніше на проміжному етапі за результатами переговорів 28–30 березня пропонувалося закласти часовий проміжок у 10 або 15 років для розв'язання питань Криму та Севастополя у форматі двосторонніх переговорів, свідчить також опубліковане The New York Times комюніке. Та у чорновому варіанті угоди від 15 квітня така пропозиція вже не була відображена. Натомість дії низки пунктів договору не розповсюджувалися на Крим, зокрема фрагменти тексту про гарантії безпеки та повагу й дотримання суверенітету і незалежності України. Про юридично-дипломатичне визнання анексії українських земель із боку Києва при цьому не йшлося. 

Обговорюваний відхід Росії з інших територій, зокрема новоокупованих частин Херсонської та Запорізької області в документах так до кінця і не був прописаний. Відповідна стаття 9, яка мала б унормувати новий статус-кво територій, відсилає до відсутнього додатку 6 із нібито картою нової лінії розмежування. Ймовірно, передбачалося, пише The New York Times в окремому матеріалі, що розмір урізання територій російської окупації мав бути обговорений на пізніших етапах під час особистої зустрічі керівників України і Росії, яка так і не відбулася.

Водночас Путін під час виголошення свого «мирного» ультиматуму 14 червня сказав, що, якщо у 2022 році і йшлося про відступ російських військ із Херсонської та Запорізької областей, то лише з гарантіями сухопутного коридору Росії до Криму через відповідні території України. Тобто навіть за умов військової деокупації Росія тоді зберігала вимогу часткового контролю над новоокупованими територіями. Крім того, в непогодженому Україною Додатку 5 Росія вимагає відвести українські війська «у місця постійної дислокації, або у місця, погоджені з Російською Федерацією». Своєю чергою, відведення російських військ заплановане лише «згідно з графіком», який ще необхідно було б погодити у окремих «консультаціях».

Непогоджені Києвом вимоги Москви містили також втручання у внутрішню політику України. Зокрема впровадження офіційного статусу для російської мови, що має забезпечити її функціонування нарівні з державною українською мовою (стаття 12). У окремому додатку Москва наводить перелік законів України, які Київ мусить змінити на забезпечення статті 12. У ще одній непогодженій Києвом статті 13 і відповідному додатку російська сторона перелічує нормативно-правові акти, які Київ має змінити чи скасувати задля забезпечення вимоги Путіна про так звану «денацифікацію» України.

Інші непогоджені Києвом вимоги Москви стосувалися скасування всіх взаємних санкцій, що були впроваджені з 2014 року (стаття 6) і всіх взаємних міжнародних судових позовів, поданих із 2014 року (стаття 7). У окремому непогодженому запропонованому Москвою пункті накладались обмеження на співпрацю України з Міжнародним кримінальним судом, який за рік після Стамбульських перемовин у березні 2023 року видасть ордер на арешт Путіна за звинувачення у воєнному злочині примусового переміщення українських дітей з окупованих територій України до Росії.

Пропозиції щодо мирної угоди Москви від квітня 2022 року, які Путін представляє для України як загублений шанс, добре знайомі історикам як класичні угоди про капітуляцію, хіба що за винятком відсутності пункту про репарації з боку України. Наявні пункти про одностороннє роззброєння без жодних гарантій безпеки, фіксація територіальних втрат, обмеження на зовнішню та внутрішню політику, відмова від юридичних і економічних претензій до агресора, зокрема скасування санкцій щодо нього.

Західна преса з подачі Путіна часто фокусується на зміні територіальних апетитів Москви в контексті умиротворення агресора (наприклад, The Washington Post чи СNBC). Та Путін продовжує наполягати, що будь-яка мирна угода з Україною має містити пункти стамбульських пропозицій від весни 2022 року. Ці ж пункти фактично знецінюють місце фіксації російсько-українського кордону, оскільки за їхньої реалізації роззброєна Україна втратить можливості чинити спротив і матиме ризики швидко або бути окупованою військами, або потрапити під політичний вплив Москви — і тоді реальний кордон російського впливу проходитиме в районі Чопу.  

Один із трьох опитаних The New York Times переговорників від України вважає весь той процес лише блефом Путіна, водночас два інших вірять у серйозність намірів Москви тоді досягти угоди. Очільник української делегації Давид Арахамія раніше в листопаді 2023 року назвав прихованою ціллю Києва в цих переговорах вигравання часу для ЗСУ, а не доведення угоди до підписання. Ключовою вимогою Москви, на його думку, був нейтралітет України, тобто відмова від вступу до НАТО, прагнення до чого зафіксовані в українській Конституції. Водночас, за його словами, остаточної угоди сформовано не було, та й в української делегації був брак довіри до російської сторони, що унеможливлювало результат за відсутності чіткого механізму гарантій безпеки з боку міжнародних гравців. 

Навіть якщо усно Москва тоді декларувала готовність у межах своєї тактики зняти частину своїх вимог, опубліковані чернетки проливають світло на стратегічну ціль Москви — беззахисна Україна з можливістю впливати на її зовнішню та внутрішню політику. Убезпечити від цього як тоді, так і зараз, можуть лише військова міць української армії, надійні гарантії безпеки України від міжнародних гравців або кардинальна історична зміна характеру режиму у Москві. Нічого з цього чорновими домовленостями весни 2022 року якраз і не передбачалося. 

Через згадку нібито втраченого стамбульського шансу та прогнозуванням лише негативного тренду щодо потенційних умов майбутнього миру для України Москва чинить психологічний тиск на українські та західні політичні еліти. Це нагадує щось на кшталт біржової паніки на спадаючому ринку — потрібно фіксувати збитки зараз, бо чим далі буде, тим гірше. Саме ж незворотнє прагнення примусити Україну до близьких до капітуляції умов лише демонструє намір Путіна продовжувати агресивну війну. 

Ілюстрація на головній та інфографіка: Наталія Лобач