«Детектор медіа» продовжує спецпроєкт, присвячений розвінчанню культурних та історичних міфів, які десятиріччями насаджувала українцям пропаганда. Ми розповімо, які, здавалося б, звичні історії з підручників і медіа є вигадками або ж спеціально сконструйованими наративами, над якими працювали пропагандисти протягом багатьох років.

У першому тексті ми розповідали про головний фундамент пропаганди — «міф про один народ». Про міфи, які просувають думку, начебто Україна — «нацистська держава», можна почитати тут. Про те, як ворожа пропаганда розповідає казки про Крим та південь України, можна почитати тут, а маніпуляції щодо Переяславської ради — тут. Історію про те, як Росія привласнила українське православ’я та робить його інструментом війни, читайте тут, а про заперечення Росією Голодомору — тут. Про російські міфи навколо Другої світової читайте тут, а про те, як радянську науку поступово стали називати російською, — тут.

«Настанет день, и мы снова приедем в гостеприимный, веселый, светлый и сытый Киев. Наши мужья будут снова сворачивать шеи, заглядываясь на чернобровых Оксан. Мы все будем снова хором спевать в шинке тремя незнакомыми друг с другом столами песню “Ніч яка місячна”, самую красивую на земле, украинскую песню, которую знает каждый русский, песню из великого советского фильма о нашей общей войне, общем горе и общей гордости. Мы снова натрескаемся местной черешни и разомлеем от того, “как полно сладострастия и неги малороссийское лето”.

В Киеве, столице Украины, Матери городов русских, мы будем читать малороссийские рассказы славы русской литературы, великого Гоголя, который писал о себе: “Сам не знаю, какая у меня душа — хохлацкая или русская”. И ничто в этом предложении ни у кого не будет вызывать смешных и нелепых споров. Вместе мы встанем, помянем мучеников, павших в войне за то, чтобы стало именно так. Воздвигнем им памятники. Сложим о них новые песни — на русском и украинском.

Именно в этом, кажется, и заключается смысл такого угловатого, нехудожественного, негоголевского, но оказавшегося неизбежным слова “денацификация”».

Такими словами вітала з днем «народної єдності» в Росії своїх читачів у соцмережах керівниця пропагандистського державного медіа Russia Today Маргарита Симоньян.

Маргарита Симоньян. Джерело

Чим цінний Київ для Маргарити? Київ гостинний, тут живе багато красивих жінок (Оксанами їх називає Маргарита через алюзію на гоголівську Оксану — героїню з гоголівських «Вечорів на хуторі…»), смачна їжа, українські пісні, відомі завдяки радянському фільму, та можливість неодноразово вживати алкоголь. Саме для таких відвідин Маргарита Симоньян і решта росіян хочуть провести «денацифікацію» — знищити українських «нацистів», яких вигадала радянська та російська пропаганда. Щоб ці уявні нацисти не заважали пропагандистці пити й співати у шинках, поки «малороси» будуть її обслуговувати.

Уривок із фільму «У бій ідуть одні “старики”» з піснею «Ніч яка місячна», яку згадує Маргарита Симоньян

Саме заради цього Симоньян та її колеги закликають убивати десятки, сотні тисяч українців.

Таке пояснення необхідності цих злочинів і самої війни, має, в уяві Симоньян, очевидне підґрунтя — спільність двох культур. І цим вона не відрізняється від свого «начальника» Володимира Путіна, який написав за сім місяців до початку війни у своїй статті: «Интеграция западнорусских земель (маються на увазі українські землі. — «ДМ») в общее государственное пространство являлась не только результатом политических и дипломатических решений. Она проходила на основе общей веры и культурных традиций. И вновь особо отмечу — языковой близости. … Конечно, за многие века раздробленности, жизни в разных государствах возникли региональные языковые особенности, го́воры. Язык литературный обогащался за счёт народного. Огромную роль здесь сыграли Иван Котляревский, Григорий Сковорода, Тарас Шевченко. Их произведения являются нашим общим литературным и культурным достоянием. Стихи Тараса Шевченко созданы на украинском языке, а проза — в основном на русском. Книги Николая Гоголя, патриота России, уроженца Полтавщины, написаны на русском языке, полны малороссийскими народными выражениями и фольклорными мотивами. Как можно поделить это наследие между Россией и Украиной? И зачем это делать?»

