Голлівуд – не фабрика правди

Голлівуд – не фабрика правди

00:00,
26 Лютого 2013
2842

Голлівуд – не фабрика правди

00:00,
26 Лютого 2013
2842
Голлівуд – не фабрика правди
Голлівуд – не фабрика правди
«Лінкольн», «Операція “Арго”», «Джанго звільнений» та «Ціль номер один» – ці оскарівські номінанти активізували дискусію про правду й вимисел в історичних фільмах.

Чи має мистецтво бути правдивим та в чому секрет популярності фільмів, що «ґрунтуються на реальних подіях» – у статті The New York Times (скорочений переклад).

Цього року найголовніші номінанти на «Оскар» – кінострічки «Лінкольн», «Операція “Арго”», «Ціль номер один» (Zero Dark Thirty) і «Джанго звільнений» – підлягали незвично ретельній перевірці (з боку журналістів та політиків) щодо достовірності зображених подій і фактів. Серед звинувачень: конгресмен Коннектикуту не голосував проти 13-ї поправки у 1865 році, як це показано в «Лінкольні» Стівена Спілберга. Іранська революційна гвардія не переслідувала літака з шістьома американськими дипломатами на злітній смузі Тегеранського аеропорту в 1980-му (як показано в «Операції “Арго”» Бена Афлека). І звільнений раб у 1858 році не приїздив на плантацію Міссісіпі Кенділенд, щоби звільнити свою німецькомовну дружину, як ми це бачимо у фільмі Квентіна Тарантіно «Джанго звільнений».

Аргументи проти цих кінокартин порушують вічні питання про мистецтво та його користь. Чи має мистецтво робити нас кращими людьми, давати моральні настанови, працювати на загальне благо або ж існувати лише заради нашого особистого задоволення? І окрім цього всього, чи має воно бути правдивим? Останній щедрий врожай історичних фільмів знову ініціював такі дискусії. І громадська тривога сконцентрована власне не на тому, достовірні чи недостовірні факти подано, скажімо, в «Арго». Тут зачіпається ширше питання – можлива втрата «монополії на правду», яку зараз утримують такі інституції, як влада чи преса.

Кращі оскарівські номінанти – це не документалістика, не журналістика чи наукові дослідження, хай навіть вони, як «Ціль номер один» Кетрін Біґелоу, містять видимість аудіальних та візуальних аутентичностей. «Ціль номер один» починається із записів телефонних дзвінків, які справді було зроблено з Центру світової торгівлі 11 вересня 2001 року. «Операція “Арго”», окрім скрупульозного відтворення лацканів і бакенбардів 1980 року, включає також архівні знімки президента Картера й аятоли Хомейні

Кадр із фільму «Операція “Арго”» / weekend.ria.ru

Ці картини підтверджують панування того, що можна назвати «документальним духом», який заповнює кожен куточок сучасної культури – починаючи від так званих рідкісних знайдених кадрів у програмах на кшталт «Паранормальної активності» і завершуючи різними штучними формами реаліті-телебачення – це все допомагає ще більше розмити і без того неясну межу між фактом і вимислом.

Правила журналістики видаються досить ясними, принаймні коли їх порушують. Але де в роботі уяви ми маємо ставити межу – між прийнятною вигадкою і безвідповідальною фальсифікацією? Чи можемо ми, приміром, не зважати на абсурдні фантазії в «Закоханому Шекспірі», на жартівливі вигадки у «Король говорить» чи на параноїдальні прикрашання у фільмі «Джон Ф. Кеннеді. Постріли у Даласі»? Історики знають, що факти не можна відокремити від їх інтерпретацій, те саме можна сказати й про фільми. Немає єдиного стандарту, за яким можна засудити (чи виправдати) химерні домисли у «Марії Антуаннеті», де королева Франції раптом промайнула у кедах, або абсолютний ревізіонізм у фільмі «Міссісіпі у вогні» (1988 р.).

Найсерйозніше заперечення проти «Лінкольна» полягає в тому, що він акцентує увагу на політиці еліт, а не на популярних діях, таким чином заперечуючи діяльність самих афроамериканців за своє визволення. Тобто тут річ у значенні та вазі зображених – чи не зображених – подій у фільмі та в тому, як представляють факти Спілберг і сценарист Тоні Кушнер. Багатьох жителів Коннектикуту засмутило те, що у фільмі делегація з цього штату постає на неправильному боці історії. Однак проблема ще глибша – у «Лінкольні» боротьба афроамериканців за свободу перетворюється на історію життя одного героїчного білого чоловіка. «Лінкольн» це не «Міссісіпі у вогні», але кожен із цих фільмів є частиною великої дискусії про те, хто володіє історією.

Фільми мають тенденцію розповідати більш ніж одну історію. «Операція “Арго”» розповідає не лише про захопливе звільнення: фільм також про дві могутні інституції – американську кіноіндустрію та ЦРУ, які є майстрами у приховуванні чи введенні в оману. «Джанго звільнений» – про зображення афроамериканців у голлівудських фільмах і також про конкретного чорного чоловіка (Джанго), який уособлює багатьох, включаючи чоловіка з найбільшою метафоричною зброєю у світі – президента Обаму. Через масові вбивства у Ньютауні «Джанго» також став фільмом про зростання насилля.

У свою чергу, «Лінкольн» розповідає не лише про те, як президент Лінкольн наполіг на прийнятті 13-ї поправки, це фільм і про Обаму, чиє президентство не можна уявити без цієї поправки. Кінострічка також може виглядати як критика на адресу Обами через його нездатність змусити опозицію працювати з ним.

 Кадр із фільму «Лінкольн» / www.mk.ru

Особистість Лінкольна вже не вперше фігурує у багатозначному смислі. У час Великої депресії біограф Лінкольна Карл Сендберг провів паралелі між Лінкольном і Франкліном Делано Рузвельтом, а фільми на кшталт «Молодий містер Лінкольн» підкреслюють зв’язок між двома періодами занепаду. Тоді правдивість фільмів також була гарячою темою – коли Реймонд Мессі знявся у головній ролі фільму «Ейб Лінкольн в Іллінойсі» (1940), у Daily News вийшла стаття з запитанням: «Канадієць грає Авраама Лінкольна?» (але ніхто не протестував, що у «Лінкольні» Деніель Дей-Льюїс – англо-ірландець).

Але найбільші дебати цьогорічного оскарівського сезону виникли довкола фільму «Ціль номер один». Критики звинувачують Кетрін Біґелоу та Марка Боала у схваленні чи навіть культивуванні тортур. Є значна неясність в історичних записах, деякі з яких залишаються у секреті, і тому важко сказати з упевненістю, чи справді такі тортури, які показано у фільмі, були корисними для розвідки. Проте відомо, що зображені методи допиту справді використовували у ЦРУ.

У фільмі «Ціль номер один» виходить так, що ці методи допиту – опосередковано і через роки – призвели до Усами бен Ладена. Критики фільму – включаючи сенаторів обох партій та журналістів із глибоким знанням цього предмету – наполягають, що це абсолютно не відповідає істині.

«Ціль номер один» зазнав найбільшої критики з-поміж інших фільмів і телешоу, де також зображено насилля. Одна з причин – як зазначає Марк Боуден в The Atlantic, у тому, що творці фільму назвали свій підхід «журналістським» та заявили, що мали доступ до учасників команди «морських котиків» та до офіцерів ЦРУ. Інакше кажучи, вони заявляють, що фільм правдивий.

Кадр із фільму «Ціль номер один» / buro247.ru

Через подібні заяви фільми «Ціль номер один» та деякі інші номінанти на «Оскар» захоплюють аудиторію, вони порушують ті історичні питання, які перетинаються із сучасними дискусіями. Деякі картини стали особливо злободенними: «Джанго» вийшов на екрани через 10 днів після стрілянини у школі Ньютаун, а «Лінкольн» – невдовзі після президентських виборів. У випадку інших фільмів, аргументи щодо правдивості кіно стали політичними аргументами. «Ціль номер один», наприклад, став мішенню, можливо, й «цапом-відбувайлом», у важливій дискусії про моральність американської антитерористичної політики, включаючи «вдосконалений допит» під час президентства Буша і безпілотні літаки в час президентства Обами.

Фраза «ґрунтується на реальних подіях» часто сприймається глядачами радше як ухиляння, а не обіцянка (чи небезпека!). І ми часто не знаємо, що саме було змінено чи залишилося поза увагою фільму. Навіть великі знавці історії можуть не пам’ятати кількості голосів у конгресі близько 150 років тому. Але вдумливі дорослі люди можуть помітити різницю між вимишленим фільмом і не вимишленим, незважаючи на схвильовані попередження від політиків і тих, хто тимчасово став кінокритиком.

За такою підвищеною увагу до фільмів на кшталт «Лінкольн» чи особливо «Ціль номер один» стоїть тонко завуальована недовіра американської публіки. Деякі з цих історій політики самі пропонують публіці, наприклад, існування зброї масового ураження в Іраку, тому зрозуміло, що недовіра публіки логічна. Часто здається, що багато історій створюються штучно, і в такій атмосфері підозрілості та скептицизму фільми не можуть залишатися недоторканними.

Але вимисел залишається привілеєм мистецтва, і, врешті-решт, це робота письменників, директорів і акторів – створювати штучні реальності. Нечесно звинувачувати творців фільмів, що вони часом спантеличують реальний світ його ж зображеннями. Правда в тому, що фільми ми якраз частково любимо і за їхню брехню – красиву чи ні. Хто нам винен правду – так це журналісти і політики.

Джерело: The New York Times

Автор: Манохла Даргіс, А.О. Скотт (Manohla Dagris, A.O. Scott)

Переклад: Марина Дорош

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Кадр із фільму «Джанго звільнений»/fakty.ictv.ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2023 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду