«Смерть Андрія Кузьменка об'єднала країну», - така фраза пролунала з вуст ведучої «Фактів» на ICTV Олени Фроляк.

Дивлячись на кадри, якими рясніли всі без винятку загальнонаціональні канали у вечірніх новинах, з ними було важко не погодитися. Звістка про загибель Кузьми-Скрябіна моментально облетіла всю країну, як і кадри потрощеного авто співака на паскудній слизькій дорозі під Кривим Рогом.

Спонтанні акції пам'яті розпочалися ввечері, й про це говорили не лише на ICTV. Кадри з Майдану Незалежності в Києві, центральних площ іще 24 міст України - все це тимчасово витіснило з ефіру зведення з зони АТО, перекривши навіть чергові сеанси навіювання від Андрія Лисенка з РНБО. Незважаючи на те, що слава останнього скоро затьмарить Кашпіровського.

Така реакція на смерть популярного шоумена суспільства, здавалося б, уже змученого війною й нескінченними похоронами загиблих героїв-вояків (а з нею - й відповідна рефлексія телебачення), свідчить аж ніяк не про становлення новітнього культу смерті як якоїсь інфернальної національної «забави». Радше навпаки - якщо ми так реагуємо на загибель популярної людини, це означає, що ми живі.

І в цих спонтанних вечорах пам'яті, що відбулися по всій країні, відбилося бажання живих зробити для своїх мертвих кумирів єдине, що вони можуть - віддати останню шану.

Про Андрія Кузьменка не забували цілий тиждень, аж до підсумкових недільних випусків. Кадри з неймовірно велелюдного прощання у Львові, пісня Руслани, написана в ніч з 3-го на 4 лютого, уривки з інтерв'ю співака та його «жарти на грані фолу» на багатьох телеканалах (знову ж таки слова Олени Фроляк) - все це свідчило про дику розгубленість усіх, хто не зроду не думав не гадав про те, що знагла смертні всі. Навіть кумири.

Але, можливо, найлюдянішим і «живішим за всіх живих» Кузьма постав у сюжеті-спогаді Каті Осадчої в «Світському житті» на «1+1». Тут він постав таким, яким його знала більшість, - душа нарозхрист, вільна, стрімка, як вітер. Всі його слова, сказані ведучій «Світського життя», якій він очевидно симпатизував, прямували проти «гламурної» течії, будучи несподіваними й щирими.

Але й ніжним в інтерв'ю Осадчій Кузьма теж був. Коли йшлося про маму, доньку і дружину, він, здається, просто ціпенів. Стаючи геть безборонним і через це - ще більше «своїм».

Хтось із бійців ЗСУ написав у ФБ, що смерть Кузьми - це для нас, «мирних», трагедія, а загибель його побратимів - просто статистика. Гірко так написав, розуміючи, що загибель і похорон воїнів ніколи не стануть шоу, на яке, вільно чи ні, перетворили прощання зі Скрябіним його шанувальники. Але ж не забуваймо - Андрій передусім був тим самим шоуменом, якого знали й любили мільйони. Відтак його похорон не міг не стати останнім концертом. З усіма неминучими складовими - риданнями дівчаток, які при цьому могли не забувати про телекамери, чи й незчисленною кількістю тих самих камер.

Тим часом життя в телевізорі тривало за власними законами, чи то пак, сіткою, і Перший національний у вівторок, 3 лютого, потішив другим випуском «Війни і миру». Гостем Юрія Макарова та Євгена Степаненка став Бачо Корчилава, грузинський журналіст, екс-прес-аташе Посольства Грузії в Україні.

Щоразу, коли на екранах українських телевізорів з'являються грузини, котрі вболівають за долю України, від них іде якесь неймовірно заразливе тепло оптимізму. Ека Згуладзе, Михайло Саакашвілі чи Бачо Корчилава вірять в Україну набагато більше, ніж ми самі. В тому числі - і в неминучий успіх реформ.

Бачо Корчилава підкупив тим, що, говорячи про Україну та українців, уживав слово «ми», а не «ви», як можна було очікувати.

Ведучі розмовляли з гостем про війну. І ту, що йде нині на теренах Східної України (дякувати богові, не всієї), й ту, що впродовж кількох днів серпня 2008 року тривала в Грузії. А ще - про війну 1992 року.

У них багато спільного, й насамперед - ворог. Бачо Корчилава, аналізуючи свій досвід іще абхазько-грузинської війни 1992 року, підкреслив: уже тоді це була війна російсько-грузинська. Адже будувалася вона за такими самим лекалами, що й війна 2008-го, і нинішнє вторгнення Путіна в Україну.

Але хоч як старалися двоє скептиків-ведучих, Юрій Макаров та Євген Степаненко, переконати співрозмовника, що українські генерали залишаються порослими мохом совками, яким головне - взяти місто до якоїсь урочистої дати, шановний пан Корчилава не дав їм жодного шансу. Він чомусь свято вірить, що в ЗСУ обов'язково з'являться молоді генерали з бойовим досвідом. Треба тільки трохи зачекати, поки ті сержанти чи лейтенанти, які навчилися успішно громити ворога, пройдуть навчання в найкращих військових академіях світу й повернуться на Батьківщину. Так, як це було в Грузії, - розбудовувати нове військо. Ну а щодо державних службовців, то можна, як на їхній батьківщині, ухвалити закон, що не дозволяє брати на високі посади в силових відомствах людей, які не мають досвіду бойових дій.

Справді, якби Грузії не було, її треба було вигадати спеціально для України.

Свою скромну, але й фантастичну лепту в справі подолання Путіна внесли творці чергового «шедевру» на ICTV «Тінь мага» з циклу «Україна. Код унікальності». Пообіцявши в передмові показати, як найпотужніші маги України зберуться разом, аби зупинити кляту війну, тут довго розповідали спершу про родових київських відьом (точніше, одну); циганських магів; полювання на вовкулаку в селі Драгово. І аж насамкінець глядачеві показали, як темний мольфар Курило віддає журналістам таємничий перстень із фігуркою жаби, наказуючи кинути артефакт у Дніпро, «щоб того Путіна жаба з'їла!».

Дорогу до темного мольфара Курила показує світла мольфарка Магдалена з роду Ма(о)чіовськи, та сама, яка бере участь майже в усіх «містичних» проектах каналу СТБ. Виявляється, саме цих двох мали на увазі автори, коли обіцяли єднання найпотужніших магів задля миру в Україні. На цьому місці хотілося нестримно розреготатися або скрушно пробурмотіти: «Ой, дурять нашого брата!» Довіри не викликала й чиста, рафіновано-літературна мова темного мольфара. Хто бував у Карпатах, той чудово знає: тамтешні старші люди розмовляють такою говіркою, що мешканцю Наддніпрянщини треба все по сто разів перепитувати, аби щось зрозуміти. А тут раптом закарпатський мольфар - і вимова або ж випускника-філолога, або ж актора театру імені Франка. Хіба що це якийсь нетиповий маг, не тутешній, а телепортований просто з берегів Росі чи Дніпра. Хоча глядача й переконують у протилежному. Як розважальний проект цей випуск «Коду унікальності», втім, міг і сподобатися шанувальникам чортівні й містики. І не суть, що полювання на вовкулаку закінчується нічим, а київські та циганські відьми не мають жодного впливу на долю України.

Друга половина тижня видалася досить напруженою в міжнародному плані. Уже в четвер, після спільної заяви секретаря Держдепартаменту США Джона Керрі та Президента Порошенка, яку транслювали наживо 5-й, канал «112» та Перший національний, стало зрозуміло - Україна на порозі чергових доленосних змін. І хоча слова пана Керрі про всебічну підтримку України адресувалися більше російському президентові, український глядач не зміг не помітити важливі акценти в промові держсекретаря США. Шановний наш великий американський друг (можна його так називати чи краще все-таки - партнер?) всю відповідальність за реформи в державі Україна поклав на Петра Порошенка. З чим той вимушено погодився. Бо куди ж ти дінешся, коли від цього залежить існування як самої держави Україна, так і власне її президента.

