В інтернеті повно матеріалів про те, як робити новини – американських гайдлайнів, правил шведської школи журналістики, стандартів ВВС. У великих ЗМІ, певно, вже не залишилося редакторів і репортерів, які не знають, що таке принцип Five Ws та правило перевернутої піраміди. Мусимо визнати: часто проблеми з якістю матеріалів зумовлені не невіглаством авторів чи браком можливості вчитися – особливо якщо йдеться про працівників центральних та великих регіональних медіа, які вже пройшли певний відбір за ступенем професіоналізму при працевлаштуванні.

Кілька місяців тому директор Інституту журналістики Київського національного університету Володимир Різун у розмові з MediaSapiens сказав: професійна культура в українській журналістиці досі не сформувалася, і загальних внутрішніх стандартів якості немає. Власникам медіа ця якість у переважній більшості випадків байдужа, тому єдиним контролером мають стати громадські організації, що відстоюватимуть право на якісну інформацію так само, як споживацькі спілки борються з виробниками травматичних іграшок та шкідливих харчів. Такі організації виникатимуть, коли сформується культура споживання інформації, і глядачі почнуть відрізняти хороший журналістський матеріал від поганого так само легко, як на базарі гнилі овочі від свіжих.

Неякісні журналістські матеріали можна умовно поділити на джинсу (навмисне неякісні) та такі, автор яких ліниться дотримуватися стандартів, бо не сприймає їх усерйоз, або й просто не знає (ненавмисне неякісні). Якщо дивитися телевізор критично, не вимикаючи мозок під фонове бурмотіння і намагаючись аналізувати побачене й почуте, «погані» матеріали можна вирізнити за низкою простих зовнішніх критеріїв – навіть якщо ви не знаєтеся на суспільному житті настільки, щоб упевнено ділити теми на значущі і незначущі.

Місце в новинах. Якщо підозрілий сюжет зі згадуванням добрих справ компанії N іде останнім чи передостаннім, перед матеріалом про звіряток чи художню виставку, це з великою ймовірністю джинса. На центральних телеканалах ще досі зберігаються зумовлені турботою про рейтинги правила пристойності, які не дозволяють пхати замовний сюжет у першу частину випуску. На муніципальному ТБ справи гірші, проте й там першим поставлять не «заказуху», а відеозвіт про геройства мера, що вже зветься трохи іншим словом.

Журналіст у кадрі. На деяких каналах поява репортера на екрані (стендап) є обов’язковим елементом формату, на інших журналісти роблять це за бажанням. Мало хто з них відмовиться зайвий раз засвітитися в кадрі, і що сенсаційніша тема, то довшою буде поява автора. У джинсових сюжетах стендапів майже ніколи немає, бо хто хоче уславитися як речник компанії Х – і перед родичами незручно, і компанія – конкурент Х такому журналісту матеріалу робити вже не довірить.

Ім’я автора в титрах. Якщо ви дивитеся новини певного каналу досить тривалий час, то вже знаєте репортерів за іменами та голосами. Поява скромного Петра Іваненка, який ніколи не показує обличчя й не називається наприкінці матеріалів, мусить насторожити. Можливо, це стажер, але якщо є інші ознаки замовного матеріалу, Петро – редакційний віртуал, фантом-фрилансер, якого начитує хтось із редакторів.

Назва компанії в титрах. На центральних каналах діє правило, яке дуже дратує підприємців: якщо у вас беруть інтерв’ю як у представника певної професії чи працівника типової компанії певної галузі, ваше ім’я (а як пощастить, і прізвище) у титрах з’явиться, а от назва фірми – нізащо. І журналіст, начитуючи текст, звісно, його теж не згадає. Тож якщо серед «типових» металургів, фінансистів і директорів фабрик раптом виринає контора з абсолютно конкретною назвою та географією діяльності, – це джинса.

Логотипи і брендовані елементи. На продовження попереднього пункту: оператори для зйомок, що ілюструють «типові компанії галузі», старанно уникають потрапляння вкадр логотипів компанії на всьому, включно з ручкою в руках інтерв’юйованого. Тож якщо ви бачите логотип і можете ідентифікувати компанію за ним чи за фірмовими кольорами, це зроблено явно невипадково.

Незрозуміло, що це було. Ви подивилися сюжет і не зрозуміли, навіщо вам його показали? Це неякісне інформування. Джинса із розхвалюванням діяльності певного підприємства, репортаж із галузевої комерційної премії чи благодійного заходу – не найгірший варіант. Страшніше, коли про важливі речі на кшталт внесення змін до Конституції журналіст робить формальний, нудний та поверховий сюжет. Якісний матеріал чітко дає зрозуміти: 1) чиї інтереси зачіпає подія і 2) які наслідки вона матиме для цих людей. Зрозуміло, що загальнонаціональні новини мусять розповідати про те, що стосується тисяч і мільйонів людей.

Приберіть дітей від чорних екранів. Зловживання матеріалами кримінального характеру є ознакою неякісного інформування, бо не відповідає критерію суспільної важливості. Дивитися і слухати чорнушний репортаж про те, як сімдесятирічна бабця вбила сорокарічного коханця лопатою за те, що він намагався обміняти її онучку на пляшку горілки в сусіда-наркомана, звісно, цікаво багатьом глядачам. Але для цього є кримінальні програми, які йдуть пізно ввечері і яких не бачать діти.

Говорять голови. Добре, коли очевидець, учасник чи експерт коментує подію, до якої має безпосередній стосунок. Але синхрони не можуть замінити власне розповіді журналіста, який за той самий проміжок часу встигне стисло переказати суть. Самі лише шматки прес-конференції не можуть складати цілий сюжет, хіба що на ній не сталося щось мегасенсаційне.

Рятівна «отражонка». «Отражонкою» зветься відео, яке не стосується події і яким під час монтажу перекривають місця, де журналістові є що сказати, але немає чого показати. Це зазвичай люди на вулицях, якісь абстрактні будівлі, у кращому разі, якщо, наприклад, ідеться про трубний завод – абстрактні труби, цехи, відзняті на зовсім іншому виробництві. Кількість відео обмежена, і часто архівні кадри дають без титру «архів», одні й ті самі на різні події, і потьомкінські села «отражонки» дезорієнтують глядача. На заході, якщо картинки нема, а подія справді важлива, не соромляться надавати слово ведучому, доки оператор не доїхав і не відзняв.

Коли картинка бреше. Оператори знають, як зняти двадцять людей так, щоби склалося враження натовпу, і навпаки. Коли йдеться про супермасову акцію, а загальних планів у сюжеті немає, будьте певні: вам брешуть. Перевірити стан справ на Майдані та інших центральних площах міст легко, подивившись в інтернеті трансляції з веб-камер.

Чистота жанру. На українському телебаченні є інформаційні програми (щоденні новини) та інформаційно-аналітичні (тижневики, деякі вечірні). У сюжетах інформаційних програм журналіст повинен дати якомога більше важливих фактів, в інформаційно-аналітичних – інтерпретувати їх. Простий перерахунок того, що сталося за тиждень у певній темі, не можна вважати повноцінним аналітичним сюжетом, максимум – підводкою до обговорення з гостем у студії.

Вимагайте глибини. Якщо журналіст підняв у сюжеті питання, він мусить на нього відповісти, чи виклавши факти, чи за допомогою синхронів експертів. Риторичні запитання («Хто тут винен і що ж далі буде з Х? Стежте за нашими наступними випусками») у новинах недоречні. Якщо в побутових негараздах у під’їзді баби Галі винні комунальні служби, а комунальним службам не виділяють грошей, бо немає постанови Кабміну, оскільки в держбюджеті не закладено фінансування відповідної статті закону, який ухвалила Верховна Рада минулого скликання, глядач має дізнатися про весь цей ланцюг. В ідеалі – журналіст мусить знайти відповідь, хто і в який спосіб зможе покращити ситуацію.

На важливі запитання мають відповідати важливі люди. Рішення значної суспільної важливості приймаються на високому рівні, але якщо це рішення непопулярне, високопосадовець ховатиметься від репортерів і підставлятиме замість себе нижчих за рангом, тих, хто не має повноважень коментувати великі рішення і не бере участі в їх ухваленні. Лінивий журналіст задовільниться синхроном чиновника середньої ланки про наслідки рішення, професіонал спіймає депутата чи міністра і спитає, чим він керувався, погіршуючи життя народу, і як народу з цим жити.

Поважні експерти з анонімних джерел. Фраза «деякі експерти вважають» частіше за все означає «мені так здається». Вислови «подейкують» та «ходять чутки» без деталізації, хто подейкує і де вони ходять, не мають права лунати з телеекранів. Що далі від конкретики, то ближче до маніпуляції.