Не так страшна пропаганда…

Не так страшна пропаганда…

10:42,
8 Квітня 2015
2941

Не так страшна пропаганда…

10:42,
8 Квітня 2015
2941
Не так страшна пропаганда…
Не так страшна пропаганда…
Нейтралізувати російський вплив на український медіапростір і суспільство можна без зайвих і непотрібних потуг

При обговоренні теми інформаційної війни, що триває поміж Україною та Росією як мінімум відтоді, як Віктор Янукович висловив намір підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом, постійно виринає теза, що якщо Україна вже чи ще не програла цю війну, то точно програє. Для прикладу, так вважають експерти, зібрані Інститутом Горшеніна: «У постановці питання — Україна програє інформаційну війну. Ніхто не говорить, що Росія виграє. Але Україна її програє», — каже журналіст Андрій Куликов. Мені ж ближчою є думка, озвучена соціологом Володимиром Паніотто на круглому столі, зібраному 20 березня «Телекритикою»: «Влада ще не підходила до інформаційної війни саме як до війни». Себто Україна навіть не починала вести ту війну, щоб говорити про програш у ній. Втім, якщо про загрозу інформаційної війни рік тому говорили як про нове явище, намагаючись до нього підступитися, то зараз експертні дискусії на цю тему виглядають уже як детальний аналіз проблеми та конкретні пропозиції, що з цим робити і на яких напрямках.

Ці напрямки та рецепти й намагалися окреслити учасники кількох панельних дискусій згаданого круглого столу. Грубо кажучи, йшлося про три зони інформаційного впливу: Україна загалом, мешканці окупованих територій і закордон (передусім Захід, потім країни СНД). Всі три є важливими, попри очевидну різницю в цілях і методах українського інформаційного впливу. На території України, контрольованій українською владою, нам важливо не допустити податливості на хвилі російських інформаційних атак, вкидів, пов’язаних із нагнітанням істерії щодо економічної ситуації, розпалювання депресивних настроїв, сепаратистських закликів на півдні та сході, на Закарпатті. Більшість учасників дискусій сходилися на тому, що копіювати російські методи в цьому процесі не потрібно, ба навіть шкідливо. Ми не повинні гратися у м’ячика й казати, що в Росії також ситуація гіршає, рубль падає; ми повинні пропонувати те, що в нас може бути кращим, використовувати метод позитивної дискримінації.

Як справедливо зазначив професор-політолог Сергій Телешун, ця війна інформаційно-психологічна, а в нас же поки навіть не прописана концепція внутрішньої політики, яка би могла давати відповіді, яку державу ми хочемо бачити, що в ній будуємо, до чого йдемо. З цими відповідями ставити чоло інформаційним викликам було би легше. В тому числі у напрямку населення окупованих територій. Із ним, як і з людністю прифронтової зони, треба працювати в рази інтенсивніше, оскільки там набагато менший доступ до українських ЗМІ, а відповідно сильніший вплив російських і т. зв. сепаратистських на кшталт «Патриотического радио Армии Новороссии». Учасники дискусії — вихідці з Донбасу і Криму переважно сходилися на тому, що мовою донесення української інформації мала би бути російська (використовувати запущений проросійськими силами в Криму в 1990-х роках концепт «Слышать правду на родном языке» — кримська соціолог Ірина Брунова Калісецька, «Русский язык — Донбасс — демократия» — журналіст «Громадського Донеччини» Олексій Мацука).

Проти цього категорично проти виступила Ольга Большакова з Незалежної асоціації телерадіомовників, наголосивши, що цей виверт не має шансів, оскільки його сприйматимуть як чергову цяцянку, від якої українська влада після перемоги відмовиться. Як написав у грудні 2014-го на сайті «Депо» публіцист Микола Поліщук, населення на окупованих територіях багато в чому нагадує німців часів безоглядної віри в Гітлера: «Дезориентированная, лишенная денег масса крымчан, скорее всего, еще больше объединится вокруг самозваных властей, особенно если они, по примеру Донбасса, наладят раздачу бесплатной каши и дармовой тысячи гривен или рублей. Бунтуют же, как писал Солженицын, не голодные, а подголоженные».

Меседжі, адресовані кримчанам і донбасівцям, мають містити передусім інформацію про них самих, про те, що про них в Україні пам’ятають, а влада не зрадить своїх громадян, — Олексій Мацука був дуже різкий у висловлюваннях щодо українських ЗМІ, котрі тематику внутрішньо-соціального життя на тих територіях просто вилучили з тематики новин і репортажів. Додам від себе, що якщо про Донецьк і Луганськ по радіо чи ТБ ми можемо принаймні почути про погоду, то щодо Криму такого роду новини не звучать практично від часу окупації Росією. Так, кримчани в Криму можуть не чути цього радіо, натомість чують тисячі переселенців на материковій Україні, та й узагалі подавати цю інформацію — вияв громадянської позиції, котрий сприяє утвердженню патріотизму.

Для того, щоб інформація таки потрапляла на окуповані терени, варто використовувати як стандартні (закупка пересувних передатчиків, використання наявних у ЗСУ глушителів для блокування ворожих хвиль, цілеспрямоване поширення мережі пунктів продажу української преси), так і нестандартні методи. До останніх відносять активніше залучення переселенців, які курсують поміж новим і старим поселенням, зняття бар’єрів при поїздці до Криму тощо. Також пропонується в інформаційному потоці більше ставок робити на колишніх зірок місцевої журналістики, котрі вимушені були мігрувати до Києва, Дніпропетровська, Харкова, але рівень довіри до яких надалі залишається високим. Окрім того, вони знають місцеву специфіку набагато краще, ніж навіть ті нечисленні репортажисти, які прориваються на підконтрольні сепаратистам землі. Звісно, інформаційний продукт повинен бути також якісним, критичним до обох сторін конфлікту, без намагань штучно вибілювати Україну, її збройні формування.

Не менш важливим фронтом української інформаційної кампанії має стати західний світ, де Росія задіяла всі мислимі й немислимі методи для дискредитації України. Відбувається це через мережу проросійськи налаштованих партій, лідерів країн, куплених експертів, найнятих ботів в інтернеті, іномовних сайтів, мережу своїх культурних центрів. Оскільки протистояти на повну потужність цій махині неможливо, то Україні, її численним діаспорам за кордоном варто зосередитися на точковому протистоянню російській брехні. Як зазначив Ярослав Ковальчук із Міжнародного центру перспективних досліджень, варто брати до уваги, що аудиторія різних країн на Заході також різна, треба враховувати ступінь критичності мислення і проросійських настроїв. Але мати на меті свого впливу саме суспільство, бо саме від нього, а не навпаки, залежить думка політиків.

Сергій Телешун у виступі наголосив, що Україні треба точніше визначати сфери, де вона може бути Заходу цікава й потрібна, чому Захід повинен бути зацікавленим у позитивному для України вирішенні конфлікту. Цього поки що не відбувається.

Останній напрямок, від якого в Україні здебільшого прийнято відмахуватися, — це східний: Росія і країни СНД. Чому він теж важливий? По-перше, помилково гадати, що зі ймовірним усуненням Путіна від влади відносини між Україною та Росією відразу поліпшаться, або й узагалі повернуться до стану, коли кремлівський лідер прокидався з думкою, що зробив для України. В Росії чимало осіб зацікавлено у продовженні та ескалації конфлікту, із лідерів нинішньої опозиції про повернення Україні Криму виразно говорив лише Борис Нємцов. Росія нікуди не подінеться зі східного кордону нашої країни, тож налагоджувати бодай якісь стосунки з адекватними людьми варто починати, попри те, що на сьогодні це, як показують опитування, дуже важко.

Подібно і з країнами СНД, які здебільшого перебувають в орбіті російського впливу: важливо зламати переконання про хунту й фашистів у Києві, аби надалі будувати нові взаємовідносини на кшталт ГУАМ та інших життєво потрібних Україні структур.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: shredonmag.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду