Адміністрація Обами і преса. Частина ІІ

00:00,
2 Листопада 2013
1151

Адміністрація Обами і преса. Частина ІІ

00:00,
2 Листопада 2013
1151
Адміністрація Обами і преса. Частина ІІ
Таку назву має аналітична доповідь Комітету захисту журналістів, в якій лунає серйозна критика адміністрації Барака Обами за згортання прозорості уряду.

Сайт MediaSapiens уже повідомляв про цю доповідь КЗЖ. Проте зважаючи на важливість теми та її резонанс, ми вирішили надати нашим читачам можливість ознайомитися з її повним текстом. Першу частину доповіді читайте тут.

Справа Меннінга

Справу Джина Ву-Кіма затьмарив арешт у травні 2010 року рядового армії США Меннінга – винуватця наймасштабнішого витоку секретних документів в американській історії. Він був неврівноваженим молодим вояком, стурбованим діями США у війнах в Іраку та Афганістані. Меннінг скористався доступом до комп’ютера як аналітик військової розвідки у Багдаді, щоб завантажити величезну кількість секретної інформації та передати її групі Wikileaks, яка боролася з державною секретністю. Дані включали понад 250 тис. дипломатичних телеграм Держдепартаменту, 500 тис. звітів армії США про інциденти у двох війнах, досьє на підозрюваних у тероризмі утримуваних під арештом на військовій базі у Гуантанамо та відео двох американських авіаударів, що призвели до загибелі мирних жителів в Іраку та Афганістані.

У 2010–2011 рр. новинні медіа в усьому світі опублікували чимало матеріалів, що ґрунтувалися на документах, отриманих через Wikileaks. Депеші Держдепартаменту містили неприкрашені оцінки американських дипломатів на адресу діяльності багатьох урядів і дипломатичних служб. У повідомленнях на військові теми докладно викладалися проблеми, зокрема, про число жертв серед мирного населення в Іраку та Афганістані. У той час як новинні медіа після розмов із державними чиновниками вирішували не згадували у своїх публікаціях деяких імен та інші подробиці, Wikileaks розміщувала на своєму сайті невідредаговані документи, розкриваючи, окрім іншого, закордонних громадян, котрі підтримували контакти з посольствами США по всьому світу.

Зрештою, військовий суд висунув проти Меннінга 22 звинувачення, зокрема в порушенні Закону про шпигунство. У лютому 2013 року його було визнано винним у 10 менш серйозних звинуваченнях, пов’язаних із доступом до секретної інформації та з її витоками. Проте уряд продовжував судовий процес. У липні військовий суддя виніс вирок Меннінгу за решту злочинів, крім найсерйознішого, передбаченого Єдиним кодексом військової юстиції, – у сприянні ворогові. У серпні полковник військово-польового суду Деніз Р.Лінд (Denise R. Lind) винесла вирок Меннінгу – 35-річне тюремне ув’язнення. Цей тривалий термін стосувався масштабного витоку секретної інформації в медіа, а не шпигунства на користь іноземної держави.

Справа Меннінга, схоже, стала ще одним поворотним пунктом. «Після Wikileaks адміністрація вирішила не дозволити подібного знову», – заявила Люсі Далгліш (Lucy Dalglish). Вона відстежувала розвиток подій як директор Комітету репортерів за свободу преси. «Судове переслідування згідно із Законом про шпигунство 1917 року – чи не єдиний їхній інструмент, – сказала мені Люсі. – Це їхній меседж. Це їхня стратегія».

Далгліш, нині декан Коледжу журналістики ім. Філіпа Меррилла у Мерілендському університеті, разом із Даніелою Брайян (Danielle Brian) з Проекту нагляду за урядом (POGO) та з іншими давніми прихильниками транспарентності уряду зустрічалася у березні 2001 року з президентом Обамою в Овальному кабінеті Білого дому. Вони висловити йому вдячність за обіцянки прозорості та за перші кроки до відкритості уряду й, скориставшись нагодою, пояснили президентові, чому, на їхню думку, багато чого ще належить зробити. Як зазначила наступного дня Брайян у блозі, Обама, схоже, прихильно поставився до порушення ними проблем, зокрема проблеми надмірного засекречення урядової інформації.

Однак коли Брайян торкнулася питання про «теперішнє невідступне переслідування інформаторів із питань національної безпеки» і про «необхідність створити надійні канали для розкриття правопорушень у відомствах із національної безпеки», писала вона, «президент завовтузився на стільці й подався вперед, щоб дослухатися». Він «висловив бажання обговорити цю тему, оскільки між нами можуть бути деякі розбіжності. Обама сказав, що не хоче брати під захист тих, хто дає медіа витік інформації про військові плани, які можуть вплинути на збройні сили. Президент відмежував від цього донесення інформаторів, які викривають підрядників, що отримують гроші за роботу, якої не виконують».

Далгліш розповіла мені, що в червні 2011 року в Білому домі відбулася ще одна зустріч журналістів із питань національної безпеки. Цього разу з юристами директора Національної розвідки, ЦРУ, ФБР і Пентагона. Однак прогрес був незначний. «Репортери сказали, що вони не мали змоги обговорювати з відомствами питання національної безпеки, однак не отримали на це реальної відповіді», – згадала Люсі.

Журналісти, маючи на увазі виклик до суду Джеймса Райзена, порушили питання щодо пропонованого федерального закону, який міг би захистити їх від примусового розкриття джерел інформації. Ось що, за словами Далгліш, вони почули у відповідь: «Ви можете отримати закон про захист. Та ви, ймовірно, бачили свій останній виклик до суду. Ви нам більше не потрібні».

Мотиви іншого винуватця витоку інформації під питанням

У жовтні 2011 року Білий дім Обами розпочав здійснювати новий амбітний намір із приборкання витоків інформації. Було оголошено: «Після незаконного розкриття секретної інформації Wikileaks штат із національної безпеки сформував міжвідомчий комітет для розгляду політики й практики обробки секретної інформації, а також для вироблення рекомендацій уряду щодо зменшення ризику порушень у майбутньому». Виконавчий указ президента передбачав створення упродовж року цільової групи з внутрішньої загрози, що мала виробити «загальноурядову програму її виявлення, поліпшення захисту та зменшення потенційної вразливості від використання секретної інформації чи різних способів її несанкціонованого розкриття».

Тим часом адміністрація затіяла згідно із Законом про шпигунство ще одне судове переслідування. У квітні 2012 року проти колишнього співробітника ЦРУ Джона Кіріаку (John Kiriakou) було висунуто кримінальне звинувачення з 5 пунктів. Йому інкримінували розкриття секретної інформації, зокрема прізвищ двох агентів розвідувального відомства, незалежному журналістові Метью Коулу (Matthew Cole) та репортерові The New York Times Скотту Шейну (Scott Shane). Кіріаку, який 2004 року пішов у відставку з ЦРУ, очолював групу, що виявила та захопила в полон у Пакистані одного з ватажків «Аль-Каїди» Абу Зубайду (Abu Zubaydah).

Діяльність Кіріаку розслідували як носія джерела інформації. Для ЦРУ він став bête noire (ненависною істотою) після того, як 2007 року в інтерв’ю ABC News підтвердив, що під час допиту Зубайду занурювали у воду. Кіріаку сказав, що вважав це необхідним, законним та ефективним, однак то були тортури, до яких надалі не слід вдаватися.

Під час численних подальших виступів у медіа та контактів із журналістами Кіріаку обговорював таємного агента ЦРУ з репортером Коулом. Той, у свою чергу, – з  адвокатом підозрюваних у належності до «Аль-Каїди», яких тримали на військовій базі в Гуантанамо. Згодом Кіріаку підтвердив Шейну особистість екс-співробітника ЦРУ Дьюса Мартінеза (Deuce Martinez), котрий брав участь у допиті Зубайди. Шейн сказав мені, що Kіріаку показував йому приватну візитівку Мартінеза, місцезнаходження якого журналіст намагався виявити. Він написав докладний матеріал для NYT про жорсткі допити підозрюваних у тероризмі. В ньому згадувався таємний агент ЦРУ Мартінез, який відмовився дати інтерв’ю.

Коли урядовці виявили, що адвокати на базі в Гуантанамо ідентифікували свідків здійснюваних ЦРУ допитів їхніх підзахисних, розвідувальне відомство подало кримінальну доповідь, що спонукала міністерство юстиції провести розслідування. В кінцевому підсумку з адвоката та розслідувача були зняті будь-які звинувачення у беззаконні.

Після того, як слідчі вилучили десятки електронних повідомлень між Кіріаку та журналістами, розслідування обернулося кримінальною справою про витоки інформації. Вони викрили те, що Кіріаку був джерелом для визначення Коулом особи агента ЦРУ та контактною особою кореспондента NYT Шейна. У жовтні 2012 року внаслідок судової домовленості Кіріаку визнав свою провину за одним пунктом звинувачення – у порушенні Закону про захист ідентичності у розвідці (The Intelligence Identities Protection Act). В обмін на це інші звинувачення, зокрема, три пункти порушення Закону про шпигунство, було знято. Кіріаку засудили до 30-місячного тюремного ув’язнення.

У сумнівній шпигунській справі знову виникла розбіжність. Прихильники Кіріаку характеризували його як інформатора-патріота, котрий викрив жорсткі допити, згодом засуджені як тортури. Натомість жодного з державних чиновників, які несуть за них відповідальність, не було покарано. Проте, виносячи вирок, суддя Брінкема заявила: «Це справа не про інформатора. Йдеться про серйозне розкриття особи таємного співробітника розвідки».

Наступного після винесення судового вироку дня Кіріаку тодішній директор розвідувального відомства Девід Х. Петреус (David H.Petraeus), звертаючись до співробітників ЦРУ, чітко висловив наміри адміністрації: «Ця справа – перше за 27 років успішне судове переслідування згідно із Законом про захист ідентичності у розвідці Вона знаменує собою важливу перемогу для нашого відомства, для нашого розвідувального співтовариства і для країни».

«Присяги мають значення та реальні наслідки для тих, хто вважає себе понад законами, які захищають наших колег по службі та дають змогу американським розвідувальним службам працювати з необхідним ступенем секретності», – заявив Петреус.

Страхітливість уроку для журналістів та інформаторів, сказав мені репортер NYT Скотт Шейн, – у тому, що всупереч заяві Петреуса «витік здавалося б, нешкідливих електронних повідомлень, що заледве чи містять секретну інформацію, можна тлумачити як злочин».

Журналіст і автор Стів Колл (Steve Coll), нині декан Колумбійської школи журналістики, порушив питання про цю справу в статті, опублікованій у часописі New Yorker. «Що має більше значення: мотиви дій Кіріаку або його надійність чи те, що хоча й неоковирно він допоміг викрити той факт, що чинний президент (Джордж Вокер Буш. – Прим. в оригіналі) віддавав накази чинити міжнародні злочини? – запитував Колл. – Невже посланець має затьмарювати послання?».

«Коли йдеться про те, як зберегти необхідні секрети, інформуючи громадян про їхній уряд, ідеального вирішення проблеми немає, – сказав мені професор права Гарвардського університету, колишній юрист бушівської адміністрації Джек Голдсміт (Jack Goldsmith). – Надто багато секретності чи надто багато витоків інформації – і те, й інше погано. Той, хто дає витік інформації, має бути готовий до покарання законом. Однак її витоки можуть відіграти реально важливу роль, заохочуючи уряд бути обачним у своїх таємних діях, у збереженні демократичних процесів».

Згущується атмосфера страху

Поштовх для наступної ескалації війни адміністрації Обами проти витоків інформації дала опублікована Associated Press у травні 2012 року стаття, в якій розкривалося успішне проникнення ЦРУ на Аравійському півострові, в Ємені, у групу «Аль-Каїди», яка розробила вдосконалений саморобний вибуховий пристрій для терориста-смертника, щоб підірвати його на борту літака рейсом до США. На прохання Білого дому та ЦРУ інформаційне агентство на п’ять днів затримало випуск повідомлення, щоб не розкривати деяких аспектів таємної операції, яка тривала.

Дискусія AP з урядовими чиновниками була схожа на чимало тих, у яких я, як головний редактор The Washington Post, брав участь за декількох адміністрацій. Тоді вирішувалося, яким чином публікувати важливі матеріали з питань національної безпеки, не завдаючи непотрібної шкоди.

Після того як публікація AP вперше з’явилася у стрічці, Білий дім вільно говорив про це офіційно, публічно привітавши ЦРУ. Співробітників розвідки, однак, розлютило те, що ця інформація інформагентства та наступні повідомлення розкрили їхню таємну операцію в Ємені. «Було здійснено безвідповідальний, шкідливий витік інформації, – заявив згодом у Конгресі директор ЦРУ Джон Бреннан (John Brennan). – Хтось повідомив Associated Press, що США перехопили вибуховий пристрій, який мав бути використаний під час нападу, і що нині американська влада має його у своєму розпорядженні». Бреннан сказав, що його самого допитувати у ФБР стосовно розслідування витоку інформації.

Згодом, у червні 2012 року, NYT опублікувала статтю Девіда Е.Сенджера, в якій описувалася секретна операція під кодовою назвою Olympic Games. Ішлося про те, що розроблений США та Ізраїлем комп’ютерний вірус Stuxnet було використано під час кібератаки на комп’ютерні системи, які обслуговують головні об’єкти ядерного збагачення в Ірані. Сенджер також докладно описав операцію в опублікованій у той час книзі «Прихований напад» (Confront and Conceal).

Хоча про існування вірусу було відомо ще два роки тому, коли через комп’ютерну помилку його розповсюдили по всьому світу, подробиці, що їх містила стаття Сенджера та його книга, спричинили політичні проблеми для Обами. Республіканці у Конгресі й консервативні мудреці гучно звинувачували адміністрацію Обами в тому, що вона зумисне дала витік секретної інформації, використаної AP та NYT, щоб у рік виборів прикрасити мандат Обами боротьбою проти тероризму.