Уже ввечері, під час прямої трансляції спільного брифінгу Джона Керрі та Арсенія Яценюка на тих самих каналах, глядач, від найбільшого оптиміста до останнього песиміста, ще раз почув те, на чому наголошували всі західні високопосадовці, які навідувалися до Києва за останній рік. А саме - лише від успішних реформ залежить і міжнародна допомога, і так само міжнародна підтримка. Щодо того, які війська воюють із ЗСУ на Донбасі, як наголосив пан Керрі, американці жодних ілюзій не мають. Росія - агресор, якому ніхто не дозволить переглядати кордони Європи, встановлені 1991 року. Крапка.

Це підтвердили й виступи дипломатів на Мюнхенському безпековому форумі 6-8 лютого.

Дискусійні панелі форуму транслювалися у вигляді дайджесту найважливіших моментів на більшості загальнонаціональних каналів.

Для виступу Петра Порошенка в Мюнхені цілком очікувано зробили виняток, показавши його в прямому ефірі на Першому національному, «112», «24» та 5-му каналі.

Видовищними ці панелі назвати язик не повертається, але вони настільки ж важливі, наскільки й корисні задля розуміння настроїв дипломатичної спільноти ЄС та США. Серйозність і заклопотаність «українською кризою», яку учасники саміту одностайно назвали агресією Росії проти України, лише раз порушив злий сміх учасників форуму. Вони в такий спосіб зреагували на випад міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова  про те, що Німеччина об'єднувалася без жодних референдумів. Це був, як і завжди впродовж останнього року, феєричний за кількістю нісенітниць виступ у стилі mister no Громика. Тож реакція на нього була цілком адекватною. Після так само зловтішного реготу делегатів ПАРЄ з делегації РФ позаминулого тижня, коли вона нарікала на вимкнуті мікрофони, українському глядачеві це додавало оптимізму.

Що не кажіть, а на таке можна дивитися нескінченно.

Як і на мазохізм народних депутатів України, які одностайно проголосували за зняття з себе коханих недоторканності в четвер, 5 лютого, в прямому ефірі телеканалу «Рада», 5-го та Першого національного. Можливо, це була така собі компенсація за провал законів щодо іноземних власників українських ЗМІ у вівторок, 3 лютого. Але на тлі візитів до Києва Джона Керрі, Ангели Меркель та Франсуа Олланда того ж дня, 5 лютого, цей результат, попри всю свою сенсаційність, бо виборці вже навіть перестали на нього чекати, сильно потьмянів і не викликав очікуваної бурі емоцій. Незважаючи навіть на спроби Вадима Рабіновича, нардепа від «Опозиційного блоку», їх таки збурити, влаштувавши маленький скандал на трибуні з істеричними закликами зняти з себе недоторканність просто зараз, а не ухвалювати для цього якийсь там закон.

Тим часом Сергій Дорофеєв у своїй програмі «Настоящее время» на каналі «24» 6 лютого, в п'ятницю, згадав про не менш доленосні, аніж нинішні, події лютого 1945 року. Йдеться про Ялтинську конференцію, де лідери трьох чільних учасників антигітлерівської коаліції - Вінстон Черчилль, Франклін Делано Рузвельт та Йосиф Сталін, вирішували долі світу. Автор сюжету досить докладно, наскільки це було можливо в хронометражі програми, розповів, як саме відбувалася конференція переможців. Нагадав він і легенду про серветку, на якій буцімто Вінстон Черчилль намалював таку собі схему розподілу сфер впливу між США, СРСР та Великою Британією в процентному співвідношенні.

Паралель із Мюнхенським безпековим самітом, що саме того дня розпочався, напрошувалася сама собою. Як і паралель із поведінкою нинішнього претендента на роль світового лідера в царині розподілу сфер впливу між «двома геополітичними полюсами», президента РФ Путіна. Аналогії загрозливі, нічого не скажеш. Щоправда, перебіг Мюнхенського форуму вселяв надії - другої «Мюнхенської змови», тобто здачі Заходом України в обмін на примарний мир у Східній Європі, в Путіна не вийде.

Тим часом гривня через скасування Нацбанком індикативного курсу влетіла в крутий штопор, пробивши позначку 25 гривень за один північноамериканський долар.

У неділю, 8 лютого, з цією проблемою намагалися дати собі й глядачам раду на «Еспресо-ТБ» в межах денного марафону «Телеекспрес». Фінансовий експерт Андрій Новак у гостьовій студії відповідав на запитання ведучої Катерини Полякової та глядачів, які переймалися наслідками такого рішення НБУ й намагалися знайти вихід із фінансової кризи в окремо взятому домогосподарстві та загалом у державі.

Рецепт фінансового аналітика в глобальному плані виявився дуже простим. Україна мусить добиватися, щоб їй списали всі зовнішні борги. Але, на думку пана Новака, таке прохання до кредиторів нинішня влада ніколи не висловить, бо списання зовнішнього боргу не вигідне тим, хто гріє руки на нових кредитах. Адже коли борги пробачають, у кишеню нічого не покладеш. А нові кредити шляхом фінансових маніпуляцій та спекуляцій цілком можна частково привласнити. Якщо йдеться про мільярди доларів, то можна лише уявити, на скільки мільйонів приростуть особисті капітали, виведені в офшори, тих, до чиїх рук вони прилипнуть.

На запитання глядачки, чи пропонує експерт такий вихід із фінансової кризи знайомим можновладцям під час особистих зустрічей, пан Новак відповів ствердно. Але, додав він, усі вони на ці пропозиції кажуть одне, мовляв, ти нічого не розумієш, бо це не на часі.

Однією з головних причин стрімкого падіння національної валюти експерт назвав оголошення голови НБУ Валерії Гонтаревої про скасування різних курсів: «Щойно Гонтарева оголосила, що НБУ переходить до єдиного курсу, як курс стрибнув вище, ніж усі прогнозували». Відтак, резюмував експерт, маємо суто суб'єктивний чинник підвищення курсу долара щодо гривні.

Про те, що в Україні нині як ніколи на ціну гривні впливають панічні очікування, притомні глядачі здогадувалися. Ну де ж пак не здогадатися, коли російські загарбники вкупі з місцевими маргіналами-«ополченцями» цілеспрямовано руйнують підприємства важкої промисловості на сході, продукція яких ішла на експорт і забезпечувала валютні надходження. У нас війна, на хвилиночку. А де ви бачили, щоб під час війни конвертована валюта дешевшала? Та зроду такого не було.

І не буде. Хоча вже в понеділок, 9 лютого, до нової студії «Сніданку з "1+1"» прийшов Олександр Пасховер, фінансовий оглядач журналу «Новое время», заявивши: «Курс долара не має жодного значення, якщо долара немає». Ба більше, на його думку, за такого стрибка курсів валют українцям треба не економити (сюжет, що його показали перед розмовою з гостем, показував, на чому можна нині суттєво зекономити), а, навпаки, шукати підробіток. Який пропонують нині численні сайти.

І взагалі, вважає пан Пасховер, девальвація гривні лише приваблює інвесторів, адже їм доведеться вкладати набагато менше коштів у свої інвестиції в Україні, аніж до цієї девальвації. Щоправда, навівши приклад Білорусі, де кілька років тому курс білоруського рубля так само, як гривня, стрибнув з восьми до 25, а потім стабілізувався, він, здається, трохи помилився. Все-таки економічна модель України з її вічно живим олігархатом дуже відрізняється від білоруського квазісоціалізму.

Але в цих словах принаймні, хоч «надія є», як співає Вадим Красноокий.