«Чергуючи на екрані Михалкова з Примаковим, російське телебачення досягало свого неминучого фізіологічного ефекту - я втягувався і звикав», - розповідає письменник у своєму дописі «Той, що пройшов зомбування».

Андрухович провів вихідні у Карпатах, в околиці Верховини. Інтернету в господарів не було, зате було супутникове телебачення. І хоч українські телеканали можна дивитись, зазначає автор, з російськими місцевому населенню якось звичніше. 

«З Кисельовим, відразу вам скажу, мені не пощастило - за дві доби чомусь не трапилося жодного його виходу, він лише промайнув у кількох заставках як солодка обіцянка феєричного недільного телевечора», - пише Андрухович. Водночас йому вісім разів траплялися повчальні монологи Микити Михалкова, який «захищав простий народ від підступних і цинічних лібералів». 

Факт його настільки частої появи спершу дещо бентежив письменника, адже «це ж усе-таки не Євгеній Примаков, який саме помер, і російському телеглядацтву стали посилено нагадувати про його ще недавнє існування», проте згодом він збагнув, що «отак чергуючи на екрані Михалкова з Примаковим, російське телебачення досягало свого неминучого фізіологічного ефекту - я втягувався і звикав». На другу добу, пише Андрухович, що без одного, що без іншого йому робилось якось порожньо і незатишно: «У мене прорізувався умовний рефлекс». 

До того ж, більшість новин, що стосувалися Росії, були позитивно забарвленими: це і перемога російського спорту на Європейських іграх в Баку, і привітання президента Путіна з нагоди «тріумфального» виступу збірної, сюжети про чергові успіхи в «імпортозаміщенні», арктичному судноплавстві, вітчизняному книговиданні та про майбутнє російської космонавтики. У той час «з-за кордону ж долітали суцільні зойки і стогони: Туніс із його закривавленими пляжами, Тайвань із вибухами в аквапарках, Греція з неминучим дефолтом, розгублений і вже напіврозвалений антиросійськими санкціями Євросоюз», розповідає письменник. Особливе та почесне місце, за його словами, «посідав наш рідний «Юго-Восток».

«Світ поза кордонами Росії здавався просто жахливим, сповненим небезпек, таємних течій, нищівних планів і самовбивчих намірів», - пише він.

Що цікаво, під час перегляду кількагодинного політичного ток-шоу у письменника склалося враження, що навіть мікрофони у захисників «київського режиму» працювали тихіше, аніж в їхніх переконливих конкурентів. 

«Особливе ж мистецтво монтажу полягало в тому, що вони, ці «прохунтівські» учасники передачі, якось майже ніколи не мали що відповісти, а коли комусь із них це вряди-годи вдавалося, то це виявлялось якось уже цілком невпопад», - каже Андрухович. 

У підсумку він називає «телепрограму дня» ретельно спланованою атакою на свідомість. 

Щоправда уночі «програмні жартівники запустили фільм, який зненацька все поставив на місце - стару і добру «Кін-дза-дзу!». «І я подумав, що не все так безнадійно й сили опору таки визрівають ночами».