Міністерство юстиції зреагувало, розпочавши серйозні розслідування, щоб розшукати й притягнути до судової відповідальності неназваних носіїв витоку інформації в обох випадках. Відкинувши заклики республіканців призначити спеціальних представників звинувачення, генеральний прокурор Холдер доручив вести розслідування двом високопоставленим правникам. NYT повідомляла, що федеральна прокуратура і ФБР опитувала десятки чиновників в уряді, які або знали про таємну операцію або фігурували в комп’ютерних аналізах телефонних, текстових та електронних повідомлень, або мали будь-які контакти з причетними до цього журналістами.

«Рік тому з’явилася пам’ятна записка співробітникам Білого дому і спецслужб про необхідність збереження будь-яких електронних повідомлень та ймовірних телефонних кодів комунікацій зі мною» – сказав мені Сенджер. Внаслідок цього, за його словами, давні носії джерел інформації з ним більше не спілкувалися. «Вони казали мені: "Девіде, я тебе люблю, однак не надсилай мені повідомлень електронною поштою. Давай-но не теревенити поки все не вгомониться”».

Директор Національної розвідки Джеймс Клеппер оголосив у червні 2012 року про намічені ним внутрішньовідомчі кроки для перепинення витоку інформації. Співробітників усіх 16 американських розвідувальних служб, зокрема, ЦРУ, АНБ, ФБР і військової розвідки, допитуватимуть під час проходження рутинних перевірок на поліграфі, чи розкривали вони будь-кому секретну інформацію. Новопризначений генеральний інспектор розвідувального співтовариства матиме юрисдикцією над усіма відомствами й розслідуватиме випадки витоку секретної інформації, що не призвели до переслідувань міністерством юстиції. У таких випадках він визначатиме альтернативні заходи. Таємна доповідь генінспектора Клеппперу, копію якої майже водночас отримала організація «Проект про урядову секретність Федерації американських учених», засвідчила, що він розглядав вже 375 незавершених розслідувань співробітників розвідувального відомства.

П’ять місяців потому, в листопаді 2012-го, після планування, що здійснювалося упродовж року цільовою групою з внутрішньої безпеки, Білий дім видав президентський меморандум, який напучував усі федеральні урядові міністерства та відомства розробити власні програми внутрішніх загроз стеження за співробітниками, які мають доступ до секретної інформації, та запобігати «їхньому несанкціонованому розголошенню». Згідно з Національною політикою внутрішньої загрози (The National Insider Threat Policy), кожне відомство, окрім іншого, повинне розробити процедури, які б гарантували «усвідомлення кожним співробітником його обов'язку повідомляти, знаючи як і кому, про небезпечні дії підозрюваного інсайдера». Чиновники посилалися на справу Меннінга як на загрозу, якій, згідно з цією програмою, потрібно було б запобігти.

Огляд діяльності урядових міністерств і відомств, здійснений у червні цього року вашингтонським бюро газетного конгломерату McClatchy, виявив, що в них був широкий простір для суджень стосовно того, яку поведінку слід вважати загрозливою. «Урядові документи, розглянуті McClatchy, ілюструють, як деякі відомства використовують це для переслідування несанкціонованого розкриття будь-якої інформації, а не тільки секретних матеріалів, – повідомлялося в огляді. – Вони також показують, як мільйони державних службовців і підрядників повинні стежити за поведінкою осіб “із високим ризиком”. Якщо ж вони не донесуть на таких своїх співробітників, то можуть стикнутися з покаранням, зокрема, з кримінальними звинуваченнями. Витоки секретної інформації пресі прирівнюються до шпигунства».

Майкл Хейден – колишній директор АНБ і ЦРУ у період адміністрації Джорджа Вокера Буша сказав мені, що, на його думку, мета розгортання програми внутрішньої загрози – «відлякування від будь-якого спілкування».

«Це найпростіший спосіб уникнути контактів з пресою», – так охарактеризував програму у розмові зі мною прихильник прозорості уряду адвокат Стівен Ефтергуд. «Це відлякує навіть від випадкових контактів з пресою та з представниками громадськості», – вважає він.

«Тепер репортери беруть інтерв'ю через посередників, – сказав мені редактор національних новин The Post Камерон Барр (Cameron Barr). – Тож носії джерел інформації можуть правдиво відповісти на поліграфі, що вони не розмовляли з журналістами».

Медіа обурені таємним судовим розглядом AP

Цього року два викриття тактики міністерства юстиції у війні проти витоків таємної інформації довели роздратовані стосунки між медіа та адміністрацією до точки кипіння.

13 травня, через три місяці після того, що сталося, міністерство юстиції повідомило Associated Press, що у рамках розслідування його торішньої публікації про секретну операцію ЦРУ в Ємені воно таємно затребувало в судовому порядку й заволоділо усіма записами на 20 телефонних лініях і комутаторах AP за квітень – травень 2012 року. Серед них – записи вихідних дзвінків на роботу та на особистих телефонних лініях окремих репортерів, на новинних лініях бюро AP у Нью-Йорку, Вашингтоні, у Хартфорді, штаті Коннектикут та на головному телефонному номері на галереї преси у Палаті представників Конгресу.

Хоча до єменської публікації були причетні лише п’ятеро журналістів і редакторів AP, до записів, на які наклало руку міністерство юстиції, було включено тисячі й тисячі дзвінків понад 100 репортерів зі службових, домашніх та мобільних телефонів. Про це розповів в інтерв’ю програмі Face the Nation на CBS президент Associated Press Гері Прюїтт (Gary Pruitt). «Такому надмірному збору телефонних комунікацій AP і його журналістів не може бути жодних виправдань, – написав він у листі протесту генеральному прокурору Холдеру. – Ці записи потенційно виявляють зв'язок із конфіденційними джерелами протягом усієї 2-місячної діяльності AP зі збору інформації. Це дорожня карта наших операцій, що розкриває інформаційну діяльність, яку уряд за будь-яким мислимим правом не повинен знати».

«Мені невідомий мотив їхніх дій», – сказав Прюітт у програмі Face the Nation. І додав: «Надійшов меседж: якщо ви спілкуватиметеся з пресою, ми за вами стежитимемо».

Решта преси негайно висловила гнівний протест. Наступного дня коаліція з понад 50 американських новинних організацій, серед них Газетна асоціація Америки (Newspaper Association of America), Національна асоціація телерадіомовників (National Association of Broadcasters), Американське товариство редакторів новин (American Society of News Editors), Товариство професійних журналістів (Society of Professional Journalists), ABC, NBC, CNN, NPR, Gannett, McClatchy, Tribune, The New York Times і The Washington Post приєдналися до Комітету репортерів за свободу преси (The Reporters Committee for the Freedom of the Press), надіславши різкого листа генеральному прокуророві. Таємне судове розслідування та заволодіння записами телефонних розмов AP «ставить під сумнів справедливість політики міністерства юстиції щодо преси, його спроможність самостійно дотримуватися балансу, його поліцейські повноваження проти зафіксованих у Першій поправці до Конституції США прав медіа та проти зацікавленості громадськості в інформації про діяльність уряду, зокрема, з питань, що зачіпають національну безпеку, які становлять основу цієї справи», – йшлося у безпрецедентному листі протесту, надісланому Холдеру правлінням директорів КЗЖ.

