Нещодавно MediaSapiens писав про перехід українців в онлайн і чотири інтернет-звички, які українці підхопили на карантині. Та протягом останніх років у світі розвивався зворотний тренд відмови від онлайну як «ознаки статусу та багатства». Карантин тимчасово вніс корективи в життя людей: усі опинилися в онлайн-умовах. У цій колонці журналістка Олександра Горчинська розмірковує про те, чим відрізняються тренди в Україні, яка лише вступає в цифрову епоху.

Колись наявність комп’ютера та суперсучасного мобільного телефона вважалася ознакою достатку — такі аксесуари могли дозволити собі далеко не всі. А постійно бути на зв’язку через інтернет — тим паче, адже мобільний інтернет був недешевим, а відкритий вай-фай вдавалося знайти не всюди. Сьогодні ж світові тренди кардинально змінюються. Люди все більше цінують не онлайн-спілкування, а реальне, офлайнове життя.

Комфорт рівня «люкс»

Використання онлайн-послуг — прерогатива бідних. Бідніші люди обирають товари онлайн через сайти, шукаючи знижки, розпродажі та безкоштовну доставку. Багатші — неспішно прогулюються великими торговельними центрами в середмісті. Бідніші наймають своїм дітям репетиторів дистанційно, адже це коштує дешевше. Багатші запрошують персонального репетитора до себе додому. На такі тенденції звертає увагу видання New York Times.

«Оскільки в житті бідних з'являється більше екранів, екрани зникають із життя багатих. Що багатшим ти є, то менше часу витрачаєш поза екраном», — пише авторка NYT Неллі Боулс.

Приміром, якщо ми говоримо про дистанційне навчання, то реальне, офлайнове навчання обійдеться дорожче хоча б тому, що для цього необхідне приміщення — школа, офіс або клас, за який необхідно сплачувати оренду. Якщо ви записуєте дистанційний урок, його вартість здешевшується, адже зробити це ви можете, фактично, будь-де. Все, що відбувається через екран комп’ютера чи смартфона, здешевшує вартість послуги або товару.

Цей тренд відбивається також і на сфері міжособистісного спілкування. Всі ми сьогодні звикли до спілкування через електронну пошту та месенджери. У нас є месенджер, у якому ми ведемо ділове листування, є месенджер, який використовуємо для спілкування з друзями й обміну смішними картинками одне з одним, є групові чати по роботі, чати з друзями тощо. Рамки стираються і нерідко на робочі повідомлення доводиться відповідати пізно вночі, а діловий лист відписувати на вихідних, у неробочий час.

«Якщо ви справді на вершині ієрархії, вам не потрібно нікому відповідати. Вони повинні відповісти вам», — пише авторка NYT.

Вибір на користь ретро

Чимало топ-менеджерів та бізнесменів відмовляються від смартфонів та розумних ґаджетів і обирають для спілкування старомодні кнопкові телефони або «розкладачки». Приміром, інформаційна служба ВВС про такий тренд писала ще чотири роки тому, у 2016-му.

«Зростаюча популярність телефонів старих моделей пояснюється тим, що людям набридла залежність від смартфонів. Коли ви починаєте користуватися телефоном-розкладачкою, ви робите сміливу заяву, що ви є господарем свого життя», — цитує ВВС адвоката й фахівця з питань етики технологічного світу Девіда Райана Полгара.

За його словами, якщо людина, яка працює в області сучасних технологій, користується телефоном-розкладачкою, або хтось свідомо відмовляється від свого смартфона, — так він демонструє свою силу волі та свободу. Експерт називає це «ознакою статусу».

Крім цього, смартфон і лептоп, постійне користування інтернетом, чекіни й фотографії в соцмережах можуть дати чимало інформації про ваше особисте життя, вподобання, пересування та інтереси. Facebook знає про вас усе: куди ви ходите, з ким бачитесь, хто вам подобається, а хто — ні, бо ви заблокували цього користувача. На основі цього вам пропонують контекстну рекламу будь-якого профілю: від марки шампуню до політичних партій. Можливо, через це від смартфонів відмовляються деякі бізнесмени, політики і зірки.

Коронавірус вносить корективи

Свої корективи в ситуацію, без сумніву, внесла й пандемія коронавірусу COVID-19. Сьогодні ми опинилися в унікальній ситуації, коли весь світ був змушений масово перенести в онлайн усе: спілкування з друзями та родичами, робочі зустрічі та офісні наради, уроки в школі та екзамени в інститутах, п’ятничні посиденьки за кухлем пива та, навіть, побачення з коханими людьми.

Отже, ми змушені повністю покладатися на свої ґаджети: замовляти доставку їжі, сплачувати рахунки, купувати необхідні речі онлайн та оформлювати доставку поштою.

«Існує й така реальність: у нашій культурі, де рівень ізоляції зростає, зникло стільки традиційних місць збору та соціальних структур, а тому екрани заповнюють цю порожнечу», — йдеться в матеріалі NYT.

І якщо у світі це сприймають як тимчасовий захід безпеки, після якого, ймовірно, більшість країн повернуться до звичного ритму та більше цінуватимуть реальне життя, Україна може піти за зовсім іншим сценарієм. Так, якщо проаналізувати ситуацію з дистанційним навчанням, виявиться, що до карантину українські школи та виші не мали подібного досвіду викладання онлайн. Лекції та уроки довелося адаптовувати, фактично, з нуля, часто — експериментальними методами. До того ж, Міносвіти дозволило педагогам самостійно підібрати найбільш оптимальні та комфортні методи, додатки, платформи для навчання.

Якщо ж порівняємо наш досвід, наприклад, із Китаєм, то побачимо, що дистанційне навчання для студентів цієї країни не було чимось особливим і до пандемії коронавірусу. Скажімо, університет в Цінхуа розробив власну онлайн-платформу для віддаленого навчання — Rain Classroom — ще у 2016 році. Вона набула такої популярності, що використовувати її стали й інші китайські виші. Знову ж таки, ще до пандемії. Тобто, ще раніше в китайських студентів був вибір, як навчатися: дистанційно чи очно.

Україна ж прийшла до цього досвіду вимушено і тільки зараз. І наразі постає цілком логічне питання: чи захочуть українські студенти після такого досвіду переходити на очне навчання в інститутах з осені цього року? Адже віддалене навчання та онлайн-пари дають змогу паралельно працювати, заробляючи безцінний досвід, який так потрібен для майбутнього резюме. На це питання звертає увагу, зокрема, викладачка кафедри мультимедійних технологій Інституту журналістики КНУ ім Тараса Шевченка Вікторія Шевченко на своїй фейсбук-сторінці.

Перехід в онлайн змусив українців тет-а-тет зустрітися зі ще однією великою проблемою — відсутність доступу до інтернету в регіонах. З’ясувалося, наприклад, що не всі діти, особливо, у віддалених селах, мають комп’ютер та інтернет і можливість закінчити рік віддалено. Та ж сама проблема і в багатьох дорослих — наприклад, представників незахищених соціальних груп, приміром, ромських спільнот. До того ж, навіть у великих містах немало людей зрілого віку не знають, як користуватися комп’ютером, інтернетом, створювати онлайн-документи тощо. Що, звісно, відбивається на якості роботи загалом. А не всі представники малого та середнього бізнесу мали змогу перевести свій бізнес онлайн — тобто, в умовах карантину поки що виграють ті, хто має й офлайновий магазин, і онлайн-крамницю.

Тож чи можна сказати, що Україна відстає від світових трендів щодо використання ґаджетів та користування онлайн-послугами? Можливо, допоки громадяни інших країн роблять свідомий вибір на користь реального життя, відмовляючись від смартфонів та цілодобового доступу до інтернету, ми тільки вступаємо в цю «епоху бідності», опановуючи дистанційні послуги та онлайн-розваги?

Ілюстрація: toppress.kz