Телевізійна новорічна ніч, що минула, мала би стати моментом істини. Так, принаймні, гадалося. «Гуманітарна допомога» у вигляді російського телевізійного продукту цього разу була, гадалося, неможливою. Тож українське телебачення було поставлено в умови, так би мовити, примусового подорослішання, коли на рятівну підтримку з російського боку чекати не доводилося.

Як же вийшли канали з форс-мажорної для них ситуації? «1+1» та «Інтер» надали новорічним програмам вигляд спецвипусків своїх «буденних» популярних програм - відповідно «Вечірнього кварталу» та «Жди меня».

На «Плюсах» це виглядало природним і органічним: «Вечірній квартал» є програмою розважальною, тож авторам тільки й треба було, що зробити випуск, розважальний у квадраті. Вийшло вдало: святковість, ненав'язливість, настрій — усього було вдосталь. А з іншого боку — звичний формат звичної програми. Ще з іншого боку, цей звичний формат апріорі відсікав від каналу значну кількість тих, хто фанатами «Вечірнього квартал»” не є.

Натомість, ідея «Інтеру» у шоу «Чекай на мене на Новий рік» видалася штучною, притягнутою за вуха й за мірою органічності нагадувала стриптиз на комсомольських зборах. Десь так це й виглядало: сама по собі програма «Жди меня» викликає безліч різних емоцій, але жодну з них не назвеш святковою й розважальною; програма розповідає про людські драми, а то й трагедії. Нічого спільного з усталеним іміджем «Жди меня» новорічне дійство не мало, й за єдину сполучну ланку, за єдине нагадування про “ідейні витоки” правила епізодична (дуже вже епізодична) поява в кадрі Михаїла Єфремова та Маші Шукшиної. Причому навіть усередині новорічного шоу мізансцени за їхньої участі видавалися чимось окремим від решти сценарію, такими собі штучними вставками. Виокремлювалися вони й за стилістикою: попри мізерний хронометраж і прохідні тексти, в цих епізодах була лірика, було випромінюване двома акторами тепло, була їхня харизма. Відчувалася гра, робота, а не новорічна розслаблена халтура. Варто віддати належне: за різними повідомленнями, й Єфремов, і Шукшина тією чи іншою мірою висловлювалися на підтримку України в нинішніх подіях.

А що ж зміст шоу, його контент? Якщо підходити суто формально, все було гаразд: російських співаків майже не було — за винятком «політично нейтральних» Поліни Гагаріної та гурту “Город 312”. Поглядам публіки натомість явилася “золотий голос Партії регіонів” Таїсія Повалій із кількома піснями, зокрема з «Червоною рутою». Так, до речі, безбарвно, так бездрайвово, так механістично (не з холодним шармом, а саме механістично, мов на музучилищному іспиті) виконати культовий суперхіт — це й справді потрібен величезний талант. Це не був артистичний спів — це було демонстрування наявних від природи вокальних даних. Не «Червону руту» співала Повалій — себе, кохану, оспівувала.

Була й контроверсійна нині Ані Лорак — куди ж без неї? Що було зовсім неприємно, то це бачити на одній із Повалій сцені Злату Огневич, Олександра Пономарьова, Тіну Кароль, «ТІК», Олега Скрипку та інших співаків, що мають (мали дотепер?) патріотичну репутацію. А поставити питання руба: «Або ми, або вона»? Це ж, окрім іншого, питання іміджу, репутації — а вони й є основним капіталом поп-зірок! Бо, знову нагадаю, Таїсія Повалій — не просто співачка, вона — іміджева вітрина одіозної політичної сили, чиє правління привело Україну до національної трагедії.

Ще  щонайменше двічі на сцені з'являлася співачка, яка була одягнена й мала зачіску у стилі Руслани, співала з фірмовою експресією Руслани, з її ж типовою сценічною поведінкою й характерними рухами. Обличчя було рясно вкрите косметикою й теж нагадувало Руслану — але в жодному анонсі я не знайшов серед учасників імені активістки Майдану, а титрів було не прочитати, бо вони були геть не придатними до того, щоб інформувати, а не бути просто декором у стилі «аеропорт». То й не знаю тепер, що гадати — невже й вона склала творчу компанію «Просто Таї», а чи це провокація така була?

Що ще запам'яталося? Андрій Доманський з вусами — даруйте, але це був типовий міліцейський сержант із радянських детективів; побачити в цьому образі аса цивільної авіації уява відмовлялася, хоч як її змушуй.

Цікаво інше: де могла б відбуватися показана нам «казкова» історія? «За вікнами — мінус тридцять п'ять», - пролунало з вуст, здається, того ж таки Доманського. Київ — далеко не найтепліше місто України, але мінус тридцяти п'яти градусів тут не було жодного разу за всю історію метеорологічних спостережень; один чи два рази за всі часи фіксували абсолютний мінімум — мінус тридцять два; середня температура найхолоднішого місяця, січня, в Києві становить мінус три з половиною градуси.

Ходімо далі. В Україні літаками користуються майже виключно для поїздок за кордон, частка внутрішніх авіаперевезень є мінімальною. Натомість ані аеропорт в інтерівському шоу, ані застряглі в ньому пасажири не навіювали жодних асоціацій із Європою, Азією чи Африкою.

Тож цілком зрозуміло, де все це могло відбуватися — у країні, яка «от Москвы до самых до окраин», і в якій «только самолетом можно долететь». Там і тільки там, більше просто нема де. 

Дуже підозрюю, автори шоу занурили нас у «русскій мір» із сибірськими морозами не зі злого умислу — просто самі вони настільки живуть російськими реаліями, що їм і на думку не спало: для України це може бути нехарактерним, і вони видадуть себе.

Була серед персонажів шоу (нібито) кумедна пара вантажників. Один російськомовний, інший україномовний. Вгадайте з одного разу, хто з них кого посилав за кавою, хто з них командував, а хто підпорядковувався? Промовистим був і контраст характерів: російськомовний — розумний, підприємливий, хоч і крадійкуватий, україномовний — тупуватий, украй обмежений, та ще й ледачий.

Ну, й пісні. Дуже шкодую, що не озброївся записником — порахувати, який відсоток серед усього проспіваного становили «старі пісні про головне», тобто заяложені до дірок радянські шлягери. Тож мушу просити повірити на слово: дуже й дуже значний. З'явилася й нова тенденція — переспівувати російські пісні 1990-х — 2000-х років. Узагалі ж, якби не обличчя артистів, було б чітке враження: на екрані — черговий російський «типу голубий вогник».  

От вам і нові політичні реалії. Ти жени той «русскій мір» у двері — він лізтиме як не у вікно, то з каналізації.

Дуже навряд чи інтерівське новорічне шоу додало балів програмі «Жди меня» - нормальній, звичайній програмі. Скомпрометувати її — оце могло. Сталася, власне, давно відома у світі певного роду бізнесу річ: сумнівної якості витвір прикрили респектабельним брендом, причому байдуже яким, першим-ліпшим, що під руку трапив. На зварганені десь у підвалі джинси наліпили етикетку «Abibas» — і пішли на ринок лохів розводити.

І тут постає питання про креативність інтерівського керівництва. Сама тематика програми «Жди меня», здавалося б, просто до рук давала новорічний її зріз, новорічний вимір. Так, не для нічного ефіру, але для вечірнього передноворічного або післяноворічного — це вже стовідсотково. Зробити добірку романтичних історій на кшталт «познайомилися — розлучилися — шукали — розшукали»: «розшукали», коли, здавалося, це було неможливим, імовірність дорівнювала нулю. Та хіба мало такого в архіві програми? Доповнити це новорічним антуражем — і була б чудова програма про новорічні дива, з новорічним чарівним хепі-ендом.

На першому каналі опівночі, як і зазвичай, царювала «Ера». Кілька разів намагався увімкнути її «Кінооке» — й усі ці кілька разів натикався на столи з напоями й наїдками та на щось музично невиразне — чи не на ті самі «старі пісні про головне», вже й не пригадаю.

Так само кілька разів намагався увімкнути «Україну» - й так само не надихнуло: ті самі столики, ті самі радянсько-пострадянські пісні, хай і без або майже без російських зірок.

Зміна страв, передачі другої черги. На «1+1» це був концерт Святослава Вакарчука. Знову браво, знову чудово. І знову те саме: канал апріорі відсік усіх, хто не фанатіє з Вакарчука. І принагідно. Особливо це стосується Українського радіо, але не лише його: останніх місяців пісні Вакарчука не лунають хіба що з холодильника, відчуття надмірності лише міцнішає. Причому найчастіше це дві-три одні й ті самі пісні – «ідеологічно правильні». Гадаю, нав'язувані лаври офіціозного співака — це зовсім не те, що може потішити пана Святослава.

«Інтер» пізньої ночі, як і до 22:30, коли в ефірі каналу був «Новорічний парад зірок» від «Росії 1», знову  відкинув усі умовності й пустив в ефір черговий російський  продукт - цього разу минулорічний «Новорічний вогник» від тієї ж «Росії 1». І от же яка штука: ті, хто пропустив «зміну страв», лише за іншим антуражем та іншим типом титрів могли збагнути, що на екрані — щось новеньке. Й діалоги, й пісні були подібними до нестями — ніби зробленими за одним шаблоном.

Перший національний, що до того часу вже повернувся в ефір свого каналу, запропонував «Перші на Першому». Сформулювати, що воно таке було, й досі не виходить. Із одного боку, все українське й майже лише українське. Браво. Із іншого боку, все це до того нагадувало класичний УТ-1 радянських часів! Діти серед ведучих — два на два. Численні діти на сцені, у ролі бек-вокалу та балету, а за стилістикою — просто тобі палац піонерів імені Леніна. Численних дітей камера вихоплювала й вихоплювала в залі. Ні, жодних заперечень: діти — це наше все, особливо ж о другій-третій годині ночі. «А може, це дитяча програма?» - щоразу закрадалася думка, але не лише час, а й пісенний контент змушували від неї відмовитися.

Що ж до музики, то було тут геть усе — ну, от абсолютно геть усе. Від модерного попу та року до колядок і щедрівок, фольклору та невмирущого того, що дуже делікатно звуть «традиційною українською естрадою». Від чудового, хоча й із вельми невиразною піснею, дуету Злати Огневич та Ельдара Гасимова до Діми Коляденка з піснею «Діма Коляденко». Були чудові, нетривіальні номери, але було й... не все те, що сковорідкою по батареї, - це андерграунд. А «музичне заумствування» та «рок» - далеко не тотожні поняття. А поп-зірки, як виявилося, чудово вміють геть псувати оригінальний музичний матеріал повною відсутністю й голосу, й емоційності. В Александра Рибака теж щось із голосом (а чи зі звуком?) сталося: шепотів він, бідолашний, аж хрипів.

Хоч би там як, а все це, можливо, можна було б якось структурувати. Але все змішали докупи, й те, що вийшло, найбільше нагадувало вишневий компот із часником. Додайте до того конферанс у стилі «що казати, коли нема чого казати» - й ви отримаєте повну картину.

«Україна» запустила в ефір фінал конкурсу «Як дві краплі» - весело, бравурно, але, знову ж, на любителя.

І, на десерт, «Дискотека 80-х» на «1+1». Як і кожного Нового року, російська: її проводить у Москві «Авторадіо». Почнімо з того, що вона була несвіжа: рівно рік тому йшов той самий випуск. Щоправда, цього разу він зазнав певного редагування. Вирізали голосові оголошення артистів, залишивши лише титри. Вирізали більшість російських учасників — зазвичай вони виступають із західними через одного. Теж лише на краще.

Вирізали, щоправда, не всіх. Залишили фінальну пісню Сергея Мінаєва та Владимира Маркіна. Хай собі: в антиукраїнській діяльності обидва, здається, не помічені. Залишили дві пісні гурту «Міраж». Теж нічого не маю проти. А ще залишили кілька пісень... Олега Газманова. Так-так, того самого. Про лизопутство якого знають геть усі. І про його позицію щодо війни в Україні знають геть усі. Але глядачам «Плюсів» надали можливість насолодитися його високим мистецтвом. Не знаю, чи залишили його сповідь «Я рожден в Советском Союзе, сделан я в СССР» - побачивши Газманова, перемкнув на інший канал (судячи з соцмереж, залишили).

А ще був британець Едді Хантінгтон із піснями «Love For Russia» («Любов до Росії») та «USSR» («СРСР»). Публіка в залі шаленіла, розмахувала червоними прапорами (бідолашний містер Хантінгтон: він, мабуть, так і не дізнався, що державний прапор Російської Федерації — зовсім не суцільно червоний; узагалі ж, могло скластися враження, що росіяни просто ненавидять свій триколор, бо розмахують лише червоними) та піонерськими краватками. На екрані за сценою мерехтіли абстракції кольорової гами георгіївської стрічки. А щоб усім усе було зрозуміло, на тому самому екрані виринали велетенські літери «U.S.S.R.», і нам їх без кінця показували крупним планом.   

Під час усієї «Дискотеки» повсякчас показували крупним планом людей у червоних пілотках, із піонерськими горнами, із тими самими червоними прапорами. І це було повне божевілля. Якби ж то червоними прапорами вимахували підлітки, які не пам'ятають справжнього, а не міфічного СРСР! Але ж ні: дорослі дядьки й тітки, які мало не потай переписували ці самі пісні, що лунали, з магнітофона на магнітофон, бо радянське телебачення їх не показувало ніколи й за жодних обставин — навіть за часів перебудови! Бо «рідна партія» їх, дуже м'яко кажучи, не схвалювала, а в газетах звичайними були протиставлення: «Поки одні збагачують свої знання, сидячи за партами й у бібліотеках, інші марнують час і спустошують своє життя на дискотеках...».

А вимахувати червоними прапорами під пісні «Міражу» - це взагалі було відверте знущання. Бо історія цього гурту — це суто радянська драма, суто радянська трагедія, яка не могла трапитися більше ніде. Тоді, у другій половині 1980-х, мало не з кожного вікна лунав голос солістки гурту Маргарити Суханкіної, яка записувала всі вокальні фонограми. Кількість фанатів її співу вимірювалася десятками мільйонів, тоді як її ім'я й вона сама залишалися нікому не відомими: на сцені під фонограми з її голосом відкривали роти зовсім інші жінки. Пояснення було простим і трагічним: Маргарита Суханкіна навчалася в консерваторії й боялася, що її відрахують із вишу, якщо дізнаються, що вона співає в диско-гурті «безідейні» пісні у стилі «розтлінного Заходу». Її побоювання були зовсім не безпідставними — така ймовірність і справді була дуже високою. Великою оперною співачкою Суханкіна так і не стала, а момент слави — незбагненної, нереальної слави — проґавила. Тепер їй за п'ятдесят, вона вже виходить на сцену сама й під своїм ім'ям, от тільки місце їй тепер — серед кумирів минулого. Минулого, яке для неї так ніколи й не було теперішнім.

Спецоперацію, чудово розроблену й проведену російську пропагандистську спецоперацію — от що спостерігали глядачі «1+1». Бо в підсумку виходило: от який гарний був СРСР, бо то за його часів була така гарна музика. Виходило, що саме завдяки існуванню СРСР співали свої хіти італієць Саваж, французький араб Еф Ар Дейвід, німці «Альфавілль» та Сандра, шведи «Сікрет Сервіс». «Дискотеки 80-х» усіх їх роблять символами СРСР, бо використовують лише як привід помахати радянською символікою. А глядацьку ностальгію за юністю підмінюють ностальгією за комуністичною імперією. А наше телебачення цю спецоперацію ретранслює.

Усі новорічні програми поставили руба запитання: що є головним у новорічному телеефірі? Що, власне, робить його новорічним? Відповідь, здавалося б, мала б бути очевидною: музика. Музика, й тільки вона — яскрава, святкова, піднесена, небуденна. Усі діалоги, всі сценарні задуми та винаходи — то лише паузи, переходи від пісні до пісні, від номеру до номеру, вставки між ними. Натомість в усіх побачених шоу все було навпаки: новорічний настрій глядачам намагалися створити за допомогою теревенів, надмірно новорічного антуражу, постійних згадувань про Діда Мороза, якихось дурнуватих новорічних історій та спогадів.

А музика? А вона була прохідною. Бляклою, ніякою. Чи помітили ви, до речі: нинішня російська та орієнтована на російський ринок поп-музика — вся вона якась депресивна? Якась апатична, квола? Нецікава, неенергійна? І вона щодалі більше розходиться з загальносвітовими трендами? Мабуть, нинішня російська поп-музика відрізняється від європейської та світової аж ніяк не менше, ніж свого часу Йосиф Кобзон від Міка Джеггера.

Тут можна звернути увагу на цікаву особливість: якщо вести мову про «цвяхи новорічної програми», то більшість каналів запропонували глядачам наскрізні вечірньо-нічні шоу, які починалися задовго до опівночі, переривалися на привітання президента й потім тривали далі; поділу на «до опівночі» й «після опівночі» майже не було. То, може, весь новорічний ефір було розраховано на тих, хто перший тост виголосив о восьмій-дев'ятій годині вечора, й кому опівночі було вже геть однаково, що там у телевізорі?