Новинні організації по суті звинуватили міністерство юстиції в тому, що воно, схоже, нехтує чи відмітає «майже кожний аспект» ухвалених чотири десятиліття тому власних директивних принципів, які регулюють виклики до суду журналістів і представників новинних організацій. Директиви прописували, що судові повістки слід використовувати у федеральних розслідуваннях тільки як крайній засіб. У них ішлося, що користуватися ними слід якомога вужче й розважливіше, своєчасно сповіщати новинну організацію, надаючи їй змогу обговорити судовий виклик із міністерством чи опротестовувати його у суді. «У кожному конкретному випадку потрібно знайти необхідний баланс між зацікавленістю громадськості вільним розповсюдженням ідей та інформації й ефективним впровадженням закону і здійсненням справедливого правосуддя».

Таємно використавши судовий позов стосовно записів безпосередньо до телефонних компаній і не сповістивши при цьому AP, міністерство юстиції уникло обговорення питання з інформагентством та можливого заперечення в суді. Його директивні принципи дозволяють робити це як виняток у тих випадках, якщо звинувачення вважає, що попереднє повідомлення та обговорення «істотно загрожуватимуть чесному проведенню розслідуванню». Однак пояснення щодо того, яка загроза могла виникнути у цій справі, не було. Адже збереження записів телефонними компаніями не ставилося під сумнів, а витік новинної інформації, що розслідувався, відбувся задовго до цього.

За 17 років роботи головним редактором The Washington Post я пам’ятаю тільки єдиний подібний випадок. 2008 року тодішній директор ФБР Роберт С.Мюллер III (Robert S. Mueller III) офіційно вибачився переді мною і головним редактором The New York Times за таємне заволодіння без пояснень чотири роки тому записами телефонних розмов наших кореспондентів у Джакарті. Тоді директивні принципи міністерства юстиції було порушено й судовий виклик не було оприлюднено.

Однак я пам’ятаю низку випадків за декількох американських адміністрацій, коли надходили інші федеральні слідчі запити, стосовно яких газету сповіщали. Тоді вдавалося успішно узгоджували те, як захистити нашу незалежність у збиранні новин згідно з директивними принципами правосуддя.

Через тиждень після розкриття таємного заволодіння записами телефонних розмов AP The Washington Post повідомила, що міністерство юстиції також таємно наклало руку на записи телефонних розмов та електронних повідомлень головного вашингтонського кореспондента Fox News Джеймса Роузена (James Rosen) у зв’язку з судовим переслідуванням згідно із Законом про шпигунство Джина-Ву Кіма.

Федеральні слідчі використали записи, щоб відстежити телефонні розмови та обмін електронними повідомленнями між Роузеном і Кімом у червні 2009 року, коли журналіст написав статтю про моніторинг американською розвідкою ядерної програми Північної Кореї. Хоча слідчі вже зібрали докази із запису телефонних розмов Кіма і з комп’ютера в Держдепартаменті, де він за контрактом працював аналітиком і мав доступ до секретної інформації, вони за таємним судовим викликом заволоділи записами телефонних розмов та повідомлень із електронної пошти Роузена. Вони використали також записи електронних перепусток, щоб відстежити, коли Розен і Кім відвідували держдепартамент.

Найбільшу тривогу журналістів і новинних організацій викликає свідчення під присягою ФБР на підтримку заяви федерального суду про «ймовірну наявність підстави вважати, що кореспондент порушив чи порушує закон про шпигунство принаймні як посібник, підбурювач чи спільник, приймаючи від Кіма інформацію». «Журналіст вчинив це лестощами та граючи на марнославстві й егоцентризмі Кіма, – стверджує ФБР. – Потенційно це банальне інтерв’ю якщо не викликає сміх, то напучує кожного недосвідченого репортера».

Хоча Холдер схвалив таємний судовий виклик у травні 2010 року, про його рішення і про заволодіння записами стало відомо тільки три роки потому, коли було розкрито записи судових засідань. Вони засвідчили, що впродовж цього часу міністерство юстиції неодноразово зверталося до суду, щоб домогтися несповіщення Роузена та Fox News про судовий виклик. То була очевидна спроба продовжити стеження за електронною поштою журналіста для виявлення інших його контактів із урядовими чиновниками. Це рівнозначно відкритому урядовому стеженню за спілкуванням репортера .

«Як і з судовими повістками AP, масштаби цього пошуку були надмірними й відлякували журналістів», – таку думку, що набула поширення серед репортерів, висловила у редакційній статті The Wall Street Journal. – Становище в цьому випадку було ще гіршим, оскільки особисті зв'язки Роузена відстежували триваліший час. Для нас розслідування Fox News слідом за судовою повісткою AP – доказ антимедійної моделі. Доречно висловити підозру, що розслідування цього витоку меншою мірою спрямоване на стримування його винуватців, аніж на залякування преси».

У розпал суперечки в травні цього року Обама у важливій промові з питань національної безпеки в Національному університеті оборони заявив, що він «cтурбований можливістю того, що розcлідування витоків інформації можуть відлякувати журналістів від проведення журналістських розслідувань щодо підзвітності уряду». «Виконуючи свою роботу, журналісти не повинні наражатися на правовий ризик», – сказав він. Однак адміністрація, за його твердженням, як і раніше, «наполегливо розслідуватиме діяльність державних посадових осіб, котрі порушують закон витоками секретної інформації».

Президент попросив Холдера «переглянути настанови міністерства юстиції, що регламентують розслідування, до яких причетні репортери». Обама закликав Конгрес оживити й ухвалити федеральний «закон, що захищає журналістів» (shield law) – аналогічний чинним у 40 штатах та в окрузі Колумбія. Це окреслило б оборону журналістів, які стикаються із зусиллями юристів змусити їх розкривати свої конфіденційні джерела інформації та професійні контакти.

Два місяці потому, після серії зустрічей представників міністерства юстиції з керівниками новиних медіа, журналістами й медіаправниками, Холдер оголосив, що затверджений Обамою план перегляду настанов правосуддя дещо звузив обставини, за яких федеральні слідчі можуть викликати до суду чи заволодіти записами комунікацій новинних організацій або репортерів. Новинні організації сповіщатимуть про такі судові повістки, якщо генпрокурор особисто не визначить «вагому причину», що вочевидь може суттєво зашкодити розслідуванню. Ордери на перегляд записів телефонних розмов та електронних повідомлень репортера можуть видаватися тільки в тому разі, якщо він перебуває в центрі кримінального розслідування за поводження, не пов’язаного зі звичайним збором новин.

«Співробітники новинних медіа не підлягатимуть судовому переслідуванню тільки за те, що збирають новини», – заявило міністерство юстиції. Воно дослідить також, яким чином розвідувальні служби у першу чергу самі займатимуться проблемою витоку інформації адміністративними заходами, вилучаючи допуски безпеки та запроваджуючи інші санкції, а не методом кримінальних переслідувань.

Медіаправники, які вели переговори з міністерством юстиції, незважаючи на збережені винятки, вітали перегляд директивних принципів як значний прогрес. Натомість реакція журналістів була змішаною. Сенджер із NYT сказав мені, що ці зміни – «просто надання офіційного статусу тому, що спостерігалося за попередніх адміністрацій. Тоді настанови спрацьовували доволі добре, поки не прийшла адміністрація Обами».

Навіть коли міністерство юстиції працювало з новинними медіа над переглядом своїх директивних принципів, воно використовувало записи телефонних розмов журналістів AP, якими таємно заволоділо, для виявлення й засудження колишнього агента ФБР за витік інформації про секретну операцію ЦРУ в Ємені. У вересні було оголошено, що колишній технік ФБР Дональд Дж.Сахтлебен (Donald J. Sachtleben), який працював підрядником у відомстві, погодився визнати себе винним у «незаконному розкритті інформації національної оборони, пов'язаної із зірваною терористичною змовою в Ємені». Сахтлебена було ідентифіковано як підозрюваного у справі несанкціонованого розкриття інформації тільки після того, як через судовий виклик було отримано записи його телефонної розмов із репортером. Сахтлебен погодився з вироком – 43-місячним тюремним ув’язненням за витік інформації, а на додаток до цього з 97-місячним терміном за визнання окремої провини, пов’язаної з дитячою порнографією.

Зосереджуючи увагу у справі AP на тому, що міністерство юстиції назвало «кричущою зрадою відповідачем нашої національної безпеки», відомство оприлюднило ще одне серйозне попередження потенційним носіям витоку секретної інформації новинним медіа. «Це судове переслідування демонструє нашу тверду рішучість притягувати до відповідальності тих, хто порушуватиме свій урочистий обов'язок захищати секрети нашої країни та запобігати в майбутньому потенційно згубному витоку інформації тими, кому заманеться нехтувати своїми зобов’язаннями, – заявило міністерство. – Звинувачення – сигнал, що така поведінка повністю неприйнятна. Жодна особа не може бути поза законом».

У заяві нагадується, що записи телефонних розмов журналістів AP дали можливість ФБР виявити Сахтлебена. «Федеральне бюро розслідувань і надалі вживатиме усіх необхідних заходів, щоб переслідувати тих осіб, які, розкриваючи конфіденційну інформацію, ставлять під загрозу безпеку нашої держави та життя інших людей». Не торкнувшись масштабів і секретності судового виклику у справі AP, міністерство юстиції, схоже, присягнулося, що в разі необхідності активно використовуватиме винятки з національної безпеки як у власних переглянутих директивних принципах, так і в пропонованому федеральному законі про захист журналістів.

За декілька тижнів до цієї заяви прихильник федерального закону сенатор Рон Вайден (Ron Wyden) – демократ зі штату Орегон висловив стурбованість полюванням за записами телефонних розмов журналістів для виявлення їхніх джерел. «Як член сенатського комітету з розвідки вже впродовж десяти років я нікому не поступлюся у захисті національної інформаційної безпеки. Однак це не означає, що будь-які дії в ім'я припинення витоку інформації є виявом гідної державної політики, – сказав він мені. – Під час останніх розслідувань міністерство юстиції у своїй тактиці частково перебрало. Заволодіння записами телефонних розмов журналістів – це по суті вияв ставлення до них як до співучасників злочинів».

Обама і Ходер висловили підтримку проходженню в Конгресі федерального закону про захист репортерів. Компромісний законопроект, схвалений 12 вересня юридичним комітетом Сенату, ускладнить під час федеральних розслідувань зусилля уряду змушувати журналістів розкривати свої джерела інформації за винятком «витоків секретної інформації, що запобігає теракту чи пом'якшує його або ж завдає шкоди національній безпеці». У таких випадках рішення про заволодіння записами розмов репортерів чи носіїв джерел інформації ухвалюватиме суддя, а не генеральний прокурор.

Потенційним каменем спотикання стосовно закону про захист журналістів стало визначення Конгресом того, кого в цифрову добу слід вважати журналістом. Компромісний варіант сенатського законопроекту поширює це поняття на кожного, хто мав «трудові стосунки» з медіаорганізацією не менше одного року впродовж останніх 20 років або 3 місяці у попередні 5 років; студентів-журналістів; тих, хто має істотний послужний список як позаштатний журналіст протягом п’яти років; «кожного, кого федеральний суддя визначить як спроможного захищати привілей у відповідності з інтересами правосуддя і захистом правової та законної діяльності по збору новин».

Журналісти й прихильники свободи преси розходяться у поглядах, чи федеральному урядові взагалі слід визначати, хто є журналістом, хоча в багатьох штатах, де було ухвалено закони про їхній захист, це вже зроблено. Висловлюється стурбованість стосовно будь-яких можливих обмежень щодо захисту журналістики.

«Ви самі визначаєте за нас, хто такий журналіст, визначаєте винятки, заганяєте нас у кут», – так схарактеризував законодавство про захист репортерів під час обговорення питання у вересні у вашингтонському Newseum Institute Скотт Армстронг (Scott Armstrong) – незалежний журналіст-розслідувач, виконавчий директор мозкового центру прихильників прозорості уряду Information Trust. Армстронг заявив, що, як абсолютний прихильник Першої поправки до Конституції США, він проти будь-якого ухвалення Конгресом законодавства, яке регулює пресу. Виняток із національної безпеки, додав він, означає, що законодавство «не захищатиме журналістів із питань національної безпеки. Федеральні агентства все ще можуть вести розслідування проти нас».

Однак інші учасники дискусії доводили, що закон надасть певний необхідний захист від втручання федерального уряду багатьом журналістам, які висвітлюють інші теми по всій країні. «Закон про захист журналістів може оберігати багатьох репортерів від суду», – сказав юрисконсульт Американського товариства редакторів новин Кевін Голдберг (Kevin Goldberg).

Ухвалення Конгресом федерального закону в тій чи іншій формі «не стане панацеєю від усіх бід, однак принесе певну користь», сказав мені Майкл Орескес (Michael Oreskes).

Викриття стеження АНБ посилило тремтіння

Поки законодавство щодо захисту журналістів лишалося невизначеним, адміністрація Обами, Конгрес та американський народ реагували на розкриття Едвардом Сноуденом великого зібрання секретів Агентства національної безпеки (NSA) – документів стеження за американським та закордонним телефонним і поштовим трафіком. 5 червня The Guardian та The Washington Post започаткували публікацію постійного потоку документів з великого масиву суворо засекреченої інформації, яку Сноуден передав окремо репортерові The Washington Post Бартону Геллману (Barton Gellman) та репортерові The Guardian Гленну Грінвальду (Glenn Greenwald). Сноуден налагодив зв’язок із ними через Лору Пойтрас (Laura Poitras), яка готувала документальний фільм про електронне стеження у США і поділилася деякими даними з обома журналістами.

Працюючи на Гаваях консультантом-контрактником АНБ від фірми Booz Allen Hamilton, Сноуден навесні 2013 року скачав досі невідомий масив інформації про секретні програми стеження розвідувального відомства. Він спілкувався з Геллманом зашифрованою електронною поштою й таємно зустрічався у Гонконзі з Грінвальдом та Пойтрас. Їхні матеріали викрили подробиці таємних операцій АНБ, яке діставало, зберігало та розшукувалао величезну кількість телефонних дзвінків, текстів і даних американських телефонних та інтернет-компаній. Уся ця діяльність здійснювалася з секретного дозволу таємного суду стеження за закордонною розвідкою, що мав на меті виявляти й моніторити можливі зв’язки з терористичною діяльністю. Опубліковані документи включали також «чорний бюджет» американських розвідувальних відомств, секретні урядові схеми, що ілюстрували, як діють програми стеження АНБ, правничі меморандуми, рішення таємного суду, що становлять основу програм.

Невдовзі після того як у The Post і The Guardian почали з’являтися його публікації, Сноуден розкрився й публічно назвав себе джерелом інформації. Коли Геллман запитав його, яким мотивом він керувався, той сказав, що виявив величезне розширення масштабів урядового електронного стеження. «Це пряма загроза демократичному урядуванню, – заявив він. – Тож я ризикнув своїм життям і родиною».

21 червня міністерство юстиції оприлюднило поданий за тиждень до цього кримінальний позов проти Сноудена за декількома порушеннями Закону про шпигунство. Уряд США почав вживати масштабних заходів щодо його екстрадиції, зокрема, анулювавши його паспорт. Та, зрештою, Сноуден пробрався з Гонконгу до Росії, де у серпні йому було надано тимчасовий притулок.

Грінвальд і Пойтрас, які працювали над своїми публікаціями та над документальним фільмом у Бразилії, висловлювали стурбованість тим, що США й уряди союзних із ними держав використовують повноваження з безпеки на кордонах, щоб переслідувати й заважати їм. Пойтрас, у попередніх фільмах якої критикувалася антитерористична політика США, вже затримували й допитували, а її комп'ютери в останні декілька разів обшукували американські митні та прикордонної служби, коли вона поверталася в країну. Партнера Грінвальда Давида Міранду (David Miranda), який був кур’єром The Guardian, подібним чином затримали у середині серпня у лондонському аеропорту Хітроу на зворотному шляху з Європи в Ріо-де-Жанейро, а його електронне обладнання конфіскували.

Схоже, то було часткою зусиль британських чиновників зупинити або обмежити публікацію матеріалів Сноудена, що включали документи уряду США про співпрацю АНБ у сфері електронного спостереження з її партнером – секретним британським Центром урядової служби зв'язку (GCHQ). Після загрози використання драконівського Закону про офіційні секрети (Official Secrets Act) англійські чиновники наглядали за знищенням в офісах The Guardian комп'ютерних жорстких дисків із записами деяких таємних файлів, отриманих від Сноудена, хоча інші копії лишалися у США та у Бразилії. The Guardian, як і The Post, продовжувала публікувати матеріали, що ґрунтувалися на документах Сноудена, і почала ділитися з ними із The Times та з нью-йоркською громадською групою журналістських розслідувань ProPublica.

На момент написання цієї розвідки не було встановлено взаємозв’язку між програмами стеження АНБ та багатьма розслідуваннями витоку секретної інформації, що їх здійснює адміністрація Обами. Однак стеження посилило атмосферу страху довкола контактів між американськими журналістами та носіями урядової інформації.

«Зросло побоювання, що їхні зв'язки – офісні телефони, системи електронної пошти – перебувають під наглядом, – сказав старший кореспондент The Post Раджів Чандрасекаран (Rajiv Chandrasekaran) – Я змушений користуватися особистою електронною поштою чи зустрічатися віч-на-віч навіть у справах, які вважаю рутинними».

Ймовірне стеження за журналістами, які не опікуються своїми зв'язками, може наражати на ризик носіїв джерел інформації, вважає Октавіа Йонсдоттір (Oktavía Jónsdóttir) – керівник програми The S.A.F.E. Initiative вашингтонської громадської організації IREX, що пропагує у світі незалежні медіа та громадянське суспільство.

«Думаю, сьогодні ключовим є те, чи можуть журналісти гарантувати анонімність своїх джерел. Це дуже складний пункт, та я не вважаю здійснення його неможливим, – сказала Йонсдоттір. – Носії джерел інформації мусять розуміти ризики, які беруть на себе, узгоджувати з журналістами межі своїх дій, а після цього остаточно повірити в їхню спроможність захистити передану інформацію та гарантувати, що навіть коли вона опиниться під загрозою, їх не звинуватять у тому, що її джерело – вони».

Репортер із національної безпеки The Post Дана Пріст (Dana Priest) cказала мені: «Поширена думка, що відбувається стеження за записами журналістів. Я пишу в електронних повідомленнях щонайменше. Навіть боюся сказати чиновникам, що хочу переговорити з ними, бо все це потрапляє до одного велетенського комп'ютера».

Робота закордонних журналістів особливо вразлива для стеження з боку АНБ та інших розвідувальних відомств США, оскільки існує законне право контролювати телефонні та інтернет-комунікації неамериканських громадян. Німецький тижневик Der Spiegel, посилаючись на документи Сноудена, повідомив у серпні, що АНБ зламало внутрішні комунікації Al Jazeera. В катарської телекомпанії часто бувають напружені стосунки з урядом США, оскільки після терактів 11 вересня вона транслювала відеозаписи заяв Усами бен Ладена.

Директор глобальних новин BBC Пітер Хоррокс (Peter Horrocks) заявив, що нині всі журналісти британської телекомпанії повинні пройти тренінг з інформаційної безпеки. «Через специфіку своєї роботи репортери часто контактують із організаціями, що представляють екстремістські погляди, та з носіями джерел, ідентичність яких має бути захищено, – сказав він. – BBC опікується, зокрема, тим, щоб захистити репортерів, які працюють за кордоном у ризикованих місцях».

У вересні Європейський союз розпочав розслідування, щоб «визначити вплив стеження (США. – Прим. в оригіналі) за діяльністю громадян ЄС», зокрема журналістів. Даючи свідчення на телеконференції Комітету громадянських свобод Європарламенту, головний редактор The Guardian Алан Расбріджер (Alan Rusbridger) заявив, що затримання Міранди в аеропорту «Хітроу» та знищення матеріалів АНБ в редакції його газети може викликати «прохолодне ставлення та обструкції журналістики». Він закликав ЄС здійснювати нагляд за такими діями урядів країн – членів співтовариства. «Будь ласка, знайдіть способи захистити журналістику», – додав Расбріджер.

Через п'ять днів після того, як Сноудену було висунуто звинувачення, під час дискусії у вашингтонському Центрі стратегічних і міжнародних досліджень Бартона Геллмана запитали, навіщо він і The Post публікували матеріали, що ґрунтувалися на секретних документах. «Конгрес ухвалює розпливчастий закон, а таємний суд приймає рішення в умовах секретності, – сказав Геллман. – То де ж повинна проходити лінія розмежування між збором розвідувальних даних і недоторканністю приватного життя?».

Дискусія, що почалася з викриттів Сноудена, швидко переросла в загальнонаціональну. Члени Конгресу публічно скаржилися, що від них приховували або їх уводили в оману щодо характеру і масштабів програм АНБ. Директор Національної розвідки Клеппер змушений був вибачитися за неправдиве заперечення у своїх попередніх свідченнях у Конгресі того, що АНБ таємно збирало дані про телефонні дзвінки мільйонів американців. Група з 26 сенаторів від обох партій звернулася до нього з вимогою надати більше інформації про здійснюване АНБ стеження, яке, за їхніми словами, «викликає серйозну тривогу у сфері громадянських свобод та усуває громадськість від інформованої участі в обговоренні питань національної безпеки і громадянських свобод».

Двоє правників із таємного суду зробили безпрецедентні, хоча й короткі, заяви The Washington Post про те, як функціонував цей орган. Голова сенатського комітету з розвідки Дайана Файнстайн (Dianne Feinstein) у статті, опублікованій у The Post, захищала стеження АНБ як необхідне знаряддя у боротьбі з тероризмом, обіцяючи водночас працювати у Конгресі, щоби внести зміни «для посилення прозорості та поліпшення захисту приватного життя».

У липні, коли дедалі більше членів Конгресу висловлювали скептицизм щодо програм АНБ та рівня своєї обізнаності в цій справі, декотрі з них вносили законопроекти, щоби їх приборкати. 24 липня двопартійний план пустити під укіс програму збору АНБ телефонних даних було забалотовано в Палаті представників Конгресу США сімома голосами.

Адміністрація Обами зреагувала, вперше пояснивши юридичне обґрунтування, виконання та контроль за програмами АНБ таємного стеження. Президент розсекретив і наказав оприлюднити чимало раніше таємних урядових доповідей, судових рішень та інших документів, зокрема загальну кількість щорічних наказів про стеження для телекомунікаційних компаній. На прес-конференції в серпні президент заявив, що попросить Конгрес посилити захист приватного життя, коли йдеться про дозвіл, згідно з Патріотичним актом, на здійснення програм АНБ. У розгляді справ у таємному суді, що скеровує програму розвідувального відомства, де був представлений тільки уряд, відтепер братиме участь і адвокат, що захищатиме права на приватність. Президент створив також групу, яка до кінця року має оцінити програму збору телефонних записів та внести зміни.

На додаток до реєстру урядових інформаційних сайтів Обама оголосив, що 16 відомств розвідувального співтовариства США запускають власний сайт IC on the Record. На ньому вміщуватимуться заяви розвідувальних служб, відповіді на те, що вони характеризують як хибні повідомлення преси та копії розсекречених документів, позначені на сайті виразними ілюстраціями відкритих замків.

Хоча бажана нова відкритість Білого дому щодо діяльності АНБ заслуговує на похвалу, адміністрації Обами, а до неї адміністрації Джорджа Вокера Буша слід було виявити більшу відкритість та підзвітність, передусім щодо наглядової діяльності АНБ. Малоймовірно, що ця нова прозорість розпочалося б без викриттів Сноудена. Це робить його інформатором, хоча він вочевидь порушив закони, які регулюють доступ до надсекретної інформації. Поширення ним інформації, її масштаби та потенційний вплив цього на національну безпеку повною мірою поки що невідомі.

Президент підписав ухвалений конгресом Закон про інформаторів (Whistle-Blower Act of 2012) разом із президентською політичною директивою, спрямованою на захист від покарання всіх державних інформаторів, однак не контрактників спецслужб. Втім, адміністрація домоглася ухвалення апеляційним судом рішення, що позбавляє багатьох федеральних службовців, які обіймають посади, пов’язані з чутливими сферами національної безпеки, оскаржувати «персональні дії в їхніх відомствах», що можуть включати покарання за донесення. Адміністрація наполягла на тому, щоб урядові інформатори спочатку порушували свої проблеми у відомствах радше, аніж зі сторонніми особами, зокрема з журналістами.

Сенатор Вайден сказав мені, що він вивчив персональні правила у розвідувальних відомствах і виявив, що інформатори спочатку повинні «звертатися до тих, хто створив проблеми, які вони хочуть викрити, перш ніж можуть прийти, скажімо, у Конгрес. Для інформаторів спецслужб існують гори бар'єрів і перешкод».

«У нашого президента дві думки стосовно інформаторів, – сказала Анджела Кентербері (Angela Canterbury) – директор Проекту нагляду над урядом (The Project on Government Oversight). – Він заслуговує на повагу за те, що робить більше, ніж будь-який інший президент. Однак стосовно інформаторів у секретній сфері проводиться інша політика». 

Коли я запитав про це заступника радника Обами з національної безпеки Бена Роудза (Ben Rodes), він сказав: «Президентові не до вподоби несанкціоновані витоки інформації, що можуть завдати шкоди національній безпеці». Однак не вся «несанкціонована» чи «секретна» урядова інформація несе таку небезпеку. Адміністрація Обами могла би зробити набагато більше для скорочення непотрібного засекречування інформації. «Система всуціль налаштована на надмірне засекречення, – сказав сенатор Вайден. – Якби все робилося як слід, щоб захистити тільки інформацію, справді пов’язану з національною безпекою, то було б легше захищати державні секрети». За його словами, схоже, що засекречення більшою мірою використовується для захисту від політичних збурень.

«Навіть діючи сумлінно, чиновники схильні до надмірного засекречування, – сказав прихильник відкритого уряду адвокат Стівен Ефтергуд (Steven Aftergood). – Їхні рішення не переглядаються».

У грудні 2009 р. Обама надіслав урядовцям виконавчий указ із настановою не засекречувати інформацію, якщо є серйозні сумніви щодо того, чи в цьому є потреба. Відтоді, за даними Білого дому, кількість засекречених документів дещо скоротилася, а розсекречення старих документів прискорилося. Однак адміністрації ще належить вжити заходів стосовно далекосяжних рекомендацій про скорочення надмірного засекречення, запропонованих президентові у грудні 2012 у доповіді уповноваженого Конгресом Правління з розсекречення інформації, що представляє суспільний інтерес (Public Interest Declassification Board – PIDB). У ній містився висновок, що «теперішня практика засекречування та розсекречування інформації з національної безпеки застаріла, нестійка і приховує надто великий її обсяг від громадськості».

Сейнджер з NYT навів розкрите у новинних матеріалах, написаних на основі наданих Сноуденом документах, прискорення адміністрацією кібервоєн, як приклад інформації, яку уряд повинен був так чи інакше розсекретити перш, ніж відбувся її витік. «Думаю, що суспільство зацікавлене у розкритті таких речей, – сказав він. – Американський народ має бути попереджений, що США розробляють новий клас зброї, до якої вони самі вразливі. Варто було розпочати громадські дебати, якщо навіть деякі подробиці лишалися б засекреченими».
 

У квітні 2013 року 30 організацій, прихильних до прозорості уряду, закликали у відкритому листі президента «оперативно створити та забезпечити активне керівництво Білим домом Комітету з управління реформою розсекречування інформації з питань безпеки, підштовхнути державні установи до того, щоб виконати рекомендації PIDO, допомогти виправити те, що президент назвав “проблемою надмірного засекречення”».

 
Білому дому і міністерству юстиції слід було б також енергійно втілювати в життя директиву, оприлюднену першого дня вступу президента на посаду, віддати розпорядження урядовим відомствам «негайно і в дусі співробітництва» реагувати на запити згідно із Законом про свободу інформації. Як говорилося у директиві, інформацію не слід приховувати тільки тому, що «державні посадовці збентежені її розкриттям, оскільки при цьому можуть виявляться помилки та провали або зі спекулятивних чи абстрактних побоювань».

Замість цього журналісти й прихильники відкритого уряду розповіли мені, що їхні прохання у дусі Закону про свободу інформації надто часто зіштовхувалися з відмовами, зволіканнями, відсутністю відповіді або з вимогами непомірних платежів, зі співпрацею чи з обструкцією, що широко варіюється від відомства до відомства. У той час, як «неінтелектуальний» Пентагон відгукувався на інформаційні запити, розповіла мені Данієла Брайан, чимало інших відомств адміністрації Обами, особливо Держдепартамент, Агентство з міжнародного розвитку та Агентство з охорони навколишнього середовища, аж ніяк не вписувалися «у рамки Закону про свободу інформації».

Аналіз Associated Press, опублікований у березні цього року, виявив, що «частіше, ніж будь-коли» адміністрація Обами посилалася «на правові винятки, щоб цензурувати матеріал чи приховати його» і «часто на необхідність захисту національної безпеки та внутрішніх обговорень». Нова інформаційна політика адміністрації містить також розпливчасті винятки конфіденційності, які можуть бути використані, щоби приховати матеріали, що мають ключове значення з погляду підзвітності з таких питань, як плата у системі охорони здоров’я, державні субсидії, нещасні випадки на виробництві або арешти підозрюваних у тероризмі.

Вашингтонський консорціум із понад 80 організацій, що пропагують відкритий уряд, працює над рекомендаціями для адміністрації Обами, аби її діяльність за Законом про свободу інформації була продуктивнішою для преси та громадськості. Рекомендації включають зменшення числа та обсягу винятків, що використовувалися для нерозкриття інформації за запитами, створення ефективного процесу оскарження та скасування відмов, реформування системи оплати послуг у федеральних агентствах, а також модернізацію й централізацію федеральної системи у дусі Закону про свободу інформації, яку вже здійснили деякі країни.

Коли я запитав Люсі Далгліш, що, на її думку, повинна зробити адміністрація Обами, аби виконати обіцянки президента створити прозорий, відкритий уряд, вона перелічила таке: менше утаємничуватися, поліпшити процес реалізації Закону про свободу інформації, бути відкритою й чесною стосовно державного стеження, перекинути кращі містки до преси замість того, щоб контролювати чи не допускати її.

Оскільки безліч урядової інформації доступна у цифровому варіанті в багатьох сферах стільком людям, ймовірна поява нових меннінгів та сноуденів серед тих, хто виріс у цифровому світі з розмитими межами між державним і приватним, між загальною та секретною інформацію. Це робить доступ преси до масиву урядових джерел інформації та консультації з нею важливішим, ніж будь-коли.

«Зачиняючи двері перед репортерами, вони шкодять самі собі, – сказав мені журналіст і автор The Washington Post Боб Вудворд (Bob Woodward). – Менш відповідальні новинні організації опублікують чи передадуть те, що захочуть. Зрештою, це боляче б’є не по пресі. Це може завдати шкоди національній безпеці».

Журналісти з інших країн зазначили, що неприхильність уряду США до новинних медіа може зашкодити свободі преси де завгодно всупереч відкритості, яку адміністрація Обами пропагувала на міжнародному рівні. Популярний єгипетський колумніст і директор регіональних досліджень вашингтонского Близькосхідного інституту Мохаммед Елменшаві (Mohamed Elmenshawy) сказав: «Ми, журналісти країн третього світу, дивимося на США як на модель того, чого ми прагнемо: більшої свободи слова та професіоналізму. Ми боремося за вільні новини, а не за те, щоб нам погрожували. Коли ми бачимо тут деякі проблеми стосовно регулювання новин і журналістської діяльності, для нас це погана новина. Адже зазвичай наші уряди, особливо в недемократичних країнах, використовують подібне як приклад у вельми негативному ключі».

Президент Обама стикається з багатьма проблемами в останні роки свого перебування при владі, підсумки яких вплинуть на формування його спадщини. Серед них – його перша обіцянка зробити свою адміністрацію найпрозорішою в американській історії серед тривог національної безпеки, економічної невизначеності, політичної поляризації та швидких технологічних змін. Те, чи йому вдасться досягнути успіху, може надовго вплинути на підзвітність уряду та на статус Америки як міжнародного прикладу для свободи преси.

Автори: Леонард Дауні-молодший (Leonard Downie Jr.) – віце-президент, колишній головний редактор The Washington Post. Нині професор школи журналістики й масових комунікацій ім. Волтера Кронкайта Університету штату Арізона (Arizona State University’s Walter Cronkite School of Journalism and Mass Communication). Засновник і директор громадської організації «Журналісти-розслідувачі та редактори» (Investigative Reporters and Editors). Автор 5 книг.

Сара Рафскі (Sara Rafsky) – експерт з американських питань Комітету захисту журналістів (CPJ).

Джерело: Комітет захисту журналістів (CPJ)

Рекомендації КЗЖ адміністрації Обами

Комітет захисту журналістів стурбований діями адміністрації Обами, що перекривають потік інформації з питань, які становлять великий суспільний інтерес, зокрема у справах національної безпеки. Війна адміністрації проти витоків інформації пресі з використанням таємних повісток до суду проти новинних організацій, обстоювання через судові переслідування того, що витоки секретних документів пресі є шпигунством або потуранням ворогові, посилення обмежень доступу до інформації, в якій зацікавлено суспільство, – усе це перешкоджає вільному та відкритому обговоренню, необхідному для демократії.

У листі в Білий дім Комітет захисту журналістів рекомендував адміністрації Обами:

• утвердити й гарантувати, що журналісти не наражатимуться через отримання конфіденційної або секретної інформації на правничі ризики, не зазнаватимуть судових переслідувань;

• бути відвертішою щодо масштабів і характеру діяльності Агентства національної безпеки (NSA) та інших виявів стеження за вітчизняними й міжнародними журналістами. Розробити курс, що обмежить спостереження за спілкуванням репортерів, забезпечить цілісність їхнього права на захист своїх джерел;

• втілити переглянуті міністерством юстиції директивні принципи та запобігти використанню непотрібних, надмірно широких за масштабами чи таємних судових повісток для заволодіння записами журналістів;

• покінчити зі звинуваченнями у шпигунстві тих, хто дає журналістам витоки секретної інформації, адже це може справити серйозний стримуючий ефект, перешкоджати вільному поширенню інформації з питань, які становлять суспільний інтерес;

• виконати обіцянки щодо посилення прозорості діяльності уряду та припинення відлякування посадових осіб від спілкування з пресою. Забезпечити негайні, без суттєвих обмежень відповіді за запитами на виконання Закону про свободу інформації, систематичніші й далекосяжніші зусилля, спрямовані проти надмірного засекречування. Заохочувати урядовців бути відкритішими, чуйніше реагувати на запити преси;

• обстоювати максимально широке визначення понять «журналіст» і «журналістика». Будь-який федеральний закон про захист репортерів має протегувати процесу збору інформації, а не професійній кваліфікації, досвіду чи статусу. Закон не може бути використаний урядом де факто як засіб ліцензування.

Переклад: Аркадій Сидорук 

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
www.radiosvoboda.org
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду