І все ж таки: чи блогери є журналістами?

00:00,
20 Березня 2011
8214

І все ж таки: чи блогери є журналістами?

00:00,
20 Березня 2011
8214
І все ж таки: чи блогери є журналістами?
Це питання стає не таким банальним і заїждженим, коли від відповіді на нього залежить, чи може блогер претендувати на зарплатню або гонорар.

Здається, всі можливі варіанти філософських та етичних відповідей на це питання вже давно сформульовані та зафіксовані в наукових трактатах про нові медіа. Шість років тому відомий медіамислитель Джей Розен написав статтю «Протистояння блогерів і журналістів скінчилось», якою начебто поставив у цій історії крапку. Але, коли зайшлося про гроші та право їх отримувати, проблема знов постала доволі гостро. Йдеться про казус The Huffington Post, видання, відвідуваність якого значною мірою базується на безкоштовних дописах шести тисяч блогерів. Останнім часом деяким із них муляє той факт, що плоди їхньої неоплаченої праці принесли засновниці сайту Аріанні Гафінгтон сотні мільйонів доларів. У відповідь на звинувачення в експлуатації та заклики до страйку й бойкоту, що пролунали з уст однієї з галузевих медійних асоціацій Америки, адміністрація видання заявила: блогери – не журналісти, тому  платити їм не треба.

 

«Ми підтримуємо прагнення Газетної гільдії забезпечити належну оплату праці професійним медійникам, - цитує заяву видання Poynter.org. – У нас працює 160 журналістів і редакторів, сімнадцятьох із них ми найняли кілька днів тому. Одначе ми вбачаємо різницю між штатними журналістами та блогерами. Більшість блогерів не є професійними журналістами (в оригіналі writers, «райтерами»), а належать до різних професій і сфер, від офісних працівників і студентів до викладачів і громадянських активістів. Більшість наших блогерів дописує із задоволенням, і ми раді їхньому внескові в наш ресурс. Вони довіряють нашій платформі поширення їхніх поглядів і думок. Вони ні до чого не зобов’язані, можуть писати коли хочуть і що хочуть. The Huffington Post не має права інтелектуальної власності на їхні дописи, і вони можуть дублювати їх на інших сайтах, зокрема своїх власних.

 

Люди ведуть блоги на The Huffington Post із тієї ж причини, з якої ходять на телешоу: хочуть, щоб їхні ідеї були почуті якомога більшою аудиторією. Наших блогерів часто запрошують на телебачення для обговорення їхніх постів, і це допомагає їм у бізнесі (наприклад, Ґреґа Ґатфелда запросили вести програму на Fox завдяки його дописам у блозі  на нашому сайті). Майже всі наші блогери задоволені умовами доступу до цієї платформи та величезною аудиторію, яку вона має, адже це звільняє їх від необхідності шукати гроші, створювати та підтримувати власну платформу. Величезна кількість нових блогерів прагне до нас приєднатись».

 

Отже, право автора на отримання гонорару за дописи або зарплатні за регулярне постачання контенту The Huffington Post ставить у залежність від того, чи є він професійним журналістом. Напевно, з адміністрацією популярного американського сайту радо погодяться сотні інших порталів, які мають розділ блогів (в Україні це «Українська правда», «Обозреватель», «Корреспондент», Zaxid.net і багато інших, ба, навіть «Телекритика»). У більшості випадків більш чи менш відомим, або просто цікавим, авторам пропонують вести блог на сайті безкоштовно, в обмін на можливість звертатись до аудиторії у зручному для них форматі й без часових або тематичних обмежень. Деякі знаменитості мають по блогові на кожному з подібних сайтів і дублюють свої дописи відразу в десяти місцях. І що, платити їм за це? Нонсенс.

 

Та чи справді можна стверджувати, що «більшість блогерів The Huffinton Post не є професійними райтерами»? Джефф Берковіч у своєму блозі на Forbes висловлює незгоду з цим твердженням. Він переглянув інформацію сотні гафінгтон-постівських блогерів, щоб довідатись, чим вони займаються. Багато хто з них поєднує кілька професій: юристи-активісти, письменники-науковці, є навіть людина, що ідентифікує свої заняття як «їм, п’ю, пишу, фотографую і викладаю, живу в Чикаго». Справді, таких, що є журналістами або редакторами й працюють у медіа, виявилось менше чверті. Одначе людей, чия професія пов’язана із створенням контенту – поетів-піснярів, сценаристів, продюсерів, коміків тощо – набагато більше. Щонайменше половина блогерів є авторами опублікованих книжок, багато з них регулярно дописують до наукових та публіцистичних видань.  Якщо вважати «професійними райтерами» тих, хто заробляє на прожиття писанням, тоді, звісно, твердження адміністрації сайту слушне, але тих, хто пише професійно, там набагато більше.

 

The Huffington Post, пише Берковіч, вважає, що дає цим людям змогу донести свої ідеї до більшої аудиторії і привернути до своїх дописів увагу. Та, можливо, він водночас знецінює ці дописи, не вважаючи їх вартими оплати?

 

На сакраментальні запитання про відмінності між блогером і журналістом, сформульовані дописувачем із Норвегії, спробував відповісти Пол Бредшо, викладач, блогер і журналіст:

 

- Чи вважаєте ви себе журналістом? Чому?

- Так, коли я займаюсь журналістикою. Що означає віднайдення інформації, що варта публікації, та донесення її до інших.

 

Найкращим я вважаю означення журналістики Стюарта Адама: «Журналістика – це форма пошуку і/або вираження, що використовується для повідомлення та коментування актуальних подій та ідей у засобах масової інформації». Отже, якщо людина а)шукає факти і викладає (висловлює) їх; б)повідомляє про події чи ідеї; в)коментує їх; г)робить це публічно; д)усе це є актуальним, вона – журналіст.

 

Я вивчав журналістику, працював редактором, і заробляю на прожиття журналістикою та написанням книжок. Я також заснував сайт на гроші, отримані від телерадіокомпанії. Усе це дає мені підстави називати себе журналістом. Та навіть якби всього цього не було, більшість моїх безкоштовних дописів однаково можна було б вважати журналістикою.

 

- Якою є головна різниця між журналістом і блогером?

- Журналістів визначає те, що вони виробляють, блогерів – технологія, яку вони використовують.

 

- Якщо блогер регулярно пише неякісні тексти, не перевіряє інформацію, не є об’єктивним, ви все одно пропонуєте розглядати його як журналіста? Чому?

- Згідно з наведеним вище означенням – так. Серед журналістів також вистачає тих, хто пише неякісні тексти, не перевіряє інформацію і навіть не намагається бути об’єктивним. Але ми все одно називаємо їх журналістами, бо вони працюють у газеті, журналі чи телекомпанії. Я не думаю, що від того, кого ми як називаємо, залежить аж так багато. Ми звикли асоціювати поняття «журналістика» з високими ідеалами і цінностями, але далеко не завжди журналістський продукт є їх утіленням.

 

- Як блогер може стати журналістом?

- Займаючись журналістикою.

 

- Як визначити, чи вартий блог такої ж довіри, яку ми маємо до засобів масової інформації?

- Наріжним каменем блогінгу завжди було посилання на джерела. Гіперпосилання на сайт, із якого було взято інформацію, є стандартом для блогерів. Звісно, важко довіряти написаному блогером, якщо він не пояснює, звідки взяв інформацію. Визначити, чи вартий блог довіри, можна за наявністю та якістю доказів і обґрунтування написаного. Найсмішніше те, що чимало провідних журналістів досі претендують на те, щоб їм беззастережно вірили, не називаючи при цьому своїх джерел і не наводячи доказів. Ще одним критерієм є зворотний зв’язок: чи відповідає блогер на запитання в коментарях. Це також дуже повчальний момент для традиційних медіа.

 

- Як щодо прихованої реклами у блогах? Коли, наприклад, людина начебто від щирого серця хвалить або згадує у дописах певні бренди, рекомендує компанії чи послуги, таємно отримуючи за це гроші.

- У дедалі більшій кількості країн така практика є незаконною. Американські та британські наглядові організації вже мають повноваження карати за приховану рекламу у блогах. Тут також є етичний момент – у багатьох спільнотах така поведінка блогера покладе край його репутації. Блогер-джинсовик може бути покараний не менш суворо, або навіть суворіше за журналіста, який промишляє замовними матеріалами. Загалом, і в блогінгу, і в традиційних медіа прагнення отримати гроші від рекламодавців та готовність іти на компроміси, що стосуються стандартів журналістської роботи, аби задовільнити потреби рекламодавців, призводять до неетичних кроків.

 

Згадуваний на початку цього матеріалу Джей Розен днями був вимушений повернутись до теми протистояння блогерів і журналістів, виступивши на конференції з ґрунтовною промовою, текст якої (англійською мовою) можна прочитати тут. За його словами, наїзди журналістів на блогерів є зовнішнім проявом внутрішніх конфліктів у традиційній журналістиці, спричинених викликами нової доби, зокрема наступом інтернету.

 

Як приклад Розен наводить цитату з редакційної колонки однієї з австралійських газет, у якій зазначено: газети – «голос  народу», що представляють спільноту, її погляди, вподобання, потреби та надії, тоді як блогери не представляють нічого, а тільки задовольняють своє еґо. На думку експерта, журналісти бачать у блогерах загрозливу силу, яка прагне замінити традиційні медіа, хоча навряд чи можна знайти людину, що веде блог із надією замінити газети, журнали і телебачення.

 

Цей страх підтверджується численними висловлюваннями поважних журналістів, які наполягають на тому, що твітери, фейсбуки і лайвджорнали, хай там як їм цього хочеться, не замінять старих добрих газет. Він часто змушує журналістів згущувати барви, змальовуючи блогерів анонімними, безвідповідальними, нездалими вилупками. Газета West Seattle Herald, доводячи свою кращість за конкурента, West Seattle blog, пише: «Професійні журналісти не марнують вашого часу. Замість трьох тисяч слів із засідання місцевої ради, з якої ведеться “пряма блог-трансляція” із оновленням кожні сім хвилин, чи не волітимете ви прочитати 300 слів про те, що сталось і що вирішила рада?». Розен натякає: традиційна журналістика сама благає пояснення, чому люди дедалі частіше надають перевагу не їй, а дописам непрофесійних блогерів.

 

«Гнати на блогерів у наш час – все одно, що кричати з вікна на сусідських дітей, щоб забиралися геть із вашого палісадника. Ви виглядаєте як старпери», - відповідає на ці закиди блогер Джулі ДіКаро. Разом із тим, за словами Розена, блогери вводять самі себе в оману, протиставляючи «веб 2.0» традиційним медіа, адже останні також є частиною інтернету, і працюють фактично для тієї ж аудиторії.

 

Ще одна цікава думка Розена: модель журналістики, яку ми називаємо традиційною, розвивається протягом 250 років, і за цей час від неї «відпало» чимало елементів і практик, які не вписувались в уявлення про незалежність, об’єктивність і служіння суспільству тощо. Одначе всі ці речі досі живуть у підсвідомості – і, власне, виходять назовні у блогерстві. Зокрема, Розен наводить цитату з книги 1902 року, написаної відомим журналістом Лінкольном Стеффенсом, який викривав корупцію: «Я не науковець. Я журналіст. Я не можу байдуже збирати всі факти та терпляче розкладати їх для довічного зберігання та лабораторного аналізу. Я не хочу зберігати. Я хочу боротися з фактами. Моя мета – бачити ганебні факти, поширювати їх в усій їх ганебності, апелюючи до гідності американців. Ось чим має займатися журналістика!». Навряд чи хтось із сучасних професійних журналістів із західних видань підписався б під цим… Натомість, це дуже схоже на кредо блогера. Отже, блогери відроджують утрачене журналістикою в процесі її еволюції.

 

Сучасний журналіст, за словами Розена, може йти в професією із мрією змінити світ, але, прийшовши, виявляє, що принцип безсторонності не сприяє цьому. Дуже важко боротись за справедливість, лише відображаючи в тексті чи сюжеті, хто що сказав, залишаючи свою думку і голос за порогом ньюзрума. Ви мусите роками дисциплінувати себе, висвітлюючи події без натяку на власне ставлення до них, і якщо вам пощастить, дослужитесь до авторської колонки, в якій (якщо на той час ще матимете натхнення) зможете боротись за правду і справедливість. Блогери руйнують цю моральну ієрархію – вони стають колумністами, щойно зареєструвавшись, і починають робити те, до чого журналіст іде багато років.

 

Розен називає п’ять чинників стресу, в якому сьогодні перебувають журналісти:

 

1. Занепад економічної моделі друкованих ЗМІ, телебачення і радіомовлення у зв’язку з перетіканням грошей в інтернет.

 

2. Втрата монополії і необхідність конкурувати з інтернетом, знов-таки.

 

3. Перехід інструментів нових медіа в руки тих, кого раніше називали «аудиторією».

 

4. Нова модель поширення інформаційних потоків, які пересуваються горизонтально, від людини до людини, так само ефективно, як і вертикально – від виробника до споживача.

 

5. Втрата традиційними медіа довіри й авторитету.

 

Всі ці чинники грають на руку блогерам.

 

Висновок, який робить Розен, можна звести до необхідності переосмислення журналістикою і журналістами самих себе, пошуку нового бачення засад професії в умовах світу, який дуже сильно змінився відтоді, як усталилась традиційна модель журналістики. Тому конфлікт між блогерами і журналістами – це відчайдушне намагання журналістів опиратись неминучим змінам.  

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
isportacus.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду