Міфи 4 та 7 листопада

Міфи 4 та 7 листопада

00:00,
10 Листопада 2012
1929

Міфи 4 та 7 листопада

00:00,
10 Листопада 2012
1929
Міфи 4 та 7 листопада
Міфи 4 та 7 листопада
У свідомості багатьох українських громадян сплелися воєдино два цілеспрямовано створених соціально-історичних міфи – про 4 й 7 листопада та їхнє доленосне значення…

Парадоксальним чином у сьогоднішній Росії (а за реального впливу російських мас-медіа, особливо телебачення, це означає, що й у свідомості багатьох українських громадян) сплелися воєдино два цілеспрямовано створених соціально-історичних міфи – про 4 й 7 листопада та їхнє доленосне значення.

Детальніше про свято VOSR (саме така абревіатура побутувала в комуністичній Чехословаччині на вуличних транспарантах, хоча «жовтень» чеською мовою – це «řijen») – трохи далі. Тут же зазначу, що новий осінній «червоний день календаря», встановлений Путіним і покликаний замістити звичне для старшого покоління 7 листопада, став сьогодні фактом російського життя (хоча близько 10% опитаних соціологами респондентів вважають це свято днем більшовицької революції…). Така трансформація, схоже, відбулася так легко, бо нове свято вдало апелює до ностальгійно-імперських почуттів більшості росіян. Тривалий час телеканали та газети розповідали населенню, що саме 4-го листопада 1612-го року бійці народного ополчення під керівництвом нижегородського м’ясника Кузьми Мініна та збіднілого князя Дмитрія Пожарського штурмували Москву, яка до цього часу перебувала в руках польських (дехто додавав: а ще й українських) вояків, і одержали визначну перемогу над загарбниками. Навіть художній фільм було знято на цю тему якийсь час тому – ясна річ, із масштабними батальними сценами, створеними за допомогою цифрових технологій.

Насправді ж нове свято має такий само слабкий зв’язок із реаліями історії, як і попереднє. Не було ніякого «штурму Зимового палацу», не було й «штурму та визволення Москви». Столиця Московського царства в 1612 році ще з літа перебувала в руках згаданого вже ополчення та козацького війська князя Трубецького. Щоправда, в обложеному Кремлі й далі сиділи вояки Речі Посполитої. Проте ті «поляки» майже суцільно були німцями-найманцями. А ще в Кремлі сиділи знатні російські бояри з сім’ями та своїми прихильниками – включно з майбутнім царем Московії Михаїлом Романовим. Бо ж єдиний більш-менш легітимний на той час уряд Московської держави («семибоярщина») запросив на царство польського королевича Владислава, та те іноземне військо, що сиділо в Кремлі, було закликане саме цим урядом – вживаючи популярну нинішню термінологію, «для наведення порядку» в охопленій Смутою країні. Цікаво, правда? «Рятівники Отєчєства» Мінін і Пожарський воювали проти майбутнього царського сімейства Романових...

Українці ж, якщо й були тоді в Москві, перебували не серед оборонців Кремля, а серед козаків Трубецького. Завзяті бої у місті насправді відбулися 1-го листопада, коли штурмом був узятий Китай-город. А 6-го листопада командири обложених вирішили капітулювати, й тоді ж домовилися про умови капітуляції з вождями ополчення та козаків. 4-го ж листопада, за спогадами польського полковника Йосипа Будзила, одного з командирів обложених, «московіти пішли на приступ, але, слава Богу, були відбиті». За іншими даними, й штурму справжнього не було. Постріляли трішечки німці-найманці по московітах із гармат, й охочих іти на приступ не знайшлося. Але обложеним не було чого їсти, насувалася холодна зима, й вони за якийсь час капітулювали…

Справжні ж бої відбувалися за два місяці перед цим, коли гетьман Ходкевич із сильним польсько-українським військом спробував був прорватися до оточених і провести до них обоз із наїдками та напоями. От тут московське військо справді воювало героїчно: метою його був багатий обоз, і ця мета була успішно досягнута, тому наступна капітуляція кремлівського гарнізону була справою часу. Хоча ця капітуляція нічого не вирішила: війна з Річчю Посполитою тільки починалася, й тривала вона ще шість років, закінчившись вагомими територіальними втратами для Московщини. Інакше кажучи, історична «підкладка» свята 4-го листопада – не менш «ґрунтовна», ніж під, скажімо, 23-го лютого, коли в 1918-му Червона гвардія зазнала низки жахливих поразок від німецьких солдатів-резервістів, та згодом вони були офіційно оголошені «визначними перемогами».

Варто згадати й те, які історичні події передували 4-му листопада 1612 року. Скинувши клан Бориса Годунова, на московському престолі опинився загадковий персонаж, знаний під іменем Лжедмитрія І. Цей чи то виходець із тодішніх українських земель, чи то московіт, який тривалий час прожив в Україні, здобувши владу в Московському царстві за допомогою українського козацтва та православної й протестантської частини магнатів Речі Посполитої, намагався цивілізувати країну. При ньому були проголошені свобода торгівлі, промислів та ремесел, зняті всілякі перешкоди тим, хто хотів в’їхати в Московію чи виїхати з неї. Від вільної торгівлі, дозволеної кожному, держава багатішає, говорив Лжедмитрій І. Було повернуто борги Івана Грозного, помилувано заслані ним знатні боярські роди, вдвічі піднято жалування служивим людям, впроваджено жорстокі кари для суддів за взяті ними хабарі, а судочинство для простолюду введено безплатне. До Боярської думи Лжедмитрій І на постійній основі вперше в російській історії включив патріарха та архієреїв (це щодо роздмухуваної донині тези, наче він хотів «покатоличити» Московію). Спадкове холопство було ліквідовано; поміщик, який не годував селян під час голоду, втрачав права на їхню покірність і працю. А ще Лжедмитрій І вимагав, щоби польський король в офіційних листах звав його «імператором», тобто ставив себе вище за нього в ієрархії глав держав (це до питання, начебто він хотів «продати Русь Заходу»). А ще цар фінансово підтримував Львівське православне братство й інші, говорячи сучасною мовою, українські недержавні громадські організації на території Речі Посполитої. І так далі, і таке інше…

Ясна річ, що такого монарха-реформатора тогочасна Московія не сприйняла та по-зрадницькому вбила, за що розплатилася Смутою. Другим шансом подолати хаос і відсталість стало запрошення на московський престол королевича Владислава, який був готовий перейти в православ’я, але водночас також прагнув реформ, був готовий правити за законами, а не за звичаями, як було заведено. У відповідь пролунав заклик до боротьби з «латинянами», на що московське суспільство зреагувало вкрай позитивно й енергійно.

Отож реально 4-е листопада – це свято на честь відмови Московії йти до Європи та проводити реформи (до речі, спільно з тими, кого в Росії сьогодні люблять звати «братами-слов’янами» – із поляками, білорусами й українцями, яких усіх Владислав у разі воцаріння в Москві міг би об’єднати в конфедеративній державі з Сеймом і виборними монархами). Та реформи було відкинуто – і простолюдом, і переважною більшістю еліт Московської держави…

Із міфологією 7 листопада, власне, все простіше, бо про цей день за останню чверть століття написано та сказано дуже багато. Хоча серед написаного та сказаного можна знайти й чимало дурниць, на основі яких творяться чи відтворюються інші соціальні міфи. Скажімо, про «всесвітню жидомасонську змову», спрямовану проти сердешної Росії та її «народу-богоносця». Чи про «організований Німеччиною військовий переворот із метою вивести Росію з війни». Стосовно першої міфологеми слід зауважити: саме губернії «старої Московії» та Петроград були опорою більшовиків; у цих регіонах, де майже всі виборці були православними росіянами (або представниками фіно-угорських народів Поволжя) на виборах до Установчих зборів більшовики одержували 50-60% голосів, на відміну від губерній за «межею осілості», де налаштовані проти більшовиків єврейські партії мали велику підтримку, а більшовики – не надто значну, а подекуди й відверто малу. І що цікаво: масонів вистачало якраз серед членів Тимчасового уряду (включно з його головою видним масоном Олександром Керенським)… Нарешті, ось склад першого більшовицького уряду (цитую мовою відповідного документа):

«Председатель Совета – Владимир Ульянов (Ленин);

Народный комиссар по внутренним делам – А.И.Рыков;

Земледелия – В.П.Милютин;

Труда – А.Г.Шляпников;

По делам военным и морским – комитет в составе: В.А.Овсеенко (Антонов), Н.В.Крыленко и П.Е. Дыбенко;

По делам торговли и промышленности – В.П.Ногин;

Народного просвещения – А.В.Луначарский;

Финансов – И.И.Скворцов (Степанов);

По делам иностранным – Л.Д.Бронштейн (Троцкий) ;

Юстиции – Г.И.Оппоков (Ломов);

По делам продовольствия – И.А.Теодорович;

Почты и телеграфа – Н.П.Авилов (Глебов);

Председатель по делам национальностей – И.В.Джугашвили (Сталин)».

Що ж стосується німецьких грошей, то вони й справді були, й у великому обсязі. «Без нашої постійної підтримки більшовицький рух ніколи не зміг би досягнути такого розмаху та впливу, який він зараз має. Все говорить за те, що цей рух ростиме і надалі». Це слова статс-секретаря закордонних справ Німеччини Ріхарда фон Кюльмана, написані ним 29 вересня 1917 року – за півтора місяці до більшовицького перевороту в Петрограді. «Маю честь просити Вашу Ексцеленцію надати суму в 15 мільйонів марок у розпорядження Міністерства закордонних справ на предмет політичної пропаганди в Росії, віднісши цю суму до параграфу 6, секції ІІ надзвичайного бюджету. Залежно від того, як розвиватимуться події, хотів би зарання обумовити можливість знову звернутися до Вашої Ексцеленції в найближчому майбутньому на предмет надання додаткових коштів», – писав фон Кюльман 9 листопада 1917 року, одразу після взяття більшовиками влади в Петрограді. За підрахунками експертів, кайзерівська Німеччина загалом на так звану «мирну пропаганду» витратила під час війни не менше, ніж 382 мільйони марок. Колосальна сума, як на тодішні гроші. І знову свідчить статс-секретар МЗС Ріхард фон Кюльман: «Лише тоді, коли більшовики стали отримувати від нас постійний приток фондів через різні канали й під різними вивісками, вони стали в змозі поставити на ноги свій головний орган «Правду», вести енергійну пропаганду та значно розширити вузький на початку базис своєї партії». (Берлін, 3 грудня 1917 року).

І справді: число членів партії через рік після скинення царату зросло в 100 разів! Але ж антивоєнні настрої в російській армії та тилу зростали й без того, безпорадність Тимчасового уряду була самоочевидною, а реальні наміри Леніна та Троцького полягали в роздмухуванні світової революції, в тому числі – через скинення уряду Німеччини. Інакше кажучи, без німецьких грошей більшовики в 1917-18 роках не змогли б ані створити потужну організаційну й пропагандистську інфраструктуру, ані здобути та утримати владу, але брали вони цю владу не в німецьких, а в своїх власних інтересах, що й відчули через рік німецькі урядовці, коли дипломатичне представництво Росії в Берліні стало центром революційної активності, звідки місцеві комуністи («спартаківці») одержували зброю, листівки та… гроші.

Але не було би більшовиків як потужної політичної сили – хтось би все одно спробував здійснити лівацький заколот проти Тимчасового уряду. Не випадково знаний історик Станіслав Кульчицький веде мову про «революцію Совєтів». Починається вона, до речі, не в жовтні, а наприкінці серпня (чи, за новим стилем, на початку вересня) 1917 року, коли відбувся виступ генерала Корнилова проти Тимчасового уряду на чолі з Керенським, і останній звернувся за допомогою до Совєтів, які на той час уже відійшли на другий план, втративши важелі влади. Хто би ними, які виникли без жодної участі маловідомої та невпливової на початку 1917 року партії більшовиків, на той час не керував – чи анархісти, чи ліві есери, чи есери-максималісти – результат був би той самий: спроба захопити всю повноту владу. Інша річ, що спроба ця могла виявитися не такою вдалою, як під керівництвом більшовиків; останні ж уміло осідлали «низову» ініціативу оскаженілих від війни й безладу російських плебейських мас, а влітку 1918 року, скориставшись спробою своїх союзників лівих есерів покласти край більшовицькій гегемонії в Совєтах, установили свою відверту партійну диктатуру, ледь прикриту словами про «диктатуру пролетаріату».

Події ж 24-25 жовтня (7-8 листопада за новим стилем) 1917 року більшовицькі лідери спочатку називали здебільшого переворотом. Власне, так і мало бути, якщо розглядати це під марксистським кутом зору: за Марксом, будь-яка соціальна революція становить «цілу епоху», тобто не може вміститися не те що в кілька днів, а в кілька років. Ленін говорив, наприклад, що «після жовтневого перевороту революція йшла вперед», Сталін назвав один із розділів своєї статті в «Правді» до річниці здобуття влади «Про жовтневий переворот», Троцький до кінця життя обстоював тезу про те, що жовтневий переворот і декрети, ухвалені більшовицьким урядом у перші місяці після приходу його до влади, були лише завершенням буржуазно-демократичної революції, здійсненням того, за що повсталий народ боровся в лютому 1917 року. І тільки з середини 1920-х розпочалося ствердження та закріплення офіційної ідеологеми про «жовтневу соціалістичну революцію», ще й «велику». Далі ця ідеологема переросла в соціальну міфологему, далі – стала одним із стереотипів масової свідомості. Хоча про яку «соціалістичну революцію» може йтися, якщо в жовтні 1917-го більшовики скинули уряд, у якому домінували представники соціалістичних партій?

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: gazetaby.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду