Навколо журналістської освіти віддавна точаться дискусії, в яких фахівці дедалі частіше висловлюються проти необхідності навчати журналістики у вищій школі. Днями свою думку щодо цього сформулював відомий британський журналіст та редактор Келвін МакКензі в газеті The Independent.

МаКензі зараз 64 (привіт фанатам Beatles), і він був головним редактором таблоїду The Sun понад десять років. Завдяки цій роботі його ім’я згадуватиме не одне покоління британців. Він уславився суперечливими заголовками, серед яких і скандальний «Попався!» (Gotcha!) на першій шпальті, що стосувався новини про потоплений британцями аргентинський легкий крейсер General Belgrano під час Фолклендської війни у 1982 році.

Газетна журналістика – це не професія, а робота, навичка, талант, уважає МакКензі. Для роботи журналістом не потрібен диплом чи членський квиток професійної організації, як в аудиторів чи адвокатів. За три роки в коледжі ви не навчитеся чогось більшого за те, що ви можете опанувати за місяць, працюючи в місцевій газеті. Так, університет – це приємно: нові друзі, багато випивки, час від час – відвідування лекцій. Але нічого з цього не потрібно, щоб бути журналістом, вважає Мак Кензі. Ну, хіба що, можливо, випивка…

Але кількість студентів, що вчаться на журналіста, постійно зростає. У Британії журналістику викладають у понад 80 вищих навчальних закладах. У 1999 році курси газетної журналістики відвідували 7400 студентів у країні, а за десять років їх було понад 25 тисяч. За цей самий період кількість робочих місць в індустрії скоротилась на третину.

Чому стільки молодих людей обирає журналістику, якщо роботи немає? Бо робота в медіа – це не робота у звичному розумінні цього слова. Бути журналістом круто і модно. Але в цей же час на ринку пропозиція значно переважає попит, що означає зниження рівня оплати праці. В журналістиці бракує грошей, а черга охочих отримати роботу постійно росте. А зазирніть у статистику накладів газет і журналів! Друкована преса тяжко працює над тим, як здихатись вас, а не над тим, щоб дати вам роботу.

18-річним юнакам і юнкам, що мріють стати журналістом, МакКензі радить отримати гарні оцінки на тестуванні по закінченні середньої школи та йти до місцевої газети. Звідти – до регіональної, а в 21-22 роки можна спробувати пробитись до газети чи журналу національного масштабу. «Якщо мені доведеться обирати між двома претендентами на вакансію, один із яких пішов цим шляхом, а інший у свої 23 закінчив факультет журналістики, я оберу першого, - пише він. – Одна з переваг місцевої преси (хоча зараз це майже суцільний жах у порівнянні з досвідом моєї молодості, коли в цих виданнях поєднувалась робота і задоволення) – навчання людей. Молодь навчають не співробітники відділу кадрів, а редактори, як це й має бути».

Вчитись на робочому місці нелегко, але це та наука, яку ви ніколи не забудете. Це не те саме, що слухати викладача. Хоч скільки часу ви витратите на академічні дискусії, це не дасть вам «відчуття новин», і ніякий вчений ступінь із цим не допоможе. Це відчуття, яке або є, або його немає.

Праця журналіста – це індивідуальне й суб’єктивне. «За свою кар’єру з 21 до 60 років я не написав майже жодного довгого тексту. Найдовше слово, яке я поклав на папір, було оте саме Gotcha! Я був майстром коротких жанрів», - згадує МакКензі.

Робота викладачів журналістики у вищих навчальних закладах Британії – зазвичай прерогатива досвідчених журналістів на пенсії, які викладають шість місяців на рік, отримуючи за це до 60 тисяч фунтів (понад 90 тисяч доларів) щороку. «Їхні студенти накопичують борги, щоб викладачі могли жити життям, до якого вони звикли. Я б закрив усі факультети журналістики вже зараз. Якщо бажаєте працювати журналістом, ідіть і працюйте прямо після школи. Ви матимете кращу кар’єру й уникнете боргів. Успіху!», - радить легендарний редактор.

«Медіаграмотність»