Один день на львівському євромайдані з журналістами The New York Times

00:00,
29 Листопада 2013
1842

Один день на львівському євромайдані з журналістами The New York Times

00:00,
29 Листопада 2013
1842
Один день на львівському євромайдані з журналістами The New York Times
Американські репортери прагнули бути непомітними й нотували все, що бачили довкола.

Четвертий день масових акцій на захист євроінтеграції зустрів нас сильним вітром, дощем і мокрим снігом. Проте на площі біля пам’ятника Шевченкові у Львові всі стрибали, співали й вигукували: «Обійми свого сусіда – покажи своє тепло». Натовп майорів жовто-синіми прапорами, зірочками Європейського Союзу та усмішками.

Ще зранку цього дня ми не уявляли, що будемо співпрацювати з журналістами The New York Times Дейвідом Гершенгорном та Джозефом Сивеньким. Довідавшись про протести у Львові, що від початку були масовішими й завзятішими навіть за київські, журналісти, що перебували в Москві, 25 листопада приїхали робити репортаж. Ми ж, студентки Школи журналістики Українського католицького університету, де Джозеф торік проводив майстер-клас, викликалися бути гідами й перекладачами.

Дейвід Гершенгорн працює в The New York Times усе життя: в газеті вийшло понад три тисячі його матеріалів. Уже три роки він перебуває в московському бюро, звідки стежить за подіями в Росії, Україні та поближніх країнах. Дейвід родом із Нью-Йорка, що, за його словами, дуже нетипово для журналіста NYT. У Львові Дейвід уперше, хоча в Україні раніше був не раз: висвітлював політичні події та брав інтерв’ю в політиків. Перше знайомство з містом позитивно вразило журналіста: він весь час милувався старовинною архітектурою й висловлював жаль, що не може залишитись у Львові надовго. Його колега Джозеф Сивенький – онук українських емігрантів, він непогано говорить українською, одружений із лучанкою і протягом останніх десяти років живе на дві країни – Україну й США.

Ми мали б почати з коментарів студентів на євромайдані. Натомість почали з шапки й рукавиць для Дейвіда. Вирушаючи з Москви до Києва, він забув свої речі в аеропорту. Зайшовши до одного з фешенебельних торгівельних центрів, журналіст завагався: «А чи немає тут місця на зразок московських переходів?». Аналогом переходів виявився Краківський ринок неподалік від центру міста.

Придбавши недорогі рукавиці, Дейвід пішов знайомитись із мером Львова Андрієм Садовим. Нас дещо здивувало, що він не поспішив відразу на майдан – спілкуватись із студентами, головними героями протестів, – а обрав міського голову. Мер не зміг прийняти журналістів одразу, тож Дейвід попросив керівника його адміністрації Андрія Москаленка порекомендувати авторитетного й розумного львівського бізнесмена, який міг би прокоментувати поточні події.

На зустріч із такою людиною – гендиректором мереж «Піца Челентано» і «Кумпель» Марком Зархіним, – Дейвід вирушив сам, тоді як Джозеф пішов фотографувати євромайдан. Там зібралось уже понад двадцять тисяч людей, переважно студентів. Молоді, за словами Джозефа, у Львові було більше, ніж у Києві (там наші гості встигли зібрати матеріал для кількох статей), хоча атмосфера мітингів схожа. «Сподобалося, що на львівському мітингу, на відміну від київського, від початку не було партійних прапорів», – сказав репортер.

Щоб зробити гарні фото, ми піднялися на сцену. Довідавшись, що Джозеф із The New York Times, ведуча повідомила про це в мікрофон. Звістка викликала бурхливу реакцію натовпу, й Джозеф, не бажаючи привертати до себе надмірної уваги, заховався за чиюсь спину. Загалом бути непомітними прагнули обидва репортери. Наприклад, увечері, стоячи біля автобуса з протестувальниками, який не пускали до Києва співробітники ДАІ, Дейвід мовчки спостерігав за ситуацією й нотував усе до записника. Тим часом Джозеф, намагаючись зробити вдалий кадр, розчинився в натовпі, де було чимало людей із камерами. На майдані Джозеф часто нотував якісь моменти, що його зацікавили, аби пізніше розповісти Дейвіду. Кадри, які Джозеф Сивенький зняв у цьому відрядженні, були призначені виключно для NYT – їх не можна передавати жодному іншому виданню чи приватній особі. Та загалом Джозеф знімає не лише для цієї газети, але й для GQ, Time, Newsweek, The New Yorker та інших.

Джозеф був у Києві дев’ять років тому. «Порівнюючи події 2004 року з тим, що відбувається зараз, можу сказати, що Помаранчева революція була масштабнішою та більш організованою, – коментує він. – Зараз мені важко щось сказати про євромайдан, бо він триває лише кілька днів. Під час Помаранчевої революції мені потрібно було сорок хвилин, аби перейти з одного кінця Майдану в інший. Це було свято». За його словами, 2004 року The New York Times багато писала про Україну. Проте з часом, побачивши безлад, на який перетворилися події в нашій країні, журналісти збайдужіли до її новин.

