In English

Перший Глобальний саміт миру, скликаний за ініціативою України, пройде 15–16 червня 2024 року у швейцарському місті Бюргеншток. Під час Саміту світові лідери обговорюватимуть шляхи до справедливого та тривалого миру в Україні на основі принципів міжнародного права та положень Статуту ООН. За останніми даними, список учасників варіюється від 80 до 90 делегацій різних держав і представників міжнародних організацій, приблизно половина з яких представляють так званий Глобальний Південь — країни з регіонів Південної Америки, Африки, Близького Сходу та Азії. Деякі світові лідери вже підтвердили свої візити, наприклад прем’єр Канади Джастін Трюдо та президент Франції Емануель Макрон. Від Сполучених Штатів Америки участь візьме віцепрезидентка Камала Гарріс. Частина запрошених високих гостей приєднається до Саміту онлайн. Зустріч у Швейцарії є наступним кроком щодо впровадження української Формули миру. Чотири попередні зустрічі радників із питань національної безпеки відбувалися в Копенгагені, Джидді, на Мальті та в Давосі (детальніше про реакцію російської пропаганди на ці зустрічі читайте тут).

У Швейцарії зафіксували зростання кількості кібератак і дезінформації напередодні саміту. Президентка Швейцарії Віола Амхерд повідомила, що останніми тижнями почастішали кібератаки. «Кампанія з дезінформації настільки потужна, що очевидним є те, що мало що з неї відповідає реальності», — сказала Віола Амхерд. Міністр закордонних справ Швейцарії Ігнаціо Кассіс говорив, що існує явна «зацікавленість» у зриві переговорів, але не став називати того, хто може стояти за кібератаками, коли його запитали, чи причетна до них Росія.

Учасники швейцарського саміту повинні виробити спільну переговорну позицію, яку передадуть Росії, залучення якої передбачається на наступних етапах перемовин. На цьому ж етапі Росію не було запрошено на конференцію у Швейцарії не лише через позицію України, а й через відсутність зацікавленості у Кремлі, що підтверджує навіть швейцарська сторона: «Проблема полягає в тому, що Росія відмовилася заздалегідь, ще до того, як були розіслані запрошення, а також через відсутність інтересу — про що сам міністр закордонних справ Лавров сказав мені в січні, коли заявив, що це буде проукраїнський захід» — пояснив міністр закордонних справ Швейцарії Ігнаціо Кассіс. Росія не бере участі у переговорах, бо з самого початку дала зрозуміти, що вона не зацікавлена не тільки у цій ініціативі, але й не зацікавлена в обговоренні й імплементації української Формули миру. Ба більше, всі попередні спроби домовитися про мир (переговори у різних форматах) були радше ширмою для підготовки повномасштабного вторгнення та подальшого розгортання великої війни. Відтак, за даними українського МЗС, за перші вісім років війни (з 2014 по 2022 рік) Україна провела 200 раундів переговорів із Росією, було 20 угод про припинення вогню. Після початку повномасштабного вторгнення Росія та Україна провели серію переговорів, останні з яких відбулися 29 березня 2022 року в Стамбулі, втім вони не наблизили мир. У наших попередніх матеріалах ми розглядали три альтернативи Формулі миру, які намагається просунути Москва: Ялту-3, фінляндизацію, корейський сценарій, які доводять, що Путін насправді не готовий обговорювати щось, окрім капітуляції України.

За яких обставин країни домовляються про сталий мир в Україні та як Росія намагається цьому протистояти — читайте у нашому матеріалі.

Мирні ініціативи 2014–2022 років

Пошуки мирних розв’язань російсько-української війни тривають останній десяток років, ще з моменту незаконної анексії Криму Росією. Переговори сторін тривали у Мінському форматі, коли збиралася Тристороння контактна група (Україна, Росія, ОБСЄ), миру шукала і Нормандська четвірка — Україна, Росія, Франція, Німеччина, яка час від часу збиралася в «урізаному форматі» (то без Росії, то без України). Існувала низка мирних ініціатив: так звані Мінськ-1 і Мінськ-2, «план Порошенка» (представлений новообраним президентом Петром Порошенком у 2014 році), «формула Штайнмаєра» (розроблена міністром закордонних справ Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром у 2015 році), «план Мореля» (представлений французьким дипломатом П’єром Морелем у 2015 році), «план Авакова» (план міністра внутрішніх справ Арсена Авакова від 2018 року), «план Сайдіка» (запропонований спецпредставником ОБСЄ Мартіном Сайдіком у 2019 році), «план Кравчука» (першого президента України Леоніда Кравчука, озвучений у 2020 році).

Кожна з ініціатив прописувала різну почерговість кроків, спрямованих на деескалацію: від демілітаризації окупованих територій до проведення на них виборів, і викликала різний рівень схвалення всередині українського суспільства. Росія, якщо і реагувала, то або наполягала на черговості втілення пунктів та званих «Мінських домовленостей», запропонованих самою ж Москвою, або з явним перекосом у бік політичних, а не безпекових компонентів — тобто спочатку проведення виборів, а вже потім виведення військ і демілітаризацію регіону. Втім, повномасштабне вторгнення «обнулило» будь-які попередні мирні ініціативи та продемонструвало прагнення Росії до війни, а не до пошуку миру.

Українська Формула миру

На тлі початкового провалу російської агресії у стилі «бліцкригу», відступу росіян із Київщини та півночі України навесні 2022 року, почали з’являтися нові спроби пошуку припинення війни. У березні 2022 року відбулася низка зустрічей російської та української делегацій у Білорусі та Туреччині, втім, сторони не домовилися.

Президент України Володимир Зеленський, виступаючи перед учасниками саміту лідерів G20 у листопаді 2022 року, презентував 10-крокову Формулу миру. У ній ідеться про повернення під повний контроль України Запорізької АЕС і гарантування радіаційної і ядерної безпеки в Європі; продовольчу безпеку та забезпечення експорту українського зерна до бідних країн; енергетичну безпеку й обмеження на російські енергоресурси; звільнення всіх військовополонених і депортованих, зокрема повернення українських дітей; відновлення територіальної цілісності України до кордонів 1991 року; виведення російських військ з українських територій; трибунал для російських воєнних злочинців; запобігання екоциду; гарантії безпеки для України; документально зафіксоване підтвердження закінчення війни. 23 лютого 2023 року Генеральна Асамблея ООН підтримала (141 голос зі 193) український проєкт резолюції «Про справедливий і сталий мир в Україні», який вимагає від Росії повного виведення її збройних сил з території України, припинення бойових дій, відповідальності для Росії за агресивну війну та підтверджує територіальну цілісність України.

На зустрічі у Швейцарії основну увагу зосереджено лише на трьох із десяти пунктів української Формули миру: ядерній безпеці, продовольчій безпеці та поверненню викрадених українських дітей — щоб якомога більше країн у світі були готові підтримати українські умови виходу на прямі переговори з Росією у 2025 році чи пізніше, передає BBC Україна з посиланням на джерела у владі. Всі інші пункти, включно з припиненням вогню, виведенням військ та гарантій безпеки, не обговорюватимуться.

Нові «голуби миру» та Глобальний Південь

Прикметно, що після 2022 року до пошуку мирних рішень долучилися країни так званого Глобального Півдня. У 2023 році виникла низка мирних ініціатив від цього регіону: план Сі (план глави КНР Сі Цзіньпіна від лютого 2023 року), план Лули (ініціатива президент Бразилії Лули да Сілви від квітня 2023 року), африканський план (представлена у 2023 році «миротворча місія» від президентів ПАР, Єгипту, Замбії, Республіки Конго та Уганди).

Активізацію країн цього регіону в пошуку дипломатичних рішень щодо миру в Україні можна, серед іншого, пояснити тим, що по частині країн ударила викликана російською агресією продовольча криза: населення залишилося без українського зерна й іншої сільськогосподарської продукції. Тому стабілізація ситуації в Україні, яка слугувала джерелом продовольства для жителів Близького Сходу, Північної та Західної Африки, вкрай важлива для цих країн. Утім, дехто з дипломатів пов’язує сутність і часові рамки появи цих мирних планів із впливом Росії: «У всіх цих мирних ініціатив є насправді один спільний знаменник — це Росія. Росія… намагається активувати тему про ці мирні переговори — “все заради миру”. І просуває цю тезу через своїх союзників і партнерів», — припускає колишній голова МЗС України Володимир Огризко. В канву такої версії лягає і не зовсім чіткий та «секретний» план Папи Римського, який після зустрічі з угорським прем’єром Віктором Орбаном і митрополитом РПЦ Іларіоном 30 квітня 2023 року сказав, що Ватикан бере участь у секретній миротворчій місії, щоб спробувати покласти край розв’язаній Росією повномасштабній війні проти України. До того ж, ключова відмінність згаданих «мирних планів» від української Формули миру — фактичне припинення вогню по лінії фронту, але без виведення російських військ.

У червні 2023 року з мирним планом виступила Індонезія, президент якої став першим з азійських лідерів, хто відвідав Київ після повномасштабного вторгнення. Також, описуючи мирні ініціативи, неможливо оминути увагою президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана. Хоча він не пропонував спеціальної дорожньої карти врегулювання, але приміряв миротворчу роль, особливо у перші півтора року великої війни. Туреччина була переговорним майданчиком між українцями й росіянами, сприяла реалізації Чорноморської зернової ініціативи, зіграла роль в обміні полоненими. Об’єднані Арабські Емірати також виступали медіатором між українською та російською сторонами — за участі ОАЕ відбулося кілька обмінів полоненими, зокрема у січні, лютому, травні 2024 року.

Низка мирних планів, представлених у 2023 році, були представлені країнами, які до 2022 року не були союзниками України. Ба більше, частина з них радше грають в одному геополітичному полі з Москвою, аніж із Києвом. Тож завдання України — віднайти вмілий підхід до країн регіону та хоча б частково схилити на свій бік. Швейцарський саміт — одна зі спроб зробити це. Кремль розуміє це і всіляко намагається перешкодити Україні в цих планах. У 2023 році Москва намагалася відвернути увагу від української Формули миру і натомість просунути багато альтернатив через своїх спільників, а вже у 2024 році силкується відвернути потенційних союзників України від участі у швейцарському саміті миру.

«Несправжній саміт»: основні тактики дискредитації

Росія підійшла до спроб дискредитації Саміту Миру з кількох боків. По-перше, просуваючи тезу про те, що без участі власне Росії проведення будь-яких зустрічей узагалі позбавлене сенсу. Таким чином Росія пробує наростити власну суб’єктність. Також Кремль говорив, що якщо США не будуть представленими на найвищому рівні, то на ці перемовини уваги звертати не варто. Проте це лише повторює тези Росії, що вона готова сісти за стіл переговорів лише «з рівним собі», і взагалі починаючи з 2014 року повторює, що готова домовлятися зі США про «долю України», позбавляючи саму Україну суб’єктності.

Спікер Держдуми Росії В’ячеслав Володін таким чином намагався дискредитувати рівень представництва на Форумі у Швейцарії: «Від Австралії замість прем’єра до Швейцарії поїде міністр системи страхування інвалідів. І в цьому, найімовірніше, прихований глибокий сенс. На цій зустрічі як мінімум буде один розумовий інвалід — Зеленський». Вибір представника від Австралії був зроблений попри прохання Києва забезпечити представництво хоча б на рівні віцепрем’єр-міністра, натомість представником буде Білл Шортен, міністр національної програми страхування на випадок інвалідності. Прем’єр Австралії Ентоні Албанезе у дати проведення Саміту зустрічатиметься з прем’єр-міністром Китаю Лі Кецяном. Зважаючи на те, що частина країн із різних регіонів світу змінює плани щодо рівня свого представництва на конференції з різних причин, російські урядовці не втрачають можливості для маніпуляції та перекручувань на цю тему.

На противагу цій дискредитації, деякі країни разом з участю у швейцарському саміті задекларували важливість не лише участі у переговорних групах з окремих питань, але й на продовженні військової та інфраструктурної підтримки України. Так, прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо сказав, що зверне особливу увагу на повернення дітей, яких Росія викрала з України, проте його країна продовжить надавати «усе необхідне, аби Україна не лише перемогла у цій війні, але й продовжила процвітати й лідирувати у майбутньому». Канада очолює Міжнародну коаліцію за повернення примусово переміщених українських дітей.

Щоб відвернути увагу від швейцарського саміту, Кремль вирішив провести власну «альтернативну» подію в Нижньому Новгороді. 10–11 червня Росія провела зустріч країн БРІКС (об’єднання Бразилії, Росії, Індії, КНР, Південної Африки, ОАЕ, Ірану, Єгипту та Ефіопії) на рівні міністрів закордонних справ. Це дало змогу агітпропу позиціювати саміт у Бюргенштоку як «швейцарську підробку». І що, мовляв, «у кожного своя мирна конференція тепер» (ішлося у пропагандистському телеграм-каналі на 416 тис. підписників).

Москва й раніше поширювала маніпулятивну тезу про БРІКС як більш впливову версію Великої сімки (детальніше — у цьому матеріалі). Росія всіляко намагається підвищити вагу незахідних ініціатив врегулювання війни, адже західні буцімто лише враховують інтереси США й НАТО.

Цього разу вона спробувала ще й просунути твердження про створення «антизахідним» блоком дієвої «альтернативної позиції» щодо України. Агітпроп видав свіжу тезу про те, що, мовляв, «антизахідна коаліція» так стрімко розширюється, що у БРІКС, Шанхайську організацію співробітництва та Євразійський економічний союз хочуть вступити мало не шість десятків нових членів. Утім, конкретних резолюцій чи рішень щодо покрокового встановлення миру від згаданих організацій не надходило. Та й про яке посередництво у питаннях миру може йтися від організацій, де членом є держава-агресорка.

Дискредитація, ігнорування та чинник Китаю

Останні заяви Путіна та його поплічників щодо закінчення строку повноважень Президента України проявляють амбівалентну позицію Кремля. З одного боку, Росія надсилає сигнал, що якщо і сідатиме за стіл переговорів, то лише з тими представниками української влади, яких вона сама «призначить» легітимними. А з іншого — що російське керівництво не зацікавлене у будь-яких переговорах узагалі, не просто з Володимиром Зеленським, а з будь-яким непідконтрольним їм лідером сусідньої країни.

Утім, прессекретар Путіна Дмитро Пєсков напередодні Саміту у Швейцарії повідомив російським журналістам, що у Кремлі «спостерігатимуть за цим абсурдним збіговиськом». Водночас коментуючи відмову Китаю та Пакистану від участі у Саміті Миру, Пєсков сказав, що «неучасть цілої низки країн — це абсолютно зрозуміла позиція. Країни не хочуть брати участі в заході, в якому немає цілепокладання. Це абсолютно абсурдне заняття».

Тобто ми маємо водночас і слова Путіна від середини травня про те, що Росія не відмовилася від проведення переговорів, «виходячи з реалій “на землі”, на відміну від Києва». І наголошення на готовності до переговорів за будь-якою іншою, окрім «формули Зеленського», схемою. Вже після таких слів відбувся наступ Росії у Харківській області, який є показником справжньої готовності Росії до переговорного процесу.

Росія використовує відмову Китаю від участі у Саміті миру у Швейцарії для того, щоб знецінити склад і політико-дипломатичну вагу його учасників. Китай вагався, чи буде брати участь у Конференції у середині червня, таким чином створивши «інтригу». Наприклад, у березні посол Китаю у Швейцарії говорив, що Пекін розглядає можливість участі в конференції, а представники Китаю відвідували підготовчу зустріч в Джидді, Саудівська Аравія, минулого літа.

Втім, на зустрічі у Давосі у січні цього року представник Китаю проігнорував обговорення української формули миру. Аж поки Пекін остаточно офіційно не відмовився від участі наприкінці травня, Київ до останнього не припиняв спроб переконати китайців долучитися до переговорів, проводячи двосторонні зустрічі на рівні заступників голів МЗС ще на початку червня. Але всі вони були марними. Потрібно також нагадати, що коли торік Пекін презентував власну «формулу миру», то називав повномасштабне вторгнення Росії до України «українською кризою». До цієї формули входять 12 пунктів, деякі з них, на перший погляд, можуть здатися суголосними українській формулі миру. Проте акценти Пекіна на таких пунктах як «припинення односторонніх санкцій» або «підтримання стабільності промислових ланцюгів і ланцюгів поставок» значно ускладнили пошук спільного знаменника. А імпліцитна протидія курсу України до НАТО та ЄС, описана у пункті про «відмову від ментальності Холодної війни» проявляє окреме бачення Китаєм повоєнного майбутнього України, який говорить, що «безпека регіону не повинна досягатися зміцненням чи розширенням військових блоків».

Відтак, попри те, що «гармонізація» позицій із Китаєм видавалася надзвичайно складною, українська влада до останнього не припиняла зусиль для пошуку компромісу та залучення як Пекіна, так і країн які орієнтуються на Пекін в Азії й Африці. Що втілилося у поїздку Володимира Зеленського до Сінгапуру 1 червня для участі у конференції «Діалог Шангрі-Ла», під час якої обговорювали безпеку як в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, так і протистояння Ізраїлю та угруповання ХАМАС і війну Росії з Україною.

Проте незадовго до проведення Саміту у Швейцарії голова китайської дипломатії Ван І повторив позицію Китаю щодо скликання «справжньої мирної конференції, визнаної як Росією, так і Україною, за рівноправної участі всіх сторін і чесного обговорення всіх варіантів миру». Пекін продовжує бути якщо не явним, то «тіньовим» союзником Росії, підтримуючи ті мирні ініціативи, які явно йдуть на користь Москві, а ті що не йдуть — закликає ігнорувати.

У підготовці до Саміту миру українська дипломатія маневрувала, намагаючись витиснути максимум можливого. Згідно з моделлю «раціонального підходу» Дональна Віттемана, мирне врегулювання більш імовірне, коли ворожі сторони перебувають приблизно в однакових умовах за кількістю та якістю наявних ресурсів або однаково не готові до ризиків і подальшої ескалації (адже висока схильність до ризику передбачає продовження війни). Окрім цього, великий масштаб втрат формуює такий больовий поріг, який схиляє сторони до перемовин. Украй рідко країна, яка перебуває у війні, проте не досягла кардинального зламу на полі бою, першою ініціює таку рамку переговорів про мир, в якій зберігаються та втілюються значною мірою її інтереси. Україна намагається реалізувати цю ініціативу виходячи як із принципів міжнародного права та положень статуту ООН, так і відчуваючи імператив моральної правоти та законності права давати відсіч агресії. Вже сам факт того, що Росії не вдалося повністю зірвати організацію Саміту Миру у Швейцарії та те, що низка світових лідерів приїдуть на подію оф-лайн, це уже значний здобуток української дипломатії. Попри те, що на Саміті обговорення будуть стосуватися лише кількох пунктів «формули Миру» це стане стартовим майданчиком для консолідації позиції України із багатьма країнами «Глобального Півдня». Проведення консультацій у окремих групах з конкретних питань є досить новітнім підходом, за допомогою якого Україна пробує переконати як нейтральні, так і скептичні країни, які можуть бути вразливими для проросійських дезінформаційних наративів. 

Ілюстрація на головній та інфографіка: Наталія Лобач