У 2017 році в Москві закрили Бібліотеку української літератури. Джерело

Обидва ці тексти демонструють парадокс: з одного боку, автори обох говорять, що мова і культура в України та Росії спільні (з несуттєвою різницею), з іншого — що потрібні зусилля (тобто війна), аби цю спільність здобути.

Спробуймо розібратися, як склалася фантасмагорична картинка, завдяки якій російська пропаганда намагається приховати цю суперечність. І як вийшло, що українці, які начебто є росіянами, самі про це не знають і чомусь опираються русифікації, яка триває кілька століть.

Входження українських земель до складу Російської імперії

Після Переяславської ради 1654 року та угоди між Військом Запорозьким і Московським царством сучасні українські землі поступово входили до складу Московського царства, а з 1721 року — Російської імперії. Починалося все як тимчасовий військовий союз проти Польщі, в якому Гетьманщина мала широку автономію, але за 150 років автономія перетворилася на пшик.

Російська держава використовувала українців-інтелектуалів для розбудови імперії: значна кількість професорів, які жили в Києві, перебралися до Петербурга та Москви, засновували там університети чи ставали управлінцями при імператорах. Церковні діячі також не пасли задніх: найвідомішими представниками серед українців XVIII століття у російських столицях були Феофан Прокопович і Стефан Яворський. Проте така послужливість ніяк не вплинула на поступову втрату автономії Військом Запорозьким.

Водночас це не означало, що процес втрати автономії проходив без спротиву. Козацькі гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, намагалися шукати альтернативи, щоб позбутися союзників-росіян. Гетьмани-наступники Іван Виговський, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Мазепа шукали союзників серед поляків, татар і турків, шведів. Вони воювали у війнах проти росіян, підіймали повстання, переходили на бік ворогів Московського царства. Проте їхні зусилля не увінчалися успіхом, і після кожної невдалої спроби росіяни все більше втручалися до управління козацькими землями.

У підсумку в середині XVIII століття Гетьманщина втрачає всі ознаки автономії та стає типовою губернією Російської імперії. Проте місцеве населення не було цьому раде. Катерина ІІ писала у 1764 році: «Мала Росія (Україна), Ліфляндія та Фінляндія — це провінції, що правляться дарованими їм привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі та поводитися з ними як із чужими землями — це було б нерозумно. Ці провінції… треба легкими засобами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки з лісу».

Уривок із листа Катерини ІІ, де йдеться про українські землі. Джерело

Погодінська теорія та українці

У 1833 році російський граф Сергій Уваров формулює ідеологію Російській імперії, яку можна описати тріадою «православіє — самодержавіє — народність». Ця ідеологія з’явилася як протиставлення девізу Великої французької революції «Свобода, рівність, братерство». До її обґрунтування долучився історик Михайло Погодін — монархіст і консерватор.

Герб графа Сергія Уварова з девізом «Православие, Самодержавие, Народность» Джерело

Михайло Погодін вважав, що справжнє (автохтонне) населення руських земель періоду Київської Русі було змушене через напад монголів і знищення Києва у 1240 році покинути Подніпров’я та піти на північ. А територію, яка залишалася безлюдною, на думку історика, заселили люди з Карпат: «Откуда же тогда пришли малороссияне, живущие тепер в стороне Днепровской и окружной? Они пришли после татар от Карпатских гор…». Таким чином, на думку Погодіна, «справжнє» населення Києва й околиць стало основою для майбутнього саме російського етносу.

Михайло Погодін. Художник Василь Перов. Джерело

Попри те, що історики Микола Костомаров і Володимир Антонович у середині XIX століття, а пізніше — Михайло Грушевський, археологи та лінгвісти довели хибність таких тверджень, проте це не завадило таким ідеям здобути прихильність у Російській імперії та теперішній Росії. Вочевидь, саме ними й керуються автори двох текстів на початку цієї статті.

Українська література очима російського критика

Якщо переглянути перші сторінки українських творів і часописів, виданих у середині XIX століття, то виявиться, що чимало з них видавали у столицях імперії — Санкт-Петербурзі та Москві. Здавалося б, мало б бути навпаки, адже імперська влада придушувала будь-які вияви українського національного життя. Проте тоді це ще було не так. Григорій Квітка-Основ’яненко видає свої «Малоросійські повісті» у Москві у 1834 році. Перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка побачило світ у Петербурзі у 1840 році, перші глави роману «Чорна Рада» Пантелеймона Куліша — там же у 1847 році. Науково-літературний щомісячник «Основа», де публікувалися провідні науковці й літератори, які спеціалізувалися на українській тематиці, друкувався саме в Петербурзі із січня 1861 року по вересень 1862 року, а закрився не лише через побоювання переслідувань і початок боротьби з українофільством у Росії, а й через фінансову скруту й брак передплатників.

Титульна сторінка «Малоросійських повістей» Григорія Квітки-Основ’яненка, видана у Москві у 1834 році. Джерело

Думку про окремішність російської та української культур і літератур у головах російської інтелігенції почала сіяти творчість Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Так, літературний критик Віссаріон Белінський писав у 1847 році у листі до друга: «Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. … Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу. … Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), … Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ничего ровно, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.

… Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) … напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть. Цензор Ивановский просмотрел эту фразу, и она прошла. … Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!»

Портрет Віссаріона Белінського, написаний художником Кирилом Горбуновим, 1843 рік. Джерело

Це був не перший критичний відгук Віссаріона Белінського про Тараса Шевченка та його творчість: у 1842 році критик розніс у пух і прах «Гайдамаків», написавши, що «Читателям… известно мнение наше насчет произведений так называемой малороссийской литературы. Не станем повторять его здесь и только скажем, что новый опыт спиваний г. Шевченка, привилегированного, кажется, малороссийского поэта, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет».

Віссаріон Белінський зрозумів, що українська література того часу є першим кроком до подальшої самостійності, адже членами Кирило-Мефодіївсього братства, яке хотіло реорганізації імперії, були й згадані Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш, і Микола Костомаров. До 1860-х років імперія ще не забороняла всю літературу або мову цілковито, лише карала її представників.

Обкладинка часопису «Основа». Джерело

Валуєвський та Емський укази — проти бабусь і матерів

Та вже у 1863 році ситуація змінюється. Намагання опублікувати тексти для церковних служб українською мовою, а також польське повстання показали, що не можна давати ані найменшої волі пригнобленим народам імперії, адже вони одразу схочуть самостійності. Запобігаючи потенційному негативному для росіян сценарію, коли поляки й українці будуть разом чинити спротив Російській імперії, міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр. Він забороняв публікувати релігійні, навчальні й освітні книги українською мовою, проте дозволяв друк художньої літератури.

За 13 років імператор Олександр ІІ видає Емський указ, який забороняє друк українською мовою всіх книжок, навіть нот для пісень, і проведення театральних вистав. Українську літературу почали друкувати й нелегально привозити до Наддніпрянщини з підавстрійської України. Туди ж емігрували українці, які потрапили в немилість до російського уряду.

Петро Валуєв (худ. Іван Крамськой, др. пол. ХІХ ст.) та автограф Валуєвського циркуляра (1863 рік). Джерело

Та навіть Емський указ, який діяв із 1876 по 1905 рік, не зміг зупинити культурного відродження українського руху. Хоча б тому, що за переписом 1897 року в середньому лише 19% українців уміли читати й писати. Складно змусити українця читати твори російською, якщо він не вміє читати взагалі.

У цих умовах захистили українську мову від російського лінгвоциду матері, дідусі й бабусі, які, не знаючи того, протистояли шкільним учителям. Так, український поет Павло Грабовський в автобіографії згадував, що у школі мав викладача з Росії, який не розумів української, насміхався через неї з дітей і таким чином відбивав будь-яке бажання навчатися. А от удома мама й бабуся розказували йому казки, співали українських пісень, і це допомагало йому вивчати мову та полюбити українську культуру.

Павло Грабовський — поет, перекладач і громадський діяч. Джерело

Мова й армія

Проте були й інші способи насаджування російської серед українців — армія. З кінця XVIII століття жителі українських земель починають виконувати рекрутську повинність: громаді потрібно було віддавати частину чоловіків до армії. І якщо в кінці XVIII століття такі чоловіки ставали солдатами на 25 років і в громаду майже ніколи не поверталися, то з часом тривалість служби скорочувалася: з 1834 року — до 20 років, у 1855–72 було встановлено послідовно 12-, 10- та 7-річні строки. А потім узагалі з’явилася загальна військова повинність, тож багато українських чоловіків служили по 6-7 в армії. Під час служби українці вивчали російську мову і, повертаючись додому, спілкувалися вже нею.

Вояки-піхотинці російської імператорської армії, 1917 рік. Джерело

Так, у романі Уласа Самчука «Марія» коханий Марії Корній служив на флоті, а після повернення почав говорити російською, попри те, що для селян вона була незрозумілою. Лиш через час Корнію «прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собі “да, верно, например”. Решта по-людськи було. Так тепліше». Схожа ситуація була і в радянській армії, яку розглядали, зокрема, як інституцію для створення радянського народу, де мовою спілкування була саме російська.

Улас Самчук — український письменник, член ОУН (м). За правління Віктора Януковича твори Самчука було заборонено вивчати у школі. Джерело

У підсумку російській мові в імперії так і не вдалося зайняти чільне місце в головах українців, попри її вищий статус. А через відсутність системи освіти для всіх станів Російської імперії не вдалося перетворити українців на росіян. Саме це зіграло свою роль під час Визвольних змагань 1917–1921 років.

Більшовики й українська мова

Після революції 1905 року ситуація для української мови та культури змінилися: Емський указ було скасовано, дозволена діяльність політичних партій, які до того працювали у підпіллі. Здавалося б, українцям мало стати легше, але журналіст Симон Петлюра у 1913 році з гіркотою констатував, що «безглузді інсинуації та люті доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства, байдужість, цілковита ігнорація нас російськими марксистами, наявність застережень та обмежень у визнанні за нами прав російськими народниками, політика російських конституційних демократів, що йде ще далі в сенсі обмежити ці права… — ось та атмосфера, те живе коло фактів, з яким доводиться рахуватися українству щоразу, коли постає питання про його ставлення до російського суспільства».

Сторінка журналу «Украинская жизнь». Метою журналу було знайомити російських читачів з українською культурою. У ньому публікувалися Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Софія Русова, Дмитро Донцов та інші. Джерело

За 4 роки події Української революції покажуть, що в українського народу є великі шанси зберегти окремішність, яка сформувалася у XIX столітті. Попри поразку у війнах з уже більшовицькою Росією та втрату самостійності, Україна отримала можливість зберегти й поширювати мову та культуру в межах СРСР. У 20-х роках політика українізації та ліквідація неписьменності дала поштовх зростанню національної самосвідомості, що проявилося у творчості українських поетів і письменників — Миколи Хвильового, Майка Йогансена, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Наталі Забіли.

Українізація у СРСР була спричинена кількома чинниками: більшовики намагалися перетягнути українців на свій бік, адже під час українсько-російського протистояння 1917–1921 років значна частка українців віддавала перевагу національним поглядам. Національний рух продовжував існувати після закінчення війни, загрожуючи більшовицькому уряду, тож росіяни вирішили: «не можеш побороти — очоль». І взялися самі за українізацію під комуністичними гаслами.

Плакат «Геть неграмотність і темряву!» періоду лікнепу. Джерело

Проте знову занадто активне відродження українського письменства не могло не бути поміченим, тож уже Сталін розпочав гоніння на українських письменників і науковців. Їх звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі», відправляли у заслання або розстрілювали за вироком радянських «судів»-трійок. В історії ці події отримали назву Розстріляного Відродження, коли було знищено сотні представників інтелігенції українського народу. Звісно, про жодну подальшу українізацію далі йтися не могло.

Поступово, протягом подальших десятиліть, радянська влада обережно дозволяла існувати українській мові, видавати нею книжки, створювати кіно й вести справи чиновникам. З іншого боку, впроваджували тезу про три братні республіки й народи, зменшували кількості годин викладання української мови у школі, через що мова отримала статус «сільської», «простої» в негативному забарвленні. З 1983 року вчителям російської мови платили більше, ніж учителям української мови у школі. Захист наукових робіт був можливий лише російською. Українська ж поступово відтіснялася на маргінес, навіть щоб стати держслужбовцем, обов’язково потрібно було володіти російською.

Попри це, українській мові вдалося не втратити носіїв, на відміну від Білорусі, де подібна політика русифікації спрацювала з більшим ефектом.

Жителі прикордонних сіл Ворошиловградської (тепер — Луганської) і Ростовської областей святкують 300‑річчя Переяславської ради, 12.01.1954. Фото ЦКФА імені Пшеничного. Джерело

«Євразійці» й Путін

Якщо в СРСР у 20–30-ті роки більшовики намагалися грати на українському питанні через популяризацію мови, щоби здобути прихильність народу, то численні представники «Білого руху», які програли більшовикам і емігрували за кордон, роздумували над місцем українців, української мови та їхнього місця в Росії.

Ці роздуми й ідеї вилилися у створення концепції Росії-Євразії та появи поглядів євразійства. У 20–30-х роках послідовники цих ідей намагалися розробити ідеологію, що мала б відновити Російську державу. На їхню думку, ядром нової євразійської нації мав стати російський народ — «триєдина нація» росіян, українців і білорусів. Засновник цієї системи поглядів Микола Трубецькой вважав, що українцям не варто захищати й розвивати національну культуру українською мовою, боротися за власну самостійну державу. Він писав, що кожна культура повинна мати «верхній» і «нижній» поверхи. Тобто нібито існує «нижній» поверх, де є окрема культура українців, росіян і білорусів, а «вищим поверхом» є «спільна російська культура» цих народів. Звісно, яка створюється російською мовою.

Трубецькой критикував українських націоналістів, які, мовляв, «порушують» природний перебіг розвитку української культури. Особливо негативно відгукувався про галичан, національна самосвідомість яких, на його переконання, зіпсована «тією атмосферою провінційно-сепаратистської національної (точніше, мовної) боротьби, яка так характерна для колишньої Австро-Угорщини».

Микола Трубецькой — один із засновників євразійства. Джерело

Євразійці у 1930-х переживали, що українізація в радянській Україні призведе до зникнення «спільної російської культури» й оформлення української, окремішньої. Щоправда, на думку носіїв цих ідеї, це її і погубить, бо самостійно вона не зможе стати «великою».

Ідеї євразійців знайшли послідовників у самій Росії після розвалу СРСР. Найвідомішим представником руху євразійців, до якого входили такі персонажі як Олексій Арестович і Дмитро Корчинський, є Олександр Дугін. Також розділяє погляди євразійців на Україну й Володимир Путін. Якщо ви повторно прочитаєте рядки з його статті, викладені на початку, ви побачите цей зв’язок.

З одного боку, він не цурається називати українську мову мовою, не відмовляючи їй у цьому статусі, як і в існуванні української окремої культури. З іншого боку, він же силкується загнати українську мову й культуру в рамки «спільного минулого й теперішнього», оскільки в українського та російського народів спільне минуле. Та при цьому не проговорюється, що це спільне минуле — співжиття колонізатора та колонізованого, де вони не можуть стати рівними.

Як і сто років тому, українці мають нагоду переконатися, що більшість російських лібералів ламаються на «українському питанні», відмовляючи нам у можливості жити так, як ми хочемо. І російські ліберали, і російські націоналісти нав’язують нам ідею «єдиного народу», «спільної культури» — як-от у цитаті Маргарити Симоньян на початку тексту. Фактично це неоімперіалізм, який продовжує намагання знищити українців. Раніше — за допомогою указів і заборон, довгої служби в армії, русифікації, геноциду та репресій. А тепер — ще й шляхом повномасштабної війни.