У церкві Петра й Павла, з балкону якої ми сподівалися сфотографувати панораму залюдненого проспекту Свободи, нам відмовили – за такої погоди там занадто слизько. В цей час у храмі тривала служба Божа, й священик закликав вірян помолитися за людей, які стоять на майданах. Дейвід, який тоді вже був із нами, запитав, як звуть священика й скільки йому років. Як пояснив репортер, такою є вимога редакції The New York Times: «Нам необхідно знати ім’я кожної людини, з якою ми розмовляли, щоб мати змогу використати їхні коментарі у статті. Зазвичай ми запитуємо ім’я, вік, місто, в якій школі чи університеті людина навчається, яку посаду обіймає тощо». Анонімні цитати можливі лише в рідкісних випадках, коли для цього є поважна й законна підстава. В інших ситуаціях газета поважає право читачів знати, з ким розмовляли журналісти. «Таким чином наші історії виглядають правдивішими й достовірнішими. Читач чітко знає, що всі, з ким ми розмовляли – це реальні люди, з якими можна зв’язатись і отримати підтвердження. Також зазвичай ми намагаємося, щоб люди говорили більше, ніж одну фразу: нам потрібно почути їхні голоси», – розповів Дейвід Гершенгорн.

Дейвід уміє дуже влучно добирати й ставити запитання, не втрачаючи жодної деталі. Ці запитання настільки різносторонні, що часом, здається, зовсім не стосуються теми майбутнього тексту. Під час інтерв’ю з ресторатором Марком Зархіним репортер запитував про проблеми сучасного бізнесу, економічні негаразди, корупцію, євроінтеграцію, освітні реформи та багато іншого. В розмові Дейвід часом повертався до вже згаданих фактів, чіплявся за якесь слово й перепитував, що саме його співрозмовник мав на увазі. Наприклад, підприємець у розмові згадав, що сучасному українському бізнесу бракує соціальної відповідальності; далі він відхилився від цієї теми, однак Дейвід занотував собі: socialresponsibility. А дещо згодом повернувся до теми соціальної відповідальності, по-іншому сформулювавши запитання.

Ще на початку нашого знайомства Дейвід назвав головними знаряддями праці журналіста записник і ручку. Він не намагається зафіксувати в записнику все сказане, але завжди нотує ключові тези і влучні фрази. Коли співрозмовник збивався з думки, Дейвід, демонструючи чудову пам’ять, дослівно відтворював усе сказане раніше, щоб той міг продовжити відповідь.

Дейвід почав ставити запитання Маркові Зархіну, щойно ми прийшли до його ресторану й сіли за столик. Герой, натомість, волів спершу познайомитись і поспілкуватись у неформальній атмосфері, а потім перейти до інтерв’ю. «Відразу видно різницю між американцями й нами, – зауважив бізнесмен. – Американець, не роздумуючи, починає працювати». До неформальних тем дійшли аж у кінці розмови, згадавши про дітей. Виявивши, що обоє мають дворічних синів, Дейвід і Марк домовилися колись їх познайомити.

Дейвід черпав ідеї майбутнього матеріалу з усього, що бачив і чув. Так, почувши від однієї з нас, що Україна – «країна з грецькою економікою та російською політикою», репортер занотував цю фразу. А згодом, розмовляючи з істориком Ярославом Грицаком, відтворив її й запитав, чи це справді так.

Опісля зустрічі з Марком Зархіним ми поспішили до ратуші на інтерв’ю з мером. Андрій Садовий зустрів гостей з усмішкою, потиснув руку, подарував англомовні книжечки про Львів та значки з написом Lviv – Open to the World. «Це наша філософія, – згадав Садовий цю фразу, відповідаючи на Дейвідове запитання, чому в інших містах влада забороняє євромайдани, а львівська вітає. – Данило Галицький заснував Львів як вільне місто».

«Ви перший журналіст, якому вдалося мене розговорити, – згодом сказав міський голова Львова журналістові The New York Times. – Зазвичай я не дуже охоче даю коментарі, а з вами мені хочеться говорити й говорити». Попри цей комплімент, запитання, які журналіст ставив мерові, не були ні надто зручними, ні простими для останнього. Наприклад, Дейвіда дивувало те, що Віктор Янукович досі мовчав [репортаж писали до інтерв’ю Віктора Януковича українським телеканалам. – MS], не висловлюючи своєї позиції щодо призупинення євроінтеграції та масових протестів. «Навіть єгипетські генерали коментують ситуацію у своїй країні, якщо щось трапляється, а тут повна тиша», – підштовхував мера до коментарів журналіст. Проте Андрій Садовий ухилився від відповіді, пояснивши, що з його боку некоректно засуджувати чи виправдовувати дії глави держави.

Журналіста дуже розвеселила розповідь мера про те, як деякі українці зі сходу, приїжджаючи до Львова, йдуть до банку міняти гривні на євро, сприймаючи місто як аж настільки європейське. А почувши про найсмачнішу в Україні каву, Дейвід висловив бажання переїхати до Львова… за умови, що тут таки запровадять євро :)

Ярослав Грицак та Дейвід Гершенгорн

Дегустувати хвалену каву він вирушив до однієї із львівських кав’ярень. Там, відповідаючи на запитання журналіста, історик Ярослав Грицак порівняв Україну з дитиною, якій обіцяють довгоочікувану іграшку, а потім в останню мить її забирають. «І все, що нам залишається – це плакати, – каже науковець. – Я знаю багато прикладів, коли підлітки вмивалися слізьми, почувши про рішення уряду. Це не жарт, я чув це від їхніх батьків». «А що вони можуть робити, якщо не плакати?» – запитав Дейвід, на що Грицак відповів лаконічно: «Іти на майдан».

По сорокахвилинній розмові з Ярославом Грицаком Дейвід Гершенгорн вимкнув диктофон і сказав історикові: «Я писав про політичні режими багатьох держав, вивчав їх, але українська політика – це просто black box». 

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
afishalviv.net
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду