Ростислав Мельників: З’являється третя сила, якій потрібен інтелектуальний продукт - на противагу національним голосінням і православному мракобіссю

Фото: ursukhov.files.wordpress.com

«Медіаграмотність» продовжує з’ясовувати, хто такі українські інтелектуали і чи можуть вони співіснувати з українськими медіа. Ми вже спілкувалися з Сергієм Жаданом, Андрієм Портновим, Павлом Солодьком, Тетяною Трофименко, Олександром Ворошилом та Андрієм Бондарем. Цього разу співрозмовником «Медіаграмотності» став Ростислав Мельників.

Ростислав Мельників – критик, журналіст, літературознавець, поет. Один із засновників літературного угруповання «Червона Фіра». Його тексти входили до багатьох антологій. Крім того, Мельників упорядкував декілька видань у серії «Розстріляне Відродження» – «Вибране» Майка Йогансена, Сергія Пилипенка, Миколи Хвильового та ін.

Він  – представник харківського інтелектуального середовища. До кола його спілкування входить чималий спектр тих, кого можна назвати інтелектуалами не лише Харківщини, а й усієї України – від письменника Сергія Жадана до професора Леоніда Ушкалова.

Ростислав Мельників знає кухню інтелектуального життя зсередини. І навіть має свій особистий вокабуляр – вживає слово «інтелектуаліст». Що воно означає – читайте нижче.

– Як ви тлумачите слово «інтелектуал»?

– Я дуже обережно ставлюся до вживання слова «інтелектуал» в українському контексті. З одного боку, я ж, напевне, розумію, про що йдеться. Принаймні мені так здається. Але з іншого, – якщо накласти це поняття на нашу ситуацію і зокрема взяти гуманітарну інтелігенцію, то відсоток інтелектуалістів з-поміж цієї категорії суспільства дуже малий. Власне інтелектуальне середовище лишень в останні десятиліття почало формуватися. Цей простір від 1930-х рр. цілеспрямовано вихолощувався в Україні. І нині ми можемо називати хіба поодинокі постаті інтелектуалістів.

– Хто вони?

– Це ті люди, що задають певний інтелектуальний тон культурної комунікації, визначають певні стратегії суспільного мислення, провокують певні тенденції в гуманітаристиці.

Коли хтось починає говорити про те, що ми маємо власну інтелектуальну традицію, він швидше має на увазі фрагменти й сегменти інтелектуального буття в Україні в певні етапи її історичного розвитку. Однак вони не постають певною неперервною цілісністю, а, відповідно, це і не є традицією. Схоже, що ми маємо традицію уривання непочатих традицій.

Першим таким посутнім уриванням стала доба романтизму, яка вивершилася доволі «затягнутим» у часі народницьким наративом. І хоча коло кирило-мефодіївських братчиків та головно Пантелеймон Куліш прагнули внести певні корективи щодо інтелектуально-елітарної складової духовного життя нації, проте загальна картина не змінилася.

Це вже більш усвідомлено сприйняв Іван Франко, прагнули прищепити модерністи та чи не найуспішніше зреалізували чи, точніше, заклали новітні підвалини українського інтелектуального елітарного простору представники «червоного ренесансу». І подальше уривання цього процесу виявилося найбільш болісним і найбільш трагічним. Зрештою, і сьогодні відчутним.

Доволі цікавими й плідними щодо цього видаються міркування Ігоря Костецького в передмові до його перекладів Стефана Ґеорґе 1971 р. Пропонована ним схема, умовно кажучи, апокрифічної історії літератури багато що систематизує, пояснює і навіть постає певною програмою дій виходу з теперішнього стану «розбитого корита».

– Але ж ніби все потроху повертається, ні?

– Ніби й так, але ми знову стоїмо перед проблемою геополітичного вибору, а відтак розбудови свого інтелектуального простору. Ці, здавалося б, далекі одне від одного речі, тісно, напрочуд тісно взаємопов’язані. Сьогодні, приміром, знову акумульовано питання «Русского мира» й оприлюднено відповідні позиції. Не можна казати, що вони погані чи ворожі. У певному сенсі це лише певний інтелектуальний продукт.

– І інтелектуальний простір теж.

– Так. І все залежить від того, чи зможемо ми відстояти українську позицію, запропонувати свій продукт на власних засадах. І тут маємо величезні проблеми. Зрештою, вони починаються вже з того, що слід бодай визначити: а хто це буде робити?

Українські інтелектуалісти?

Українська інтелігенція?

Але хто такі ці українські інтелігенти, і чи є серед них українські інтелектуалісти? І це вже питання риторичне. Приміром, ось на захист Ліни Костенко виступила «українська інтелігенція». Але чи є серед них інтелектуалісти? – Сумніваюсь. А чи належить до цієї категорії сама Ліна Василівна? – я можу тільки здогадуватись і робити поправку на вік.

– А оце слово «інтелектуаліст» – що воно означає? Це інтелігент, інтелектуал чи щось інше?

– Воно ближче до поняття «інтелектуал», його синонім.

– А кого б ви назвали інтелектуалістами?

– У мене декілька знайомих осіб, яких я точно міг би назвати інтелектуалістами, адже вони можуть визначати певні стратегії й моделі інтелектуального життя. Наприклад, мені дуже імпонує те, що роблять професори Леонід Ушкалов та Григорій Грабович. Вони часто стоять на різних позиціях і часто виступають як опоненти один до одного, але саме вони є певними орієнтирами, представниками українського інтелектуального світу. Як би ми до них не ставилися, саме вони формують стратегії мислення.

– Інтелектуаліст і інтелігент – це одне й те ж?

– Як на мене, ні. В мене стійка асоціація зі словом «інтелігент» – одразу згадується оповідання Андрія Кокотюхи «Весілля». Там один персонаж – єдиний у сім’ї інтелігент, випускник факультету фізкультури.

У нашому суспільстві інтелігентами вважаються люди, котрі здобули вищу освіту. Але нині кожен другий має вищу освіту, тобто кожен другий – інтелігент. Власне, я десь читав, що саме поняття «інтелігент» – вияв усе того ж згадуваного «Русского мира».

А от інтелектуали, інтелектуалісти – явище іншого світу й іншого порядку. Вони займаються продукуванням ідей і стратегій суспільного мислення. Для мене, скажімо, взірцем українського інтелектуаліста можуть бути Ігор Костецький або Юрій Шевельов.

– Скажімо, живе собі аспірант якої-небудь кафедри і продукує ідеї та стратегії. Чи достатньо лише продукувати? Чи, можливо, необхідна комунікація, спосіб поширення цих ідей?

– Цей аспірант не зможе нормально реалізуватися, поки не виникне інтелектуальне середовище навколо нього чи поки він сам не потрапить у таке середовище. Це факт. Щороку захищаються сотні кандидатських дисертацій. І де ті всі люди? Хто робить науку?

– Що таке середовище?

– Це оточення, де можливий розвиток, творча дискусія, обмін думками й ідеями.

– Хто може стати середовищем? Колеги по кафедрі?

– Звичайна кафедра – це болото, де хтось когось підсиджує, плете якісь інтриги тощо. Молодий науковець має від цього абстрагуватися. Це найкраще, що він може зробити. А ще – прагнути знайти своє інтелектуальне коло.

Мені здається, що мені пощастило: по-перше, моє формування як особистості відбувалося переважно поза кафедрою, – передусім літературне товариство покоління дев’ятдесятників і дещо старших, але дружніх вісімдесятників, та чудовий журналістський колектив моєї першої редакції, а по-друге, ще студентом я подружився зі своїми викладачами Леонідом Ушкаловим та Ігорем Оржицьким, чиї імена – як ви сьогодні можете побачити – знані в світі, певна річ: кожного у своїй науковій ділянці.

Це допомогло мені краще усвідомити те, чим я займаюся. Власне, коли людина опиняється в такому середовищі, це стає дуже добрим стартовим майданчиком.

У західних університетах працює інша модель. Там кафедра – це професор, який працює на певній посаді. Навколо нього формується певне коло. Тобто студент або аспірант, коли обирає собі університет, орієнтується на певного професора та на змогу виростати в його силовому колі. Ці силові поля можна змінювати та набиратися досвіду, прямуючи до самореалізації.

Так само студенти рідко залишаються працювати в своєму університеті, бо немає вакансій. Тож за життя молодий науковець змінює декілька різних інтелектуальних середовищ. І це добре. Щоправда, будемо відверті, і на Заході в університетах болотяного баговиння теж вистачає.

– Ви – приклад не дуже публічного інтелектуала…

– Я взагалі не вважаю себе інтелектуалом. Я чесно працюю у своїй ділянці. Маю певні досягнення. А найголовніше – отримую задоволення від роботи.

– Чого ж бракує для самоідентифікації як інтелектуала?

– Питання доволі складне. І справа, звісно, не тільки в моїй «природній скромності». Тут складна сув’язь проблем: включно з присутньою незадоволеністю собою та відчуттям, що його умовно можна означити синдромом «лицарства абсурду», згадуючи принагідно п’єсу Бориса Антоненка-Давидовича. Йдеться про певну «безсенсовість» твого продукування ідей.

– Ну так чого бракує для усвідомлення сенсу продукування ідей? Публічності?

– Та ні. Напевно, питання полягає в грошах – у чикаленківській формулі любові до Батьківщини. У нашому суспільстві немає наразі таких яскравих патріотів, як Євген Чикаленко чи Василь Симиренко.

Рівень інтелекту скоробагатьків не дозволяє на теперішньому етапі вкладати гроші в інтелектуальний продукт, у формування та розвиток інтелектуального середовища, а надто – в український інтелектуальний продукт, у формування та розвиток українського інтелектуального середовища.

В Україні бракує багатих людей і фондів, які готові давати гроші на «ідеї», на університетську гуманітаристику. Звісно, що є й інші шляхи реалізації ідей – було б, напевне, бажання. Згадати бодай покійного Сашка Кривенка, чия діяльність сформувала нові стандарти журналістики в Україні, однак загальна ситуація не дозволила реалізуватися йому в іпостасі українського Теда Тернера.

– Ну не може бути, що ці ідеї не потрібні нікому.

– Принаймні нашій державі це так і не стало потрібно за 20 років незалежності. Маємо два полюси: на одному «професійне українство» в кращих традиціях «малоросійства» з пасіками, глечиками, шароварами, салом і горілкою, а на іншому – «Табачники». І перші, і другі не здатні створити передумов для інтелектуального культурного середовища в Україні. І в цьому теж проблема.

– Попри все сказане, ви таки продукуєте ідеї… Наскільки важливо донести їх до широкої аудиторії? Чи, може, достатньо продукувати ідеї «в тумбочку»?

– «В тумбочку» нічого не вийде. Ідеї цінні тим, що їх треба реалізовувати, коли вони виникають. У цьому, як на мене, і є ключ до розуміння, що ж таке інтелектуал.

– Який медіум найкраще використати для донесення ідей?

– Доносити ідеї вкрай важливо, особливо для структуризації культурного процесу, витворення певного ідейного поля. Як на мене, нам бракує журналів і сайтів загального культурологічно-гуманітарного спрямування.

Сьогодні ми починаємо дозрівати до того, що поміж тих полюсів є й третій, – третя сила, якій потрібен саме інтелектуальний продукт, на противагу національним голосінням одних чи православному «мракобіссю» інших.

З’являються симптоматичні ознаки того, що ми скоро почнемо самі кооперуватися для реалізації цікавих проектів. Принаймні змогли ж за одну ніч назбирати гроші на похорон Ульяненка.

– Ми – це хто?

– Це середовище людей, що сповідують ідеали модерної України, як і попередники 1920-х чи мурівських 1940-х.

Такі спроби вже були. Щось подібне свого часу намагалися зробити Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Соломія Павличко, Юрій Покальчук та інші. Правда, безуспішно. Одна з причин, як на мене, крилася у власній амбіційності, що не дозволила пожертвувати собою задля того, щоб тягнути спільного воза. Тим паче, що та спільнота ще не мислила відповідними категоріями й ініціативу було просто не почуто.

Сьогодні ситуація більш сприятлива для оптимістичних прогнозів, – видається, що вже є певна критична маса однодумців і витворено відповідний простір спілкування.

– Тоді який медіум є найбільш ефективним для спілкування інтелектуалів?

– Думаю, це буде якийсь журнал плюс інтернет-портал. Щось на кшталт «Сучасності» в кращі роки її існування, але зі значно більшими можливостями й значно ширшою аудиторією. Насправді, будь-який із майданчиків, які зараз існують, може стати основою для створення такого журналу. Питання в тому, хто виступить ініціатором. Громадська ініціатива – єдиний шанс для нас. 

comments powered by Disqus