Розкол в американських медіа: «за» і «проти» адвокаційної журналістики

00:00,
6 Серпня 2013
1757

Розкол в американських медіа: «за» і «проти» адвокаційної журналістики

00:00,
6 Серпня 2013
1757
Розкол в американських медіа: «за» і «проти» адвокаційної журналістики
Публікація інформації, викритої Сноуденом, призвела до протистояння в американській медіаспільноті. Точаться дискусії щодо об’єктивності, Washington Post звинувачують в «ідеологічній антипатії до журналістики» і є побоювання, що адміністрація США прагне криміналізувати розслідувальну журналістику.

Де проходить межа між діяльністю журналіста й активіста – дискусія навколо цього питання переросла у протистояння в американській журналістській спільноті. У провідних виданнях країни (New York Times, Washington Post, Huffington Post, Forbes, Wall Street Journal та ін.) і на всіх сайтах медіатематики впродовж червня-липня з’явилася низка публікацій, які є спробою самоаналізу американської журналістики. MediaSapiens публікував переклад статті колумніста New York Times Девіда Карра, де автор розмірковує про активізм та журналістику.

Нагадаємо, що дискусія розгорілася після публікації в The Guardian резонансної інформації про програми стеження американських спецслужб за громадянами. Як відомо, цю інформацію розсекретив Едвард Сноуден, автором матеріалу у виданні є журналіст Ґленн Ґрінвальд (Glenn Greenwald). Він зараз проживає у Бразилії, з 2012 року працює колумністом американської версії The Guardian. Ґрінвальд увесь час після публікації інформації коментував справу в ЗМІ та підтримував учинок Сноудена.

Американські журналісти дискутують щодо того, в якому статусі діяв Ґрінвальд, комунікуючи зі Сноуденом, котрого зараз звинувачують у розголошенні державної таємниці та викраденні державної власності.

Репортер чи «хтось інший»?

На адресу журналіста прозвучали звинувачення від колег – деякі з них вважають, що Ґрінвальд має переслідуватися так само, як і Сноуден. Так, у програмі Meet the Press телеканалу NBC ведучий Девід Грегорі під час розмови з Ґрінвальдом несподівано запитав його: «Якщо ви допомагали та співпрацювали зі Сноуденом, навіть у його теперішніх діях, чому вас, містере Ґрінвальд, не повинні переслідувати за злочин?».

Ґленн Ґрінвальд на це відповів: «Я думаю, це досить дивно, коли людина, яка називає себе журналістом, публічно розмірковує про те, чи повинні інші журналісти бути засудженими». Він заявив, що робив лише те, що роблять інші журналісти під час своїх розслідувань, і заперечив, що співпрацював чи допомагав Сноудену в будь-який спосіб. Він додав, що адміністрація Барака Обами намагається криміналізувати розслідувальну журналістику. Ґрінвальд згадав нещодавні події, коли Міністерство юстиції вимагало доступу до електронної пошти та записів телефонних розмов репортера Fox News і репортерів із Associated Press – журналісти проводили розслідування і працювали з урядовою інформацією. Після цієї розмови в прямому ефірі Ґрінвальд написав у своєму твітері: «Навіщо нам уряд, який хоче криміналізувати журналістику, якщо в нас є для цього Девід Грегорі?»

Журналіст NY Times Ендрю Соркін (Andrew Ross Sorkin) пішов навіть далі: в ефірі каналу CNBC, присвяченому обговоренню справи Сноудена (24 червня 2013), він заявив: «Я б заарештував його [Сноудена], я б навіть заарештував Ґленна Ґрінвальда, це журналіст, який, здається, хоче допомогти йому дістатися Еквадору». Ця фраза викликала бурхливу реакцію в медіаспільноті. Пізніше Соркін публічно вибачився і зазначив, що «сказав цю фразу, навіть не усвідомивши», і не це мав на увазі, також Соркін сказав, що вважає Ґрінвальда журналістом.

Чи є Ґрінвальд журналістом – у даній ситуації принципове питання. Адже в разі розголошення державних таємниць закон гарантує журналістам особливий захист, який більше нікому не надається. Якщо ж не визнавати Ґрінвальда журналістом – його справді можуть переслідувати, як і Сноудена.

У Wall Street Journal в колонці «Хто допоміг Сноудену викрасти державні секрети?» зроблено натяк, що Ґрінвальд і режисер Лаура Пойтрас (Laura Poitras) допомагали Сноудену в перельоті та розміщенні в Гонг-Конзі й потім у перельоті в Москву.

На цю ж тему опубліковано статтю у Washington Post із заголовком – «Викриваючи інформацію про Агентство національної безпеки, чи став Ґленн Ґрінвальд кимось іншим, а не репортером?». Автор розмірковує, чому Сноуден обрав Ґрінвальда для публікації секретної інформації: «Сноудена, без сумніву, привабила робота Ґрінвальда як опонента внутрішній і зовнішній політиці після терактів у вересні 2001 року… Ґрінвальд часто з’являвся на телебаченні, щоб захищати інтереси Сноудена як викривача – тобто виступав у ролі адвоката – ця роль для багатьох провідних журналістів була б некомфортною. Але немає доказів, що він допоміг Сноудену втекти від американської адміністрації».

Washington Post цитує декана Школи журналістики Берклі Каліфорнійського університету Едварда Вассермана (Edward Wasserman): за його словами, відданість певним поглядам чи прихильність до певної сторони не дискредитує журналіста, але суспільство «повинно залишатися скептичним щодо тих репортерів, які є адвокатами». Оскільки невідомо, чи буде журналіст так само ретельно домагатися розкриття інформації, яка не вписується у його погляди й мотиви.


 

«Межа між традиційною журналістикою – безстороннім повідомленням фактів, – і повним включенням у новину, виглядає ще більш розмитою, ніж коли-небудь. Ґрінвальд не залишив жодних сумнівів, де він стоїть», – констатує Washington Post, наводячи слова журналіста: «Держава завжди намагається захистити себе від прозорості… звинувачуючи тих, хто сприяє цій прозорості, в загрозі національній безпеці. Жодна інформація, яка була викрита, не загрожує національній безпеці. Єдине... американські громадяни дізналися, що апарат стеження спрямований на них».

«Об’єктивність» – казочка на кшталт Санта-Клауса

Цю статтю Washington Post критикує журналіст Мет Таібі (Matt Taibbi) у матеріалі Rolling Stone «Гей, мас-медіа: Вся журналістика є адвокаційною журналістикою» – автор стверджує, що будь-який журналістський матеріал відстоює певну точку зору. Стаття викликала чимало обговорень в американській пресі.

Наводимо уривки зі статті.

«Абсурдно, що йдуть такі дебати навколо Ґленна Ґрінвальда, адже він абсолютно точно практикує адвокаційну журналістику. Однак вдавати, що він такий єдиний – це божевілля. Вся журналістика – це адвокаційна журналістика. Не має значення, як вона представлена, кожне повідомлення від кожного репортера просуває чиюсь точку зору. Відстоювання точки зору може бути прихованим, як ми це бачимо в монотонній розповіді стовпів новинної журналістики CBS чи NBC (де інтереси рекламодавців та корпоративних спонсорів, таких як GE, замасковані тисячею витончених способів). Або ж може бути відкритим – як це з гордістю подає Ґрінвальд, або скупо Соркін, чи інституційно – як компанія Fox.

Але вдавати, що журналістика без адвокації можлива – смішно, ніхто в бізнесі не сприймає подібну концепцію всерйоз. “Об’єктивність” – це казочка для споживачів, придумана для довірливої аудиторії, щось схоже на міф про Санта-Клауса. Без сумніву, журналісти намагаються балансувати та бути об’єктивними, але це саме намагання.

Як і багато інших, у своїй кар’єрі я вирішив, що краще буду відкрито висловлювати свої думки і дам читачам знати, якими є мої погляди. Я зрозумів, тим не менш, що є цінність в іншому типі журналістики, коли газети на кшталт Times намагаються відокремити особисті думки від загального висвітлення, і зосереджуються на стилі «Тільки факти, мем». Цінність у тому, що люди вірять такому підходу, і читачі опосередковано укладають угоду з газетою чи телеканалом, будучи переконаними, що ЗМІ чесно повідомить усі точки зору.

Деякі ЗМІ добре виконують цю роботу, а інші постійно порушують угоду і ретельно відбирають, які “тільки факти” показати, а які ігнорувати, щоб задовольнити певні політичні чи фінансові інтереси. Але це не означає, що цей підхід протизаконний. Він просто інший. Лякає зараз інше. Ми раптом чуємо від людей, які насправді обізнані краще за інших, дитячу брехню про те, що Ґленн Грнівальд і подібні є єдиними адвокаційними журналістами у світі. Але головне – що легітимність таких журналістів ставиться під питання. Грегорі, як я дізнався, у своїй перепалці з Ґрінвальдом теж про це сказав: “Питання, хто є журналістом, дискусійне, з усією повагою до того, що ви робите”.

Але ще більш божевільною є стаття Washington Post “Викриваючи інформацію про Агентство національної безпеки, чи став Ґленн Ґрінвальд кимось іншим, а не репортером?”. Хоча її автор начебто дотримується безстороннього тону, одне лиш рішення написати таку статтю – це класична демонстрація вищезгаданого прихованого упередження, неадвокаційної адвокацїі.

Я маю на увазі, чому б не написати точно таку ж статтю про те, чи не стали в цій ситуації Ендрю Соркін чи Девід Грегорі кимось іншими, а не репортерами? Можна навести ті самі аргументи, враховуючи їхню поведінку. Але редакційне рішення зробити статтю про Ґленна – це і є приклад адвокації».

Washington Post: керівництво проти репортерів?

Загалом позиція Washington Post у справі Сноудена викликала багато критики – існує думка, що інтереси топ-менеджменту видання розійшлися з рішеннями ньюзруму і що газета несподівано підтримала владу. Причиною такої думки стала редакційна стаття Washington Post «Затикаючи витоки у справі Едварда Сноудена». У статті висловлено ставлення редакції до розслідування справи Сноудена та зазначено: «Фактично, перший пріоритет США – попередити витоки нової інформації від Сноудена, оскільки ця інформація може завдати удару по боротьбі з тероризмом». Також висловлено обурення з приводу того, що Сноуден очевидно вкрав ще більше документів, «копії яких він може передати своїм союзникам, зокрема такій організації, як Wikileaks».

Таку позицію газети можна вважати уособленням ідеї клубу «Журналісти проти журналістики», пише автор видання Salon Девід Сірота (David Sirota). За його визначенням, «Журналісти проти журналістики» – це група репортерів, які вважають, що Сноуден і певні ЗМІ змовились, аби продемонструвати нелегальне стеження держави. «Згідно з цим клубом, краща журналістика – це не та, яка кидає виклик владі або ж проливає світло на внутрішню роботу уряду, а та, яка захищає владу і залишає світло вимкненим», – пише автор.

Як вважає Девід Сірота, вищезгадану редакційну статтю можна вписати в історію Washington Post, але з негативного боку – оскільки фактично газета відокремлює себе від власного джерела і власної журналістики. Адже видання було одним із двох, де вперше було опубліковано сенсаційні матеріали Сноудена. Тому поява протилежної позиції може означати, що представники вищого керівництва газети поскаржилися на використання подібних джерел новин і на власних репортерів, які сприяли оприлюдненню цієї інформації.

Автор зауважує, що такий безпрецедентний крок демонструє «ідеологічну антипатію до журналістики» й те, що вище керівництво видання зацікавлене діяти в інтересах органів національної безпеки та влади. А під час розгортання подій навколо Сноудена керівники відчули – потрібно вдатися до незвичайного кроку і «публічно зробити догану своєму інформатору та ньюзруму».

Сірота також проводить паралель із Вотергейтською справою – сьогоднішню редакційну колонку можна вважати рівноцінною колонці 1972 року, яка не вимагала більше інформації від президента Ніксона, а замість цього наполягала, що «пріоритет адміністрації Ніксона попередити більший витік інформації від Діп Трота» (Deep Throat, «глибока глотка», – псевдонім інформатора для матеріалів Washington Post у розслідуванні Вотергейтського скандалу). Крім того, в колонці того року висловлювалося хвилювання, що Діп Трот має більше інформації, яку згодом можуть оприлюднити Боб Вудворд і Карл Бернстайн.

«З одного боку, це все досить весело. Але з іншого, це не так, тому що ситуація має потенційно глибше значення – охолоджувальний ефект на розслідувальну журналістику, який спостерігається повсюдно у медіа». Автор зазначає: це приклад того, як вище керівництво видання, тобто люди, які ухвалюють рішення, сказали репортерам WP (і тим, хто коли-небудь збирається працювати у WP), що робота з джерелами і взаємодія з викривачами секретної інформації – це не те, що обов’язково буде винагороджено. «Фактично, навпаки, – за це не віддячать, а поставляться несхвально, – пише Девід Сірота. – Можу закластися, кожен журналіст, який прочитав ту редакційну статтю, зрозумів головний меседж і, на жаль, сприйме його серйозно».

Підготувала та переклала Марина Дорош

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: mediaispower.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду